Арабський халіфат та іслам. Коран, його характеристика та зміст. Сунни. Шаріат.

Арабський халіфат – теократична мусульманська держава, що виникла в результаті мусульманських завоювань в VII-IX ст. Очолювали її халіфи.

Первісним ядром Арабського халіфату стала створена пророком Мухаммедом на початку VII століття в Хіджазу (Західна Аравія) мусульманська громада – умма. У результаті мусульманських завоювань була створена величезна держава, що включала Аравійський півострів, Ірак, Іран, більшу частину Закавказзя, Середню Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, більшу частину Піренейського півострова, Сінд.

Слово халіфат (з араб. – «спадкоємець», «представник») – означає як титул халіфа, так і велику державу, створену після Мухаммеда арабами-завойовниками під проводом його «халіфів» (намісників).

Епоха існування Арабського халіфату, разом з кількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки і культури, називаються в західній історіографії Золотим віком ісламу.

Іслам як релігія сформувався на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного ладу й утворення Арабської держави. Засновником і проповідником цієї релігії був Мухам мед ібн Абдаллах (570- 632), який у 610 р. проголосив себе посланцем єдиного Бога.

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив із проповіддю нової релігії у своєму рідному місті Мекка, але там він не отримав визнання. Рід, вихідцем з якого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу в місцевій громаді. Тривалий час населення Мекки залишало поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися і бедуїни - жителі пустель, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів. У своїх проповідях Мухаммед засуджував язичників та їхніх богів, котрим поклонялися мекканці, й утверджував єдиного Бога: "Немає Бога, окрім Аллаха". А себе Мухаммед називав посланцем Бога - його Пророком. Але ця теза не була сприйнята знаттю.

Коран - головна священна книга ісламу однієї з найбільше поширених молодих світових релігій. Канонізація змісту Корану і його остаточна редакція відбулися при халіфі Оліфі (644-656). Коран наказує арабам залишити "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом.

Коран складається із 114 розділів (сур), розташованих за формальним визначенням від найбільшого до найменшого, таким чином у Корані відсутня композиційна єдність. Сури діляться на 6219 віршів (аяти). Більшість цих віршів міфологічні, і лише близько 500 віршів містить розпорядження стосовно правил поведінки мусульман. При цьому майже 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що стосуються шлюбу і родини), інші стосуються релігійного ритуалу й обов'язків.

У країнах, де іслам - державна релігія, з положень Корану випливають багато правових норм, законодавство (шаріат), на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найтяжчим гріхом, злочином.

Су́нна (араб. سنة‎ — шлях, звичай, приклад, поведінка) — священне передання Ісламу, викладене у формі розповідей про вчинки й висловлювання пророка Мухаммада, приклади з його життя, його слова й оцінки з різних питань віри й життя. Сунна покликана служити зразком і настановою для окремого мусульманина та усієї громади. Сунна шанується всіма напрямками й течіями Ісламу як друге після Корану джерело віровчення й шаріату.

Спочатку сунна передавалася усно сподвижниками Мухаммада, а пізніше була зафіксована у вигляді хадисів у сунітів і ахбар у шиїтів. Сунізм, на відміну від шиїзму, вважає сунни такими ж богонатхненними, як і Коран.

Під сунною в шаріаті розуміють вчинки, здійснення яких є бажаним, але не обов'язковим. Це обов'язки, які, згідно з переданням, виконував сам пророк Мухаммед. Така «сунна» складається з двох частин:

правила, які потрібно виконувати постійно, пропускаючи лише у вкрай рідких випадках — наприклад, «сунна» ранкового, перша й друга «сунна» полуденного, «сунна» вечірнього й друга «сунна» нічного намазів;

правила, які можна виконувати час від часу — наприклад, «сунна» післяполуденної молитви й перша «сунна» нічної молитви.

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Згідно з енциклопедією "Шаріат – це звіт релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права".

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественого закону і порядку. Звідси наказам і заборонам, що складають норми шаріата, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відносини, а з іншою – визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігійно-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:

– обов'язкові,

– що рекомендуються,

– дозволені,

– покарання без застосування;

– заборонені і що підлягають покаранню.

Основи віровчення ісламу. Головні обов’язки правовірних. Напрямки в ісламі: сунізм, шиїзм.

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісла­му — єдинобожжя виражений простою формою сповіду­вання віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або таухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійсню­ваної п'ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусуль­манський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п'ять обов'язкових положень — п'ять "стовпів" ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "сто­впом" віри боротьбу проти "невірних" — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—Xз'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха. ст.,

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п'ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя. 2. Адль — справедливість. 3. Нубуваат — пророцтво. 4. Імамат — влада імамів. 5. Киямат — воскресіння.

 

 

Сунізм

Це найбільш ортодоксальний (правовірний) напрям ісламу. Його прихильники визнають не тільки Коран, а й Суну, називають себе "ахль асуна" (люди Суни), вважають, що саме вони дотримуються традицій Пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох халіфів, достовірність Суни, дотримується її ритуальних, побутових, соціальних правил. Суна, будучи Священним переказом ісламу, є другим після Корану джерелом віровчення. (Більшість мусульман світу - 90% є сунітами.) Викладена вона у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали пророка.

Певний час сунізм був офіційною релігією арабського халіфату. На відміну від шиїзму, він не визнає будь-якого посередництва між Аллахом та людьми, крім Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат.

Шиїзм

Це - другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі - двоюрідного брата Мухаммеда, Добиваючись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Шиїти визнають тільки 12 імамів - прямих потомків Алі. Дванадцятий імам народився у 873 р., але згодом таємно зник. Та, за волею Аллаха, він повинен з'явитися як спаситель і забезпечити перемогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусульманські традиції, хоч по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу. Вірячи у переселення душ, вони стверджують, що в тілах імамів - потомків Алі - втілена душа Мухаммеда.