Сценарій фільму, наприкінці якого іде дощ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Сценарій фільму, наприкінці якого іде дощ



 

Моє вiкно закохане у Схiд.

Твоє вiкно кохає Захiд.

На хрестi

iз двох стеблин

червоної i жовтої

троянди

розiпнуто метелика,

котрий мiняє колiр

в залежностi вiд того,

на яку з троянд подивитися.

Моє вiкно – скептичний реалiст.

Твоє вiкно – наївний фантазер.

Одна з троянд зомлiла,

друга спить,

їй чоловiчi сняться руки.

Моє вiкно стрiчає сонце.

Твоє вiкно його проводить.

Метелика покинула душа.

У кожної з троянд

опало по пелюстцi,

аж – нi,

то впали крила –

червоне й жовте.

У моєму вiкнi бiльше неба,

але твоє вiкно до неба ближче.

Твоє вiкно,

моє вiкно.

Метеликовi

крила.

Черпаю пригорщею воду,

крiзь пальцi сиплеться пiсок.

Самотня i прозора

душа метелика

щоночi стукає у нашi

вiкна.

 

 

* * *

 

Дитинство заховалося

в кущi рубiнових порiчок,

згубилось там, забулось...

На срiбному зап’ястi

срiбна павутина,

якою

прикуте до куща,

мов до галери.

Дитинство плакало

сухими i дорослими очима.

Довкола мене арус.

 

 

* * *

 

Хочу подякувати дiвчинi –

представницi латини

i музейних вартостей –

по дорозi з Голгофи на Голгофу,

яка колись-таки

подарує менi рушницю.

 

 

* * *

 

Стану вовком,

аби хоч трохи

побути людиною,

аби почути вiдповiдь

на моє вiтання,

навiть, якщо то

буде рушниця.

Стану твоїм молодшим братом,


стану твоїм...

 

 

* * *

 

– Хто ти такий?–

спитав я себе, вичавивши

iз тюбика бiлого черв’ячка

i збиваючи пiну.

– Чого ти хочеш?–

вдруге звернувся до себе,

ковзаючи по шкiрi

приладдям для голiння.

– Кому ти потрiбний?–

запитав себе втретє,

натираючи щоки одеколоном.

– Вiдiйди! Не спокушай!..–

вiдповiв я собi

i побачив себе в дзеркалi

неголеного.

 

 

* * *

 

Марудить свiтом кiт,

ще голоснiш, нiж радiо,

йому огидний свiт,

i кiшка йому зрадила.

I все на те зiйшлось,

що час настав здихати...

Чи то розбити щось?

Чи то спалити хату?

Угору мчить стiна,

росте з землi будова,

а я лечу з вiкна

на голову котовi.

 

 

* * *

 

Пунктирна лiнiя життя,

перехрещена з державною залiзницею,

як двi жiночi ноги

(лiва i молодша

обтягнута чорною панчохою)

ледве зiгнутi в колiнах,

пролягає далеко за розмiри долонi,

не ймучи вiри зорям,

якi говорять про зустрiч з потягом,

лише одна мовчить.

 

 

* * *

 

Гончар помер,

а глечик вже пiшов до школи,

де вчиться малювати коней.

Сердешний мучиться питанням,

вiд якого ураз скисає молоко

i нарiкає господиня,

на яке шукає вiдповiдь

в товстих, як цегла, книгах:

«Чому у мене одне вухо?!»

На що мiсцевий вiчний сторож,

а тому фiлософ, вiдповiв:

«Гончар був добрий чоловiк,

хоч пив не так уже й багато».

 

 

З літературних пліток

 

Оцей кульгавий кiт

з пiдбитим оком –

вiдомий всiм поет-авангардист

(всi вiршi у нього з матюками),

стриєчний брат столичного лауреата

i добрий сам вар’ят,

i взагалi у цього вар’ята

по материнськiй лiнiї прапрадiд –

москаль, та ще й прив’язаний до дуба,

а по батьковiй – то й зовсiм нiмець,

здається, Мур, чи Гофман,

i що дратує: чорний же увесь,

а не фарбується.

 

 

* * *

 

Ми стрiлись вперше

навпроти ста речей

i тисячi дрiбниць,

в малесенькiй крамничцi,

де продаються сни,

вiрнiше, сновидiння,

зiткнулись бiля каси,

ждучи платнi за донорство.

– Я впевнений, Вам снилась

бiрюза або ж смарагд,

метелики бурштин збирали з квiтiв...

– А Вам, либонь, дитинство й свято...

Тим часом ввiчливий

крамничний працiвник,

вписавши нашi сни до каталогу,

поклав до скриньки «ЖАХИ».

 

 

* * *

 

... а мамi хочеться кричати

а я б навiки вже замовк

летять у чорному дiвчата

дiвчат пантрує бiлий вовк

тебе здолала вiчна втома

мене ж либонь долає злiсть

я завтра стану добрим гномом

а того гнома мишка з’їсть

 

 

* * *

 

Тобi – Париж,

менi – Горохiв.

Черниця ластiвка

шугнула чорним бумерангом

i не вернулася –

влучив.

I тiльки осiнь-анашистка

з приїздом слiзно привiтала.

На Фiлiппiнах хтось помер,

i хто мене переконає, що

не вiд моєї вмер руки.

Ти, як завжди, прекрасна.

 

 

* * *

 

все далi i далi

я не про час про вiдстань

останнiй дотик кропиви

менi милiший за троянду

щоранку прилiтав метелик

одне крило протез

майстерно витятий з бляшанки

вiн крав квiтки з жiночих суконь

i був осуджений за збочення

заглиблений в фотель iкарус

iз щастям розминувся

в темних сiнях

все бiльше й бiльше

я не про лiс а про уяву

що окупована тобою

 

 

* * *

 

– Навiщо годинниковi сажень?

Рудий берет iз пипкою

на головi вiльнодумця

не поступається мiдному обручевi.

Коли зарубали пiвня,

годинник на вежi

вшанував його пам’ять

хвилиною мовчання,

Ми – як велика i маленька стрiлки,

що помiнялися мiсцями.

– Я не знаю, навiщо.

 

* * *

 

Що думає про кенгуру фiлософ?

В дитинствi я любив халву

i не любив дитинства,

в якому менi для щастя

бракувало одинадцяти копiйок.

Фiлософ думає про кенгуру

як про недiльний дирижабль,

що забере мене в дитинство.

 

 


* * *

 

Збудую собi Рим,

обов’язково з Ватиканом,

прийду до Папи з шахiвницею,

коли програю сьомий раз пiдряд,

Святiйший Папа дорiкне:

– Ти знову думаєш про неї.

 

 

* * *

 

На око визначу розмiри,

кроками вiдмiряю межi.

Перед тим, як взятись до роботи,

схрестивши руки на заступi,

задеру голову до неба:

буде снiг чи не буде?

Збоку своєю поставою

нагадуватиму чоловiка,

що молиться котромусь

iз вiдомих богiв,

але не дякує, а просить.

Так i не спрогнозувавши,

накинуся iз заступом

на перемерзлу землю.

Хто б не проходив – зупиняється,

запитує подивовано:

– Що то за чоловiк?

Навiщо вiн копає яму?–

А незнайома менi жiнка

протягувала кожному свiчку

i терпляче пояснювала:

– У нього сьогоднi день народження.

 

 

* * *

 

Пришлiть менi цирульника,

щоб чорну кров спустив,

в кровi душа помила ноги.

Тебе зустрiвши, я упав,

як впала тiнь вiд зламаної гiлки

на з’яву сонця.

Цирюльник заспаний i п’яний

на росу вивiв пасти кiз

росiйськомовної коханки.

А я лежав, лежала тiнь

i рухалась навскiс i боком.

Проволочiть мене за нею трохи.

 

 

* * *

 

Намалюй велику рибу,

власне, не рибу, а її кiстяк,

нехай вона буде з одним оком

i оглушена плаває

на поверхнi води

догори животом.

Саме так виглядає

наша остання розмова


по телефону.

 

* * *

 

Отак завжди:

було лiто – були валянки,

а як здибається кохання,

то колючiше вiд кiлограма цвяхiв.

Я збирав для тебе у картуз зорi,

а ти менi пояснювала

значення слова «дiалектика».

 

 

* * *

 

всi сто країн всi сто дерев

вiтальнi надiслали телеграми

в день коронацiї ромашки польової

повз щирi оплески троянд

її провезли на слонi

до трону iз семи долонь

я їй услiд з юрби

гукнув твоє iм’я

i бачив як здригнулись вiї

здавалося ще мить i буду першим

кому дозволено торкнутися

устами черевичка

але почався феєрверк

 

 

* * *

 

прошу лише води

хоч потребую рятунку

з цим деревом стрiчаюсь втретє

i кожен раз в iншому мiсцi

збираю фаршированi егоїзмом

дитячi м’ячики

що влаштували облаву на колобка

вiдчуваю близьку присутнiсть металу

можливо це чиїсь вставнi зуби

нема вже такої сторони свiту

до якої не боявся б повернутись плечима

не встигнувши перехреститись

ще маю час поклонитись

 

 

* * *

 

Околицi душi загрузли у зневiрi

слiпi дощi минають криницi

Забувся вигляд кольорiв

лиш зрiдка сняться їхнi назви

В iдеологiї панує натяк

а зречення перейменовано у спадок

Триває вiчна нота до

до нижнє

 

 

* * *

 

У центральному унiвермазi,

у вiддiлi «Вироби з глини»

продаються люди.

Напис, зроблений на картонi

червоним iз запахом одеколону

фломастером (усi лiтери

складаються з гострих кутiв,

i навiть лiтера «O»

позбавлена округлостi,

що дозволяє безпомилково

визначити, котрiй iз

притрушених нудьгою продавщиць

належить голос,

спроектований на картонi)

завбачливо попереджає

купцiв, що бажають оглянути

незвичайний товар:

«Обережно – б’ються!»

 

 

* * *

 

Я перерiс уже траву,

але нiяк не розшукаю iменi.

Це знову бедрики ним грали у футбол,

воно хоч не м’яке,

але достатньо кругле,

щоб закотитися у безвiсть.

Чи ти мене без iменi впiзнаєш?

Чи розшукаєш у травi?

Бо, чую, хтось уже iде з косою.

 

 

* * *

 

то тiльки сни то тiльки листя

то тiльки заграва думок

менi б пiти угору чи униз

аби лиш сходами

аби не рiвно аби крутiше

щоб злiва дощ у щоку сiк

а справа лiс ловив за полу

коли прийде пора зрiкатись

з’ясується нема кого й чого

i стрiчний обiйде мене

а ось уже й тебе зустрiв

 

 

* * *

 

Однi лiтають в космос.

Другi лiтають з вiкон.

Третi просто лiтають.

Для перших – це робота.

Для других – вихiд.

Для третiх – найвища

форма самооблуди.

Боже, не став мене перед

вибором.

 

 

* * *

 

У слiпому всесвiтi

на похнюпленiй планетi

на заблуканому материку

у зношенiй країнi

в химерному мiстi

на фригiднiй вулицi

у чужому будинку

жив чоловiк

котрий вважав себе божевiльним

насправдi ж був дурним


 

* * *

 

Мiй бiль зомлiв,

скалiчив босi ноги об уста,

помiж яких збирався утекти,

та не пустили зуби.

Мiй крик присох до щiк,

зсередини замкнувся в горлi

i каламутить очi.

Мiй страх ослiп

i в темряву свою

привiв дружину й пса.

Моя любов нарештi

здерла з мене скальп

i продала чужинцям.

За мною вже прибув

рожевий дельтаплан,

мене чекають

два метелики з ножами.

 

 

* * *

 

цвiтуть гарбузи i огiрки

трунар спалив хлiва i хату

напередоднi вiн не пив

а тiльки стверджував

життя нудне як кирзовий

подертий чобiт

без пари

рятує вiд петлi

лиш трилiтровий слоїк

вишневого варення

без кiсточок

та й огiрки уже цвiтуть

гарбузи

i цвяхом вказує на мене

 

 

* * *

 

Моя найбiльша мрiя:

завести пасiку

з семи роїв,

якi б жили

не у звичайних вуликах,

а в бiлих,

наче шлюбнi черевички,

пiанiно.

 

 

* * *

 

я бiль цього дерева

це дерево моя совiсть

строк нашої взаємозалежностi

закiнчується вранцi

вiдтак я слугуватиму йому

i найдрiбнiший опалий листочок

буде бiльшим од мене

в царствi минулої осенi

увечерi прийде чоловiк

дозвольте заколядувати

чи вiдчиниш ти йому дверi

 

 

* * *

 

склянку томатного соку

замучив комплекс меншовартостi

однак усi її вади

засвiдчують перевагу

провiнцiйного виховання

над засобами масової iнформацiї

якими вiдверто обговорюються

способи запобiгання вагiтностi

вiд щiпки харчової солi

i водночас замовчується

наболiле питання

цнота це довгочасна прикраса

чи одноразовий доказ

лояльностi

 

 

* * *

 

сумнiви

перебiгають дорогу враженням

щось народне переспiвує батiг

жiнка у серце поштою вражена

календар хотiв та не мiг

кiт валяється на обочинi

мабуть нагло в дорозi здох

каву п’ють сексуально збоченi

одну фiлiжанку на двох

вiд гангрени помирає настрiй

сонцю залишилось жити двi доби

вiн збирався лише дещо вкрасти

а здається що когось убив

 

 

* * *

 

ти бачиш сенс

а я лише знайому жiнку

ти знайшла iстину

а я погнутого iржавого цвяха

яким надряпав на стiнi:

куди подiлася любов?

 

 

* * *

 

за дерев’яним грибом

i купою опалого листя

двоє пiтних чоловiкiв

вантажили на залiзничну платформу

вимащене тиньком лiто

пiд пахви його бери пiд пахви

i чого вiд нього так хлоркою смердить

дизентерiя пояснив той що

ховав у кишенi окуляри

дезинфекцiя дурнi втрутився дядько

який умiв керувати потягом

за годину вiн озирнувся назад

скрушно зiтхаючи

нещасливим було це лiто

i круто звернув з рейок

 

 

* * *

 

синiша вiд трави

i стократ добрiша вiд лiтнього ранку

у правiй руцi тримає дюралеве крило

а в лiвiй запалену свiчку

донизу полум’ям

про що вона спiває?

в той час як флегматичний мухомор

настоює отруту на словах

людей близьких i рiдних нам до болю

змiщених суглобiв до сивини на скронях

про що вона мовчить?

коли я їм ножi i бите скло

а дверi вже плекають зраду

мої останнi дверi стирають напис

вихiд

про це не знає навiть хитрий вiтер

якби менi дали уста

то я б її назвав осiннiм небом

або хорошим хлопцем

 

 

* * *

 

маленький лiс питався за дощем

а дощ сховався у твоїм волоссi

чи я йому пробачу це?

я всесвiти вбивав

лиш за короткий дотик

до руки твоєї

яку так елегантно облягає

рукавичка iз моєї шкiри

той дощ помре у найкоротшу середу

вiд втрати твого iменi

в якому сенс життя i смертi

сiмдесяти населених планет

i непостiйнiсть настрою мойого брата

сонця

ти плачеш?– то нехай живе

у цих краях вiтри i холод

а я без голосу й очей

не маю мiсця на короткiй

наче слово нi

фарбованiй зеленим лавi

мене маленький кличе лiс

 

 


* * *

 

приблизнiсть не звiльняє вiд боргiв

якi виплачую насiнням бiлих квiтiв

i щирими але земними почуттями

в цiєї дiвчини коса м’яка i тепла

як перевесло з променiв терпкого сонця

така пестлива й нiжна

як аркан в руках вузького ока

приблизнiсть не рятує

спасiння обiцяв лише пiсок

але взамiн просив рожевий колiр

i бiльше половини каяття

та нагло сам помер на хилиткому возi

вiд втрати гумору

дорогою помiж сiльською церквою

i клубом

її хрещений батько сонях

благословив мене на злочин

 

 

* * *

 

принесений у жертву за думки

про чорний виноград

i голий гострий лiкоть

незнайдена причина болю

над тонко вирiзьбленим перенiссям

про що їм говорити

хiба не краще перенести зустрiч

на позавчора

та не на ранок а на вечiрню пору

у сутiнках вони можливо

зумiли б розминутись

якщо ж їм суджено зiйтись

нехай мовчать про фатум

 

 

* * *

 

рипить кiстьми стара княгиня

i родичка твоя зима

ти знаєш що їжак загинув

отой що пасiку тримав

ми в нього чай iз трав пили

i їли iз бриля кислицi

вiн пасiку до тла спалив

а сам застрiлився з рушницi

не знав-бо дурень, що любов

це лиш красивих слiв гербарiй

сусiд на похорон пiшов

а я либонь пiду до бару

 

 

* * *

 

будучи змушений тримати себе

у формi жорсткого кулака

уникав зближення з людьми

яким симпатизував

аби не причинити їм болю

ця нiжнiсть наче нежить

ослаблює приводячи до втрати форми

звичайно ж втрата форми

це не єдина втрата

але це єдине що вiд мене залежить

 

 

* * *

 

обридли вiршi безсюжетнiсть снiв

присутнiсть на щоках слiдiв помади

не знати з чиїх уст

що вiдбувають ритуал вiтання

шкодую за листком iз зрубаного дерева

пiвнiчним сяйвом

i вистрiляними кулями

боюся всього i нiчого а найбiльше

втратити те чого не маю

хворiю настроєм вiдсутнiстю листiв

i бажанням розiбрати телефон

кортить взяти себе за комiр

i кинути тобi пiд ноги

а щойно ж перший мiсяць зими

 

 

* * *

 

менi б прийти до тебе

з компасом i настiльною лампою

з краваткою за плечима

i пiвнем пiд пахвою

у вивернутому пальтi

i з однiєю босою ногою

розбити на порозi

лiтрову пляшку молока

а коли ти мене запитаєш:

що це означає?

вiдповiсти: я люблю тебе

невже б ти не повiрила квiтам

схованим в одному iз трьох рукавiв

 

 

* * *

 

ти в Київ

а я до лiсу

любов пiшла на рiчку

її єдинi друзi гуси

тобi ввижаються коти

я сам немов собака

а все тому що я давно

не слухав радiо

котре висить

на мащенiй вапном стiнi

немов украдена iкона

усi твої боги сидять навпроти

дiжки з чимось визначним

i як звичайно сваряться

один iз них подарував менi недокурка

i п’ять есересерiвських копiйок

чому так тяжко повертатись?

у Києвi бомонд i купа вражень

у лiсi тiльки я

на рiчцi молоденька крига й гвалт

по радiо останнi вiстi

 

 

* * *

 

елегiя зими у пеленi колише тугу

душа iз зайцем ходить по снiговi

витоптують велику цифру вiсiм

згори це таїнство пантрує НЛО

запитую куди iти щоб втрапити

до тебе

показують у рiзнi боки

мене переконала чемнiсть

та гуманнiсть зайця

душа зосталася позаду

а в грудях щось тяжке й холодне

як пальцi покритки зими

 

 

* * *

 

минув Великдень

i Рiздво

i ти мене минула

на тому мiсцi де

ми зустрiчались раз у рiк

тепер щодня здибаю каяття

з дворучною пилою

а думав що минає все

 

 

* * *

 

який я самотнiй

посеред пустелi

який я дрiбний

i нiкому не потрiбний

думав я

стоячи на долонi

у Бога

 

 

* * *

 

я коней крав i крав дiвчат

але любив лиш коней

i зрадив їм

прощався з ними пострiлом у вухо

заради iменi яке дзвенiло

срiбно мов вуздечка

я полюбив її та не зумiв украсти


щось нiжно шепче цiвка бiля вуха

холодна як її вуста

 

 

* * *

 

скажи менi що-небудь на прощання

нехай це буде ворон або крук

але нехай це так звучить

як вiра в солов’я i жайвора

скажи менi що-небудь

iз тих книг

якi повiрили у власну мудрiсть

як вiрить тихий добрий чоловiк

iз крайньої палати в те

що вiн наполеон i юлiй цезар

скажи менi

чи вернешся але скажи

якимсь iнакшим не коротким словом

аби воно було хоч трохи круглим

скажи

i я все одно не повiрю

у твоє мовчання


 

СТОЛИЦЯ ОСЕНІ – ЗИМА

Книга ІІ

ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ


ПРИВАТНА ГАЛЕРЕЯ

(Фрагменти)

Натюрморти

ОСТАННI ВИМIРИ

 

У центрi – зелений телефон зi знятою слухавкою. Слухавка, згорбившись, лежить долiлиць на списаному дрiбним, нерозбiрливим почерком аркушi паперу, нагадуючи вбиту горем людину, котра, заховавши обличчя i затуливши голову руками, плаче не так вiд самого горя, як вiд жалю до себе. Поряд на такому ж помережаному лiтерами аркушi стоїть гранчаста склянка, на три чвертi заповнена прозорою рiдиною i накрита окрайцем хлiба. По другий бiк телефону лежать, схрестивши дужки, наче забита тваринка – лапки, чорнi окуляри слiпця i мiдний грiш, що вийшов з ужитку. Перед телефоном, наче приручений горизонт, який дозволяє топтатися по собi i переступати через себе, але не тим, хто його приручив, а лише тим, котрi його не помiчають, випросталася вузька дерев’яна лiнiйка, обидва її кiнцi губляться за межами зображеної картини. З допомогою цiєї лiнiйки можна не тiльки дiзнатися про вiдстань мiж об’єктом А i об’єктом Б, але й вимiряти бiль, кохання та iншi роздiленi i нероздiленi почуття цих об’єктiв. Окрiм цього, свiтло ще не вiддiлене вiд темряви, а телефон мовчить, посилаючись на мудрiсть древнiх.

 

 

НАТЮРМОРТ З МЕРТВОЮ БДЖОЛОЮ

 

У вазi з кольорового скла (у мiшанинi кольорiв найчастiше повторюється бiломатовий та жовтий, але видiляється з усiх лише червоний), наче три юнi грацiї, чарують витонченiстю i аристократизмом вроди ледве розквiтлi троянди. Руки просяться до стебел, колючки яких м’якнуть пiд долонями i закохано лащаться. Ледь розкритi, як уста для поцiлунку, бутони зберiгають цноту, нiжнi рожевi пелюстки нагадують свiжiсть лiтнього ранку i чистоту роси. Вони щось шепочуть про кохання, видихають в обличчя тонкий, ледве вловимий, а тому бентежний, як нездiйсненна мрiя, прекрасний аромат. Яка краса!.. Яка дивовижна досконалiсть!.. Поряд з вазою лежить на боцi нiким не помiчена бджола. Проте якщо бодай на мить спинитися на нiй поглядом, а потiм перевести очi на квiтки – враз наступить прозрiння. Тодi бачимо, що стебла виготовленi з капрону, а пелюстки – з тканини. Над почуттями панує пiдозра до всього на свiтi. На всi питання вiдповiдає мертва бджола.

 

 

ВIКНО У СВIТ

 

Жовтi штори, наче волосся з обличчя, вiдгорнутi з вiкна, обрамлюючи його двома солом’яними снопами. Обидвi половини рам вiдчиненi навстiж. Погляд впирається у кам’яний мур в’язницi, мур заступає собою небо, утворюючи в кiмнатi вiчнi сутiнки. Однак звiдкiлясь згори i трохи злiва пробивається i падає на долiвку, покриваючи її позолотою, вузька смуга сонячного свiтла. Обiч вiкна висить дзеркало, у якому вiдображається протилежна стiна з так само вiдчиненим вiкном, за яким той самий мур, та ж сама золота смуга свiтла i навiть дзеркало поряд з вiкном... Питаємо себе: чи це можливо? Поволi починаємо здогадуватися, що у дзеркалi бачимо вiдображення вiдображення дзеркала, котре висить на протилежнiй стiнi. I вже коли ми, потiшенi власною кмiтливiстю, остаточно переконуємося у своїй правотi – помiчаємо, що на пiдвiконнi лежить сiрникова коробка, а на вiдображеному її немає. Виникає гнiтюче бажання озирнутися.

 

 


 

ФАТУМ

 

Маринований оселедець з вiдкритим ротом i випуклим тьмяним оком приречено слухає, як час вицокує язиком у черевi електронно-механiчного годинника. Хвiст оселедця мiцно затиснутий пружиною у пастцi для мишей. Усiм своїм виглядом оселедець iмiтує почуття болю, однак його зовнiшнiсть i загальна ситуацiя лише справляють враження непорозумiння. Пастка ж, сказавши своє слово, подальшою пасивнiстю засвiдчує непричетнiсть до театрально-драматичних подiй. На всi докори оселедця i тих, хто йому спiвчуває, у неї приготована резонна вiдповiдь: «Не треба було мене чiпати». Годинник, переконаний у своїй досконалостi, на прикладi трьох стрiлок демонструє вiдноснiсть швидкостi руху часу. Та що оселедець може тямити в римських цифрах, з допомогою яких час виражає свою точнiсть, ретельно дбаючи, аби усi пов’язанi з ним умовностi сприймалися як його внутрiшня сутнiсть. А втiм, оселедець уже починає здогадуватися, що час нiчого не мiняє, а лише дещо мiняється в часi. Однак якби вiн знав усе, то не втрапив би до пастки. Зрештою, знання не рятує. Можна знати все, та неможливо не втрапити до пастки.

ПО ТОМУ, ЯК ЯБЛУКО З’ЇДЕНЕ

Жiноча лiва шкiряна рукавичка проклинає свою самотнiсть, позаяк лише в парi з правою почуває себе повноцiнною. Поряд з нею керамiчна фiлiжанка з-пiд чорної кави виглядає щасливою, бо хоча й випита i покинута, проте й досi зберiгає слiди поцiлункiв на своїх краях. Рiзнi кольори губної помади свiдчать про її легковажнiсть i доступнiсть кожному. Бiля фiлiжанки на тарiлочцi, наче скелет убiєнного кохання, лежить недогризок яблука. Нiчим бiльше спокушати i нi на що спокушатися, усi причини зосталися позаду, завжди присутнi лише наслiдки. Решту вiльного простору займає цибуля, одна з цибулин уже очищена i порiзана кружальцями, iншi покiрно чекають своєї черги, i то так покiрно – аж мимоволi виникає пiдозра, що у хвостi черги прилаштувалося ще зо два мiшки золотобокої. Кому ж кинута права рукавичка? Чи прийнято виклик? Хто перемiг? Кого? А зрештою, чи це так важливо?..

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.13.53 (0.018 с.)