Натюрморт зi смаженою яєчнею

 

Кухонний стiл розкарячив кривi нiжки. Йому бракує впевненостi. До половини вбитий у з’єднання суглобiв i загнутий цвях засвiдчує його ненадiйнiсть, а невизначенiсть правдивого кольору пофарбування вказує на загальну втрату фантазiї. На побитiй вiспою стiльницi стоїть чорна вiд часу i користування сковорода, в якiй, мов двi ромашки, квiтне пiдсмажена на салi яєчня «оката». Пiдставкою для сковороди служить середньої товщини книга, на корiнцi частково зберiгся напис, однак лише певна доля прискiпливостi та кмiтливостi дозволяє висловити здогад, що це «Iсторiя...», та iсторiя, тлумачення i використання якої завжди було довiльним. Блiдiсть i похнюпленiсть кольору одного iз жовткiв говорить про те, що яйце знесене куркою, котра народилася в iнкубаторi, якої зерном не годуй, а дай послухати лекцiю про злиття нацiй. Iнтернацiональнiсть її характеру легко визначити за бiлим кольором оперення, а у випадку, коли вона обскубана i гола, за синьо-фiолетовим вiдтiнком шкiри. Гарячий колiр другого жовтка пробуджує апетит, однак жодному з провидцiв невiдомо, що саме з цього яйця мав вилупитися пiвень, якому судилося б розбудити свiдомiсть великого, але збiднiлого народу, голосним спiвом повiдомивши про досвiток нової епохи. Рум’яна шкварка приховує iнформацiю про хворобливiсть пiдсвинка, якого з цiєї причини змушенi були дорiзати, але дещо свiдчить про ментальнiсть споживача. Поряд зi сковородою перекинута сiльниця завмерла у чеканнi того, хто збере розсипану сiль. Пору доби за освiтленням визначити неможливо. Бракує бодай шкуринки хлiба.

 

 

Портрети

 

МАМА

 

У почуттях переважає жовтий колiр, по лiвий бiк цвiтуть жоржини i в’ється щось колюче. В зiницях гасне день. До сина прикотила сонце й не зважиться дорослого погладити по головi. Виразнiсть болю не лягла у зморшки, а свiтиться над мiсячним чолом. З плечей додолу падає хустина. Тремтить рука, в якiй окрайчик хлiба, у другiй затиснула крик, а вiн пручається i б’є її крильми, як пiвень, котрому щойно голову втяли, i з шиї порскає довкола кров. Позаду повний вiз роботи. На скроню сiла вiдпочить бджола, i, наче мед, повiльно зiшкрiбає з лапок втому. А низько, заледве не торкаючись, над головою нiчний кружляє птах, дев’яте робить коло навпроти руху сонця. Уста шукають слова, а слово закотилось в бур’яни, де ще недавно неслась зозуляста курка, а нинi заховався чорний кiт. В пучечку зморщок на краєчку ока тоненький загубивсь промiнчик, неначе зачепилась волосина з синової голови. В кишенi задзвонив будильник. Навскiс через щоку до уст iде заблуклий усмiх.

 

 

СИН

 

Гуси iз заздрiстю та ворожiстю позирають на хлопчика, що стоїть посеред найбiльшої калюжi, а вiн дражнить гусака росiйською мовою, вiдповiдає на його сичання камiнцями з кишенi i, будучи дитиною достатньо вихованою, щоб пiдсвiдомо пам’ятати частину настанов дорослих, все ще вагається: роззуватися, чи не варто? Втiм, зараз малого найбiльше цiкавить питання: чому в калюжi вода зелена i яка вона на смак? Хлопчисько не проти того, щоб поекспериментувати, позаяк переконаний, що табличка множення, проповiдувана дiдусем, на його питання не вiдповiсть. До того ж, необхiдно залагодити суперечку зеленого жабеняти зi старим жуком, спричинену подiлом житлової площi у лiвiй кишенi, навiть перегородка iз сiрникової коробки не допомагає. Неподалiк виднiється школа, але вхiд до неї заступає велосипед i ще якiсь вiдеопiрати-нiндзi. Однiєю рукою хлопчик пускає кораблика, зробленого з листа вiд батька, а другою тримає надкушену червиву грушу, запитально дивлячись на хробака: ти сам тут живеш чи з родичами? Жiнка, що проходить мимо, на хлопчикове «добридень» вiдповiдає посмiшкою, яка чудово передає її думку: якби малого помити та додати йому лiт iз десять, то вiд дiвчат проходу не мав би. А кораблик непомiтно пливе з дитинства у синє море, вода в якому ще зеленiша, анiж в калюжi, i дуже рiзна на смак.

 

 

ТИ

 

Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб – у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого метелика. Квiти кланяються їй, а троянда подає золоту обручку корони. Назустрiч бiжить пес iз хворими очима i перебитою лапою. Чи потягнеться рука за хлiбом? Дiвчина вголос читає небо, i жодна луна не вмiє повторити за нею. Синьо...

 

 

ЗОЯ

 

Вельможна панi, яку не сплутаєш iз простолюдинкою, знаходить час, щоб задивитися в небо, де крайня хмаринка нагадує їй дитинство i запрошує в гостi до мами, котра вмiє звiльняти вiд втоми бути дорослою.

– Доню, коли я гладжу тебе по головi, менi вчувається музика.

– Може, це камертон звучить у кишенi?

– Нi, це волосся вiд мого дотику.

– Ця музика будить мене щоранку.

– Чия вона, доню?

– Не знаю, мамо. Може, ваша...

Задумавшись, вельможна панi пестить солом’яну гриву гiтари, гiтара вигинається пiд долонею i пошепки розповiдає свiй вчорашнiй сон, в якому бачила себе пензлем, що освiдчувався в коханнi усiм барвам, а любив лише одну – вiдверто чорну, та не похмуру. Птахи мiряють голосом вельможної панi глибину неба, але жоден птах не може здiйнятися так високо, як сягає голос. Голосовi вельможної панi молилися язичники, а у пiзнiшi часи князi чеканили з нього найщирiшi монети, нинi її голос зцiляє i гоїть... З далекого дерева спадає листок, на якому проступають лiтери недописаного листа до старшого брата, з котрим зустрiлася в минулому столiттi. Справжнє її iм’я знає лише Мiсяць, в перекладi на мову брата воно звучить дуже приблизно i дуже точно: ТА, ЩО ПРИНОСИТЬ РАДIСТЬ.

 

 

НАТАЛЯ

 

У пiвоберта до моря в товариствi задерикуватого зайця дiвчина цвiте сукнею на високому березi. Її серце б’ється зеленим кольором, а тиша лащиться до нiг i по-котячому муркоче, через що ревнивий вухатий друг невдоволено морщить носа. Крилатий, ледь напружений вигин її шиї i нервознiсть вуханя говорять про чекання. До неї хочеться сказати: здрастуй! Мурашки питаються у неї дозволу на будiвництво пiрамiди i пригадують тi часи, коли її профiлю поклонялися древнi єгиптяни. Два бедрики сперечаються за право першостi сiсти їй на руку. На правому плечi, у виямцi бiля ключицi тримається гнiздо, з якого трiйко пташенят благально дивляться на зайця, щоб наловив зелених мух. Її лице освiтлене зсередини, з косметики на ньому лиш квiтковий пил. Це незнайомi їй ромашки приходили за три версти вiтатись. В її долонi вiд мрiї про вiтрило i невеличкої сльози вродилася i визрiла перлина – малесеньке велике Чудо, iм’я йому Початок. I заєць лапою вказав на горизонт...

 

 

ВАЛЕРIЙ

 

Помiж двох бабусь, котрi так само популярнi в народi, як i його пiснi, сидить на низькому ослонi i з золотої лози плете щось сферичне, здається, купол до нового храму, в якому ще не запалював свiчок i не спiвав у хорi, лише молився. До нього iстина приходить пити воду i вже не раз лишалась ночувати, за що обоє осудженi i зневаженi сусiдами (для них вона розпусна дiвка, а вiн – ледащо). Сучасники у своїх мемуарах даватимуть про нього суперечливi свiдчення. Бiльшiсть (тi, що бачили його) зображатимуть чоловiка вельми компанiйського, котрий, вiдкорковуючи пляшку горiлки, смiшить товариство анекдотами та оригiнальними побрехеньками власного приготування. Меншiсть (тi, що знали його) опишуть самiтника, який стає собою лише у вузькому колi друзiв-спiльникiв, поряд з величезною купою прочитаних i вiдкинутих фiлософських та релiгiйних книг, з вiдкритою Бiблiєю в руцi... Усi його бiографи будуть лисими вiд натуги звести величину i незбагненнiсть таланту до власного розумiння. Вiн вже довiв собi, що свiт нiтрохи не складнiший вiд самотнього листочка на самотньому деревi посеред лiсу, йому вiдкрилася межа мiж примiтивним i простим, а норовиста i грiховна думка слухняна як лоза пiд пальцями. Вiн трiшечки вiдчув себе китайцем...

 

 

МИРОСЛАВА

 

Бiлизна її робочого халата гармонує iз чистотою совiстi, а горизонти свiтобачення дозволяють зазирнути у день прийдешнiй, який для бiльшостi її колег i пацiєнтiв асоцiюється iз ребусом. Вона вибирає шляхи не спиняючись, навiть її провiдник – неспокiй – вiдстав, попереду неї лише цiкавiсть. У правiй руцi тримає чашу, до якої зазирає гадюка, а в лiвiй – пiсочний годинник, що вже вiдмiряв половину замкненого у ньому часу. На лiктi, наче господарська сумка, почепилася тривога i з кожним кроком важчає вiд кiлькостi i хаотичностi думок, котом пiд ноги лiзе сумнiв, збиває ритм ходи... Прагнення до цiлковитої гармонiї вiдбирає у неї шматок м’яса, втiм, вегетарiанство для неї не релiгiя, а лишень один iз засобiв, котрi дають змогу якщо не пiзнати iстину, то бодай довiдатися її iм’я. Обстежуючи пацiєнта, дослуховується до його дихання не стетоскопом, а серцем. Вона лiкує в той час, як iншi лiчать. Вона лiкує поглядом i словом. Вона рятує...

 

 

МИКОЛА

 

Вiн поки що рахує багатозначнi числа (хоч мiг би рахувати власнi грошi) i навзаєм гризеться з наукою. Укотре сваряться з комп’ютером, не подiливши мiж собою якогось там квадратного нуля чи то нуля в квадратi. I вiн доб’ється свого. У дуже ранньому дитинствi на питання «як ти звешся?» завжди вiдказував рiшуче: «Сам». У спадок вiд дитинства йому зостались рожевi вуха-клаповухи, довiрливi i лагiднi очi маленького косуленяти i друг, котрий тi очi пам’ятає. На правому плечi вмостилась i вилуплює совинi очi (най)вища i прикладна (казна до чого) математика. Комп’ютер востаннє пiдморгнув екраном i згас, бо, роздiливши врештi-решт нуля, не роздiляє все-таки жалю ученого, що нi в яких аспiрантурах не вивчають тих наук, яких йому i друговi щоденно викладала баба Євка. Тому, можливо, вiн не квапиться в той бiк, де вже чекають визнання i грошi. Вiн також пам’ятає очi свого друга. Бо друг – це друге його я, бо друг – це другий вiн. Бо пам’ять – не принагiдний екскурс у дитинство, а вiрнiсть вченню, що засвоїв у дитячi роки. Для скептикiв це переконливо доводиться математично.

 

 

IРА

 

Панна сидить у м’якому шкiряному фотелi перед розпаленим камiном i в’яже на дротах чи то рiдку вуаль, чи то густеньку сiтку для лову солов’їв та екзотичних метеликiв. На колiнах згорнувся клубком кiт i голосно, мов радiо, муркотiв про добробут i вмiння вишивати хрестиком, Домашнi капцi солiдарнi з промовцем, свiдчення цьому – їхня зовнiшня схожiсть з котом. Панна пiдсiла ближче до вогню. «Все-таки тяжка наша робота,– шепнув правий тапок лiвому.– Як не у воду, то у полум’я...» – «Мабуть, не тяжча вiд енциклопедiї,» – подумки заперечив кiт, котрий останнiм часом взявся за самоосвiту, аби не виглядати невiгласом в очах господинi i на законних пiдставах похизуватися перед старим двiрником, який, здiймаючи над головою капелюха, щоранку вiтає панну незмiнним: «Дай Бо’ здоров’я, панi професорко!» А «панi професорка» з радiстю обмiняла б своє звання та науковi роботи на спокiй i домашнiй затишок. Її покликання – створити власний дiм, а ймення їй забуте – Берегиня. Та знову кiт гладкий щось має проти...

 

 

НIНА

 

Всi її вiршi вишитi хрестиком на полотняному рушниковi життєвої дороги. Сам процес вишивання вiршiв надто буденний i прозаїчний, однак вигляд вишитого рушника завжди святковий; можливо, тому найбiльше свято – це очiкування свята, а свято свят завжди, хоч трiшечки, але позаду, як вiршi, що вже написанi. У цього вiрша хворе серце, а цей заплаканий, а в цьому павутинка бабиного лiта лащиться до слова «iнiй». I кожному вона дала iм’я й обличчя, i дихання, i... всю себе. Чи то читач, чи то колега оцiнював її словами: «Вона не справжня поетеса, бо не навчилась заздрити». Вона ж, мов свiчка, горить, здавалося б, для себе, а свiтить багатьом. Територiя її слова рiвна трьом країнам Захiдної Європи, та попри це ще нiким не була завойована. Навiть Муза до кiнця не знає достеменної цiни її перемоги, поетеса оповiдає лише про Тарасиковi (синовi) походеньки, але нi слова про власне ходiння по муках. Її щирiсть, як цвiт соняха, викликає на обличчях друзiв соняшниковi зайчики усмiшок, випромiнювана нею енергiя перечить силi земного тяжiння; той, хто потрапив пiд її вплив, перебуває ближче до стелi, анiж до долiвки. Територiя її слова – для всiх.

 

 

НАТАЛКА

 

Вона в дитинствi була хлопцем i тiльки згодом виросла в чарiвну дiвчину, однак лишилася в дитинствi. Заплакана i ображена на Львiв, бреде похнюплена, а вiн їй зоряним дощем у вузьких каналах вулиць миє ноги, i тому знову буде прощений за зраду. Найкраща її подруга – гiтара – розчулена нiжнiстю мальв, якi розквiтли кольором голосу дiвчини. Усi шiсть струн прикрiпленi до серця, та дiвчина не грає, вона отак живе, вразлива й незахищена вiд фальшi, оголений тремтячий нерв – незмiнний камертон усiх її мелодiй. У буднiй день перехожим дарує повiтрянi кульки з таким багатством кольорiв, на яке спроможний тiльки її настрiй, чужим так щедро роздає своє, дарує незнайомим свято. Вона прихильник простоти й противник всяких церемонiй. Вмостившись на долiвцi поряд з псом, разом з ним їсть iз однiєї миски смажену яєчню, виделку вiддала собацi, сама облизує тонкi i музикальнi пальцi, котрi у неї трiшки розбишаки. Рабиня i володарка фантазiй, вона сьогоднi – Попелюшка, а завтра – фея, опiсля навпаки... Вона дослiдник i творець людського настрою, квiткових ароматiв i кольорових звукiв. I їй це надзвичайно личить...

 

 

ВАЛЯ

 

Маленька жiнка серед великого лiсу заколисує у власноруч виплетеному кошиковi саму себе, ту, яка ще немовля. На свiтi так багато невимовного, та невимовнiсть – це не є мовчання, i це чудово розумiє лiс, тому й бере її на руки i легенько дмухає в лице, щоб усмiхнулась, а потiм вiн згадує той усмiх, коли ночами дошкуляє старiсть. Вона здригнулася вiд слова за плечима, це був листок, вiн повз до неї, мов живий. Таки живий, та на її очах помер. Його оплакала ревнива осiнь, йому ж привидiлася маленька жiнка, котрiй не зважився поглянути у вiчi, i нецiлований листочком краєчок її легкої, наче вiтер, сукнi. Вона на мить злякалась... В зелений слоїк до чорниць збирала сутiнки, щоб потiм ними малювати вчорашнiй настрiй i далеку, вiдмiряну листком опалим мрiю. Маленькiй жiнцi пригадалось лiто, коли вона знiмала з себе одяг i, наче в озеро, пiрнала у глибоке небо, яке в ту пору мало форму ока, за нею пiдглядали сотнi квiтiв, та їй було не соромно купатись голою у небi. Маленька жiнка плаче, лiс не тривожиться, йому вiдомо, що вона велика плакса. Її зараз плачеться вiд того, що гарно на душi. Але пора додому... Їй навздогiн зiтхнув щасливий лiс.

 

 

БОГДАН

 

Найдобрiший i найталановитiший iз усiх циклопiв, котрi споглядають i фiксують свiт великим оком вiдеокамери. Йому в дрiбних i незначних деталях вдається роздивитися велике i цiле. Все те, що iншi бачать ззовнi, вiн вмiє показати iзсередини. Цей чоловiк зумiє примусити, але не силою, а силою безсилостi вмовляння, примхливого метелика пiвдня просидiти на рожевiй квiтцi будяка, аби на його прикладi вiзуально розтлумачити усю складнiсть i простоту схiдної фiлософiї, а перед тим вiн сам лiтатиме над лугом, демонструючи метеликовi, що вiд нього вимагається, i благально повторюватиме: «Найголовнiше – не дивись у камеру». Вiн здатний змонтувати гiлку яблунi iз карими очима так, що i слiпець у цьому кадрику впiзнає її величнiсть Неземну Любов, а знявши дощ i незачинене вiкно, покаже вам людську i зриму душу. Йому вiдкрилися казки, на всi реалiї життя вiн дивиться очима сина. А iнколи вони удвох – велика i мала дитина – у мандри ходять пiд стiл пiшки. В цих мандрах народилися всi його iдеї. Вiн знову дивиться на нас своїм великим добрим оком.

 

 

ВIРА

 

Чорний лелека збудував гнiздо на її оселi, самiтник витiснив з її душi самотнiсть, принiсши в дзьобi золоту обручку, а згодом з вирiю вернувся з малюком i сам його нарiк Богданчиком. Вiн був за свiдка на весiллi, а на хрестинах кумом. За сонячної погоди, якщо дивитися пiд певним кутом, на його крилi можна прочитати окремi строфи її вiршiв, а в дощ вони густими рядками стiкають з птаха, струмочками тягнуться до краю даху, а звiдти повiльно скапують (якщо сiсти навпроти вiкна, то можна читати їх, не виходячи з хати) у траву, яка вивчає їх напам’ять, а вранцi декламує пташкам пiд срiбний передзвiн роси. У неї пiд вiкном цвiте мiж квiтами терпка й солодка рима, найталановитiшi iз бджiл збирають з неї мед, тим медом причащають у великих храмах. Сьогоднi їй мовчиться, зате навчився говорити син – її маленький, ще дитячий вiрш, найгенiальнiший з усiх можливих вiршiв. Чи ним все сказано, покаже час, хоч зараз навiть вiн не знає, про що задумавсь, стоячи в гнiздi, лелека чорний. Бо й сам лелека ще не вирiшив, що буде жiнцi дарувати. Не знає що, не визначив коли, та неодмiнно подарує.

 

 

ВIКТОР

 

Iз мрiйливою усмiшкою на лагiдному обличчi ходить буйнозеленим городом, прислухаючись до розмови бурштинових бджiл, що тiшаться з того, як солодко розцвiли огiрки. З пiднебесся жайвiр розсипає срiбнi горошини, примружившись, хлопець вiдчуває, як вони розтають у нього пiд язиком, наповнюючи горло нiким iще не чутою мелодiєю. Настроївши на голос жайвора гiтару, нагинається за якоюсь нотою iз нижньої октави, а може, щоб зiрвати бур’яна. Присiв у борознi i тихо щось наспiвує. Iз-за штахет гукнув сусiд: «Я, знай, салiтру сиплю, а ти тiлько спiваєш... Чого ж у тебе все росте пишнiш? А мо’ вiд спiвiв? Тодi спiвав би голоснiше» – «То все з любовi... Ви землю потоптали чобiтьми, а я ступаю босими ногами». Вiд хати засвiтилась мама: «Сусiда, синку, правду каже. Вiд твоїх пiсень не тiльки що городина – Карпати пiдростають».– «Тодi не буде в свiтi вищих гiр, анiж Карпати»,– пiдсумував сусiд. «Чому ж я цього не помiтив, мамо?» – «Бо й ти ростеш разом iз ними». А вiн змалiв у борознi перед Великим Богом, щоб помолитися. Бо все з любовi...I пiсня, i город, i гори... Усе вiд вiри. Спiвай, спiвай, бо мама правду каже.

 

 

МИХАЙЛО

 

Осторонь вiд усiх стоїть високий i самотнiй, як дзвiниця, на нього позирають косо, вважають, що дзвонар, якщо не божевiльний, то принаймнi п’яний, бо тiльки й знає, що човпе у дзвiн, зчиняючи тривогу. А хоч би вiдгукнулася луна. Самотнiй дзвiн розсерджено гуде: то зойкне враз i жалiбно заплаче, то вiд натуги затремтить, ось-ось розколеться, як глечик, на дрiбнi черепки. А хоч би де луна!.. Лиш чути звiдусiль: заткнись! Дзвонар не спить, а ймення йому Совiсть. Так тяжко дихає, пульсує гучно серцем... тривожить. Стоїть не осторонь посеред всiх, та не такий, як всi, хоч зi всiма iде до церкви та перед Богом сам вклякає. Прийшовши раз до Бога, до нього йде тепер щодня. Не в розумi шукає вiри, але в серцi. Бо бути в двадцять лiт навiть не батьком, а отцем для пастви – тяжка безмiрно ноша. Як шашiль, точить сумнiв: а чи вона йому пiд силу? I враз – як блискавка, як лезо бритви в очi: а що коли його нема?! Це сатана не спить, пантрує, щоб не свiтився. Йому цiкаво, хто його привiв до храму. Хто потурив вiд операцiйного стола? Лишився скальпель, наче ностальгiя, а ностальгiя – наче скальпель... Та що це?! Невже луна?! Йому причувся дзвiн... Таки не сам! Й не так уже важливо, чи звернуться до нього: «Отче...»

 

 

АВТОПОРТРЕТ

 

Зв’язаний чоловiк лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими, котрi не схожi мiж собою, як вiн не схожий сам на себе. Усiх їх нiчого не об’єднує, окрiм спiльного заняття – ловлять у тiснiй кiмнатi, наче збожеволiлу курку, спокiй. Та ледве котрийсь упiймає, як сам, чи iнший вiн у якийсь спосiб (вигадуючи способи страти, їхня фантазiя неперевершена) убивають жаданного. I одразу ж кидаються урiзнобiч по всiх закамарках вишукувати того ж таки спокою. Окрiм колективної розваги, у кожного свiй клопiт. Один стоїть бiля вiкна i пальцем розмазує по шибцi почуття, наївно думаючи, що малює, водночас чекає i боїться того дня, коли кохана вiдчинить йому вiкно, i вiн полетить... донизу. Другому йому – тому, що у нього за плечима через голову дивиться у пiдзорну трубу, пiдглядаючи за голою правдою, не до вподоби розчуленiсть i самозречення його iншого. «Обидва ви збоченi»,– хрипить до них той вiн, що корчиться на долiвцi вiд поранення словом. «Хто б говорив»,– смiється над тонкошкiрим собою твердолобий, у той час як йому на головi вiн жорстокий випрямляє цвяхи... «Скiльки ж їх є!»– жахається, збившись з рахунку, зв’язаний чоловiк, що лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими. «Котрий же з них я iстинний?»– йому хочеться закричати, покликати на допомогу, але кляп у ротi перепиняє слова. «Оце i все, на що я здатний,– з прикрiстю, але спокiйно констатує. –Куди менi вiд них подiтися?! Як втекти вiд себе?»– чоловiк шарпається з усiєї сили, намагаючись звiльнитися. «Як ви усi менi набридли!»– стогне вiн i заплющує очi. I враз у його нерухомiсть i темряву приходить розумiння, що вiн вiльний, вiн, котрий лежить пiд стiною зв’язаний iз затягнутим ганчiркою ротом, вiльний вiд усього. Вiд усього на свiтi. Тiльки не вiд себе.

 

 

ОСIННIЙ ЩОДЕННИК

 

 

Ти прийшла зненацька. Хоч i застала мене вдома, але я був малим, i тобi довелося чекати, поки я виросту. Все на свiтi потребує догляду. Все, що приручене. Тобi болiв зуб. Може, тому ти прийшла з кавуном, але на цей раз обiйшлося без символiв. Щораз бiльше дичавiю, живучи в собi й собою. Згадую Антуана де Сент-Екзюперi. Але то була казка. Мене ж турбує нежить. Боже, як все просто! Це майже так само просто, як померти. Коли вже нiщо не видається.

Сьогоднi я думав про iншу, але це була майже ти.

1.10.93 р.

 

Писав вiршi на розпал, усiх би їх вистачило для паровика, але розводити вiдкритий вогонь – дуже небезпечно, тому ховаю своє натхнення пiд камiзелькою, а в хатi так холодно, що й собаки не втримав би, попри все це мучить цiкавiсть, чи у змозi завагiтнiти Муза вiд самонавiювання, i як це вiдобразиться у вiршах, народна ж мудрiсть застерiгає: «Не лiзь, бо вдарить», лише тепер починаю розумiти, як багато спiльного мiж цнотою i електричним струмом, позаяк власний досвiд – рiч неперевершена у тому розумiннi, що переконливiше один раз вiдчути, анiж сiм раз уявити. Як осколок з останньої вiйни, пiд серцем ворушиться вiрш, цiлий день просив Тебе: звiльни мене вiд нього.

2.10.93 р.

 

В зеленому була не Ти, хоч також рiдна, пили вино, запаленi свiчки стримiли з бутербродiв, як здогади про те, чого не було, як спогади про те, чого не буде, пили печаль з очей Твоїх, я гладив шерсть чорнющого кота, якого вигадав, коли прийшов знадвору, той кiт посинiв, i синiло вино в бокалi, а сутiнки стiкали з уст на пiдборiддя i скапували тiнями. Я хочу плакати, вхромiть менi у вiчi свiчку, i я побачу дзеркало, вiдчинене навстiж моїм бажанням. Я гладив руку, котрiй вiддав усе, чого не потребую сам, я почувався псом, побитим псом, в якого вже стрiляли люди, а вiн i досi вiрить шматочковi хлiба у руцi, я слухав музику, яку передаю словами: вiзьми мене до своєї мами, а сама вертайся.

Я вже пiду, лишайтеся, запам’ятайте день –

3.10.93 р.

 

Сам процес пiдстригання волосся не є трудомiстким, однак потребує чималих моральних затрат, а, що важливiше, вимагає творчого пiдходу, попередньо це може бути розмова про художника з провiнцiї, в котрому ще не вмер цирульник, i якому ти надаєш статус генiя, про кохання – нi слова, Пушкiн таки мав рацiю, втiм, тлумачення слiв – це також наука, нехай на моїй головi випростують цвяхи, бажання бути всiм – це теж хвороба (є такий прилад, що встановлює дiагноз, зчитуючи iнформацiю з ока), а зрештою життя – хвороба, не що iнше, як нудна й повiльна смерть, дароване вiд Бога право вибору не передбачає саму можливiсть, не сотвори собi кумира, створи себе, а лiпше будь собою, наразi слова просять ножицi, пiсля поради з дзеркалом: в тобi живе художник.

А в менi помер дiд Мазай.

4.10.93р.

 

Я згодився, аби менi позазирали в душу i вийшов з дому по обiдi (не пообiдавши) до тих майстерень, де латають м’ясо, насильно ув’язнюючи душi у гамiвних сорочках тiл. Я йшов туди як у своє минуле i першим стрiчним був покiйник, його супроводжували тепло одягнутi люди, серед яких одна жiнка плакала, друга була в чорному. Iз-пiд простирадла виглядали жовтi босi ноги, ми розминулись, як це траплялось i ранiше, гудiв рентген, лiчив кiстки комп’ютер,– чого та жiнка плакала? Адже йому було не холодно.

А я недавно змерз, бо пiсля того, як зруйнувалося моє гнiздо в твоїм волоссi, я став нiчим i знову став собою.

Kоли ж мене покличе телефон?

5.10.93р.

 

Усе владналося. Прибив до серця клямку i зачинив з середини. Упало слово, обличчям розiйшлися кола. Сахнулась тiнь вiд свiтла, впала. Сльозиться око. Довкола серця – кроки. Будую мушлю до самого полудня. Опiсля нуджу свiтом. За вiкном питає в перехожих осiнь про мiй зелений телефон. А я б заскиглив на губнiй гармошцi, але не маю для гармошки губ. Не маю уст для поцiлункiв. Читаю квiтам вiршi, дарую вiршам квiти. Яка чудова iкебана! Багато думаю про тебе, ранiше думав завше. Ти – мiй лiс, мої Карпати. В оцих ось стiнах. В оцьому ось кутку. Живе метелик, на кожному крилi – твоє обличчя. Усе владналось. В кишенi свiжий носовик. В долонях срiбних очi. Хтось стукає до серця. Усе...

6.10.93р.

 

Нас травень звiв, йому iм’я Тетяна – суха трава, ми їм пробачим все, за себе – так, за тебе – нi, як не простив собi покусаних, мов вени, уст, як ти не зрозумiла, що пiд шкаралупкою звертання «ВИ» молилось Курячому Богу курчатко. Ти не розчула його молитви, що теж пiдтверджує мою провину, ти перейшла мене убрiд, не замочивши нiг. Це лiто, наче сон з минулого столiття, як вигадка жорстокого Шекспiра, Судом Всевишнiм я був осуджений довiчно вiрити в останнiй сенс кохання, i вже свiй строк вiдбув, лишилось заслання на острови Повiльних Рухiв.

Прощаємо усiм i все, та не пробачимо собi...

7.10.93р.

 

У Луцьку сонце, куплю йому квитка в Дрогобич, або куплю велосипеда (нехай дарує менi Драч), у Луцьку бедрики помили зранку лiнзу неба, у них ще й досi лапки синi i свiтлi-свiтлi очi, у Луцьку день як двi доби i хвостик, а збоку напис «Луцьк–Дрогобич», у Луцьку я збираю в глечик свiтло, настоюю на травах...

У Луцьку я, а Луцьк iде в Дрогобич, так скучив за тобою.

8.10.93р.

 

Прийшов вiд тебе, як прийшов з вiйни, прийшов, та не вернувся, було так само страшно, та набагато тяжче i боляче стократ, було безвихiднiше... А як було прекрасно!

Було, та не зi мною. Зi мною не було. А що було, то не з Тобою. З Тобою як нi з ким. До Тебе не було нiчого. Я створений Тобою. Дiстань моє ребро, створи менi на Себе схожу. Створи менi Себе. Створи Себе, хоч би i не для мене. Та з мого щоб ребра.

Навiщо нам слова? Словам нема довiри. У слiв лише цiна. Лише вага. Але вага не хлiба, а камiння. А втiм, ти не мовчи. Я хочу чути голос. Спiвай, молись, сварися... Та не мовчи. Чи дихай голоснiше. I ближче. Аби я не боявся склепити очi. Аби я не боявся...

9.10.93р.

 

Знайшов бiля дверей квадратних двi яйцi, щойно занiс їх до хати, як з одного вилупився похнюплений вареник з мантачкою, котрий одразу ж самолiквiдувався, а на мантачку претендують аж три областi, i обидвi з Росiї, а з другого яйця видобулися чотири порцеляновi кiшечки, i тiльки коли вони почали роздягатися, в однiй упiзнав колiр голосу, який телефонував менi напередоднi з обох долонь, що частково належали радiо, першою привiталася знайома панi – дружина i натурщиця незнайомого менi пана, який малює вiршi i принiс їх показати, з-за пана художника визирала панночка, м’яка, як малолiтнє лiто, i гладенька, мов зелена шовкова стрiчка. Усiх їх супроводжувала гiтара.

Розливали в горнятка музику, пили дрiбними ковточками, i тiльки я похлинувся й закашлявся, бо думав про тебе i ту, що з тобою, але присутнi ввiчливо вдали, що не побачили моїх думок, на щастя, їхню увагу вiдвернув черговий гiсть, якого панночки виловили з цукерницi, чоловiк той розпочинався з «I», носив окуляри, а в руках тримав пастку для голосу, тим часом я, аби нагадати, хто в хатi господар, заступивши дверi, взявся вголос читати тобi вiршi, посерединi двох рядкiв з темряви випав головний спецiалiст iз монтажу людських рук з крилами метеликiв, окрiм цього вiн був чоловiком поетеси, однак прибув лише з переконливими доказами її кулiнарних здiбностей, напившись чаю, вiн став уперто дивитись на мене, як на магнiтофонну касету, я терпляче розмотувався, думаючи про тебе i про ту, що з тобою.

Це було вчора.

Сьогоднi лузав гарбузове насiння, представником вiд овочiв був солодкий перець, старий фотель ковтнув холодну жiнку, котру я малював чорнилом на сусiдських дверях, пiзнiше двоє у цивiльному питалися за нею, та я придумав дощ, щоб змив усi слiди, i тiльки чорне кошеня застерегло, що поїзд зi Львова прибуває пiзно.

А думав я про те, що й вчора.

10.10.93р.

 

Тебе здолала втома i щось невиразне, але вiдчутне мною, як трикутник, а радше ромб, щось бiле серед ночi, щось чорне в молоцi, забув, як вимовляється це слово. Я все забув, що мало форму й змiст, що мало вартiсть i вiдчувалося на дотик, сам дотик пам’ятаю, як укол, укол же – як ревiзiю рефлексiв. Я вмiю бути камiнцем, якому все одно, якому все єдино, я вмiю вмiти, це придбане цiною спiльних втрат старих годинникiв, проблемою старого одягу, вiдсутнiстю дитячих iграшок i натяком на смак дешевих карамельок в ротi. Тебе ж руйнує вмiння чути, що вроджене i має форму диктатури з клiнiчним станом комендантської години. Твоя вразливiсть не виражається математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб.

Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.

11.10.93р.

 

За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному – царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол.

Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть – це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти...

Але ти не приходиш.

12.10.93р.

 

 

Ти ще в дитинствi вигадала колесо, а я тепер метикую, куди б його приладнати, врештi-решт вимiнюю у якогось татарина, урiвноваживши рiзницю цiн вартiстю квитка до драматичного театру, на зимове яблуко, яке також кругле, але не настiльки, щоб пригнiчувати щипцi для лущення горiхiв своєю досконалiстю, або ж вiзьмiмо, наприклад, комбайн для збирання цукрових бурякiв як iлюстрацiю до пiдручника «Статеве виховання», причому 63% iз опитуваних жiнок розцiнюють агресивнiсть цього механiзму як пiдвищену сексуальнiсть, що на збираннi урожаю бурякiв нiяк не вiдображається, саме ця обставина дає нам пiдстави стверджувати, що психологiя як наука через недогляд iнквiзицiї була заснована алхiмiками, якi ще ранiше скомпрометували себе створенням порошку для боротьби з тарганами, вертаючись до колеса, форма якого переслiдує мою уяву, знаходжу його на тому ж мiсцi, що й залишив, натомiсть зауважую втрату годинника.

От клятий циган! Не обдурить – не проживе.

А до мого клопоту – куди приточити колесо – долучається питання: хто надкусив яблуко?

13.10.93р.

 

«Автомобiль» – слово iноземне, i для багатьох добродiїв, не знайомих iз карним кодексом, перекладається як «фiра» – слово власне українське, древнiший вiд якого лише архаїзм «клуня». Cпиняємось у селi, проiгнорованому всiма (включаючи вiйськовi) мапами, але вже чути, як риплять, розчиняючись перед ним, дверi iсторiї. Вiтаю односельцiв з Празником, та нiхто не цiкавиться, навiщо менi граната, нiби йдеться про сiмнадцять равликiв i горобця в стрiсi, котрi так само нiкого не дивують, як термiни «лактатдегiдрогеназа» i «конвергенцiя» у словниковому запасi конюха Степана. «I чим вони менi нагадують людей» – приглядався я до присутнiх, в цей час покликали до столу, i питання лишалося без вiдповiдi, аж поки вони не заспiвали. Пропонувалася гра в фанти, але пiсля того, як подали голубцi, з лiсу напали вороги i разом з наїдками покидали всiх до трилiтрового слоїка, мене не зачепили, бо я на ту пору перенiсся до Турiйська, куди ти напередоднi збиралася.

I залишилися ми удвох: я i граната.

14.10.93р.

 

«Як можеш iснувати серед людських голосiв, не боронена моїм прiзвищем?» Це сказав не я. I адресованi цi слова не тобi. Власне, звертався той чоловiк до хати.

Моє ж прiзвище лише сонце заступає, затуляє очi...

Ти боронена вiд мого прiзвища своїм власним.

Серед людських голосiв i поглядiв... Ти нiчим не боронена.

Здрастуй! Чотири горобцi перейшли межу дозволеного. Пишу за дощем диктант. Хочу тебе бачити. Здрастуй! Друге попередження горобцям. Сiм помилок у словi iз трьох краплин. Тема для дисертацiї: «Кохання i митниця, спорiдненiсть цих понять у взаємодiї з особистiстю». Хочу тебе чути. Розбивається шибка. Скалки безконечно довго падають додолу. Майже висять у повiтрi. Кадр зупиняється. Свiтло гасне. Чотири горобцi, об’єднавшись, утворюють голуба. Третє попередження без адреси. Здрастуй! Дощ диктує свої умови.

15.10.93р.

 

Тиша. Аж увiгнулись скронi. Риплять в орбiтах очi. Шелестять думки, немов хрущi в коробцi. Зозулi стукають у вени, мачають крила в кров. Якби ще й спокою. Душа iде по дротi. Вибалансовує. Стискаю дрiт зубами. Приходить сумнiв, запитує: котра година? У дрота два кiнцi. Куди ж iде душа? Невже вiдходить? Стiй! По горлi рiзонула тиша. I спокiй в зуби зазирнув...

I знову тиша.

Iснує спокiй лише у виглядi несвiжого бажання.

Не хочу нi про що думати. Хочу стати рiччю, але не предметом першої необхiдностi. Хочу стати, але не хочу бути. I буду не хотiти. Однак можливi компромiси.

Буду думати про нiщо.

16.10.93р.

 

Моє знайомство з пилососом не передбачає знання англiйської мови. Рiвень води у ваннi не залежить вiд учорашнього дощу. Втрата почуття гумору не рiвноцiнна втратi гаманця з грiшми.

Прихованi вiд Великого Гуманiста подiї вiдбувалися мiж переселенням колорадських жукiв i космiчними вiйнами. I тiльки Мiсяць дозволяв собi мiняти форму i забарвлення, зважаючи на свiй настрiй. Усi iншi юридичнi особи зареєструвалися.

Книга Приречення не визначає термiну, а лише реєструє спалахи зiр i потьмарення розуму.

Все, сказане вище,– переклад з англiйської. Авторство не встановлено. Вiдоме iм’я репетитора. Який в усiх своїх iнших iпостасях належить людству.

А я – частина людства.

17.10.93р.