Довідкові відомості про район походу: як особливості району походу визначають тактичні і технічні рішення при підготовці і проведенні походу. Екологічний стан місцевості

 

Природні ресурси Київської області є дуже унікальними та добре дослідженими.

Київська область розташована переважно в північній частині України, в басейні середньої течії Дніпра головним чином на Правобережжі. На сході вона межує з Чернігівською і Полтавською, на південному сході і півдні з Черкаською, на південному заході – з Вінницькою, на заході з Житомирською областями України, на півночі – з Гомельською областю Білорусі.
Київщина лежить в межах двох фізикогеографічних зон: менша частина області (на півночі) – в зоні мішаних лісів (Українське полісся), більша частина (на півдні) – лісостеповій зоні. Ґрунтові та агрокліматичні умови Київщини сприятливі для розвитку сільського господарства. На півночі переважають дерново-підзолисті грунти по долинах річок – дерново-глейові, лучні та болотні, в центральній частині опідзолені чорноземи, темно-сірі, сірі та світло-сірі грунти, в південних районах чорноземи, на Лівобережжі – чорноземи, солончакові, болотні ґрунти. Близько 60 % території області розорано.

За характером рельєфу територію Київської області поділяють на три частини: Північна, що лежить у межах Поліської низовини (висоти до 198 м), являє собою низовинні полого-хвилясті заболочені морено – зандрові акумулятивні рівнини, розчленовані річковими і прохідними долинами; Південно-західна і центральна частини області, що лежать на Придніпровській височині (висоти до 273 м), найбільш розчленована їх поверхня – це підвищена, полого-хвиляста лісова рівнина, розчленована річковики долинами, ярами і балками; Східна, лівобережна частка розташована на заплаві і терасах Дніпра в межах Придніпровської низовини; поверхня заплави плоска, місцями заболочена, на боровій терасі піщані гриви, горби, друга надзаплавна тераса (висоти до 145 м) розчленована балками.
Головна водна артерія Київщини – Дніпро, який тече в межах області протягом 246 км. Головні притоки Дніпра: Прип'ять з Ужем, Тетерів зі Здвижем, Ірпінь з Унавою, Стугна, Красна, Россь (праві), Десна, Трубіж та Супій (ліві). Всього в області 177 річок.

Наша туристична фірма «GRAND x3m» обрала тематикою екстремального маршруту відвідування унікальної лесової печери біля південної околиці с. Ходосіївка. Обирання спелеологічної тематики змінює концепцію традиційного маршруту з активного туризму, ускладнюючи проведення підвищеними нормами безпеки клієнтів.

На маршрут можуть виходити люди тільки з середнім та високим рівнем фізичної підготовки, пройшовши попередній інструктаж у наших інструкторів.

 

ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ В МІСЦЕВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ МАРШРУТУ

Територія на якій безпосередньо проводиться маршрут є сільською, отже екологія, не враховуючи деяких аспектів, не зазнала значного впливу з боку людини.

Початок маршруту безпосередньо на досліджуваній території проходить по трасі, а тому спостерігається суттєве забруднення повітря вихлопними газами та засміченість оточуючої території. Далі від дороги можна побачити сільськогосподарські угіддя, що можуть спричиняти забруднення води, а також наявність дороги з доволі жвавим рухом, що забруднюють повітря. По закінченні руху по дорозі наявна забудована жилими будинками місцевість, що може чинити несприятливий антропогенний вплив на прилеглу територію. На вході в яр наявні ознаки відпочинку людини – сміття. Щоправда, його місцезнаходження локалізовано і сміття складається в малопомітному місці звідки вочевидь ліквідується по мірі накопичення.

Далі, рухаючись яром, можна побачити саму природу місцевості. Водні джерела на території проведення маршруту відсутні окрім невеликого виходу на поверхню ґрунтових вод на дні яру. Наявних представників місцевої фауни не спостерігалось за винятком змій та комах. З флори – декілька пород широколистяних дерев, чагарників, деякі види диких квітів. Також сприятливою ознакою є чистота повітря на цій ділянці маршруту.

Група зупиняється на вершині яру біля якого проводяться будівельні роботи, отже наявне і будівельне сміття, що складається з каміння та металу, а отже і не несе наявної шкоди оточуючому середовищу і є неприємним лише з естетичної точки зору. Також наявні несуттєві ознаки діяльності людини, але засміченість є практично несуттєвою.

Екологічна ситуація біля входу в печеру в незначній мірі погіршена відвідувачами. Помітно недбале відношення до даної місцевості. В самій печері відсутні будь-які ознаки впливу з боку людини – відсутнє сміття. Значущим фактором є збільшена концентрація пилу в повітрі, але він не несе загрози здоров’ю туристів.

Варто пам’ятати, що в теплу пору року збільшується активність кліщів, отже після проходження маршруту варто перевірити своє тіло на їх наявність.

Загалом, роблячи висновок, можна сказати, що екологічна ситуація на території проходження маршруту місцями зазнала значного антропогенного впливу, але в своїй більшості чистота повітря та мінімальна забрудненість основних точок – місця привалу та печери, – недоторкана природа та відсутність представників фауни, які можуть становити небезпеку для життя туристів є сприятливими факторами для безпечної туристичної діяльності на даній території.

 

Відомості про похід: докладні дані про маршрут походу, його протяжності і тривалості, перелік його окремих етапів з різними способами пересування

Графік руху

День в дорозі	Ділянка маршруту	Пройдений шлях (м)	Природні та штучні перешкоди, небезпечні ділянки	Примітка
	A1A2 (рекламний біллбоард – розвилка)		Рух вузькою автодорогою з двостороннім рухом і однією полосою в кожний напрямок. Придорожні дерева зменшують оглядність на поворотах.
А2А3 (розвилка – ґрунтова дорога)
А3А4 (ґрунтова дорога – центральний вхід до котеджного містечка «Гірки»)
А4А5 (центральний вхід до котеджного містечка «Гірки» - ґрунтова дорога)
А5А6 (ґрунтова дорога – початок лісистої місцевості)
А6А7		Падіння лесових груд
А7А8		Крутий схил	Підйом на крутий схил, використовується страховка.
А8А9		Пологий лесовий схил	Підйом на лесовий схил.
А9А10			А – місце привалу
А10А11		Пологий лесовий схил	Спуск з лесового схилу
А11А12		Крутий схил	Спуск з крутого схилу до печери №1. Спуск зі схилу. Використовується страховка.
А12А13		Заболоченість ділянки	Роздоріжжя
А13А14			Роздоріжжя
А14А15			А16 – печера №2
А15А16			А17 – Ходосівська печера
А16А17		Заболоченість ділянки. Крутий схил	Підйом на крутий схил.
А17А18			Повертаємось до місця привалу.
А18А19
А19А20
А20А21		Рух вузькою автодорогою з двостороннім рухом і однією полосою в кожний напрямок. Придорожні дерева зменшують оглядність на поворотах.

 

 

Технічний опис маршруту

До початку пішохідної частини маршруту найзручніше доїхати на автобусі №309 від станції метро «Видубичі». Заздалегідь просимо водія автобуса зупинити перед мостом після с. ХодосіЇвка. Вийшовши з автобуса, рухаємось до інформаційного дорожнього знаку «Вас вітає Обухівщина» – це початкова точка пішохідної частини нашого маршруту. Починаємо рухатися по автомобільній трасі на південний захід. Проходимо 350 м і досягаємо місця, де сполучаються три автомобільні дороги, центральна з яких йде по мосту. Пройшовши 10 м, уважно і обережно переходимо автомобільну дорогу. Йдучи колоною один за одним, рухаємось по лівій частині автомобільної дороги назустріч транспорту, якомога ближче тримаючись узбіччя. Проходимо 100 м і натрапляємо на ґрунтову дорогу, яка зліва прилягає до головної асфальтної траси, по якій рухаємось ми. Зліва від дороги ми бачимо будівлі приватного сектору – коттеджне містечко «Гірки». Рухаємось вздовж містечка, проходячи головні ворота останнього. Йдемо далі по трасі, яка починає поступово підніматися і повертати в північно-західному напрямку. Через 250м доходимо до ще однієї ґрунтової дороги, що прилягає зліва і є паралельною до траси.

Звертаємо на вище згадану ґрунтову доріжку, яка веде нас у південно-східному напрямку. Проходимо 88 м і праворуч бачимо яскраво виражений вхід до лісистої місцевості. Рухаємось у північно-західному напрямку по яру, проходимо 58 м до місця падіння лесових груд. Тут має місце наш перший підйом по крутому схилові, який розташований в західному напрямкові. Інструктор обладнує підйом всіма необхідними засобами для забезпечення безпеки. За допомогою мотузки піднімаємося схилом. Піднявшись, відкривається чудовий краєвид на околиці м. Київ. До того ж, з цієї нижньої лесової галявини чудово видно початкову точку маршруту. Рухаємось в південно-західному напрямкові і через 36 м піднімаємось пологим лесовим схилом на верхню лесову галявину, а потім до місця привалу.

Повертаємось на верхню лесову галявину і, тримаючись північно-східного напрямку, доходимо до місця спуску. Інструктор забезпечує спеціальними засобами спуск. Спускаємось за допомогою мотузки до печери №1. Печера № 1 має досить просторий зал і до 10 м в довжину. Заходимо в печеру по двоє. Після огляду печери спускаємось зі схилу за допомогою мотузки в яр і рухаємось взявши за генеральний південно-східний напрямок.

Доходимо до місця, де справа до яру, по якому ми рухаємось прилягає інший яр, однак напрямок не змінюємо. Варто зауважити, що при дощовій погоді в ярі утворюються достатньо глибокі калюжі (приблизно 20-30 см), тому в такому разі потрібно рухатись, тримаючись лівої сторони яру. Подолавши 166 м від печери №1, доходимо до роздоріжжя і йдемо у південно-східному напрямкові. Пройшовши 45 м, вже на іншому роздоріжжі рухаємось у південно-східному напрямкові і через 57 м в правому схилі знаходиться печера №2, яка є вузькою і недовгою (5 м), тому рух в ній відбувається по одному.

Продовжуємо рухатись в тому ж напрямкові і, пройшовши 33 м, в правому схилі яру знаходиться Ходосіївська печера (див. план печери).

Повертаємось до печери №1 і за допомогою мотузки піднімаємось на схил і йдемо до місця привалу. Від місця привалу рухаємось у північному напрямкові і натрапляємо на ґрунтову дорогу. Спускаємось по ній в північно-східному напрямку і виходимо до місця дотику ґрунтової дороги з автомобільною трасою.

Обережно переходимо трасу і рухаємось колоною один за одним по лівій стороні назустріч транспорту. Доходимо до розвилки траси і тримаємось центральної дороги, тобто піднімаємось на міст. Перейшовши обухівську трасу, спускаємось з мосту і чекаємо на автобус №309.

 

Краєзнавчий опис маршруту

Куди Ви б не поїхали за місто, в іншу область, країну, континент, в Вашій подорожі завжди буде присутній пізнавальний характер. Турист завжди бажав і буде бажати знати інформацію про той чи інший об’єкт, який привернув його увагу.

Існує багато джерел інформації, якими Ви можете скористатися, такі як: книги, різноманітні спеціалізовані видання, тематичні журнали, Інтернет, врешті решт екскурсія. Крім останнього джерела всі різновиди інформації надзвичайно інформативні, проте, є в них один недолік – це «сухі знання», а екскурсія – це поєднання змістовної інформації та споглядової прогулянки. Слід наголосити саме на екскурсії.

Основними ознаками екскурсії є:

1. наявність екскурсійної групи

2. наявність екскурсовода

3. наявність об’єктів споглядання

4. рух учасників прогулянки

5. цілеспрямованість огляду об’єктів, зумовлена наявністю однієї теми, що вивчається

6. єдність показу і розповіді

Нестача однієї з ознак призводить до того, що зміст екскурсії втрачається.

Як Ви вже зрозуміли, екскурсовод – це невід’ємна частина екскурсії. Можна уявити яку ж відповідальність та обов’язки несе ця людина. Проте, людина, яка закохана у свою справу, з радістю буде виконувати все, що від неї вимагається.

Вимоги та обов’язки екскурсовода зазначені в збірці нормативних документів «Туризм в Україні» в порядку проведення екскурсійної діяльності у місті Києві пункт 2.9. «Екскурсовод чи гід-перекладач незалежно від місця роботи зобов’язані при виконанні обов’язків дотримуватись вимог посадової інструкції (Додаток 5.4) та «Правил використання автобусів на екскурсійних маршрутах» (Додаток 5.4).

Отже, слід зазначити, що існує класифікація екскурсій, методика їх створення, проведення.

Однією з основних з характеристик екскурсійного методу є наявність у ньому трьох основних елементів: показу, розповіді, руху.

Показ в екскурсії – спостереження об’єкта під керівництвом кваліфікованого спеціаліста-екскурсовода.

Розповідь – та сума повідомлень і пояснень, інформація про об’єкт, яку надає групі екскурсовод.

Рух є неодмінною ознакою екскурсії.

Екскурсоводу необхідні не тільки знання об’єктів, володіння темою, але й володіння екскурсійною методикою для групи даного типу. В екскурсознавстві існує типологія екскурсійних груп за різними ознаками.

В даному випадку група – спеціально організована.

За змістом екскурсії поділяють на оглядові та тематичні. В даному випадку – присутні обидві характеристики.

Тематичні екскурсії присвячуються конкретним темам. Вони поділяються на:

- історичні (історико-краєзнавчі, археологічні, етнографічні, воєнно-історичні)

- природознавчі (геологічні, ботанічні, зоологічні, ландшафтні).

За місцем проведення екскурсія – позаміська.

Щодо засобу пересування по маршруту в даній екскурсії присутній як пішохідний вид так і з використанням транспортних засобів.

Підготовка абсолютно нової екскурсії це складний творчий процес. Тому для її розробки, як правило, створюються творча група.

У роботі зі створення нової екскурсії прийнято виділяти 3 етапи, майже однакові за тривалістю часу:

- попередня робота, що має на меті накопичення матеріалу для створення екскурсії: вивчення літературних та інших джерел, відбір інформації, підбір і вивчення об’єктів;

- розробка екскурсії та складання маршруту, текстів, «портфеля екскурсовода», визначення методичних прийомів проведення екскурсій, складання технологічної карти.

- «обкатака» екскурсії, її затвердженням та впровадження в практику роботи.

Після визначення маршруту - створення екскурсійних текстів:

1. Контрольний текст, що представляє собою основу екскурсії, розгорнутий, повний і детальний матеріал.

2. Індивідуальний текст (розробляється на основі контрольного тексту).

Наступним етапом створення екскурсії є укладання «портфеля екскурсовода» - це умовна назва комплексу ілюстративної наочності, який може розміщуватись у спеціальній папці або портфелі – звідси і назва.

Притримуючись всіх вище зазначених правил, була створена дана екскурсія.

 

 

Мишоловка — село на південній околиці Києва (у наш час — у межах міста, Голосіївський район) між Китаєвом та Багриновою горою. У міській смузі з 1923 р.

Вперше згадується як селище "Мишалівка" — володіння Печерського монастиря у 1618 р. З цього іноді роблять висновок, що тут щось змішували за допомогою якогось млина. Можливо (хоч і малоймовірно), що так і було, але логічнішою видається саме назва "Мишоловка" — дуже вже нагадує справжню пастку ця улоговина між двома горами. Існує навіть легенда (створена у XX ст.), що козаки в 1651 р. заманили у цю пастку війська Радзивіла. Саме Мишоловкою з кінця XVIII ст. називали село, що мало офіційний статус “деревня” Хотівської волості і у 1900 р. налічувало 716 мешканців, які займалися хліборобством, а також працювали у Києві та заробляли перевезенням цегли (в Мишоловці працювало п'ять цегельних заводів). Під час Великої Вітчизняної війни село було зруйноване, згодом відновлене. Зберігається садибна забудова. Біля школи — пам'ятник уроженці села Марії Боровиченко.

Існували Мишоловські вулиці (тепер Квітки-Основ'яненка, Нікопольська, частина Наддніпрянського шосе) і провулки (тепер Квітки-Основ'яненка і Ремісничий).

 

Національний музей народної архітектури і побуту в селищі «Пироговий» – це архітектурно –ландшафтний комплекс просто неба всіх історіко – етнографічеських районів України. Музей заснований в селищі Пироговий на околиці Києва в 1969 році. Перших відвідувачів музей прийняв в 1976 році. За тридцять років свого існування музей зібрав багату колекцію експонатів, що включає більше 200 споруд, що представляють різні історичні області України.

Багато хто в точності відтворює традиційні будови. Архітектурну і пейзажну панораму доповнюють дерев'яні церкви. Стара з них – Надднепрянськая, підставу якої датують 1742 р. Композиційним центром ансамблю музею є група вітряних млинів на вершині горба.

Музей народної архітектури і побуту в селищі «Пироговий» гордиться також вражаючою колекцією етнографічних експонатів, яка налічує більше 40,000 предметів і включає традиційні костюми, тканини, вишивку, килими, кераміку, виробу з металу, дерева і скла, музичні інструменти, живопис, домашнє начиння.

Влітку і осінню в музеї проводяться свята народних промислів: ковалі, гончарі, літьевщики, ткачі і інші майстри демонструють своє ремесло і створюють витвори мистецтва прямо на очах в публіки. По воскресіннях в музеї проводяться концерти українських фольклорних колективів. Музей працює без вихідних з 10:00 до 17:00.

Вартість квитків: для дорослих

– 15 грн. для школярів від 10 до 17 років (за наявності учнівського посвідчення)

– 7 грн. для студентів вузів денної форми вчення (за наявності студентського посвідчення)

– 7 грн. для пенсіонерів (за наявності пенсійного посвідчення)

– 7 грн. для дошкільників і школярів до 10 років

– 4 грн. (* ціни вказані за станом на квітень 2009)

У православних церквах Св. Архістратига Михайла, Св. Великомучениці Параськеви, Св. Миколи і в Греко-католицькій церкві Покриву Пресвятої Богородиці проводяться богослужіння, панахиди, вінчання і хрестини по попередній домовленості. Працюють три ресторани національної кухні: «Ярівци», «Шинок», «Кулішна».

Їхати до музею:

• від ст. метро «Либідськая» - Тр № 11

• від Бессарабського ринку - МТ № 156 • від Ленінградської площі, ст. метро «Дружби народів» -МТ № 172

• від ст. метро «Академгородок» - МТ № 576

• від ст. метро «Лукьяновськая» - МТ № 496 Адреса: Київ, с. Пироговий, тіл. 526-5765, 526-2416, 526-5787

 

Церковщина

Урочище на південній околиці Голосіївського району столиці, на захід від Дніпропетровського шосе. Назва урочища походить від розташованого тут Пречистенського скита, заснованого тут ще у ХІ ст. Останнім часом більшого використання набула назва хутір Вольний. Землі урочища знаходяться у віданні Боярської ЛДС.

В урочищі збереглися залишки прородних ландшафтів, але більше відомо воно саме через монастирський комплекс з печерами.

Печери засновано у XI сторіччі преподобним Феодосієм Печерським. Вважається, що святий час від часу усамітнювався тут для аскетичних подвигів впродовж Великого Посту. Пізніше тут з’явився Пречистенський Гнилецький монастир. Наприкінці XI сторіччя в печерах мешкало вже біля 100 монахів. В кінці XII ст. було побудовано кам’яну церкву. На початку XVI ст. монастир було занедбано внаслідок занепаду руської держави. Від тих часів у топоніміці залишилося дві назви - урочище Церковщина та село Ходосіївка (Феодосіївка).

Життя в монастирі відновилося на початку XIX ст., коли під керівництвом ректора Київської Духовної Академії Інокентія Борисова був заснований монастир Різдва Богородиці, а печери стали доступними для відвідування. У 1900-1902 рр. було відкрито наземний монастир, монахи розчистили більшу частину печер та обклали стіни цеглою. Відновлена печерна церква отримала ім’я Феодосія Печерського (1905 рік).

З приходом влади рад монастир було скасовано, на його території спочатку влаштували колонію для малолітніх злочинців (1922-1941), монастир співіснував з колонією до закриття у 1928 році. Піч час війни він відновив свою діяльність до кінці 1940-х років, межуючи з табором для військовополонених. З 1940-х років і до 1969 року власники території змінювалися, а з 1969 року тут розташований санаторій МВС «Хутір Вольний». З 1991 року Музеєм історії Києва проводяться планові археологічні дослідження печерного комплексу.

1999 року між церквою і санаторієм укладено угоду, згідно якої у печерному комплексі дозволені церковні відправи, а нещодавно передано і наземний храм. Тут розташований скит Різдва Богородиці, який знаходиться у віданні Голосіївської пустині.

Загальна довжина відкритої на сьогодні частини печер складає близько 380 м. Блукаючи коридорами, можна потрапити до камер, місць поховання — крипт, а також унікальних «афонських усипальниць». Їх особливістю є витесані в ґрунті невеликі ніші для покладання в них черепів монахів, похованих за афонською традицією. Збереглась також церква з кам'яним ківорієм над Престолом. Головна особливість печерного комплексу — він зберігся майже без змін із XI сторіччя.

Використано матеріал безпосереднього керівника експедицій та головного дослідника комплексу Владислава Дятлова.

 

©Ігор Козловський

Гриф «цілком таємно» залишився майже таким незламним, яким був у часи такі недалекі. У цьому я переконався, щойно спробував знайти стежку до таємничого тунелю під Дніпром, який мав би, згідно з деякими історичними даними, зокрема мемуарами Микити Хрущова, починатися десь на Жуковому острові й виходити на лівому березі річки неподалік дач на Осокорках чи навіть у Бортничах. Та скільки шукав, скільки стукав у високі двері, натикався на здивоване – що це ще за такий тунель!? Про той, що на Оболоні, – усі знають, навіть освоюють, зокрема комерсанти. А ось про Жуківський навіть корінні кияни – ні слухом ні духом. Та я не міг спокійно спати, тільки-но почув про таємничий об’єкт, – вирішив його таки розшукати.

Місто – область: чий острів? Жуків острів – мальовнича місцевість на правому березі Дніпра, на самісінькому півдні столиці. До приходу в наші краї «червоних» він належав Києво-Печерській лаврі. Острівець розташований між селищами Корчувате та Чапаївка, десь у тому місці, де впадає у Дніпро його притока Віта.

– Мій дідусь розповідав, – каже корчуватівець Вадим Дурдинівський, літній рибалка на піщаному пляжі, – колись, за царя ще, тут стільки риби було, аж кишіло. Зайдеш у воду по коліна, а попід ноги так і шастають коропи на півруки. А птахів стільки гніздилося – ніде стільки не знайдете. Хіба десь в Асканії. Нині ж, погляньте, що робиться!?

Глянув я, куди старий рибалка показує, а там на самісінькому березі, на піщаних дюнах, хороми царські, крани багатометрові, смітники. І не просто смітники – звалища будівельного сміття, повсюди рівчаки, ями. Копано-перекопано так, що жодна чапля ногою не ступить. Ті котеджі, які збудували, здається, просто наступають на Дніпро, стільки їх.

Знаю, що прагне київська влада цей клапоть суходолу зробити заповідним. Претендує на нього й область, але з метою господарського використання. Зокрема, на острів наступ веде Козинська селищна рада Обухівського району. І чого б то їй так настирливо на голосіївські угіддя напирати? Утім, відповідь до болю сучасна! – оті котеджі красномовно свідчать: хто, кому, за що. Хоч намагається міська влада усовістити сусідів – селяни мовчать, наче води з того Дніпра в роти понабирали. Хіба ж вони можуть від ласого шматка відмовитися? Із Хрещатика, 36 двічі звертался до Президента України, до Прем’єр-міністра, тричі в органи прокуратури, позивали до Вищого господарського суду. Але питання про приналежність Жукова острова досі не вирішене. Тим часом, козинці поспішають – поки «лавочку не прикрили», розбазарюють донедавна захищену законом про зелені угіддя землю. Як повідомлялося в столичній пресі, приміром, нещодавно 285 гектарів острова отримав у постійне користування рибгосп «Пролетарська правда».

Свідків не залишилося? Подивився я на те все, і думку гадаю: а чи не той доісторичний тунель, – який, як свідчить Микита Хрущов, було споруджено за особистим наказом Сталіна, – є підводним каменем спотикання при «погранконфлікті» за Жуків острів? Тому й став шукати старожилів, які хоч би краєм вуха чули, як у тому підземеллі розстрілювали влітку 1941 року, коли німці підступили до Києва, тисячі землекопів, що його рили.

Дуже типове вирішення питання з дармовою робочою силою, як для більшовиків, погодьтеся? Щось схоже сталося під час будівництва Біломорканалу. Щоправда, тоді в’язнів-копачів просто потопили, відкривши шлюзи. Подібно ліквідували і Соловецькі табори СТОН.

Та чи насправді так все було, як розповів про тунель на Жуковому острові Костянтин Стогній у програмі «Подробиці» за 9 липня 2003 року? Дуже цікаво, що паралельно з нами пошуками тунелю зайнявся й телеканал «Інтер». Версія пана Стогнія – в’язнів знищили, вхід у тунель завалили чим могли, нашвидкоруч, коли війна вже майже місяць точилася на всьому правобережжі. Будівництво буцімто не завершили.

Кілька днів не вдавалося мені знайти когось, хто бодай щось знає про тунель. І воно зрозуміло: часу минуло більш ніж шістдесят років, та й війна перекотилася через столицю України туди й назад. Мало хто вцілів. З’явилася було ниточка, та ненадовго. Одна з жительок Корчуватого направила на слід: була бабуся, каже, яка вже дев’ятий десяток доживає, її чоловік серед інженерів-будівельників на якомусь об’єкті на Жуковому був. Бабуся переїхала до Солом’янського району в середині дев’яностих. Та, на жаль, виявилося, померла три роки тому. Онука її, пані Світлана Опанасенко, не пригадує, щоб її бабуся Марія Трохимівна про якийсь тунель казала.

Засипано чи затоплено? Про тунель під Дніпром я почув на іншому острові, на Рибальському. Більшість киян знає про оболонський тунель. Але ось один із ветеранів суднобудівної верфі, знаної, як «Ленінська кузня», куди мене привели пошуки, розказав таке. Він чув, а то було десь після війни, як один із керівників підприємства розповідав іншому, що органи забрали одного їхнього колегу тільки за те, що той якось проговорився, що копав тунель під Дніпром у Корчуватому.

Пізніше, коли трохи вільніше стало, у шістдесяті, цей ветеран заводу, який не захотів назватися, відпочивав у курортній зоні Жукового острова. Йому тоді довелося почути розповідь літнього рибалки про те, як у тридцяті сюди навезли силу-силенну люду, нагнали техніки. Пісок та породу відвозили баржами вниз за течією Дніпра, а коли вже було чутно вибухи бомб, хутко-хутко замаскували будову, засипавши землею довжелезний насип, техніку і… робітників.

Однак, згідно з версією Костянтина Стогнія, тунель було затоплено, тож нещасних землекопів, мов сліпих кошенят, просто потопили, а не засипали. Що тих небог на Біломорканалі. Та повернімося до першопричини – до питання: для чого «батькові народів» заманувся південний тунель на Дніпрі біля Києва?

Ось цитата з мемуарів «Никита Сергеевич Хрущов. Воспоминания (Книга 1)», опублікованих у Москві 1999 року: «… Сталін перед війною запропонував зробити залізничні тунелі під Дніпром: один – північніше Києва (тобто на Оболоні – Авт.), другий – південніше (мабуть у Корчуватому, на Жуковому острові). Працювали там московські метробудівники». Північний, якщо звернутися до спеціалізованих карт, мав починатися біля станції «Петрівка» і закінчуватися на Вигурівщині. А південний – попід острів Водників мав виходити на лівий берег і закінчуватися в Бортничах. Більше того, Сталін саме Хрущову доручив нагляд за спорудженням об’єкту. А те, що проект тунелю не відповідав стандартним нормам – себто ширині двох залізничних колій, – тільки підтверджує його суто військове призначення. Підтверджує тому, що більше ні для яких господарських цілей він не підходив з огляду на неокупність такого будівництва.

Габарити тунелю ідеальні для проходження важких танків. Крім того, розміри корчуватського тунелю не відповідають розмірам тунелю на Оболоні. Це може означати тільки одне: проект було спрощено у зв’язку з імовірною близькістю війни.

За різними версіями, з 1936-го до 1941-го на Жуковому було прокопано від кількох сотень метрів до кілометра. З якоїсь невідомої причини південний тунель, так би мовити, ретельніше засекречували. Тому, певне, досі про нього майже нічого й невідомо.
Той самий пенсіонер з Рибальського розповів, що після війни він чув, ніби хотіли використати його в господарських цілях. Але, виявилося, тунель заповнений водою. Цей факт підтверджує інформацію про те, нібито на будівництві взимку 1941 року сталася якась аварія. Проте тунель намагалися копати аж до липня і остаточно затопили пізніше. Здогадок багато, що там могло статися, та правди, мабуть, ніколи не дізнатися – усе мохом поросло.

Нині дістатися тунелю також непросто. Потрібно здолати чимало бюрократичних шлагбаумів. Та навіть при успішному їх подоланні тунель не надто охоче приймає відвідувачів. У ньому вода, і його фактично неможливо дослідити без спеціального спорядження. Вхід в нього навіть не легко знайти на острові. І якби не знав, що шукаєш, то й не знав би, що знайшов. Навіть коли натрапиш на кілометрову дамбу, під якою, кажуть, навіть бронепоїзд заховано. Чомусь від нього віє могилою, направду віє. Проте, то лірика, а справді, чи не варто було б дослідити: що там, за сотні метрів від берега під дном Дніпра? А може, підземелля ще знадобилося б місту?

Утім, поки невідоме майбутнє самого Жукового острова, де розташовано цей овіяний таємницею об’єкт. Якщо Обухівська райдержадміністрація намагається забудувати урочище котеджами, то київська міська влада пропонує... озеленення території міської забудови з розрахунку, аби на одного мешканця припадало 26 кв.м парків та скверів. Пріоритетним буде розвиток паркового господарства, у тому числі збільшення кількості міських парків до вісімдесяти. Узагалі, серед пріоритетів розвитку зеленого господарства міста слід назвати реконструкцію центральних парків, створення на базі Труханового острова національного парку зони відпочинку та розваг; благоустрій території «Жуків острів». Так записано в «Стратегічній меті та напрямах розвитку Києва в довгостроковій перспективі». Гадаю, саме створення природоохоронного об’єкта на цьому острові збереже доступ до тунелю, який колись нащадки, може, й забажають відкопати з небуття.

З сайта газети "Вечірній Київ"