Поняття приватного права. Право Приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття приватного права. Право Приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права.



Поняття приватного права. Право Приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права.

Публічне право Приватне право

— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права Предмет регулювання приватного права

- сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д. - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права: Ознаки приватного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми. 1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права — Метод приватного права —імперативний диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право: Галузі права, у яких началом є приватне право:

— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін. — цивільне, — сімейне, - авторське, — житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.

Предмет і метод правового регулювання, на яких ґрунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним до становища держави, приватне — до користі окремих осіб. Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого — взаємозалежні грані права.

 

У країнах, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне і торговельне право є складовими приватного(Франція,Німеччина). В інших країнах цивільне право тлумачать як категорію практично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція). У країнах, що належать або належали до так званої соціалістичної системи права, сімейні правовідносини зазвичай виокремлюють у самостійну галузь — сімейне право. В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі є предметом дискусій. Більш прийнятним було б позитивне вирішення цих питань, хоча не виключене формування нового цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами.

 

 

Цив право,як галузь права. Предмет,метод,функції цив.права.

Цивільне право як галузь права — це системна сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини.Хрестоматійними для цивільного права є саме особисті майнові правовідносини, які становлять переважну більшість усієї сукупності суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Вагому частку в предметі цивільно-правового регулювання становлять також особисті немайнові правовідносини. Ці правовідносини як предмет цивільного права є доволі "молодими", оскільки їх уперше офіційно визнано в такому ранзі лише в ЦК України. До цього цивільне право здійснювало лише захист зазначених правовідносин, що й дозволяло деяким авторам обстоювати позицію, що ці правовідносини не належать до предмета цивільно-правового регулювання.

 

Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.

Цивільному праву притаманні такі основні функції:• регулятивна, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює регулювання правовими нормами відносин, що належать до його предмета;• охоронна, суть якої в захисті порушених суб'єктивних цивільних прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;• попереджувально-виховна, яка полягає в застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чим здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та запобігає подальшим правопорушенням з його боку;• попереджувально-стимулююча, тобто стимулювання до правомірної поведінки інших осіб, а також запобігання здійсненню ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

 

Елементи цив правовідносин.

Основні елементи цивільно-правових відносин:суб'єкти,об'єкти,зміст.Суб'єктами цивільного Правовідношення виступають його учасники. Ними можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) І в передбачених законом випадках держава (скарбниця).Одні автори вважають, що об'єктом є те, у зв'язку з чим виникає правовідношення, другі - що таким об'єктом є те,на що спрямоване правовіднощення, треті - що об'єктом правовідношення є те, на що воно (правовідношення) впливає.об'єктом цивільних правовідносин е

конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого вони й вступають у правовідносини На нашу думку, трактування об’єктів цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце,

яке вони займають у правовідношеннях.До об'єктів цивільних правовідносин можна віднести:1) майно (речі та послуги);2) результат інтелектуальної діяльності;3) особисті немайнові права.Зміст цивільного правовідношення складають цивільні права і обов'язки суб єктів правовідношення. При цьому один із суб'єктів має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свогоінтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов'язки)

 

Види цив правовідносин.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові. Майнові правовідносини мають економічний зміст. Іх об'єктом є майно (матеріальні блага).У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків(наприклад, зобов'язання).Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.Вони можуть поділятися на такі, шо пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тощо).2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються наабсолютні і відносні.У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні. Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності,сервітутні правовідносини тощо. Зобов'язальні правовідносини - - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати)зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими дляцивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору.Саме в них проявляється уповноважу-вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).

 

Опіка та піклування

Інститут опіки і піклування служить для того, щоб особи, які не володіють достатньою дієздатністю, мали можливість набувати прав і обов'язків, або для того, щоб надати допомогу в придбанні зазначених прав і обов'язків особам, я кі володіють частковою дієздатністю. Норми цього інституту містяться в ЦК, Кодексі про шлюб і сім'ю Україн3 та підзаконних нормативних актах.

Опіка встановлюється:над малолітніми до досягнення ними 15-річного віку;над особами, які визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства; над майном осіб, над якими встановлена опіка, що знаходиться в другій місцевості;над майном осіб, визнаних безвісно відсутніми.

Піклування встановлюється:над неповнолітніми до досягнення ними 18-річного віку;над повнолітніми, але обмеженими судом у дієздатності;над громадянами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права (на їх прохання).

Опікуни і піклувальники призначаються, як правило, з числа близьких родичів при обов'язковій згоді цих осіб. Ці функції можуть також виконувати установи: дитячі, лікувальні, соціального забезпечення стосовно осіб, які потребують опіки і піклування і перебувають в цих установах.

Не можуть бути опікунами і піклувальниками особи, які не досягли 18 років, визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними, позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці і піклуванню.

Опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на відповідні відділи і управління місцевої державної адміністрації та органи місцевого самоврядування.Існують також угоди, які опікун не має право учиняти самостійно, а піклувальник — давати згоду на їх учинення. Це угоди, які виходять за межі побутових, — договори, що підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав та ін. У такому разі дозвіл дає орган опіки і піклування.

Опікун, піклувальник, їх подружжя і близькі родичі не мають права учиняти дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені поручительством. Ця норма спрямована проти зловживання правами підопічного з боку опікуна і піклувальника.

Опіка припиняється по досягненні неповнолітніми віку 15 років, а також у разі видужання або значного покращення здоров'я особи, яка була визнана недієздатною, і поновлення її судом в дієздатності, а також з смертю підопічного. Піклування припиняється: при досягненні підопічним віку 18 років; при вступі неповнолітньої особи в шлюб; у разі скасування судом обмеження в дієздатності особи, яка зловживала спиртними напоями або наркотичними засобами і якщо відпала причина, що спонукала до встановлення піклування над особами, які за станом здоров'я не могли самостійно захищати свої права; внаслідок смерті особи, яка перебувала під піклуванням.

У разі зловживання своїми правами опікуни і піклувальники можуть бути звільнені від виконання покладених на них обов'язків з ініціативи органів опіки і піклування за клопотанням підопічних, державних і громадських організацій, а також за заявою будь-яких осіб. Органи опіки і піклування зобов'язані, а при припиненні опіки і піклування особа, яка перебувала під опікою і піклуванням, має право вимагати від опікуна і піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної їй недобросовісним або недбалим виконанням опікунських обов'язків

22.Поняття громадського стану.акти громадського стану.порядок переміни та виправлення актових записів

Акти громадянського стану. Громадянський стан особи визначається сукупністю фактів, які характеризують громадянина як суб'єкта цивільного права. Момент народження, усиновлення, одруження, смерть, а також оголошення померлим породжують важливі наслідки, точне встановлення (закріплення) цих фактів зумовлює інтерес не тільки з боку окремих громадян, а й з боку держави. Так, виникнення та припинення правоздатності пов'язано з моментом народження і моментом смерті громадянина, одруження тягне за собою виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а усиновлення — відносини законного представництва і весь комплекс особистих і майнових прав та обов'язків, що виникають між батьками та дітьми. Громадянський стан (правовий статус) — правове становище конкретного громадянина як носія різних прав та обов'язків (політичних, майнових особистих та ін.) визначається фактами та обставинами природного і громадського характеру. Щоб дати відповідь на питання про громадянський стан громадянина, необхідно вказати факти, що індивідуалізують його (прізвище, ім'я, по батькові, громадянство, стать, вік), охарактеризувати правоздатність та дієздатність (цивільну, трудову та ін.), сімейний стан. Громадянський стан людей неоднаковий, оскільки суттєво різняться факти та обставини, що його визначають. Наприклад, громадянський стан людини у віці 16 років характеризується тим, що вона, маючи цивільну правоздатність, дієздатна лише частково. Громадянський стан повнолітніх осіб також різний, оскільки одні з них перебувають у шлюбі, а інші ні, одні мають дітей (і відповідно права та обов'язки батьків), а інші ні. Поняття громадянського стану може вживатися і в більш вузькому значенні, а саме в значенні правового становища громадянина як учасника лише майнових відносин та особистих немайнових відносин, урегульованих цивільним правом.Саме тому фактам і обставинам, від яких залежить громадянсько-правовий статус громадян, надається величезне значення і в інших галузях права, в зв'язку з чим доцільно розглядати їх в узагальненому вигляді і користуватися поняттям громадянського стану в широкому розумінні.Саме для цього існують державні органи, які здійснюють реєстрацію актів громадянського стану, тобто дій, вчинків, які індивідуалізують людину, які є юридичними фактами і з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення певних прав та обов'язків. Звернемося до Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993 р. У ст. 1 цього закону дано офіційне визначення поняття актів громадянського стану — це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені та по батькові. Водночас цей перелік є переліком фактів, які підлягають обов'язковій реєстрації. Мета реєстрації — охорона особистих майнових та немайнових прав, державних і громадських інтересів. Повноваження з реєстрації актів громадянського стану покладено як на спеціально створені органи, так і на виконавчі комітети сільських і селищних рад народних депутатів, яким держава делегувала такі повноваження. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" систему органів реєстрації актів громадянського стану становлять: відділи реєстрації актів громадянського стану Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, управління обласних. Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, а також відділи реєстрації актів громадянського стану виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) і районних у містах рад народних депутатів, а у сільській місцевості — виконавчі комітети сільських і селищних рад народних депутатів. Можна зробити висновок, що акти громадянського стану являють собою адміністративні акти, що здійснюються компетентними органами, в яких відповідні обставини відображаються і закріплюються офіційними документами. Виступаючи офіційним доказом зареєстрованих фактів, вони зберігають це значення доти, поки не буде їх змінено чи анульовано, і тому точність даних, що в них містяться, має велике значення. У той же час сама по собі реєстрація актів громадянського стану не має правоутворюючого значення. Вона лише встановлює, де і коли відбулися певні юридичні факти. Виняток становить тільки реєстрація шлюбу, яку закон кваліфікує як елемент правоутворюючого юридичного складу: без реєстрації, як і без взаємної згоди осіб, що укладають шлюб, шлюбу немає.Серед актів громадянського стану можна виділити, по-перше, акти, в яких зафіксовано факти, що впливають на правове становище громадянина. Це факти народження та смерті (визнання померлим), одруження та розірвання шлюбу, усиновлення та встановлення (визнання) батьківства. По-друге, це акти громадянського стану, спрямовані на індивідуалізацію громадянина шляхом присвоєння і реєстрації його прізвища, імені та по батькові. На підставі вчинених записів громадянам видається спеціальний документ — свідоцтво, яким громадянин посвідчує свій стан у повсякденному житті. Так, до одержання паспорта єдиним документом неповнолітнього є свідоцтво про народження, а для підтвердження факту перебування в шлюбі необхідно пред'явити свідоцтво про шлюб. Закон також передбачає можливість відновлення органами реєстрації актів громадянського стану втрачених записів за наявності документів, що підтверджують, що раніше записи були, а також анулювання записів на підставі рішень суду. Не всі події та факти, які відповідно до закону впливають на правове становище громадянина, піддягають спеціальній реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану. Так, визнання громадянина недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства суттєво впливає на його громадянський стан, але спеціальний запис про цей факт не передбачено. Записи робляться лише про ті факти та обставини, які вказані у законі.

Порядок реєстрації актів громадянського стану, їх оскарження та відновлення визначається сімейним законодавством.

У зв'язку зі встановленням неточності або помилки в записах громадянського стану може виникнути необхідність її виправлення. За наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами зміну або виправлення запису проводять органи РАГСу за місцем проживання заявника. Якщо ж прохання громадянина відхилено, спір відповідно до ст. 161 КпШС може бути передано на розгляд суду.

23.поняття та ознаки юридичної особи

Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов'язків можуть бути не лише індивіди — фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні' утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об'єднана людська воля і об'єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб'єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише таких прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей. Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав та обов'язків. Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді. З цього визначення можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи: А. Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, .певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об'єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв'язків 'й членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією. Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в тому числі територіальне відокремлені: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші, що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється його статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація. Б. Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів. Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств — право оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації — юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській організації, що їх створили. В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об'єднання) кооперативів може представляти інтереси кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях. Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Відповідно до ст. 203 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка — визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ч. 1 ст. 179 ЦК України). Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст.7 Закину України "Про власність", ст. 32 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Держава не відповідає за зобов'язаннями державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають за зобов'язаннями держави. Умови і порядок відпуску коштів на покриття заборгованості установ та інших державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо ця заборгованість не може бути покрита за рахунок їх кошторису, встановлюються законодавчими актами (ст. 33 ЦК України). Відповідно до п. З ст. 39 Закону України "Про власність" державна установа (організація) відповідає за зобов'язаннями грошовими коштами, які є в її розпорядженні. При недостатності коштів відповідальність за зобов'язаннями державної установи несе власник відповідного майна (держава чи автономна республіка, територіальна громада). Державна, кооперативна або інша громадська організація не відповідає за зобов'язаннями підприємства, що входить до її складу і є юридичною особою, а це підприємство не відповідає за зобов'язаннями організації, до складу якої воно входить. У цивільному законодавстві чітко розмежовується відповідальність кооперативного об'єднання (спілки) і кооперативних організацій, що входять до його складу, а також відповідальність державно-кооперативної або громадської організації та її членів. Для деяких кооперативних організацій законом або їхніми статутами може бути передбачена відповідальність членів кооперативної організації за її зобов'язаннями (статті 35 і 36 ЦК України). Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв'язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору.Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи. Сторонами в арбітражному процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — державні та інші органи, громадяни, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 21 Арбітражного процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції арбітражного суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної, особи.Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями. Цей обов'язок стає вже елементом цивільноїправосуб'єктності організації як юридичної особи.

24.сутність юридичної особи.теорії юридичної особи

У сучасних умовах зводити проблему з'ясування сутності юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б помилкою, оскільки останні становлять лише незначну частину загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.У зв'язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юридичної особи в інших правових системах. Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне з найменш розроблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються найзагальнішими і дуже короткими формулюваннями. Тому у характеристиці поняття "юридична особа" важливе значення має саме з'ясування сутності останньої. При обгрунтуванні правосуб'єктності соціальних утворень усі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків. Проте методи обгрунтування наявності такої правосуб'єктності соціальних утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв’язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади. в середині – кінці XIX ст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової „історичної школи” права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб’єкта права в дійсності володіє тільки людина, поте законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб’єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу – „штучним суб’єктом” обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії ”персоніфікованої цілі”), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним „теорії інтересу” права і обов’язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі „реалістичні концепції”, які визнавали реальність юридичної особи як суб’єкта права.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.227.117 (0.034 с.)