Зародки релігійного туризму в античний період.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Зародки релігійного туризму в античний період.



Зародки релігійного туризму в античний період.

Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду розпочалася історія людської цивілізації, формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

З розвитком матеріальної культури, знарядь праці, підвищенням значення колективних форм праці розвивались елементи духовної культури, зокрема мислення та мова, виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явилися в праобщині й деякі елементи магії та зародки мистецтва: хвильові лінії на стінах печер, зображення контуру руки. Однак більшість учених називає це протомистецтво натуральною образотворчою діяльністю.

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов’язані з ґенезою Космосу, з природою, невід’ємною частиною якої вона себе вважала. Згідно з іншою поширеною традицією (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди „земленародженними” (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, „позбавлені пам’яті про про минулі покоління”. Зі зміною обертання Всесвіту земно народжене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство.

Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки живого взагалі, пов’язані з тотемічними символами. Ці символи об’єднують переважно назвою „чуринга” (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) „оживають”, „вискакують” із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи.

У багатьох народів збереглися уявлення і про своєрідний колообіг душ – зародків, від яких народжувалися люди і тварини. Ненароджені души перебували у верхів’ях рік, джерельних водах, горах тощо, куди після закінчення певного життєвого циклу вони поверталися. Побутує думка, що світ мертвих і світ зародків, можливо, був одним і тим самим світом.

До ХІХ ст. у європейській думці панівною була теїстична антропологічна концепція. Згідно з нею людина є актом божественного творіння. Класичну релігійну модель появи людини подано в Біблії у Книзі Буття: в кінці першої глави і на початку другої. У другій главі (текст якої є давнішим – ІХ – VІІІ ст.. до н. е.) так описано процес творення людини Богом: „І сотворив Господь Бог людину із пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею” (Бут. 2:7). У першій главі створенням людини завершує шестиденний цикл створення світу Богом: „І сказав Бог: „Сотворимо людину за образом Нашим, за добою Нашою, і хай панують над морською рибою і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею…” (Бут. 1:26). Книга Буття розкриває сутність людини та її походження як одне ціле, оскільки сутність людини пояснюється її походженням. Отже, Біблія дає синтез християнської антропології (походження людини) і християнської антропософії (вчення про людину як єдність тіла, душі та духу). У біблійній оповіді про походження людини чітко розмежовані сфераприродного або космічного (генеалогія людини виводиться з неорганічного світу), біологічного (людина з’являється слідом за вищими представниками тваринного світу і підпорядкована біологічним законам тваринного буття) і духовного (Бог створив людину „душею живою”, як і все живе, але людина не лише жива душа, вона є образом і подобою Бога, а тому є не лише тіло і душа, а й дух).

Прочанство у Середньовіччі

Прочани ( Mantidae ) мають дуже дивний вид; стародавні греки називали прочанина “віщуном”, або “пророком”. Люди вважали прочанина провісником погоди або вісником весни. Своя назва прочанин одержала найімовірніше через свою звичку тримати передні ноги злегка піднятими, начебто б підносячи їх з молитвою до Бога.

 

З падінням у V ст. Римської імперії закінчилась ціла епоха, яка дала світові багато досягнень майже в усіх сферах життя. Розвиток матеріальної культури забезпечив достатньо високий рівень комфорту в містах, де склалась певна інфра­структура, яка забезпечувала всім необхідним мандруючих по великих просторах імперії. Саме подорожі сприяли формуван­ню системи географічних і країнознавчих знань. Безумовним досягненням античної культури було твердження відомих філософів, що Земля — куля.

Знищення стародавнього Риму ознаменувало початок нової Культурної епохи, яку прийнято називати Середньовіччям. Ця Назва була дана пізніше гуманістами, які визначили таким чином період між античною культурою та часом відродження античних традицій у Європі. Хронологічними межами європейського Середньовіччя вважають здебільшого, ключові дати в історії європейської цивілізації: падіння Римської імперії та Початок епохи Великих географічних відкриттів.

Основні чинники, які прямо чи опосередковано вплину­ли на розвиток подорожей в Середні віки та на розвиток туризму в майбутньому:

- розвиток економіки (збільшення міст, розвиток тор­гівлі, поглиблення процесу спеціалізації праці);

- міграції (початок епохи Середньовіччя характеризу­ється як епоха «Великого переселення народів»);

- політичні чинники (перерозподіл сфер впливу, між­державна та між корпоративна боротьба);

- релігійні чинники (розквіт та ствердження світових релігій, формування релігійних центрів, утворення релігійних орденів, розвиток прочанства, хрестові походи); в даний період релігійні чинники були одні­єю з головних груп чинників, оскільки релігія на той час мала великий вплив на світогляд людей, внут­рішню політику, міждержавні відносини, на соціаль­но-економічні відносини в цілому;

- розвиток науки та мистецтва (створення перших європейських університетів, організація та прове­дення карнавалів, відвідання визначних історичних місць, формування центрів культури та мистецтва).

Основними видами подорожей у Середні віки були:

- пізнавальні мандрівки з метою дослідження оточую­чого світу (хоча наука в Середні віки розвивалась повільно, все ж здійснювались наукові відкриття, особливо географічні);

- релігійні подорожі (прочанство);

- завойовницькі походи (у тому числі хрестові походи);

- мандрівки з метою торгівлі;

- розважальні мандрівки (на свята, ярмарки, карна­вали) ;

- подорожі з метою оздоровлення.

Подорожі пілігримів у Палестину почались вже в ІІІ-ІУ століттях. В IV ст. в Єрусалимі був побудований храм Гробу Господнього, який є й нині основною святинею та центром про­чанства усього християнського світу. Вже в VI ст. для прочан з Галлії (Франція) був складений маршрут (суходільний), від бе­регів Рони до Йордану.

Найбільш сприятливі умови для прочан з Європи склалися під час правління халіфа Гаруна аль-Рашида на рубежі УПІ-ІХ століть. Халіф навіть надіслав у дар Карлу Великому ключі від храму Гроба Господня і самого священного міста. То­ді ж в Єрусалимі був побудований за наказом Карла Великого спеціальний притулок для прочан, до комплексу якого входи­ло 12 будинків і готелів, бібліотека, лани, виноградники і сад, розташовані в долині Йосафатовій.

Починаючи з IX ст., прочанство стало різновидом публічно­го покарання та засобу зняття вини. В XI ст. католицька церква замінила прочанством церковне покаяння. Грішники по­винні були залишити свою батьківщину і були приречені поне­вірятися подібно Каїну. Прочан приймали скрізь, і замість платні за проживання та їжу господарі просили молитися за них. Часто прочани не мали ніякого іншого захисту в дорозі, крім хреста, а путівкою зіркою вважали свого ангела-охоронця. Особливу «сервісну службу» для прочан виконував лицар­ський Орден госпітальєрів (іоанітів). Він взяв свій початок віл шпиталю при монастирі Діви Марії в Єрусалимі, де ще за­довго до арабського панування приймали та лікували прочан. Але після того, як головою цього закладу став Герард, створю­ється братство, формується його статут, який затвердив рим­ський первосвященик в XII столітті.

Спочатку основним завданням братства була допомога хворим, а також захист прочан від розбою невірних, що піднімало бойовий дух лицарів цього Ордену. Поступово госпітальєрами була створе­на ціла мережа готелів в містах не тільки Святої землі, але і по сьому Близькому Сходу. Лицарі називали прочан «господаря-їй», а себе їх «слугами». Часто вони допомагали прочанам гроши­на. Але поступово в діяльності Ордену провідне місце посіли політичні цілі, і лише частина лицарів Ордена допомагала прочанам.

Організація прочанства була настільки прибутковою для Орде­ну, що вже в ХІІ-ХІІІ ст. створено орденську державу, яка мала земельні володіння як на Сході, так і в Європі, головним чином завдяки дарам. Проте орденська держава проіснувала лише до 1291 року. Госпітальєри після хрестових походів повинні були за­лишити Святу землю і перебратись на Кіпр. Тут вони знов зміц­нили свої позиції, придбали острів Родос і утворили свою острів­ну державу, але під натиском турків змушені були залишити Родос у 1530 р. і переселитись на Мальту, подаровану їм імпера­тором Карлом V, після чого Орден став називатись Мальтійським.

Найбільше масове пересування людей у середньовічній Європі відбувалося за часів хрестових походів, що здійснювали­ся лицарями, релігійними діячами та купцями з європейських країн, які вирушали на Близький Схід заради влади та ба­гатств. Слідом за ними рухались на Схід священики і прочани в супроводі незлічених юрб знедолених з метою пошуку кращої долі. Хрестові походи були на той час найграндіознішим пере­міщенням великих мас населення на далеку відстань.

Представники привілейованих класів здійснювали також подорожі до цілющих джерел та місць з унікальним кліма­том з метою оздоровлення та відпочинку.

Проте, незважаючи на різноманітні мотиви подорожей, усі вони розширювали світогляд людини, вчили її адаптува­тися до різних умов, які змінювались під час подорожі, за­гартовували людину фізично і духовно.

Характер подорожей в середні віки був, в основному, сти­хійним. Здійснювались за індивідуально спланованим марш­рутом. Але деякі подорожі мали організований характер; на­приклад, прочанство.

Недоліком майже всіх подорожей було те, що в них під­давалися великій небезпеці життя та здоров'я мандрівни­ків. В Середні віки людське життя коштувало дуже мало.

Щодо створення інфраструктури для подорожуючих, то вона з'являлась не скрізь, часто не враховувались основні по­треби подорожуючих, норми гігієни, будувалося мало доріг, а ті дороги, що були побудовані раніше, не використовувались. Французький історик Жак ле Гофф стверджував, що в епоху Середньовіччя населення Франції на півдні країни не користувалося добротними дорогами, побудованими римлянами, ці дороги заростали травою, а люди ходили стежками, нікуди не поспішаючи.

Світогляд середньовічної людини був одностороннім, що ві­добразилось у творах мистецтва. Скрізь панувала релігійна те­матика, починаючи з архітектури та живопису і закінчуючи народними виставами. Певний релігійний фаталізм викликав пасивність середньовічної людини, адже вона в усьому покла­далася на волю небес.

Одним із чинників, що призвів до значних міграцій ве­ликої кількості населення, були хрестові походи. Основні причини хрестових походів:

- протистояння християнського і мусульманського сві­тів, тобто релігійні;

- економічні, тобто бажання європейців володіти ба­гатствами Сходу;

- політичні (перерозподіл сфер впливу та загарбання нових територій).

Хрестові походи почалися з кінця XI ст. і тривали на­ступних 200 років. Безумовно, хрестові походи з гуманістич­ної точки зору мали негативний характер, але, незважаючи на це, були і позитивні наслідки:

- пожвавилась торгівля на Се­редземному морі, першість у цій торгівлі перейшла до міст Північної Італії (Вене­ція, Генуя, Флоренція);

- європейці познайомились з новими культурами земле­робства (стали вирощувати рис, гречку, цитрусові), нав­чились виготовляти шовкові тканини, дзеркала, краще обробляти метали;

- відбулися зміни в побуті (на Заході стали мити руки пе­ред їдою, купатись у лазнях, змінювати нижній одяг).

Про все це свідчить, зокрема, книга Марко Поло «Про різноманітність світу”, яка правдиво відображала культуру та побут того часу і довго слугувала керівництвом для скла­дання географічних карт. (Марко Поло — відомий венеціансь­кий купець і мореплавець, жив у ХШ столітті).

 

Класифікація форм релігії

Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповідно ще не вироблено оптимальної класифікації. Релігії поділяють на групи, беручи за основу етнічні ознаки, час виникнення, рівень організації, державний статус.

Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах. Одним із перших типологізував релігії Гегель, виділивши релігію природи, релігію духовної індивідуальності, абсолютну релігію.

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та морфологічні (родоплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на натуралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (теїзму), релігію природи та етичну релігію.

Становлення церковної організації не завжди відбувається так гладко — часто воно досить складне, наштовхується на опір і не позбавлене спроб повернення до первинних форм. Але в основному все відповідає приблизно описаній схемі. І снують інші критерії для класифікації релігій:

• кількість віруючих та їх питома вага в загальній чисельності населення (статистичний);

• ареал поширення (картографічний);

• форми поширення: дискретні, тобто розкидані по всьому світі (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);

• правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

• державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

• рівень організації (жорстко централізовані, не жорстко централізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути:

• політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

• урбаністичними (міськими) і сільськими.

 

Сунізм

Це найбільш ортодоксальний (правовірний) напрям ісламу. Його прихильники визнають не тільки Коран, а й Суну, називають себе "ахль асуна" (люди Суни), вважають, що саме вони дотримуються традицій Пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох халіфів, достовірність Суни, дотримується її ритуальних, побутових, соціальних правил. Суна, будучи Священним переказом ісламу, є другим після Корану джерелом віровчення. (Більшість мусульман світу - 90% є сунітами.) Викладена вона у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали пророка.

Певний час сунізм був офіційною релігією арабського халіфату. На відміну від шиїзму, він не визнає будь-якого посередництва між Аллахом та людьми, крім Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат.

Шиїзм

Це - другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі - двоюрідного брата Мухаммеда, Добиваючись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Шиїти визнають тільки 12 імамів - прямих потомків Алі. Дванадцятий імам народився у 873 р., але згодом таємно зник. Та, за волею Аллаха, він повинен з'явитися як спаситель і забезпечити перемогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусульманські традиції, хоч по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу. Вірячи у переселення душ, вони стверджують, що в тілах імамів - потомків Алі - втілена душа Мухаммеда.

Результати розколів церкви

На цей час католицька церква — найбільша (за кількістю віруючих) гілка християнства. За даними на 2008 рік, у світі нараховувалося 1,086 млрд. католиків. Їх кількість стає більше рахунок зростання кількості вірують у Азії, Америці й Африці, тоді як у Європі число католиків поступово зменшується.

>Католицизм сповідують майже в усіх країнах світу. Він є основним релігією у багатьох країни, а Африці проживає близько 115 мільйонів католиків. До 1917 року у Російської імперії, за офіційними даними, мешкало понад десять млн. католиків. У сучасному Росії є близько парафій Римо-католицькій церкві.

Православ'я історично традиційно поширене на Балканах серед греків, румунів і албанців, на сході Європі серед по-східному- і південнослов'янських народів, і навіть грузинів, осетинів, молдаван поряд із російськими, серед деяких інших народів Російської Федерації.

Нині протестантизм отримав найбільшого поширення в скандинавських країнах, США, Німеччини, Великобританії, Нідерландах, Канаді, Швейцарії.Протестантизм — одне з небагатьох релігій, бурхливо поширених у світі в наші дні.

Зародки релігійного туризму в античний період.

Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду розпочалася історія людської цивілізації, формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

З розвитком матеріальної культури, знарядь праці, підвищенням значення колективних форм праці розвивались елементи духовної культури, зокрема мислення та мова, виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явилися в праобщині й деякі елементи магії та зародки мистецтва: хвильові лінії на стінах печер, зображення контуру руки. Однак більшість учених називає це протомистецтво натуральною образотворчою діяльністю.

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов’язані з ґенезою Космосу, з природою, невід’ємною частиною якої вона себе вважала. Згідно з іншою поширеною традицією (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди „земленародженними” (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, „позбавлені пам’яті про про минулі покоління”. Зі зміною обертання Всесвіту земно народжене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство.

Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки живого взагалі, пов’язані з тотемічними символами. Ці символи об’єднують переважно назвою „чуринга” (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) „оживають”, „вискакують” із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи.

У багатьох народів збереглися уявлення і про своєрідний колообіг душ – зародків, від яких народжувалися люди і тварини. Ненароджені души перебували у верхів’ях рік, джерельних водах, горах тощо, куди після закінчення певного життєвого циклу вони поверталися. Побутує думка, що світ мертвих і світ зародків, можливо, був одним і тим самим світом.

До ХІХ ст. у європейській думці панівною була теїстична антропологічна концепція. Згідно з нею людина є актом божественного творіння. Класичну релігійну модель появи людини подано в Біблії у Книзі Буття: в кінці першої глави і на початку другої. У другій главі (текст якої є давнішим – ІХ – VІІІ ст.. до н. е.) так описано процес творення людини Богом: „І сотворив Господь Бог людину із пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею” (Бут. 2:7). У першій главі створенням людини завершує шестиденний цикл створення світу Богом: „І сказав Бог: „Сотворимо людину за образом Нашим, за добою Нашою, і хай панують над морською рибою і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею…” (Бут. 1:26). Книга Буття розкриває сутність людини та її походження як одне ціле, оскільки сутність людини пояснюється її походженням. Отже, Біблія дає синтез християнської антропології (походження людини) і християнської антропософії (вчення про людину як єдність тіла, душі та духу). У біблійній оповіді про походження людини чітко розмежовані сфераприродного або космічного (генеалогія людини виводиться з неорганічного світу), біологічного (людина з’являється слідом за вищими представниками тваринного світу і підпорядкована біологічним законам тваринного буття) і духовного (Бог створив людину „душею живою”, як і все живе, але людина не лише жива душа, вона є образом і подобою Бога, а тому є не лише тіло і душа, а й дух).

Прочанство у Середньовіччі

Прочани ( Mantidae ) мають дуже дивний вид; стародавні греки називали прочанина “віщуном”, або “пророком”. Люди вважали прочанина провісником погоди або вісником весни. Своя назва прочанин одержала найімовірніше через свою звичку тримати передні ноги злегка піднятими, начебто б підносячи їх з молитвою до Бога.

 

З падінням у V ст. Римської імперії закінчилась ціла епоха, яка дала світові багато досягнень майже в усіх сферах життя. Розвиток матеріальної культури забезпечив достатньо високий рівень комфорту в містах, де склалась певна інфра­структура, яка забезпечувала всім необхідним мандруючих по великих просторах імперії. Саме подорожі сприяли формуван­ню системи географічних і країнознавчих знань. Безумовним досягненням античної культури було твердження відомих філософів, що Земля — куля.

Знищення стародавнього Риму ознаменувало початок нової Культурної епохи, яку прийнято називати Середньовіччям. Ця Назва була дана пізніше гуманістами, які визначили таким чином період між античною культурою та часом відродження античних традицій у Європі. Хронологічними межами європейського Середньовіччя вважають здебільшого, ключові дати в історії європейської цивілізації: падіння Римської імперії та Початок епохи Великих географічних відкриттів.

Основні чинники, які прямо чи опосередковано вплину­ли на розвиток подорожей в Середні віки та на розвиток туризму в майбутньому:

- розвиток економіки (збільшення міст, розвиток тор­гівлі, поглиблення процесу спеціалізації праці);

- міграції (початок епохи Середньовіччя характеризу­ється як епоха «Великого переселення народів»);

- політичні чинники (перерозподіл сфер впливу, між­державна та між корпоративна боротьба);

- релігійні чинники (розквіт та ствердження світових релігій, формування релігійних центрів, утворення релігійних орденів, розвиток прочанства, хрестові походи); в даний період релігійні чинники були одні­єю з головних груп чинників, оскільки релігія на той час мала великий вплив на світогляд людей, внут­рішню політику, міждержавні відносини, на соціаль­но-економічні відносини в цілому;

- розвиток науки та мистецтва (створення перших європейських університетів, організація та прове­дення карнавалів, відвідання визначних історичних місць, формування центрів культури та мистецтва).

Основними видами подорожей у Середні віки були:

- пізнавальні мандрівки з метою дослідження оточую­чого світу (хоча наука в Середні віки розвивалась повільно, все ж здійснювались наукові відкриття, особливо географічні);

- релігійні подорожі (прочанство);

- завойовницькі походи (у тому числі хрестові походи);

- мандрівки з метою торгівлі;

- розважальні мандрівки (на свята, ярмарки, карна­вали) ;

- подорожі з метою оздоровлення.

Подорожі пілігримів у Палестину почались вже в ІІІ-ІУ століттях. В IV ст. в Єрусалимі був побудований храм Гробу Господнього, який є й нині основною святинею та центром про­чанства усього християнського світу. Вже в VI ст. для прочан з Галлії (Франція) був складений маршрут (суходільний), від бе­регів Рони до Йордану.

Найбільш сприятливі умови для прочан з Європи склалися під час правління халіфа Гаруна аль-Рашида на рубежі УПІ-ІХ століть. Халіф навіть надіслав у дар Карлу Великому ключі від храму Гроба Господня і самого священного міста. То­ді ж в Єрусалимі був побудований за наказом Карла Великого спеціальний притулок для прочан, до комплексу якого входи­ло 12 будинків і готелів, бібліотека, лани, виноградники і сад, розташовані в долині Йосафатовій.

Починаючи з IX ст., прочанство стало різновидом публічно­го покарання та засобу зняття вини. В XI ст. католицька церква замінила прочанством церковне покаяння. Грішники по­винні були залишити свою батьківщину і були приречені поне­вірятися подібно Каїну. Прочан приймали скрізь, і замість платні за проживання та їжу господарі просили молитися за них. Часто прочани не мали ніякого іншого захисту в дорозі, крім хреста, а путівкою зіркою вважали свого ангела-охоронця. Особливу «сервісну службу» для прочан виконував лицар­ський Орден госпітальєрів (іоанітів). Він взяв свій початок віл шпиталю при монастирі Діви Марії в Єрусалимі, де ще за­довго до арабського панування приймали та лікували прочан. Але після того, як головою цього закладу став Герард, створю­ється братство, формується його статут, який затвердив рим­ський первосвященик в XII столітті.

Спочатку основним завданням братства була допомога хворим, а також захист прочан від розбою невірних, що піднімало бойовий дух лицарів цього Ордену. Поступово госпітальєрами була створе­на ціла мережа готелів в містах не тільки Святої землі, але і по сьому Близькому Сходу. Лицарі називали прочан «господаря-їй», а себе їх «слугами». Часто вони допомагали прочанам гроши­на. Але поступово в діяльності Ордену провідне місце посіли політичні цілі, і лише частина лицарів Ордена допомагала прочанам.

Організація прочанства була настільки прибутковою для Орде­ну, що вже в ХІІ-ХІІІ ст. створено орденську державу, яка мала земельні володіння як на Сході, так і в Європі, головним чином завдяки дарам. Проте орденська держава проіснувала лише до 1291 року. Госпітальєри після хрестових походів повинні були за­лишити Святу землю і перебратись на Кіпр. Тут вони знов зміц­нили свої позиції, придбали острів Родос і утворили свою острів­ну державу, але під натиском турків змушені були залишити Родос у 1530 р. і переселитись на Мальту, подаровану їм імпера­тором Карлом V, після чого Орден став називатись Мальтійським.

Найбільше масове пересування людей у середньовічній Європі відбувалося за часів хрестових походів, що здійснювали­ся лицарями, релігійними діячами та купцями з європейських країн, які вирушали на Близький Схід заради влади та ба­гатств. Слідом за ними рухались на Схід священики і прочани в супроводі незлічених юрб знедолених з метою пошуку кращої долі. Хрестові походи були на той час найграндіознішим пере­міщенням великих мас населення на далеку відстань.

Представники привілейованих класів здійснювали також подорожі до цілющих джерел та місць з унікальним кліма­том з метою оздоровлення та відпочинку.

Проте, незважаючи на різноманітні мотиви подорожей, усі вони розширювали світогляд людини, вчили її адаптува­тися до різних умов, які змінювались під час подорожі, за­гартовували людину фізично і духовно.

Характер подорожей в середні віки був, в основному, сти­хійним. Здійснювались за індивідуально спланованим марш­рутом. Але деякі подорожі мали організований характер; на­приклад, прочанство.

Недоліком майже всіх подорожей було те, що в них під­давалися великій небезпеці життя та здоров'я мандрівни­ків. В Середні віки людське життя коштувало дуже мало.

Щодо створення інфраструктури для подорожуючих, то вона з'являлась не скрізь, часто не враховувались основні по­треби подорожуючих, норми гігієни, будувалося мало доріг, а ті дороги, що були побудовані раніше, не використовувались. Французький історик Жак ле Гофф стверджував, що в епоху Середньовіччя населення Франції на півдні країни не користувалося добротними дорогами, побудованими римлянами, ці дороги заростали травою, а люди ходили стежками, нікуди не поспішаючи.

Світогляд середньовічної людини був одностороннім, що ві­добразилось у творах мистецтва. Скрізь панувала релігійна те­матика, починаючи з архітектури та живопису і закінчуючи народними виставами. Певний релігійний фаталізм викликав пасивність середньовічної людини, адже вона в усьому покла­далася на волю небес.

Одним із чинників, що призвів до значних міграцій ве­ликої кількості населення, були хрестові походи. Основні причини хрестових походів:

- протистояння християнського і мусульманського сві­тів, тобто релігійні;

- економічні, тобто бажання європейців володіти ба­гатствами Сходу;

- політичні (перерозподіл сфер впливу та загарбання нових територій).

Хрестові походи почалися з кінця XI ст. і тривали на­ступних 200 років. Безумовно, хрестові походи з гуманістич­ної точки зору мали негативний характер, але, незважаючи на це, були і позитивні наслідки:

- пожвавилась торгівля на Се­редземному морі, першість у цій торгівлі перейшла до міст Північної Італії (Вене­ція, Генуя, Флоренція);

- європейці познайомились з новими культурами земле­робства (стали вирощувати рис, гречку, цитрусові), нав­чились виготовляти шовкові тканини, дзеркала, краще обробляти метали;

- відбулися зміни в побуті (на Заході стали мити руки пе­ред їдою, купатись у лазнях, змінювати нижній одяг).

Про все це свідчить, зокрема, книга Марко Поло «Про різноманітність світу”, яка правдиво відображала культуру та побут того часу і довго слугувала керівництвом для скла­дання географічних карт. (Марко Поло — відомий венеціансь­кий купець і мореплавець, жив у ХШ столітті).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.64.36 (0.021 с.)