Дихотомія, «авторитарність-демократичність» в структурі політичної свідомості та діяльностіі

Проблематика авторитарності у наукових дослідженнях розглядається переважно в контексті стилю керівництва чи взаємодії взагалі. Онтогенетичний аспект у неявній формі присутній в концепціях соціалізації особистості, в яких авторитарність виділяється як ключовий момент соціалізації, котрим треба послуговуватися, або долати його. Коротко проаналізуємо кілька провідних концепцій.

Психоаналіз, виходячи з уявлення про структуру особистості, у своїх по­глядах на соціалізацію декларує поступовий розвиток внутрішнього конфлікту за етапами формування Super-Ego, як умістилища соціальних норм, котрі суперечать змісту ID, яке містить природні потяги. Авторитарне надсвідоме гальмує самореалізацію несвідомого, яке, зі свого боку, демонструє авторитарне підкорення та реалізується лише в завуальованій формі через систему механізмів психологічного захисту, які переважно ілюзорно послаблюють внутрішній конфлікт.

Ідеї класичного психоаналізу були розвинуті та переструктуровані в роботах неофрейдистів. Перш за все, йдеться про А. Адлера, який авторитарність називав прагненням до домінування та відносив його до неконс­труктивних шляхів розв’язання комплексу неповноцінності (складова несвідомого). Запобігання його можливе за допомогою психоаналітика чи вихователя через формування реакції компенсації чи надкомпенсації.

Е. Фромм також відноситься до таких авторів, які давали нове висвітлен­ня психоаналітичних ідей із безпосереднім застосуванням терміна авторитарності. Зокрема, вчений вводить до понятійно-термінологічного апарату психології поняття «авторитарний характер» в контексті його вчення про соціальний характер. У роботі “Вивчення сім’ї і влади» він висловлює ідею про вплив традиційної патріархальної сім’ї на розвиток авторитарного характеру. Останній визначався як слабкий, схильний до підкорення владі та мазохізму. Далі ним виділені три типи характеру – авторитарний, революційний, проміжний.

Свої ідеї щодо більш детального аналізу авторитарного характеру Е. Фромм висловив у роботі «Втеча від свободи», вказуючи на те, що це практи­чно повна відмова від незалежності своєї особистості, ототожнення свого «Я» з чимось зовнішнім, яке виникає від неусвідомленого почуття ізоляції і безсилля. Він водночас тлумачить авторитарний характер як садомазохістський (садизм – бажання контролювати інших, а мазохізм – бажання підкорятися силі) і стверджує, що прагнення особистості підкорятися владі виражає тенденцію до втечі від свободи у тому сенсі, що ригідне слідування традиційним нормам звільняє людину, переповнену почуттям неповноцінності і безпорадності, від свободи приймати самостійні рішення і брати на себе відповідальність. Він також виділяє два інших способи втечі від свободи – руйнівність і конформізм.

У цей час, незалежно від Е. Фромма, В. Райх також робить внесок у теорію авторитарної особистості, вважаючи, що пригнічення сексуальності призводить до втрати людиною власного «Я», до ірраціональності та містичності, а відтак до авторитарності. Так, фашизм, на думку вченого, є наслідком існування патріархальної сім’ї, оскільки витиснення потягів у несвідоме робить дитину істотою, не здатною до опору та готовою виконати наказ «фюрера», «гуру» чи будь-якого іншого вождя.

Авторитарне керівництво процесом соціалізації особистості декларується в технократичних педагогічних концепціях, які базуються на засадах біхеві­оризму. Їх зміст визначається питаннями регуляції зовнішньої поведінки через формування соціально прийнятих реакцій на засадах ретельно розробленої пе­дагогічної техніки, яка сутнісно базується на відношеннях домінування – під­корення між учителем і учнем. Посилення маніпулятивного аспекту в автори­тарному керівництві соціальним навчанням особистості повною мірою було здійснено А. Бандурою та Д. Роттером. Авторитарна особистість обирає такі комунікативні стратегії, як домінування, тиск і маніпуляція.

Одним з винятків стала гуманістична концепція соціалізації особистості А. Маслоу і трансактний аналіз Е. Берна. Зокрема, А. Маслоу розглядав авторитарні тенденції у розвитку особистості як прояв її внутрішньої не­захищеності у контексті потреби у владі. Він вважав, що у людини з авторитарним характером яскраво виражені такі психологічні особливості, як скептичне та цинічне ставлення до людства, тенденція до стереотипізації людей на дві категорії – слабких і сильних, кращих і гірших. Головне, що цей учений тлумачив авторитарні тенденції особистості як відгалуження на одному з етапів розвитку, які долаються через самоактуалізацію.

Окремі дослідники вважають, що роботи А. Маслоу здійснили вплив на розвиток теорії авторитарної особистості Т. Адорно. Виділення в трансактному аналізі, за Е. Берном, таких видів спрямованості у спілкуванні як «батько – ди­тина» і «дорослий – дорослий» відповідно символізує авторитарні та демокра­тичні взаємовідносини. При цьому перше діадне спрямування має долатися у процесі психотерапії, друге – формуватися у даному процесі, зважаючи на те, що перше виникає і переважає в дитинстві, друге – утверджується з віком.

У роботах Т. Адорно авторитаризм набув масштабів чинника, що заслуго­вує на окреме дослідження. Саме цим ученим були обґрунтовані параметри, які разом утворили основний зміст так званої «F-шкали». Ось перелік цих параметрів з короткими дефініціями.

1. Конвенціоналізм: непорушна прихильність до конвенціональних цінностей середнього класу; потреба слідувати встановленим нормам і глибока стурбованість, що хтось може їх спростувати.

2. Авторитарна підкора: некритичне підкорення ідеалізованим авторитетам власної групи; некритичне настановлення до офіційної влади, ідентифі­кація з владою.

3. Авторитарна агресія: тенденція вишукувати людей, котрі не поважають конвенціональні цінності, щоб осуджувати, відштовхувати, карати їх; агресивність щодо менших.

4. Антиінтрацепція: неприйняття всього суб’єктивного, наповненого фанта­зією і чуттєвістю.

5. Забобонність і стереотипізм: віра в долю, схильність до мислення у шаб­лонних категоріях; віра в те, що зовнішні сили контролюють життя лю­дини; містична схильність.

6. Культ сили: мислення у таких категоріях, як домінування – підкорення, слабкий – сильний, вождь – наступники; ідентифікація себе з образами, які втілюють силу; вип’ячування конвенціональних атрибутів власного Я; демонстрація сили; підтримка жорстких методів влади.

7. Деструктивність і цинізм: загальна ворожість і зневага до всього людяного.

8. Проективність: проекція неусвідомлених, інстинктивних імпульсів у зов­нішній світ; схильність вірити у небезпечні процеси у світі.

9. Сексуальність: надмірна зацікавленість у сексуальних подіях. Мораліза­торство.

Названі параметри так доповнюють один одного, що здатні утворювати єдиний синдром як відносно стійку структуру в індивіді, котрий робить його чутливим та сприйнятливим до антидемократичної пропаганди. Тому можна стверджувати, що за допомогою «F-шкали» Т. Адорно була здійснена спроба виміряти потенційно антидемократичний характер. Це не означає, що шкала охоплює всі риси цієї структури характеру, вона фіксує лише фрагмент способів вираження ознак такої структури. «F-шкала» має значний евристичний та дослідницький потенціал, хоча й визначає лише систему авторитарних настановлень.

Чисельні недоліки та психоаналітичний ухил концепції Т. Адорно спричинили низку критичних зауважень з боку інших дослідників. Критикувалися її психометричні характеристики та прогностичні можливості. Зміст самого поняття авторитарної особистості також було піддано сумніву. Представник когнітивного напрямку М. Рокич стверджував, що «F-шкала» не відрізнить послідовника фашизму від будь-якої іншої догми, тоді як головна риса авторитарної особистості – догматична прихильність системі цінностей. Для цього була створена «D-шкала». Аналіз когнітивних чинників, за недостатню увагу до яких критикували Т. Адорно, був покладений в основу нової теорії авторитарної особистості. Б. Альтемейєр охарактеризував авторитарну особистість з позиції теорії соціального научіння (А. Бандура). Відповідно до цієї теорії наші настановлення і ціннісні орієнтації формуються під впливом соціального оточення та батьків. У процесі дорослішання людина починає дотримуватися тих цінностей, які за поясненням батьків та вихователів є вірними. При цьому основним фактором у навчанні є наслідування. У процесі інтеріоризації настановлень та цінностей особистість одержує можливість висловлювати позитивні судження щодо самооцінки.

Б. Альтемейєр переробив «F-шкалу» та через факторний аналіз скоротив характеристики авторитарної особистості до трьох: а) авторитарне підкорення (високий ступінь підкорення владі та авторитетам); б) авторитарна агресія (аг­ресивність до тих, несхвалення яких заохочується владою); в) конвенціоналізм (стійке ригідне дотримування традиційних соціальних цінностей). Б. Альте­мейєр називає досліджувану характеристику авторитаризмом правого ґатунку не у політичному сенсі, а в соціально-психологічному, маючи на увазі бе­зумовне підкорення владі та авторитетам.

Одна з останніх теорій авторитарної особистості належить південноафриканському психологу Дж. Даккітту, який стверджує, що треба дати визначення авторитаризму в термінах групової поведінки, а не індивідуальної риси. Проаналізувавши складові авторитарності за Б. Альтемейєром, Дж. Даккітт довів, що вони описують ступінь ідентифікації індивіда з групою та відображають групову згуртованість.

Отже, авторитарне спрямування проходить становлення у процесі онтогенезу особистості залежно від природної схильності будувати стосунки у відношеннях «домінування-підкорення» і переважно – від соціальних факторів (ситуації виховання в сім’ї та педагогічному закладі). Саме ситуація виховання може зумовити й інший шлях розвитку особистості у напрямку становлення демократичної спрямованості.