Конфлікти виникають з причини взаємної неправоти.

Накопичені образи раннього дитинства та підліткового віку переходять зі стадії «глухої оборони» спочатку в епізодичні контрнаступи, а потім переростають у повсякденні нервові сутички.

Обидві сторони втрачають здібність слухати та розуміти одна одну. Від таких стосунків холоне душа. У цьому випадку кожна зі сторін повинна знайти компромісне рішення проблеми, а можливо й виявити благородство, знайти теплі слова, наприклад: «Дорога наша, люба мамуся! Ти якнайдовше радуй нас! Хай здоров’я не зменшать мудрі роки!».

6. Кого ти більше любиш?

Такі взаємовідносини складаються залежно від характеру спілкування. В одній і тій самій родині стосунки з дітьми можуть складатися по-різному. Один син – добре вчиться у школі, в університеті; інший – палить, пробує випивати, і обурення батьків його поведінкою, постійне порівняння з першим сином залишає сильний емоційний слід у другого.

Іншим боком конфліктів у даній ситуації можуть виступати коливання у суті та характері стосунків батька і матері з дітьми. Один суворий, інший – в усьому потурає. В результаті трапляється так, що стосунки у дитини з одним із батьків зовсім не складаються. Єдність установок та стосунків – азбука у педагогічній культурі батьків, яка на жаль не завжди використовується.

7. Повне взаємне відчуження та ворожість.

Причиною такої ситуації може бути педагогічна неспроможність батьків. Виховання дітей – це найскладніша діяльність, а значна більшість батьків часто спирається тільки на свій досвід, отриманий у родині. Батьки «упускають» дітей. Вони уходять у світ інших стосунків, в інше середовище.

Інша причина – жорсткі, варварські методи виховання, в результаті яких діти починають боятися, ненавидіти батьків та будь-якими шляхами рятуватися від них.

Третя причина протилежна двом вищезгаданим. Єдина дитина – задобрена, зацілована, заласкана, вередлива та плаксива. В результаті виростає егоцентрична та безсовісно-байдужа людина, яка любить тільки себе. І це назавжди.

Отже, батьками не народжуються, ними стають. Батьки виховують дітей та одночасно вчаться їх виховувати. Право дорослого не додає педагогічної мудрості. Так само, як право дитини не звільняє від відповідальності. «Діти генетично пов’язані з батьками, – писав Я.А.Коменський, – а тому первісно інстинктивно, а у молодшому віці чуттєво схильні віддавати їм пальму першості у «конкурсі краси». Це свого роду аванс, розміри якого катастрофічно скорочуються з їх віком».

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ

СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

В умовах розбудови національної системи освіти та виховання відновлюється і родинна педагогіка, яка має величезні можливості, традиції. Ці традиції дуже демократичні, гуманістичні, привабливі, непідвладні суб’єктивним віянням.

В основі відродження сімейного виховання лежить положення про те, що батьки – головні вихователі. Вони відповідають перед власною совістю, суспільством за виховання своїх дітей. Чим вище авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її як особистості.

Народна мудрість завжди відводила найголовнішу роль матері та батькові у вихованні дітей: «Яке древо, такі його квіти»; «Які батьки, такі й діти»; «Яка сім’я, такий і я» (Педагогіка і психологія. – 1995. – № 4. – С. 127).

Споконвіку в українській сім’ї укріпилися добросердечні, сповнені любові й поваги взаємини: «Нащо скарб, коли у сім’ї лад»; «Добра спілка – чоловік та жінка».

У дослідженнях вчених-філософів, істориків, психологів знаходимо думки про особливе становище жінки-матері у житті і ментальності українців.

Традиційним для України було поєднання патріархальних засад у суспільних відносинах з патріархатом на рівні родини. Це стало результатом специфічного розподілу ролей ще у стародавній Україні, а особливо під час існування Запорізької Січі. Внаслідок такого розподілу українська жінка ніколи не була пригніченою. Нерівноправність в одній сфері діяльності цілком компенсувалася перевагами в інших.

Старі ікони та парсунки доносять до нас натхненні просвітлені обличчя жінок ще від давніх часів, часто з книжкою в руках. Вони не тільки були дружинами високопоставлених чоловіків з українських родів, а й самі були політиками, вченими, митцями.

Досить згадати велику київську княгиню Ольгу; трьох дочок Ярослава, що посідали престоли Франції, Норвегії, Угорщини; Лізавету Гулевичну-Лозку, яка доклала чимало зусиль для створення братської школи на Подолі, започаткувавши цим славнозвісну Києво-Могилянську академію; засновницю всесвітнього Теозофізичного товариства, вчену і письменницю Олену Блаватську. З нагоди 100-річчя від дня її смерті ЮНЕСКО оголосило 1991 рік роком її пам’яті.

Саме в історії України жінка мала рівні права з чоловіком щодо освіти, вибору своєї долі та свого обранця. Мала великий авторитет господині.

Жінка-мати завжди була головним вихователем дітей у сім’ї.

Проте для нормального розвитку дитини, як свідчать дослідження, необхідно зазнати вплив як батька, так і матері, тому у теперішній час у формуванні людини беруть участь мати й батько. Спочатку дитиною більш займається мати, але від четвертого року життя батько все більше починає впливати на виховання дитини, особливо сина, керує його навчанням, вводить у життя.

Відомий дослідник українського родознавства М.Стельмахович зазначає, що завдяки застосуванню національної системи сімейного виховання кожен конкретний народ продовжує себе у своїх дітях, неухильно генезує свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру. Не може стати повноцінним громадянином людина, яка вихована на чужій культурі (Педагогіка і психологія. – 1997. – № 2. – С. 89).

Відомо, що від рівня духовної культури сім’ї залежить і рівень вихованості дитини, тому зрозуміло, чому в українській сім’ї завжди вчили, що людина повинна знати свій родовід, берегти його пам’ять, пишатися своїми предками. У сім’ях зберігали письмові спомини, перекази, предмети побуту та ін. Сім’ї жили за законами краси, тому культивували національні мистецтва: малярство, спів народних пісень, веснянок, колядок, щедрівок, танці, писанкарство, плетіння з лози тощо. У сім’ї завжди в душевній атмосфері вшановували дні народження, ювілеї, здобутки як усієї родини, так і окремих її членів. Вчили жити за законами етики, моралі.

В українській сім’ї одним з важливих засобів естетичного виховання виступає краса повсякденного життя: прикрашання свого побуту, облагороджені стосунки між членами родини, доброзичлива атмосфера рідного дому.

Велика увага приділялася тому, щоб у сім’ї сповідували культ мами, тата, бабусі, дідуся, старших за віком, визнавали культ книги, любові, додержувалися здорового способу життя, поважали школу, вчителів.

Важливе значення для забезпечення сімейної злагоди в україн­ській родині має звичай прощати одне одному образи напередодні великих християнських свят. Ідея всепрощення спрямована на досягнення гармонії у родинних взаєминах.

Упродовж віків українські родини дотримувалися традиційного підходу до системи виховання дітей, яка грунтувалася на визнанні Вищого Авторитету, на вірі в ідеали добра. Родинне релігійне виховання поглиблювала школа. Джерелом виховної сили, етики завжди були обряди, звичаї, пов’язані з релігійними святами – Різдва, Великодня, Трійці, Маковея, Спаса.

В українській сім’ї велику увагу приділяли розвитку мови дитини. Жива народна мова давала перші поняття про навколишній світ.

«Соромлення рідної мови батьками, – писав І.Огієнко, – це дошкульна зрада свого народу та найбільший гріх супроти дітей і своєї нації. Виховуйте своїх дітей тільки рідною мовою, бо тільки вона принесе їм найбільше духовних цінностей» (Наука про різномовні обов’язки. – К., 1994. – С. 38).

З давніх-давен в українській, особливо селянській, родині діти привчаються до справжнього діла. У сім’ях чітко розподілялися обов’язки по дому, господарству, тут не велася мова про трудове виховання, усі члени сім’ї працювали разом.

Сьогодні і у місті, і на селі рідко яка сім’я живе під одним дахом. Молодь відокремлюється від батьків. Це новий час і його треба поважати, знаходити нові форми виховання дітей у родині, але треба й продовжувати те, що століттями збирав, зберігав, цінував наш народ, що є його «золотим» фондом.

Слушно кажуть: якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо твої плани розраховані та десятиліття – саджай дерева, якщо твої плани розраховані на віки – виховуй дітей. Від рівня та якості виховання дітей залежить доля кожної людини, нації, майбутнє суспільства.

 

Р Е З Ю М Е

1. Сім’я – це мала група, основана на шлюбі або кровному родстві, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.

Не дивлячись на соціально-економічні складності сім’я залишається однією з головних цінностей у нашому суспільстві.

Цінності, властиві українській родині, звичайно піддаються серйозному перегляду. У житті з’являється багато нових спокус, тому у найближчому майбутньому розумно очікувати популярності нових родин.

Проте є підстави вважати, що збережеться і традиційна сім’я, яка буде набувати все більше партнерських (демократичних) рис.

Сім’я продовжує також залишатися основним інститутом виховання та соціалізації дітей.

Процес засвоєння дитиною основних цінностей, системи знань, норм відбувається головним чином у родині.

2. Рекомендації з виховання дітей у родині можна дати тільки самі узагальнюючі. По-перше, немає однакових дітей, по-друге, немає однакових батьків, кожний хоче бачити свою дитину кращою, ніж інші діти, удосконаленим повторенням себе.

І можливо сьогодні найважливішим у взаємовідносинах дітей та батьків є набуття справжнього інтересу один до одного. Важливо, щоб діти також були необхідні батькам, як батьки дітям.

Батьки іноді не помічають, як стосунки раптово обмежуються рамками вихователя та вихованця, а виховання стає докучливим обов’язком. Це відбувається з багатьох причин, але, у першу чергу – від втрати контакту між дітьми та батьками.

3. Кожний віковий період створює особливі можливості для зміцнення та розвитку зв’язків з дітьми. Глибокі контакти з батьками створюють у дітей відчуття впевненості та надійності, а у батьків – почуття задоволення.

Той або інший варіант негативних стосунків не є непереборною перешкодою. Якщо батьки за допомогою психологів і педагогів зможуть розібратися у суті стосунків, то подолати бар’єри можливо. Безперечно, надзвичайно складно змінити ситуацію у випадку відчуження.

Порядне ставлення до родини, до батьків вимагається і від дітей. У виховання поступово входить розвиток їх відповідальності за мікроклімат.

4. За свою багату історію український народ створив невичерпні скарби національного сімейного виховання.

Родинна педагогіка є складовою культури нашого народу. Сім’я виховує любов до рідних, свого роду, його історії, рідної землі, найгуманніші людські стосунки, духовні почуття.

Ці традиції повинні зайняти належне місце у системі сучасного сімейного виховання.

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. Дайте відповіді на запитання та аргументуйте їх.

1. Які перспективи розвитку сім’ї у ХХІ ст.?

2. Якою, на Вашу думку, буде українська сім’я у ХХІ столітті?

3. Яким Ви бачите місце жінки та чоловіка у сучасній сім’ї?

4. Чи можливо в українській державі досягти гендерного консенсусу?

5. Що, на Вашу думку, необхідно для створення справжньої щасливої сім’ї?

6. Яке Ваше ставлення до «цивільного шлюбу»? Вільної любові?

7. Що більш важливо сьогодні для жінки: сім’я чи кар’єра?

8. Чи може прожити сім’я без конфліктів?

9. Як можна вирішити сімейні конфлікти?

10. Чому родинне виховання є найважливішим фактором у становленні особистості?

11. Які основні педагогічні правила можуть допомогти у вихованні дітей у сім’ї?

12. Які традиції українського сімейного виховання Вам хотілося б зберегти у своїй сім’ї?

13. Які види взаємовідносин між батьками та дітьми існують у сучасній сім’ї?

14. Поради, рекомендації яких педагогів, вчених, лікарів, письменників Вам сподобалися?

ІІ. Спробуйте проаналізувати:

1. Який тип сім’ї домінує у Вашій родині?

2. Який тип стосунків склався між Вами та Вашими батьками?

3. Які народні традиції існують у Вашій родині?