Тема: особливості зовнішньої будови бджіл

МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

 

до виконання лабораторних робіт

з дисципліни «Бджільництво»

для студентів факультету АТЕ

напряму «Агрономія»

 

Мелітополь

2010 р.

 

 

Розглянуто та затверджено на

Методичній раді факультету

«Агротехнологій та екології»,

протокол № __

від__________________201_ р.

 

Загорко Н.П., Коляденко В.В. Методичні вказівки складено відповідно до програми з дисципліни «Бджільництво» для студентів напряму спеціальності «Агрономія» з врахуванням годин, відведених навчальним планом для лабораторно-практичних занять. Програмою передбачено виконання лабораторно-практичних занять з основних розділів курсу з метою закріплення теоретичних знань.

Мета лабораторного практикуму – ознайомити студентів з біологією бджолосімей, їх життєдіяльністю упродовж року, типами вуликів, їх перевагами і недоліками.

Лабораторний практикум дозволить сформувати у студента розуміння логічної завершеності теоретичного і практичного циклів по модулях окремо і в цілому по курсу дисципліни “Бджільництво”.

 

Рецензент: к. с.-г. н., Алєксєєва О.М.

ТДАТУ, доцент

 

 

Таврійський державний агротехнологічний університет, 2010 р.

 

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………………….
Загальні правила роботи в лабораторії……………………………………………..…
Порядок оформлення лабораторних робіт.……………………………………..……..
Лабораторна робота Особливості зовнішньої будови бджіл…………………………………………………
Лабораторна робота Будова і функції внутрішніх органів……………………………………………...........
Лабораторна робота Гніздо бджіл……………………………………….……………………………………..
Лабораторна робота Класифікація, типи і будова вуликів……………………………………………………

 

 

Вступ

 

Вивчення курсу дисципліни «Бджільництво» дає студентам знання з біології бджолосімей, їх життєдіяльності упродовж року, порід бджіл, уміння вибирати технології утримання, розмноження та обслуговування бджіл, організувати кормову базу і годівлю бджіл, провести боротьбу з хворобами та шкідниками бджіл.

Значення бджільництва в сільському господарстві, визначається тим, що воно служить джерелом специфічних продуктів і сировини: меду, воску, маточного молочка, прополісу, пилку, перги, бджолиної отрути, які відносяться до цінних продуктів харчування, володіють лікувальними і дієтичними властивостями, широко використовуються в косметиці і парфумерії.

Підвищення культури землеробства, а також масові заходи щодо боротьби з бур'янами і шкідниками сільськогосподарських культур різко скорочують чисельність диких комах-опилювачів (джмелів, одиночних бджіл і ін.). Єдиними надійними обпилювачами ентомофільних культур залишаються медоносні бджоли, ефективність опилювання яких зростає з кожним роком разом з підвищенням культури землеробства і вдосконаленням технології виробництва насіння і плодів.

Тому в районах інтенсивного землеробства бджільництво є важливим резервом підвищення урожайності і поліпшення якості плодів і насіння багатьох зернових (гречка), кормових трав (конюшина, люцерна, еспарцет и др.), технічних (соняшник, бавовник), плодових, ефіроолійних, лікарських та інших ентомофільних культур.

Сучасному бджоляру потрібні як теоретичні, так і практичні знання. Він повинен володіти останніми досягненнями не тільки практики, але і теорії бджільництва, знати основи біології, селекції і генетики бджіл, ботаніки медоносів. Бджоляр повинен уміти організувати і вдосконалювати роботу на пасіці найбільш раціональними і ефективними способами.

 

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА РОБОТИ В ЛАБОРАТОРІЇ

Для успішного виконання лабораторних робіт, кожен працюючий в лабораторії зобов'язаний тримати своє місце в чистоті і порядку.

На робочих столах не повинно знаходитися сторонніх предметів (сумок, портфелів, пакетів, елементів одягу). Виняток становлять методичні вказівки до виконання робіт, зошит і прилади для письма.

Працювати в лабораторії можна тільки в лабораторних халатах.

Приступаючи до роботи, необхідно ознайомитися з пристроєм приладів і апаратів, які будуть використовуватися, їх принципом дії. Потрібно знати властивості речовин, що вивчаються і використовуються в роботі, і бути знайомим з методами роботи з цими речовинами.

Користуватися можна тільки реактивами, що мають етикетки і що стоять на полиці робочого столу. Якщо необхідний реактив відсутній, необхідно звернутися до лаборанта або до викладача.

Надлишок узятого реактиву не повертається в посуд, з якого він був відібраний, а переноситься в спеціальну ємність.

Під час роботи не можна залишати без нагляду електроприлади, особливо нагрівачі. При виявленні дефектів в приладах негайно повідомляти викладача. Самостійне усунення несправності студентом повинне бути виключене.

Будь-які рідини (розчини) не можна засмоктувати в бюретки і піпетки ротом, для цього слід користуватися спеціальними гумовими грушами.

Щоб уникнути опіку не слід нахилятися над нагрітими предметами і над судинами з киплячими рідинами. Недопустима робота з легкозаймистими рідинами (спирт, ефір, ацетон і ін.) і їх зберігання поблизу нагрітих тіл, а особливо поблизу відкритого вогню.

Категорично забороняється пробувати реактиви на смак. Запах реактиву визначають, направляючи долонею струмінь повітря від склянки до себе.

При виникненні пожежі слід терміново відключити електроприлади, прибрати всі їдкі і легкозаймисті рідини в безпечне місце. Для гасіння пожежі необхідно уміло використовувати всі наявні засоби: воду, пісок, азбест, щільну тканину. Слід пам'ятати, що нерозчинні у воді рідини водою не гасять і для гасіння вогню в цих випадках користуються піском і накривають об'єкт спалаху азбестом або будь-якою щільною тканиною, здатною припинити доступ кисню до нього.

Щоб уникнути отруєння категорично забороняється приймати їжу в лабораторії.

Про будь-яку нештатну ситуацію, до якої відноситься також і отримання студентом травми, слід негайно повідомляти викладача.

Надання першої допомоги

Втрата свідомості. Розрізняють короткочасну (непритомність) і тривалу (коматозний або шоковий стан) втрату свідомості. При непритомності постраждалого слід укласти горизонтально, а ноги підвести. Необхідно розстебнути комір і забезпечити доступ свіжого повітря. Доцільно дати понюхати концентрований розчин аміаку, направляючи долонею струмінь повітря від склянки до постраждалого, змочити шию і потилицю холодною водою.

При сильних травмах може виникнути шоковий або коматозний стан, що супроводжується тривалою втратою свідомості, для виведення з якого застосовують спеціальні заходи. Постраждалого до прибуття лікаря необхідно укласти горизонтально, забезпечити доступ повітря, у разі потреби зробити штучне дихання, а при комі дати воду, розчин соди, при шоку – гарячий чай. За наявності в рані осколків скла їх слід видалити пінцетом.

Поранення, кровотеча. Краї рани необхідно обмити водою, присипати порошком стрептоциду і накласти пов'язку. Якщо пошкоджені крупні судини рук або ніг, то необхідно туго перетягнути кінцівки вище за місце кровотечі гумовим джгутом, трубкою або хусткою.

При ураженні очей необхідно промити їх великою кількістю води і викликати лікаря. При кровотечі з носа потрібно накласти холодні компреси на лоб і перенісся, а у відповідну ніздрю слід помістити тампон з 3% розчином перекису водню.

Опіки термічні і хімічні. При термічному опіку для зменшення больових відчуттів обпалене місце слід занурити по можливості в крижану воду, зробити примочки 3-5% розчином таніну і змастити маззю від опіків. Для дотримання антисептичних умов обпалене місце можна також змастити 0,1% розчином пікринової кислоти або 0,1% розчином марганцівки (KМnO₄).

При опіках кислотами спочатку уражене місце слід ретельно обмити водою, накласти компрес з 2-3% розчину питної соди або аміаку, а потім накласти пов'язку з вати, змоченої 3-5% розчином таніну або 3% розчином марганцівки.

При опіках лугами обпалене місце потрібно ретельно промити водою, поки шкіра не перестане бути слизькою, 1% розчином оцтової кислоти, а потім накласти пов'язку з вати, змоченої розчином таніну або марганцівки.

Поразка електрострумом. Перш за все, необхідно звільнити постраждалого від дії струму. У разі втрати свідомості необхідно слідувати згідно відповідної інструкції. При зупинці дихання і порушенні серцевої діяльності необхідно винести пацієнта на свіже повітря, покласти на спину і проводити штучне дихання і закритий масаж серця до появи самостійного дихання і серцебиття. Якщо дихання і серцеві скорочення не відновлюються, масаж серця і штучне дихання необхідно продовжувати до приїзду лікаря.

Опікові травми, викликані електрострумом, обробляються так само, як і термічні опіки.

Отруєння хімічними речовинами. При отруєнні сірководнем постраждалого потрібно винести на свіже повітря і дати подихати киснем, а при втраті свідомості зробити штучне дихання. Всередину необхідно прийняти чайну ложку 2% розчину перекису водню.

У разі отруєння хлором, бромом, йодом, постраждалого необхідно винести на свіже повітря, дати подихати киснем, а потім парами аміаку. Рот і ніс промити 2-3% розчином питної соди і забезпечити повний спокій.

При отруєнні кислотами необхідно прополоскати рот водою і 5% розчином питної соди, а всередину прийняти молоко.

При отруєнні лугами прийняти 1-2% розчин оцтової або лимонної кислоти.

При отруєнні солями міді, свинцю, кадмію, барію прийняти або активоване вугілля з водою, або молоко, або яєчний білок.

 

 

ПОРЯДОК ОФОРМЛЕННЯ ЛАБОРАТОРНИХ РОБІТ

Кожен студент зобов'язаний вести зошит для лабораторних робіт, який є документом, що відображає всю його роботу. На обкладинці або першій сторінці зошиту вказується прізвище, ім'я (ініціали), курс, група, в якій навчається студент, навчальний рік і найменування предмету.

У зошиті записують дату проведення тієї або іншої роботи, її тему, мету, показують послідовність у виконанні різних операцій, приводять схеми, таблиці; записують початкові дані всіх спостережень і умови, при яких спостереження проводилися, формули і розрахунки по ним, а також математичну обробку результатів вимірювань і висновки про виконану роботу.

Обчислення необхідно виконувати безпосередньо в робочому зошиті. Записи в лабораторному зошиті проводять чорнилом, малюнки і схеми виконуються олівцем, графіки і діаграми бажано будувати за допомогою олівця на міліметрівці.

 

Приклад оформлення лабораторної роботи.

1) Дата виконання роботи Назва лабораторної роботи.

2) Основна мета роботи, яка виконується.

3) Короткі теоретичні відомості, що стосуються даної роботи (відповіді на контрольні питання).

Розшифровка всіх значень символів і коефіцієнтів, що входять у формули, повинна бути приведена безпосередньо під формулою.

4) Результати вимірювань (експерименту), які доцільно розташовувати у вигляді таблиці (таблиць).

5) Основні висновки.

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №1

МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Настільні лампи, мікроскопи, МБС-1 і МБІ-1, емальовані і воскові ванни, пінцети, препарувальні голки, ентомологічні шпильки, предметні і покривні скельця, вода, серветки, таблиці, макет бджоли, зафіксовані в 70%-вому розчині спирту матки, робочі бджоли і трутні.

ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ

ЗОВНІШНЯ БУДОВА.

Тіло бджоли розділено тонкими перетинками на три рухомо з'єднані між собою відділи: головний, грудний і черевний (рис.1).

Бджола не має скелета, та зате ззовні її тіло покрито міцним, гнучким шаром хітину, що захищає ніжні частини тіла.

Все тіло бджоли ззовні покрито волосками, які є виростами хітинового скелету. Одні з них є суцільними, інші – порожнистими.

Суцільні волоски, більше схожі по будові на пір'я, в яких від остюка відходить безліч коротких бокових відгалужень, оберігають зовнішній покрив бджіл від забруднення. Крім того, під час роботи на квітах до цих волосків прилипає квітковий пилок. Порожнисті волоски – дотикові органи бджоли.

Забарвлення бджоли залежить від кольору волосків і віку. З віком втрачається частина волосяного покриву, у дуже старих бджіл оголюється хітин.

ГОЛОВНОЙ ВІДДІЛ.

Голова бджоли має трикутну форму і є суцільною, міцною, хитинізованою капсулою, не розділеною на членики.

 

 

На голові знаходяться органи чуття: очі, вусики і ротові частини з жвалами і хоботком. Усередині голови зосереджена головна частина центральної нервової системи – головний мозок (рис. 2). Бджола має два складних і три простих ока. Складні очі бджоли великі і займають верхню і бокову поверхню голови. Кожне складне око складається з декількох тисяч (у матки – 3–4 тис., у робочої бджоли – 5 тис., у трутнів – 7–10 тис.) окремих простих очей шестикутної форми, або фасетів. Бджола одержує наближене зображення предмету і сприймає зміну зображень як мерехтіння. Око комахи реєструє зображення, що змінюється через дуже короткі проміжки часу. Уловлювання мерехтіння дозволяє комахам помічати навіть слабкі рухи в навколишньому середовищі. Складні очі дають достатньо чітку картину предметів, що знаходяться поблизу, і дозволяють розрізняти силуети віддалених предметів. Бджоли важче розпізнають форму, розмір предмету, ніж забарвлення.

Рисунок 1 – Зовнішній вигляд бджоли: 1 – хоботок; 2 – передні ноги; 3 – середні ноги; 4 – задні ноги; 5 – черевце; 6 – задні крила; 7 – передні крила; 8 – грудний відділ; 9 – голова; 10 – вусики.

 

Прості очі мають вигляд добре помітних крапок. У робочої бджоли і матки вони розташовані на темені між складними очима по кутах рівнобедреного трикутника, у трутня – в області лоба. Функція простих очей полягає в уловлюванні змін інтенсивності світла. Якщо у медоносної бджоли закрасити прості очі, то вона вранці вилітає пізніше, а увечері повертається у вулик раніше в порівнянні з іншими бджолами сім'ї. Отже, прості очі дозволяють комасі оцінювати абсолютну освітленість.

У робочої бджоли голова майже трикутна і прості очі зсунуті на тім'я; у матки голова дещо округла і прості очі розташовані на лобі; у трутня, що має круглу голову і дуже великі, що майже сходяться складні очі, прості очі зсунуті на лоб (мал. 2).

Між складними очима і потиличним швом є чутливі волоски, що служать органом слуху бджіл.

У бджіл добре розвинений колірний зір. Вони виразно розрізняють синій, помаранчовий, жовтий і зелений кольори. В межах сонячного спектру від ультрафіолетового проміння до інфрачервоного бджоли уловлюють ультрафіолетову область (фіолетово-синю, синьо-зелену і зелено-жовто-оранжеву). Ультрафіолетове проміння – сильний подразник для ока бджоли в порівнянні з іншими областями видимого спектру.

 

Рисунок 2 – Будова голови бджоли: а – матки; б – робочої бджоли; в – трутня: 1 – прості очі; 2 – складні очі; 3 – вусик; 4 – верхня губа; 5 – верхні щелепи; 6 – хоботок; 7 – лоб; 8 – тім’я; 9 – щоки; 10 – кліпеус.

 

Робочі бджоли використовують зорову інформацію переважно для трьох задач: навігації, утримуванню при русі постійного курсу, локалізації і пізнання харчових або інших об'єктів.

Вусик складається з трьох основних частин: основного членика (скапус), до якого прикріплена маленька ніжка, за якою знаходиться спрямований униз довгий і дуже рухомий джгутик. Майже у всіх комах на цьому членику знаходиться орган рівноваги (джонстонів орган). Джгутик складається з члеників, близьких по будові: 10 – у маток і робочих бджіл і 11 – у трутнів (мал. 3а).

Вусики, як і все тіло комахи, покриті твердим хітиновим панциром і для того, щоб пахучі речовини могли проникати до волокон нюхового нерву, весь хітиновий покрив вусиків пронизаний якнайтоншими поровими канальцями (мал. 3б).

 

а	б
Рисунок 3. Будова вусика бджоли: а – вусик бджоли, збільшений приблизно в 20 разів; б – членик вусика бджоли при дуже сильному збільшенні. Світлі плями – затягнені плівкою отвори в хітиновому покрові (порові поверхні, органи нюху); між ними – численні осязальні волоски.

 

Вусики служать бджолам органами осязання, нюху і слуху. Вони так само можуть виконувати функцію смакових сенсилл і сприймати зміну вологості.

Органи нюху служать для відшукування корму, забезпечення зв'язку між чоловічими і жіночими особами, розпізнавання осіб своєї сім'ї.

Бджоли здатні розрізняти і запам'ятовувати різноманітні квіткові запахи, що виконують роль харчових сигналів. Нюхові органи сприймають пари летючих з'єднань, присутніх в повітрі в дуже малій концентрації.

Встановлено, що у вусиках бджоли є окремі клітки, налаштовані на сприйняття СО².

До складу ротового апарату входять верхня і нижня губа, парні верхні і нижні щелепи, якими вони розгризають кришку при виході з комірок, розминають пилок, віск, згризають нерівності у вулику, обороняються від інших комах.

Нижні щелепи спільно з нижньою губою утворили витягнутий хоботок, яким бджола засмоктує рідку їжу. Довжина хоботка залежить від породи бджіл, умов їх формування і коливається від 5,7 до 7,2 мм.

Ротові придатки. Верхня (передня) губа є вузькою хітиновою смужкою, що рухомо з'єднується з головним щитком; у всіх трьох особин бджолиної сім'ї вона майже однакова.

Верхні (передні) щелепи (або жвала) розташовані з обох сторін рота, прикріпляючись до переднього його краю. Це дуже міцні хітинові утворення.

У робочої бджоли верхні щелепи найбільш сильно розвинені. Жувальні краї закруглені і пристосовані для різних робіт: розкушування пильовиків квітів, коли збирає пилок; ними ж розгризає окремі пилинки, коли вживає їх в їжу; вирівнює нерівності на внутрішній частині вулика і розминає віск при споруді стільників; витягує з вулика сміття і трутнів; виходячи з комірки, розгризає кришку, якою вона була запечатана; обороняється при нападах і т.д.

 

		Рисунок 5 – Хоботок робочої бджоли: 1 – ложечка; 2 – язичок; 3 – слинний канал язичка; 4 – нижньогубні щупики; 5 – приязичники; 6 – зовнішня лопать нижньої щелепи; 7 – максилярні щупики; 8 – стволик; 9 – підборіддя; 10 –підпідборіддя; 11 — гнуздечка.
Рисунок 4 – Форма щелепи бджоли.

 

У матки дуже добре розвинені верхні щелепи. Це, ймовірно пов'язано з тим, що їй іноді доводиться вступати в боротьбу з іншими матками. І як знаряддя нападу і оборони вона застосовує не тільки жало, але і верхні щелепи.

У трутня вони недорозвинені, мають невеликий зубець.

Хоботок. Основою хоботка є витягнута нижня (задня) губа, яка щільно торкається довгих лопатей нижніх (задніх) щелеп, утворюючи вузенький каналець.

Найбільш суттєва частина хоботка – довгий тонкий язичок. Він має вид вузького, глибокого жолобка, краї якого майже з’єднуються між собою, утворюючи неповну трубочку. Зовні язичок покритий досить значною кількістю ніжних хітинових кілець, що додають йому міцності, гнучкості і еластичності. Кінець язичка називається ложечкою, це – хітинове утворення, що має форму дерев'яної ложки. Краї ложечки і її передня сторона досить густо покриті волосками, які приймаються біологами за органи смаку; задня сторона ложечки волосками непокрита.

Не дивлячись на те, що язичок досить далеко виступає за кінці щупальців нижньої (задньої) губи, він за рахунок гнучкості і еластичності може бути повністю втягнутий в трубочку.

Всі ротові придатки, що становлять хоботок, настільки щільно прилягають один до іншого під час засмоктування бджолою рідини, що у цей момент вони становлять як би одне ціле.

Хоботок служить бджолам-робітницям не тільки для збирання нектару і води, але і для інших цілей; за допомогою хоботка робітниці годують трутнів; хоботками вони розкладають корм в комірки, в яких знаходяться личинки; хоботком бджоли-приймальниці приймають нектар від бджіл-збиральниць і т.д.

Хоботки маток і трутнів завжди коротші за хоботки робочих бджіл. Так, у робочих бджіл середньоєвропейської раси довжина хоботка дорівнює 6 мм, у трутнів же цієї породи довжина хоботка не перевищує 4 мм, а у матки – всього лише 3,5 мм. Це пояснюється тим, що і матки і трутні самостійно їжу собі не добувають, тому їх хоботки поступово втрачали значення органів добування їжі, перетворюючись на органи прийому готової їжі.

Органи смаку. Смакові рецептори розташовуються переважно на ротових частинах, лапках ніжок, кінцевих члениках вусиків. Основне призначення смакових рецепторів – визначення придатності того або іншого субстрату для харчування. Вони здатні розрізняти солодке, гірке, солоне і кисле

ЧЕРЕВЦЕ

Черевце — третій відділ тіла бджоли, в якому містяться важливі внутрішні органи. Воно з'єднане з грудним відділом за допомогою звуженого стебельця. З 10 черевних кілець личинки у дорослої бджоли залишається 6 видимих частин черевця.

Кожний типовий членик черевця складається з двох напівдужок – верхньої і нижньої. Верхня напівдужка (тергит) охоплює тіло бджоли з верхньої сторони і з боків і трохи насувається на нижню напівдужку, а нижня напівдужка (стерніт) – з нижньої сторони.

З'єднуються вони м'якими пластинками — мембранами. З'єднання кілець між собою рухоме завдяки міжсегментальним мембранам. Тому об'єм черевця може збільшуватись і в довжину, і в діаметрі. Заднє кільце заходить під переднє. Рухливість і зміни об'єму помітні під час посиленого дихання, наповнення медового зобика і товстої кишки.

Перший від грудей – зростається з третім члеником грудей, а останні три, вдавлюючись всередину, утворюють на кінці черевця глибоку западину, в якій поміщається анальний отвір і жало.

Черевце матки збільшується в об'ємі у зв'язку з розвитком яєчників, розмір яких стає більше під час кладки яєць; коли ж кладка яєць скорочується або зовсім припиняється і яєчники переходять в недіяльний стан, зменшуючись в об'ємі, черевце теж зменшується; це робить матку рухомішою і легшою, а отже, здібною до польотів під час роїння.

Рухливість черевних кілець потрібна бджолі і при диханні, оскільки при цьому процесі об'єм черевця то збільшується (вдихання), то зменшується (видихання).

Рисунок 8 – Жало робочої бджоли: ЩЖ—лугова залоза; ЯП – отруйний міхур; ЯЖ – отруйна залоза; М – м'язи; С – стілети.

Жалючий апарат. Оскільки робоча бджола представляє самку з недорозвиненими органами розмноження, то для неї жало служить тільки знаряддям захисту і нападу; матка ж користується жалом, як видозміненим яйцекладом, укріплюючи при його допомозі яйця на дні комірок майже перпендикулярно до їх дна. Як знаряддя нападу або оборони матка користується жалом лише при боротьбі з іншими матками. Людина може вільно брати матку в руки не дивлячись на явний неспокій, вона жалити його не буде. При зустрічі з іншою маткою вона зразу ж вступає з нею в смертельний бій, прагнучи встромити своє жало в проміжки між окремими члениками черевця, які покриті лише тонкими хітиновими плівками. Товстий шар хітину, що покриває членик брюшка зовні, а тим більше грудного покриву проколоти жалом матці не вдається. Одного жалення матки буває цілком достатньо, щоб визвати смерть суперниці.

В основному жало бджоли складається з трьох частин: а) нерухомої (серединної частини – «салазки»), б) рухомої частини, що ковзає під час жалення по салазках, в) апарату, який виділяє отруту.

Салазки жала на вигляд схожі на жолобок. По краях є вали, по яких, як по рейках, рухаються назад і вперед голкоподібні частини жала – стилети.

Стилети − це тонкі хітинові голочки з зазубри нами на кінцях. У робочої бджоли стилети мають по 10 зазубрин, а у матки – по 3.

Апарат, який виділяє отруту складається з двох залоз – великої і малої – і отруйливого міхура. Велика отруйна залоза має вид тонкої довгої сильно звивистої трубки. Клітки її внутрішніх стінок виробляють отруту, яка стікає в отруйливий міхур. Отрута по канальцю стікає до кінця жала і потрапляє в ранку. Щоб не перешкоджати вільному витіканню отрути в ранку, реберця на кінці жала розходяться.

Мала отруйна залоза знаходиться при впаданні протоки отруйливого міхура в салазки жала. Рідина, що виділяється нею, має лужний характер, вона змішується з рідиною великої залози під час жалення.

Отруйний міхур має грушовидну форму. В розширений кінець його впадає вивідним отвором велика отруйна залоза. Протилежний кінець його, сильно звужуючись і згинаючись, утворює вивідну протоку, що впадає в грушовидну частину салазок жала.

Процес жалення здійснюється сильними м'язами, які приводять в рух стилети. Рухаючись по салазках назад і вперед, стилети встромлюються в шкіру ворога. Отруйна рідина, що потрапляє разом із стилетами в зроблену ранку, викликає пекучий біль, запалення і пухлину.

У невеликих дозах бджолина отрута для людини безпечна.

Часті жалення створюють в організмі людини як би звичку до отрути, несприйнятливість. На ужалених місцях навіть не з’являються пухлини, але хворобливе роздратування шкіри, хоча і в слабкішому ступені, все ж таки відчувається при кожному жаленні.

Вільно встромлюючи жало в еластичну шкіру людини, бджола назад з шкіри вийняти його вже не може. Цьому заважають зазубрени, що знаходяться на кінцях стилетів. При спробах бджоли відлетіти з ужаленого нею місця вона відриває від черевця весь жалючий апарат разом з отруйливим міхуром і через деякий час вмирає.

Будучи відірваними від черевця стилети, завдяки скороченням м'язів жалючого апарату, з кожною секундою глибше проникають в шкіру і все рясніше змочують ранку отрутою. Тому бічним рухом нігтя або ножа треба скоріше видалити жало з шкіри, але у жодному випадку не треба виймати його двома пальцями: отрута буде пальцями видавлюватися з отруйливого міхура в ранку і тим самим збільшувати больове відчуття.

Якщо бджолі доводиться жалити комаху, то вона проколює стилетами найтонше місце його хітинового покриву і через отвір, що утворився, вільно виймає жало назад; таким чином, при жаленні комахи бджола своїм життям не ризикує. Одного жалення бджоли буває достатньо, щоб убити не тільки комаху, але навіть мишу, горобця.

Щоб ужалити, бджола повинна підігнути черевце вниз, а це можливе тільки в тому випадку, якщо її медовий зоб (він знаходиться в передній частині черевця) не заповнений ні медом, ні нектаром. При заповненні ж медового зобу бджола втрачає до деякої міри рухливість брюшка – вона не може тоді вільно підгинати його вниз, щоб жалити. Цим бджолярі широко користуються при роботі з бджолами у вулику. Перш, ніж розбирати гніздо, у вулик пускають декілька клубів диму. Перелякані бджоли кидаються до запасів меду і заповнюють ним свої зоби, роблячись після цього майже нездатними жалити бджоляра.

Жало матки більше і сильніше, ніж жало робочої бджоли. Крім того, салазки її жала не прямі, як у робочої бджоли, а мають шаблевидну форму, оскільки злегка заломлені вниз.

Жало є видозміненим яйцекладом, тобто пристосування жіночого статевого апарату комахами для відкладання яєць. Трутні – чоловічі особи бджолиної сім'ї, а тому жала не мають.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Назвіть складові частини тіла бджоли і їх основні придатки.

2. До якого типу відноситься ротовий апарат медоносної бджоли? Які його основні частини?

3. У чому полягають основні відмінні особливості в будові ротового апарату різних осіб бджолиної сім'ї?

4. Як називаються сегменти черевця?

5. Які функції виконують ніжки медоносної бджоли? Яка їх будова?

6. Охарактеризуйте процес збору пилку і подальшого формування обніжжя.

7. Які пристосування на ніжках служать для збору пилку?

8. Що представляє собою крило?

9. Як утворюється єдина пластинка крила?

10. Опишіть будову жалоносного апарату бджоли.

11. У якому віці у бджіл залози декретують отруту? Які основні компоненти бджолиної отрути і яка дія її на тварин і людину?

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Аветисян Г.А., Черевко Ю.А. Пчеловодство. М.: Академия, 2001.

2. Кривцов Н.И., Лебедев В.И., Туников Г.М. Пчеловодство. М.: Колос, 2000.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №2

МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Теоретична частина лабораторної роботи; невелика ванночка, залита восковою сумішшю (2 частини церезину, 1 частина воску, небагато солі і голландської сажі); предметне скло, ємність з водою і піпетка; пінцет з тонкими кінцями, загострений скальпель, 2 препарувальних голки з дерев'яними ручками і маленькі загострені ножиці. При розтині бджіл для ознайомлення з органами їх тіла краще користуватися свіжим матеріалом. Якщо свіжих трупів бджіл немає, то матеріал для дослідження заготовляють завчасно і зберігають в 70-відсотковому спирті.

 

ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ

Особливості живлення бджіл. Сім'я медоносної бджоли живиться рослинною їжею. Робочі особини під час цвітіння рослин збирають нектар і переробляють його на мед, а також квітковий пилок, з якого готується перга. Якщо нектару немає, бджоли-збирачки знаходять і можуть приносити інші рослинні продукти: падь, сік зрілих плодів і ягід. У сучасному бджільництві в разі потреби бджіл підгодовують буряковим або тростинним цукром у вигляді сиропу чи тіста. Але ці замінники вуглеводистого корму є тимчасовими, а падевий мед може завдати шкоди, особливо в період зимівлі.

Інтенсивність живлення сім'ї змінюється протягом року залежно від умов медозбору та клімату. Найбільше корму витрачається в літні місяці, коли у вулику багато розплоду та виконується багато льотної роботи. Взимку сім'я живиться майже виключно медом.

Корм споживають дорослі особини сім'ї та розплід у стадії личинки. Дорослі особини робочих бджіл споживають також мед і пилок, причому пилок вони можуть деякий час не споживати, а мед потрібний їм постійно. Без меду бджоли гинуть. Тому, наприклад, при роїнні, покидаючи гніздо, вони набирають із собою запас меду на кілька днів.

Личинки, що розвиваються в робочих бджіл і трутнів, у перші три дні після виходу з яйця споживають спеціальний корм у вигляді молочка, яке виробляється залозами бджіл. Починаючи з четвертого дня їм готують кашку (суміш меду, пилку та води) Після запечатування розплоду їх не годують У маточниках личинки забезпечуються маточним молочком на весь період до запечатування їх. Для дорослої матки певна група бджіл, що доглядають за нею, виділяє таке саме молочко. Цей високопоживний біологічно активний корм годувальниці дають їй весь час незалежно від пори року. Протягом кількох днів після виходу з маточника та при транспортуванні в спеціальних кліточках матка може жити за рахунок меду або кормового тіста, приготованого з цукру та меду.

Органи травлення. Перетравлювання корму і засвоєння поживних речовин відбувається при проходженні корму через травний канал. Травлення пов'язане з діяльністю залоз і тканин, які виробляють ферменти та інші речовини.

Травний канал бджоли складається з трьох відділів: переднього, середнього і заднього (рис. 1).

Рисунок 1 – Будова внутрішніх органів бджоли. 1 – стравохід; 2 – медовий зоб; 3 – середня кишка; 4 – товста кишка; 5 – пряма кишка; 6 – ректальні залози; 7 – мальпігієві судини; 8 – камери серця; 9 – аорта; 10 – надглотковий вузол (мозок); 11 – задня гілка глоткової залози; 12 – нервовий ланцюжок; 13 – жало; 14 – глоткова залоза; 15 – спинна діафрагма; 16 – черевна діафрагма; 17 – грудна залоза; 18 – верхньощелепна залоза

Передній відділ починається з рота, за яким іде лійкоподібна глотка. Звуження її переходить у стравохід, який має вигляд трубки. Стравохід проходить від задньої частини голови через весь грудний відділ. У черевці стравохід розширюється, утворюючи медовий зобик.

Передній відділ сполучається з середньою кишкою за допомогою клапана. Головка клапана складається з чотирьох стулок, розкриванням яких регулюється подавання корму в середню кишку для перетравлювання. На межі двох відділів розміщується шийка клапана, а в середній кишці – рукав. Така будова клапана забезпечує проходження їжі лише в одному напрямі (вміст середньої кишки не може повертатися в медовий зобик).

Медовий зобик у процесі еволюції бджоли сформувався як пристосування для заготівлі корму про запас. Завдяки складчастій будові епітелію він здатний розширюватись. У наповненому зо бику бджоли може міститись 55–65 мг нектару. Навіть у немедозбірний період в ньому завжди є невеликий запас корму, звідки він надходить у середню кишку для живлення організму. Корм у медовий зобик надходить і з нього повертається назад для відкладання в гнізді завдяки роботі всмоктувального насоса, розміщеного у голові біля рота, та мускулистій будові стінок переднього відділу.

Середня кишка – це шлунок бджоли, в якому перетравлюється корм і всмоктуються поживні речовини. Стінки її мускулисті, складчасті, а всередині вкриті шаром епітеліальних клітин. Нерівна поверхня епітелію та поперечні складки його збільшують площу кишки. Епітелій середньої кишки неоднорідний у передній частині переважають процеси секреції, а в задній – всмоктування. Виділювані ферменти змішуються з їжею і розщеплюють складні речовини на прості. У середній кишці діють такі ферменти: протеаза (впливає на білки), амілаза (розкладає крохмаль), інвертаза (розкладає сахарозу) і ліпаза (розкладає жири). У процесі травлення утворюються речовини, які здатні проходити крізь стінки шлунка. Потрапляючи в гемолімфу, вони розносяться по всьому тілу і використовуються в організмі для синтезу нових сполук. При цьому утворюються нові клітини, продукція у вигляді воску, молочка тощо. Значна частина корму після розщеплення перетворюється на теплову і механічну енергію, особливо при посиленій льотній діяльності.

Задній відділ травного каналу складається з тонкої і товстої кишок. Стінки тонкої кишки вбирають воду з решток корму, який переміщується у товсту кишку. Неперетравлені рештки збираються в товстій кишці. Місткість її порівняно з масою тіла велика – до 40–45 мг. Це зумовлюється тим, що бджоли пристосувались до життя в суворих умовах, де їм доводиться залишатися без вильотів протягом 5–6 місяців. Всі екскременти вони утримують до очисного вильоту. Залежно від кількості їх об'єм кишки змінюється і вона стає найбільшою наприкінці зими (займає майже всю порожнину черевця). Стінки її еластичні, мають складчасту будову. Внутрішня поверхня кишки вкрита хітиновою оболонкою, крізь яку може проникати вода. Навколо анального отвору розташовані мускули, які регулюють дефекацію.