Лекція 1.Теоретико-методологічні основи формування професійної компетентності магістра педагогічної освіти.

Лекція 1.Теоретико-методологічні основи формування професійної компетентності магістра педагогічної освіти.

План

1. Методологічні основи педагогічного процесу у вищій школі.

2. Концепція підготовки педагогічних кадрів у магістратурі ВНЗ.

3.Системний підхід до формування професійної підготовки викладача вищої школи.

4. Професійно-кваліфікаційна модель магістра початкової освіти

 

Методологічні основи педагогічного процесу у вищій школі.

Відповідно до сучасного соціального замовлення професійна підготовка майбутніх магістрів педагогічної освіти повинна ґрунтуватися на методологічній основі, яку забезпечують сучасні європейські та вітчизняні тенденції та підходи розвитку освітньої системи.

Визначальними тенденціями розвитку вищої національної освіти є поглиблення її фундаменталізації, посилення гуманістичної спрямованості, духовної та загальнокультурної складової освіти, формування у студентів системного підходу до аналізу складних педагогічних і соціальних ситуацій, стратегічного мислення, виховання соціальної та професійної мобільності Необхідність підтримання високої конкурентоспроможності на динамічному ринку праці потребує також прищеплення прагнення і навичок до самонавчання, самовиховання і самовдосконалення протягом усього активного трудового життя.

В Україні розглянуті тенденції і особливості розвитку істотно ускладнюються ще й тим, що вони відбуваються на тлі процесів глибокої трансформації не тільки суспільно-політичного устрою та соціально-політичного укладу, а й суспільної психології, системи життєвих цінностей і орієнтирів, морально-етичної парадигми.

У нашій державі освіта визнана однією з найголовніших складових загальнолюдських цінностей. Вектор сучасної політики і стратегії держави спрямований на подальший розвиток національної системи освіти, зокрема й педагогічної, адаптації до умов соціально-орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію в європейське й світове співтовариство.

На реалізацію розвитку національної системи освіти спрямовані методологічні підходи до її організації. Дослідниками виокремлено три групи підходів:

1. Загальнонаукові: системний, синергетичний та історико-цивілізаційний.

2. Конкретно - наукові особистісно зорієнтовані: діяльнісний, культурологічний, гуманістичний, особистісно-орієнтований, антропологічний, аксіологічний, акмеологічний.

3. Конкретно-наукові професійно зорієнтовані: професіографічний, компетентнісний, комунікативний, технологічний, рефлексивний, рівневий, інтегративний.

Розвиток України визначається в загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-якого рівня тощо, що є невід’ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.

Для України в культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція – це входження до єдиної сім,ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграції до Європейського Союзу Указами Президента України затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу.

Основою якісних змін у вищій освіті України є п’ять пріоритетних напрямів [1, с. 5]:

1) європейський рівень якості і доступності освіти;

2) духовна зорієнтованість освіти;

3) демократизація освіти;

4) соціальне благополуччя науковців і педагогів, реалізація формули: «Щасливий учень – щасливий учитель – щаслива держава»;

5) розвиток суспільства на основі нових знань і нових технологій.

До пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку вищої освіти дослідниками віднесено:

1) особистісну орієнтацію вищої освіти;

2) створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти;

3) постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

4) запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій;

5) розвиток освіти, як відкритої державно-суспільної теми;

6) інтеграцію вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.

З метою реалізації цих напрямів реформування системи освіти України передбачає такі заходи:

· перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей, та забезпечити її мобільність на ринку праці;

· формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

· підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання протягом усього життя;

· збереження і примноження національних освітніх традицій.

Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якост і є найважливішою соціокультурною проблемою, що значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі. Зазначені процеси диктують необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.

В Україні, як і в інших розвинених країнах, вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрями розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.

 

Питання для самоконтролю

1. Європейські та вітчизняні тенденції розвитку вищої освіти.
2. Фундаментальні цінності західної та вітчизняної культури.
3. Пріоритетні напрями державної політики щодо розвитку вищої освіти.
4. Заходи реформування системи освіти України.
5. Адаптація вищої освіти України в Європейський простір.
6. Концепція підготовки менеджерів педагогічної освіти.
7. Системний підхід до формування професійної підготовки викладача вищої школи.
8. Закони і закономірності педагогіки
9. Принципи навчання.
10. Структура вищої освіти, освітньо-кваліфікаційні рівні.
11. Професійно-кваліфікаційна модель магістра початкової освіти.

Література

1.Беспалько В.П. Основы теории педагогических систем / В.П. Беспалько. – Воронеж: изд-во Воронеж. ун-та, 1977. – 204 с.

2.Ніколаєнко С. Вища освіта і наука – найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку / С. Ніколаєнко // Освіта України. – 2005. – №24. – С. 4-8; – 29 бер.

3.Левківський К.М. Завдання щодо забезпечення якості вищої освіти України в контексті Болонського процесу / К.М. Левківський, Ю.В. Сухарніков // Вища школа. – №5-6. – 2004. – С.89.

4.Лозова В.І. Цілісний підхід до пізнавальної активності школярів / В.І. Лозова. – Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. – 2-е вид., доп. – Х.: «ОВС», 2000. –164 с.

Методика читання лекцій.

У статті Закону України «Про вищу освіту» зазначено, що освітній процес у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами:

1) навчальні заняття;

2) самостійна робота;

3) практична підготовка;

4) контрольні заходи.

Також у цьому законі зазначено, що основними видами навчальних занять у ВНЗ є:

1) лекція;

2) семінарське, практичне, лабораторне, індивідуальне заняття;

3) консультація.

Вищий навчальний заклад має право встановлювати інші форми та види навчальних занять (екскурсія, конференція, проектна робота тощо).

Детально зупинимося на характеристиці деяких із них.

Лекція (лат. lectio - читання) – систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу з будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки. Це ключова інформаційна магістраль у навчальному процесі вищої школи, призначена для засвоєння теоретичного матеріалу. Як правило, лекція охоплює основний теоретичний матеріал окремої чи декількох тем навчальної дисципліни. Однак вивчити певну дисципліну лише за лекційними матеріалами неможливо, оскільки лектор не має змоги подати інформацію у найповнішому обсязі. Тематика курсу лекцій визначається навчальною та робочою програмами [1].

Дослідниками навчального процесу у ВНЗ здійснена спроба класифікація лекцій. Виокремлюються лекції

1. за змістом і формою:

- проблемні лекції;

- інформаційні;

- підсумкові;

- консультаційні (оглядові);

2. за типом подачі слухачам:

- лекція-монолог (без акценту на реакцію аудиторії);

- лекції-діалог, лекція-бесіда, інтерактивна лекція, лекція-консультація, лекція-прес-конференція (постійна взаємодія зі слухачами);

- лекція-диспут, лекції-дискусії (розкриття протиріч у ході лекції);

- лекція-візуалізація (з використанням слайдів, фото, що обговорюються);

- лекція з мультимедійною підтримкою; анотованим показом нових посібників;

До таких лекцій студентам заздалегідь пропонуються завдання проблемного характеру з метою подальшого обговорення, доповнення і узагальнення отриманої інформації під керівництвом викладача.

У зв'язку із входженням вищої освіти України до Європейського освітнього поля лекції інформативного характеру втрачають те виняткове значення, яке вони мали в умовах традиційного навчання. Слід надавати перевагу лекціям аналітичним, проблемним, оглядовим, настановчим. Потужно активізують лекцію зустрічі з кращими вчителями, досвідченими методистами, провідними вченими.

Лекція з елементами проблемного навчання починається не з оголошення теми, а зі створення перед студентами проблемної ситуації, вирішуючи яку разом з аудиторією, лектором уводить слухачів у світ знань, повідомляючи нову інформацію. Після того, як сформульовано проблему, її необхідно структурувати на 2-3 проблемні питання (у звичайних лекціях це еквівалентно основним питанням лекції). Потім кожна зазначена проблема повинна бути розв’язана студентами самостійно. Кількість проблемних питань залежить від змісту проблеми та вміння викладача розчленити інформацію на самостійні «порції» закінченої інформації. Кожна проблема повинна бути чітко сформульована і питання розміщуються у визначеній за значущістю послідовністю. Це відображається в плані лекції.

Лекцію у ВНЗ слід розглядати не тільки як засіб передачі інформації з голови викладача в голову студента, Насамперед лекція – це: засіб обміну думками; засіб полеміки, дискусії; форма управління навчально-творчою діяльністю студентів. У цьому контексті постає питання врахування інтересів студентів, особливості їх сприйняття інформації, рівень підготовленості, потреби – тим більше в лектора шансів на успіх. Основою цього є вміння володіти словом, мистецтво викладача переконувати людей. Успішному оволодінню лекторською майстерністю сприяє вивчення досвіду кращих ораторів, критичне оцінювання власного досвіду і прагнення до самовдосконалення.

Дослідниками процесу професійної підготовки майбутніх фахівців у ВНЗ визначено методичні вимоги до підготовки й проведення лекції, зокрема до таких структурних її частин:

1) підготовка до лекції;

2) читання лекції;

3) підбиття підсумків.

Підготовка до лекції (докомунікативний етап). Звичайно, підготовка до лекції включає складання плану і період збирання інформації. Після цього лектор структурує матеріал і визначає час на його викладання. До викладу лекції потрібно ретельно готуватися: і відразу намітити: головні проблемні аспекти, змістові елементи, технологічність викладання матеріалу, порядок і форму завершення лекції. Також бажано добирати приклади з практики і моменти «розрядки» (психологічне розвантаження аудиторії). Особливу увагу слід звернути на підбір наочних та технічних засобів (плакатів, таблиць, слайдів, презентацій тощо). Важливо викладачеві налаштуватися на відповідну аудиторію (поставити себе на місце студента, який буде сприймати матеріал). Цей механізм вживання в інший образ у психології називається емпатією. Крім викладеного матеріалу в письмовій формі основного матеріалу, викладач іноді використовує аналогічні факти, приклади з власного професійного чи соціального досвіду – так званий педагогічний експромт. Тому викладачеві потрібно пам’ятати: з теми маєш знати більше, ніж заплановано в лекції.

Підготовка викладача до ораторського (лекційного) виступу включає такі етапи:

1) визначення типу виступу: інформаційний (дає конкретний опис, виявлену закономірність, пропонує визначені результати); пропагандистський (необхідно переконати аудиторію, надихнути, залучити до участі тощо); комбінований;

2) вибір стилю виступу, який може бути: науковим (характеризується обґрунтованою аргументацією й академічністю); діловим (0використовуєься серед практиків); співбесідою (довірлива розмова куратора з аудиторією);

3) визначення варіантів виголошення лекції: а) зачитування з конспекту; б) відтворення з пам'яті; в) вільний виклад чи імпровізація;

4) визначення чіткої композиційної побудови лекції (вступ, основна частина, закінчення).

Кожний черговий лекційний матеріал викладач компонує навколо головної ідеї («опорної бази»). Бажано, щоб навчальний матеріал однієї лекції можна було розглянути за 2 академічні години (одну пару) з її логічним завершенням. Під час підготовки до виступу варто пам'ятати, що для підвищення ефективності засвоєння навчального матеріалу необхідно дотримуватися таких вимог:

– середня довжина речення не повинна бути більше 15 слів;

– використовуйте розмаїтість прикладів;

– цілком розгорнуту думку бажано укласти в одне питання;

– застосовуйте загальноприйняті скорочення;

– використовуйте наочні графічні засоби зображення інформації;

– перегляньте текст кілька разів і за можливості скоротіть його;

– за потреби виділіть найважливіші думки, означення чи частини тексту іншим кольором.

З метою більш якісної підготовки до виступу психологи рекомендують лекторові шліфувати лекційний матеріал за такою послідовністю:

а) виступ у собі – матеріал потрібно «пережити», щоб він мав особистий відтінок;

б) виступ для себе – внутрішній монолог за текстом;

в) виступ для уявних слухачів – тренування проголошення лекції перед дзеркалом.

Психологи відзначають три типи запам’ятовування студентами матеріалу: 1) безпосередній відбиток сенсорної (почутої) інформації; 2) короткочасне запам’ятовування; 3) довгострокове запам’ятовування.

Читання лекцій (комунікативний етап). У лекції визначальним є зміст. Передавати його потрібно просто, переконливо, відверто, зрозуміло, не захоплюючись зайвою термінологією. Досвідчені лектори прагнуть завчасно враховувати склад, рівень та інтереси слухачів, їх настрій та можливу реакцію.

З метою підвищення продуктивності освітнього процесу у ВНЗ найчастіше використовують лекції, в основі якої є метод «опорної бази»: нагромадження найбільш важливого матеріалу з обраного питання. Основними принципами цього методу є виклад матеріалу великими часовими «порціями»; повторення викладеного кілька разів; зворотний зв'язок з аудиторією у вигляді обговорення матеріалу.

Для реалізації цього методу на наступній лекції промовці часто використовують короткий змістовий огляд матеріалу попередньої лекції – так звані вікторини (до 5-7 хв.). Технологія проведення вікторин здійснюється за короткими запитаннями і швидкими відповідями на них. Можливий варіант, коли викладач пропонує магістрам самостійно підготувати вікторини перед кожною лекцією (почергово).

У процесі безпосереднього проведення лекції досить ефективним є використання презентацій.

До комунікативного етапу читання лекції відноситься і підбиття її підсумків. Зазвичай, це відбувається за заздалегідь підготовленими викладачем запитаннями. Продуктивним є також перегляд та трактування ключових слів за тематикою лекції, перегляд опорних слайдів презентації. Важливою є підтримка лектором активної участі студентів у висновковій частині лекції.

Рефлексія лекційної діяльності (посткомунікативний етап) передбачає:

а) аналіз викладачем ефективності здійснення всіх етапів його ораторської діяльності (докомунікативний, комунікативний і пост комунікативний);

б) рефлексія навчально-виховної роботи студентів, й комунікативної зокрема;

в) планування покращення лекційної діяльності на майбутнє.

Дослідниками процесу підготовки магістрів у ВНЗ розроблено типові рекомендації для лекторів: прагніть не читати, а говорити; логічно будуйте думки і речення; визначайте послідовність і несуперечність суджень; підбирайте аргументовані факти і докази; будьте в гарному настрої і доброзичливі; приділяйте увагу ерудиції; контролюйте аудиторію; вмійте розпізнавати критичні моменти лекції; регулярно здійснюйте рефлексію кожної поведеної лекції.

Відомий учений С.І. Гессен зауважував, що вузівська лекція вироджується, Якщо вона зводиться до простого викладу певної суми відомостей. Суть справжньої університетської лекції полягає саме в пробудженні активного ставлення слухачів до науки, у народженні в них прагнення по-своєму опрацювати використаний на лекції матеріал, щоб перевірити ті висновки, що їх зробив професор. Така позиція педагога можлива тільки за умови позитивного ставлення викладача до студента, наявності настанови щодо нього як до здібного, розумного, кмітливого і здатного до самостійно опановувати складності науки [2].

 

Література

1. Вікіпедія: вільна енциклопедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wiripedia.or

2. Розвиток творчого потенціалу майбутніх фахівців / Студопедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studopedio.net/8_11663_rozvitok-tvorchogo-potentsialu-maybutnih-fahivtsiiv.html

План

1. Різновиди контролю у ВНЗ.

2. Організація і складання іспитів.

3. Загальні критерії оцінювання знань студентів на іспиті.

4. Методичні основи організації тестового контролю знань.

5. Організація проведення державних іспитів.

Різновиди контролю у ВНЗ.

Комплексний контроль знань магістрантів здійснюється на основі результатів проведення поточного, модульного та підсумкового контролю знань (екзамен).

Об’єктом контролю є навчальна діяльність студентів з курсу та її результати. Навчальні досягнення студентів визначають оцінюванням:

1) знань – якість усних чи письмових відповідей, ступінь засвоєння навчальної інформації;

2) умінь (здатностей) – рівень їх сформованості під час виконання навчальних (практичних, лабораторних занять) і контрольних завдань.

Основними критеріями оцінювання навчальної діяльності майбутніх викладачів є її систематичність, активність і результативність.

Показниками систематичності навчальної діяльності є її відвідування навчальних занять з дисципліни та своєчасне виконання навчальних і контрольних робіт.

Активність студента на лекційних, практичних, лабораторних заняттях усіх видів робіт (зокрема контрольних), ґрунтовність виконання дослідницьких завдань для самостійної роботи, участь у науково-дослідній роботі, а також успішна діяльність під час педагогічної практики.

Система здійснення контролю. Система контролю за навчальною успішністю студентів передбачає вхідний, поточний, модульний та підсумковий контроль.

Вхідний контроль ставить за мету виявити базовий рівень підготовки студнів за дисциплінами, що є рівнем підготовки для диференціації і індивідуалізації навчальної діяльності. Основні форми вхідного контролю: тестування, співбесіда, опитування.

Завдання поточного контролю полягає в систематичній перевірці розуміння та засвоєння студентами навчального матеріалу з курсу, якості виконання ними практичних, творчих, пошукових завдань (аудиторних і позааудиторних). Поточний контроль здійснюється з метою перевірки рівня знань студентів на етапі первинного засвоєння навчального матеріалу; створення надійної системи управління навчально-творчою діяльністю з опануванням змістом дисципліни. Основні форми контролю: дидактичні і ділові ігри, семінарські заняття в активній формі, тренінги, тестування, складання і розв’язання тематичних кросвордів, участь у вікторинах, наукових гуртках, конференціях тощо.

Проміжний контроль оцінює знання, уміння і навички студентів за результатами вивчення окремих навчальних модулів (розділів) або тем навчальної дисципліни. Формами проміжного контролю знань є: атестація, модульний контроль (модульна контрольна робота), рубіжний контроль тощо.

Підсумковий контроль проводиться з метою оцінювання результатів навчання студені в на визначеному освітньому (кваліфікаційному) рівні на окремих його завершених етапах, Основними формами контролю є іспит і залік. Якщо у вищому навчальному закладі використовується модульно-рейтингова технологія навчання, та оцінки підсумкового контролю можуть визначитися рейтингом студенів виключно за підсумками складання навчальних модулів дисципліни (іспит або залік відсутній).

Відстрочений контроль застосовують з метою перевірки остаточних знань студентів (через певний час після іспиту або заліку), а також для визначення ефективності використання дидактичних засобів і напрямів удосконалення навчального процесу. Основні форми контролю: олімпіади, комплексне тестування, опитування.

Питання до екзамену з «Методики викладання педагогічних дисциплін у ВНЗ»

 

1. Методологічні основи педагогічного процесу у вищій школі.

2. Визначальні тенденції розвитку вищої національної освіти.

3. Методологічні підходи до організації вищої національної освіти.

4. Концепція підготовки педагогічних кадрів у магістратурі ВНЗ.

5.Системний підхід до формування професійної підготовки викладача вищої школи.

6. Закони і закономірності педагогіки

7.Принципи навчання.

8.Структура вищої освіти, освітньо-кваліфікаційні рівні.

9. Професійно-кваліфікаційна модель магістра початкової освіти.

10.Інноваційні технології активізації навчання.

11. Методи і форми активізації навчального процесу.

12. Навчально-творча діяльність у системі підготовки фахівців.

13.Методика читання лекцій.

14.Лекція, її функції і класифікація.

15.Етапи підготовки до лекції та її структура.

16.Методика підготовки до лекції.

17. Методика читання лекції.

18.Особливості використання лектором лінгвістичних, паралінгвістичних і кінетичних способів впливу на аудиторію.

19.Критерії оцінювання лекції і лекційної майстерності.

20.Дидактична структура лекції у ВНЗ.

21.Практичне заняття, його мета, функції і структура.

22. Дидактична структура практичного заняття.

23.Організація проведення практичного заняття.

24.Активізація навчально-виховної діяльності на практичних заняттях методами інтерактивного навчання.

25.Критерії оцінювання якості проведення практичних занять.

26.Організація самостійної роботи під час професійної підготовки у ВНЗ.

27.Мета і завдання самостійної роботи студентів.

28.Форми самостійної роботи студентів.

29.Управління самостійною роботою студентів.

30.Портфоліо як засіб професійного самовдосконалення магістрів.

31.Організація індивідуальної роботи в умовах групового навчання.

32.Види індивідуальної роботи студентів.

33.Форми залучення студентів до індивідуальної роботи.

34.Методика оцінювання знань, умінь і навичок.

35.Різновиди контролю у ВНЗ.

36.Карта оцінювання лекції у ВНЗ.

37.Карта оцінювання практичного заняття.

38.Організація і складання іспитів.

39.Загальні критерії оцінювання знань студентів на іспиті.

40.Методичні основи організації тестового контролю знань.

41.Критерії оцінювання знань студентів.

42.Критерії оцінювання якості проведення іспитів і заліків.

43.Організація проведення державних іспитів.

44.Організація практичної підготовки фахівців.

45. Складання індивідуального плану викладача.

46.Начально-методична документація кафедри: нормативна, планова, методична, навчальна, звітно-інформаційна.

47. Створення навчально-методичного комплексу дисципліни.

48.Методика організації магістерського проектування.

49.Професійна майстерність викладача вищого навчального закладу.

50. Роль кафедри в управлінні навчальним процесом.

 

 

Лекція 1.Теоретико-методологічні основи формування професійної компетентності магістра педагогічної освіти.

План

1. Методологічні основи педагогічного процесу у вищій школі.

2. Концепція підготовки педагогічних кадрів у магістратурі ВНЗ.

3.Системний підхід до формування професійної підготовки викладача вищої школи.

4. Професійно-кваліфікаційна модель магістра початкової освіти