Культ Дани в Надсередземномор'ї

 

Починаючи з Коляди (24.XII) – свята, що на території України завжди було святом народження світу й народження часу, культ води виступає як одна з основ обох свят. Народ оспівує народження води, її животворність і благодатність. Більшість колядок, що їх співають у цей час, про найстародавніші міфи, про обожнювану росицю, Дунай.

Улюблені народом поганські свята й обряди Коляди й Щедрого Вечора, Водорщі (Водохрещі), Русальний Великдень, Гаївки, свято Купали з усіма їхніми ритуальними деталями обрядів і поведінки, що збереглись у нас і донині, засвідчують культ богині Дани – втіленої води з найдавніших часів. Заслуговує уважного вивчення все, що лишилося нам від культу води і астрального вогню – від високої космогонії та предматеріалістичної філософії наших предків.

Із надзвичайно поетично-містичною силою передають наші колядки, щедрівки й купальські пісні міфи, пов'язані зі стародавнім культом і творчою силою води й вогню:

Пане господарю!

На твоїм подвір'ї ялинка стоїть,

Тонка, висока, листом широка.

На тій ялинці трійця горіла.

Три гистри впало, три морі стало... [178]

Як бачимо з продовження цієї типової колядки, світотворча сила води й вогню провіщає господарю благодатність і достаток. Звичайно, міфи наших колядок і щедрівок не списано з індійських священних книг Упанішад або Рігведи. Вони, як це визначив ще О. Потебня, є неоціненним скарбом усної традиції тієї ж давності, що й веди, якщо не давніші. Про міфи наших календарно-обрядових пісень, як і про пізніші слов'янські билини, можна сказати: вони є історичною правдою, яка передавалася багатьма поколіннями. Щодо усної традиції величаня богині втіленої води й обрядової символіки, то давність її принаймні 5–6 тисяч років.

Культ води й вогню, засвідчений нашими обрядами коляди, щедрого вечора й Купали, старіший за культ Сонця в стародавніх народів. Цей культ належав до скомбінованого 5–7-го культурно-історичного ступеня, а сонячний – до 9-го ступеня (Solisinvieti). Колядки й щедрівки про «три міфічні вогні», що вступають у двір ідеального господаря, величають росицю з неба, міфічну криницю, міфічний Дунай, є ритуальною підготовкою до великого свята народження води, яке відбувалося тоді 6 січня.

Якщо занурення у хвилі божественних річок Гангу та Нілу для південних народів було цілком прийнятне, то на Україні та по інших слов'янських землях навіть великі морози не могли перешкодити виконанню традиційного обряду. Вони роздягаються догода й купаються в ополонках, незважаючи на погоду. Ніщо не могло знищити культу богині втіленої води на берегах Дніпра. Даремно константинольський патріарх Фотій у своєму посланні 866 р. писав, що Русь «переміняє еллінське нечестиве язичництво на чисту й непідробну християнську віру».

Всі народи, що жили навколо Чорного моря, виконували обряди культу богині Дани, втіленої води, хоч вони й різнилися своїми ритуалами. В Грузії донині на свято відродження – Берикаоба-Кееноба виконується обов'язковий магічний акт: плугом символічно орють воду, щоб забезпечити дощ полям.

На Україні за люнарний місяць до свята народження води (люнарний місяць на Україні складався з 3 тижнів по 9 днів + 3 дні) – 3 грудня – брали воду там, де зливаються три або дві річки чи потоки, й святили її по хатах. Воду зберігали цілий рік. Ритуальні миски, обпалені вогнем і призначені для магії з водою, скульптурні зображення богині втіленої води, що їх виявили археологи датуються IV–III тис. до н.е. [179]

На Водохрещі (6 січня) ще за нашого часу зберігалась традиція занурювати трійцю запалених свічок у воду. Це стародавній символічний акт єднання води й вогню, ритуальний акт культу Дани, занесено аж до Бразілії. Сучасні «бразільці зустрічають Новий рік на березі океану. Тут опівночі відбувається обряд вшанування богині води – запалені свічки встромляють у пісок. Учасники свята заходять у воду й розкидають квіти» (Ю. Гекельман). На Україні за теплої пори року ще минулого століття на відповідні поганські свята народ, «як дим», ішов, у воду, «щоб очиститись і зцілитись».

Так, М. Максимович описував, як на Переяславщині «іде народ хресним ходом і після освячення води в Ільтинці сотнями рине в річку, щоб очиститись і зцілитись». А потім: «Безліч народу слухало весь молебень, стоячи у воді річки Альти». Це й були залишки культу втіленої води, богині Дани, у слов'ян. Приносилися й жертви: у воду кидали півнів (символ сонця), вінки, гроші. Пожертви звалися данина – вільна людська пожертва водній богині. На другий день великодня «хлопці обливальники» ходили по тих хатах, де є дорослі дівчата. За кожну одержували пару писанок у свої відра. Цей обряд був описаний ще Бопланом у XVII ст. Парубків дівчата обливали у вівторок. Донедавна подібний обряд виконувався у словаків під такий пісенний супровід:

Облєвай, облєвай власи ай главічку,

Але мі зашануй ту нову сукничку.

У 31-й главі Київського синопсису та в Густинському літописі (від 988 р.) говориться «про обливання водою на великдень». Свого апофеозу ритуальні урочистості культу води досягали в період з 23 травня по 24 червня (7 липня), коли відзначалося одруження богині втіленої води Дани (Лелі) й бога світла Полеля (або Сонця – свято Купала (Кібели).

За кілька тисяч років святкування Купала на берегах Дніпра відбувалися зміни календаря, а також деякі зміни в обрядах культу Дани.

Початок року стародавніх народів припадав на час весняного або осіннього рівнодення. На Україні початок нового року з 1 січня введено в XVI ст., а до того рік починався у березні. В Росії новий рік починався у вересні до реформи Петра І (1700 р.). Такий початок року був пов'язанні» із культом богині втіленої води, котру в стародавніх народів символізували змії (вужі), так само як вони символізували й Місяць. Існувала так звана зміїна лічба часу й культу вужа. Справа в тому, що вужі у [180] саме весняне рівнодення виходять на поверхню землі, а в осіннє – ховаються. Протягом доби вони також ритмічно ховаються і виповзають. Вважалося, що вужі допомають хліборобу вимолювати дощ. У зв'язку з цим слов'яни знали й два «зміїні» свята; 23 березня й 14 вересня (весняне й осіннє рівнодення). Якщо свята культу води наших предків порівняти з днями староіранського свята сотворення води, починаючи рік, як це було в давнину на Україні, з 23 березня, то останній і головний день водного свята припадають якраз на Купала. «Це дійсно вражає», – писав з цього приводу Ксенофонт Сосенко.

Таким давнім і міцним був культ богині втіленої води в слов’ян та їхніх попередників.

Розглядаючи скульптуру Небесної богині та ритуальні посудини із зображенням вужів на них і на грудях богині (III тис. до н.е.), пригадуємо назви вужа в слов'ян: домовик (укр., рос), домакин (сербськ.), хазяїн (болг.), господарик (чеське) і т. ін.

Поширене на Україні усне народне повір'я, що вужі часто ссуть молоко жінок, датується IV–III тис. до н.е.

На трипільських посудинах із зображенням грудей небесної богині показано вужів, що обвивають груди, торкаючись сосків. Культ богині втіленої води з часів матріархату позначився на багатьох елементах народної культури. Культ вужа й обряди Купала, пов'язані з культом води й Місяця, зазнали впливу пізнішого культу Сонця. Вплив сонячного культу йшов із Ірану та Єгипту, що добре простежується на матеріалі деяких щедровечірніх та купальських міфів та при вивченні стародавніх відомостей (зокрема текстів пірамід – XXVII – XXV ст. до н.е.).

Вивчення орнаментів трипільської кераміки показує, що світ поділявся на три яруси. Нижнім ярусом була Земля, горішній був з запасами води, в середньому рухалося Сонце. Батьком верхнього неба, як ми вже писали, був праслов'янський Див. Там же перебувала й Діва. Це була Дана – втілення небесного океану. Найбільшою космічною катастрофою вважалося порушення ярусів світу – падіння Дива (неба) на Землю. В Текстах пірамід описано плач Ісіди (аналог Дани) за вбитим Осірісом (Сонце).

З появою в Єгипті міфа про народження молодого Сонця – Гора цей міф з'являється й на Дніпрі. Маємо колядку з образом, схожим па єгипетського Гора, в котрого одне око є Сонцем, а друге Місяцем, хоч колядки й зберігає свій культ астральної тріади: [181]

Бо в правім личку – світле сонечко,

А в лівім личку – ясен місяцю,

А в грудях йому – ясна зоречка.

Взаємовплив первісних міфологій відчувається і в купальських піснях. Око – назва улюбленої дочки бога Ра і богині Тефнут. Другим оком бога є місяць. В наших же найстародавніших купальських піснях маємо:

Гей, Око Лада!

Леле Ладове!

Гей, Око Ладове,

Ніч пропадає,

Бо Око Лада

З води виходить,

Ладове свято

Нам приносить.

Тут Око – ім'я дочки Лади – Дани (Лелі), втіленої води, люнарної богині, котра виходить з води в купальську ніч, як і Місяць завжди виходить з води.

Свято Купали своїм космогонічним змістом є святом сонячного кола й колобігу води в природі. Його «символічне значення – одруження сонця з водою» (Я. Головацький). Богиня втілення води – буйна весняна дощова Діва, котра в образі Дани – Дойни – Днєпри гасала по світу на конях й пускала грозові стріли, стає дружиною Сонця, щоб «здійснити повноту життя й любов творіння» (Я. Головацький). Культ Дани – це віра у вищість вічних законів природи, матеріального світу, віра в те, що сутність життя й усього живого полягає в єдності з неживою природою й підлягає загальним законам природи й вищому з них – періодичності всіх явищ.

З'являється новий образ – Морена, котрий символізує море, куди зливаються всі потоки і смерть. Діва, символічно вмираючи через одруження із Сонцем, стає джерелом життя. А Морена – символ моря й смерті, супровідниця душ померлих, навесні знову народжується Дівою буйних потоків небесної води.

Дана в образі Морени супроводить душі померлих до русла річки, здійснює суд і смерть над ворогами. Тому навіть за християнської доби п'ятницькі церкви, що їх народ вважав присвяченими водній богині, будували не лише на берегах річок або біля джерел чи криниць, а й біля кладовищ. Так залишилася в народі пам'ять про культ втіленої води, богині Дани.

Колись на купальському вогнищі спалювали живих тварин, навіть коней, що символізували Сонце. Ймовірно, [182] були й людські жертвоспалення на честь жорстокої скіфської Діани, про що свідчить обряд стрибання через купальське вогнище. З пом'якшенням культу спалювали кішку або лисицю. В купальських піснях співають:

Долішняни, горішняни,

Сходьтеся до нас на соботку,

Спечемо вам сліпу кішку.

У минулому столітті по деяких місцевостях Ніжинщини (Млин, Плоске) на купальське свято вже не розводили вогнища, в стрибали через кущі кропиви. Так само й не чорноклен вбирали Мореною, а зв'язували дві рогатини, напинали на них дівоче вбрання із стрічками й вінками з волошок, барвінку, куколю, жоржин й інших квітів. Та окрім цих відступів, суворо дотримувались усіх ритуалів обряду. Давність і сила обрядових купальських пісень культу Дани вражає, як вражають справжні перлини великої поезії.

Це була богиня небесного дощу, річок і джерел, що (за космогонією цих народів) разом з вогнем сотворила світ. Історія, археологія та етнографія й міфологія доводять, що назвою цієї богині на терені від Дунаю до Дніпра та від Балканського півострова й Карпат до Дону була Дана (Тана) – Вода-мати. Ця стародавня назва означала дарителька дощу, родючості, життєдайної сили, життя. За пізніших епох в різних народів вона набирала інших форм, як і богиня змінювала риси та імена.

На терені України, Грузії, Вірменії, на терені Фракії, пеласгів Малої Азії вона була богинею небесної води, річок, а також у різні епохи – і богинею Місяця, як і запозичені з Дніпра пізніші Артеміда в еллінів та Діана в римлян.

Це була відома старофракійська, пеласгійська, гетська Danae, котра в стародавніх еллінських міфах стала матір’ю Персея¹, а в римських – матір'ю Давна.

«Богиня Неба і води», «Невидима Велика Мати», тобто одночасно Дана й Діва, дружина бога світла, водний початок. Усесвіту, дарителька дощу й життя, богиня небесної води, річок була головним божеством індоєвропейських народів, які за доісторичних часів жили навколо Чорного та Середземного морів.

________

¹ Батьком Персея був Зевс (Перун). [183]

 

Русь і річка богині Дани

Гей, Око Лада,

Леле Ладове!

З купальській пісні

 

Русь і Дніпро. Чи ж однакові віком ці нерозлучні слова, що їхній священний зміст здавалось, утрачено назавжди?

Щоб зрозуміти назву Дніпро треба перенестись у далеке минуле, за дві тисяч, років, коли слово Русь старокельтською мовою означало «вода». Звідси й назва річки Рось, що з нею вчені історики пов'язують походження назви наших предків, назва річки Русави – лівої притоки Дністра, Роски на Волині і т. д. Корінь назви виступає й у словах русло, русалка, роса. Однак колись слово Русь означало не просто воду. Це була священна субстанція – пасивна жіноча основа, втіленням якої була прекрасна богиня наших предків – Дана, або Леля, що після дотику бога світла – Полеля народжує все живе. Русь була земним символом богині, що й досі живе в пам'яті українського народу – великої богині всіх культурних народів стародавнього світу. Українська Дана, або Леля,– це єгипетська Ісіда, індійська Сакті, що зі світлом Осіріса чи з вогнем Шиви прокидаються до плодоношення.

У стародавніх народів і народів середньовіччя Дніпро називався по-різному: в еллінів – Бористенес (Воrуsthеnеs), у римлян – Данаприс (Dаnарrіs), у турків – Узу (Usu), у татар – Ексі (Екsі). На карті Вісконті (1381 р.) – Еліце (Еlісе), на карті Кантаріні (1437 р.) – Лерене (Lеrеnе), на карті Баптиста Генуезького (1514 р.) – Люозен (Luоsеn).

Як виникли всі ці назви?

Найдавнішою назвою Дніпра, що її подибуємо в Геродота, є назва Бористенес. Професор А. Білецький, котрий досліджував походження цієї назви, пише, що і в еллінів, і у варварів було чоловіче ім'я Бористенес, а скорочено – Борис, Борис – це початкова частина слова Бристенес, а кінцева частина, за старогрецькою мовою, може тлумачитись як «сильний» або «сила». А. Білецький нагадує, що за римського часу ім'я Бористенес стосувалось і Гелеспонту, тобто Дарданельеької протоки.

Можна гадати, вважає А. Білецький, що назва Бористенес виникла десь на фракійській території і лише потім набрала старогрецької лексичної форми. Тоді кінцевій [184] частині слова відповідатиме фракійське або пеласгійське значення, що старогрецькою мовою означає «протока». Якщо початкову частину назви Бористенес пов'язати з коренем слова Борей (грецькою мовою «північний вітер»), то буде «протока Борея» або «Північна протока».

Таке розуміння назви нашої річки еллінами є одним з можливих. Проте всесвітньовідомий учений П. Шафарик писав: «Назву річки Бористена, тобто Берестина, Берестена, ми вважаємо чисто слов'янською» (Берестянка, Берестова, Берестина, Березина і т.ін.). А. Білецький, досліджуючи слово Бористенес, використав етимологічний метод, що розшифровує слова невідомої мови за допомогою споріднених відомих мов. У цьому випадку слово вивчалось за допомогою старогрецької мови. Проте етимологічний метод дозволяє використати будь-яку мову за гіпотезою мовознавця.

Назви України можна було б вивчати за допомогою української, латинської, грецької та тюркських чи іранських мов. У дослідженні стародавніх етруських написів в Італії європейські мовознавці використали різні мови світу, але даремно. Відомий мовознавець В. Декке, розшифрувавши мальянську табличку з етруським написом за допомогою латинської мови, заявив, що етруська мова належить до романської групи мов.

Але талановитий мовознавець К. Паулі створив пародію на етимологічний метод. Він за допомогою грецької мови зовсім інакше прочитав той же напис. Коли один із мовознавців – С. Бугге розшифрував якийсь напис за допомогою італійської мови, К. Паулі той же напис зовсім інакше прочитав за допомогою литовської. Так він довів, що етимологічний метод у руках мовознавця дозволяє розшифрувати будь-яке слово за допомогою будь-якої мови, хоч таке розшифрування є лише ілюзією.

Труднощі в дослідженні стародавніх гідронімів і топонімів України та епіграфічних пам'яток Північного Надчорномор'я, як і в прикладі з етруською мовою, вникають через необізнаність наших учених з давньою історією тубільного населення або через неувагу до неї. Дається взнаки й небажання ускладнити роботу з етимологічними дослідами. Адже коли видатні італійські вчені де-Санктис і Л.Паретті висловились недавно на користь північного походження етрусків, ця теорія виявилась непривабливою для мовознавців, що бажають оперувати з найменшою кількістю невідомих. Німецька школа мовознавців Мюлленгофа – Міллера – Фасмера [185] застосувала для досліджень щодо України й Надчорномор'я порівняльний розгляд імен лише іранських мов.

Професор В. Петров пише, що власні імена досліджували не в мовноетнічній належності їх, а щоб знайти на півдні Східної Європи іранців. Один із прихильників і послідовників німецької школи Мюлленгофа – Міллера – Фасмера осетинський мовознавець В.І. Абаєв усі стародавні топоніми України й Надчорномор'я досліджує за допомогою осетинської мови. Назву Бористенес він розшифровує як широке місце (широкий край).

А. Білецький висловлює сумнів щодо такого розшифрування. Нам здається, що застосування етимологічного методу з використанням іранських мов для Надчорномор'я без слов'янських мов, слов'янської міфології та етнографії без знання тубільного життя відповідної доби приведе до неправильних результатів.

І справді, В. Абаєв, досліджуючи деякі назви племен скіфського часу – массагети, тірсагети, тіссагети та ін.,– вивчає лише звукову подібність цих слів, кожного зокрема, до якогось ірано-осетинського слова. За В. Абаєвим, массагети – це ману (людина) + заг (олень) – люди-олені, тірсагети – тура (ярий) + заг («олень») – швидкі олені і т.ін.

Наводячи ці факти, В. Петров ще на топонімічній конференції 1959 р. казав: «За Абаєвим виходить, що матікети це «сарана»; міргеги – «птахи»; авхети – «гарні».

Насправді, тірсагети – це гети, що жили на Дністрі, який тоді звався Тірас. Авхети – зовсім не «гарні», це ті ж гети, тільки звук г (g) в цій назві передано як х (h). Міргети – зовсім не «птахи», як дослідив В. Абаєв, – тут просто маємо помилку переписувача і т.ін.

В. Абаєв застосував осетинську мову також для дослідження назв слов'янських річок Дону, Дніпра, Дністра й Дунаю. За В. Абаєвим, Данаприс – Дніпро це північно-східно-іранське дан («річка») + апр («глибока»). Розшифровуючи назви наших річок, В. Абаєв підійшов до справи так само, як він це робив щодо назв племен Надчорномор'я. Застосовуючи осетинську мову, він не зважає на те, що й індоєвропейське Udan означає «безмежна глибина», «хвиля» (звідси й назва нашої річки Удай). Йому невідомо, що культ богині Дани на Середній Наддніпрянщині панував тоді, коли пишні храми цієї богині стояли не лише на Наддніпров'ї, а й у старослов'янському місті, що нині в Німеччині має назву на [186] честь цієї богині – Магдебург, («Дівоград»), та й у далекому тепер, а тоді слов'янському Адріанополі.

Розглядаючи слова Дан, Дон, як осетинські «річка», «вода», В. Абаєв не зважає на стародавніші слов'янські: тонути, тону, тоня і т.ін. (Tanais), а також на назву Західної Двіни – Рудон (Rudon). З погляду іранського походження є незрозумілою й назва Дунай. За скіфського часу низова течія річки звалася Істр, а в горішній і середній течії річка мала стародавню кельтсько-латинську назву Данувіус – Дунай.

Там, де були іранці, існувала назва Істр, а там, де жили кельти й слов'яни, річка звалася Дунай.

Чи було, справді, призабуто або «переусвідомлено» скіфами-кочовиками й савроматами наше стародавнє ім'я священної слов'янської річки саме в той спосіб, як це розуміє В. Абаєв? Він не вивчав культури й тубільного життя наших народів за доби, що передувала приходу кочових іранських племен у північно-східне Надчорномор'я. Той формальний зміст, що його вловив В. Абаєв у назві нашої річки за мовними залишками наших сусідів іранського походження, набрав би іншого характеру, якби він користувався тубільним матеріалом. Адже культ великої богині наших предків Дани – Лелі – пасивного жіночого початку Всесвіту – втіленої води існував у басейні Дніпра задовго до приходу скіфів-кочовників і савроматів у Північно-Східне Надчорномор'я.

Нам здається, що, розшифровуючи дуже стародавню назву річки на прабатьківщині індоєвропейської культури, за яку деякі вчені вважають нині Середню Наддніпрянщину, В. Абаєву треба було вивчити й давню історію нашої країни.

Треба було ще домогтися якоїсь узгодженості між результатами мовного вивчення й історією та географією нашої землі, визначити, хоч орієнтовно, добу, коли річка Дніпро дістала свою назву Дапапр, вивчити культуру народів, що населяли тоді басейн Дніпра, порівнюючи її з культурою тогочасних іранських племен, а відтак вивчити й міфологію, що, за Марксом і Енгельсом, складала важливий елемент античної культури.

Питання про походження назви Дніпро є передусім питанням історичним, а не лише мовознавчим.

Для вітчизняного історика мовні дані, одержані за допомогою етимологічного методу вченими інших країн будуть завжди лише допоміжними, додатковими до історичних фактів із життя народу. Насамперед роз-[187]глядатиметься історія, археологія, міфологія, етнографія й дані мовознавства, проте на основі вивченим всієї топоніміки країни, а не якоїсь її частини чи окремого топоніма.

Щоб перевірити думку В. Абаєва, нібито назву Дніпру дали іранці, звернімось до історичної географії відповідної доби, яку В. Абаєв спробував обернути добою іранців на Наддніпрянщині. Основою іраністики на Україні є посилання на Геродота й на окремі власні імена в епіграфічних пам'ятках. Північио-Східного Надазов'я.

Надамо слово Геродотові.

В описі Скіфії V ст. до н.е. Геродот називає її за ім'ям народу, що зустрічався першим у Надазов'ї на території кіммерійців, яких у VII ст. до н.е. заступили скіфи. Він зробив це подібно до того, як ще у XVIII ст. робили європейські історики, називаючи азіатські народи татарами, а ми робимо й нині, називаючи народи Америки американцями. Розповідає Геродот про зовсім різні за способом життя й походженням народи. Він пише: «Скіфія являє собою чотирикутник, два боки якого доходять моря, причому лінія, що йде всередину материка, такої ж довжини, як і та, що йде вздовж моря.

Так, від Істру (Дунай. – О.З.) до Бористенеса (Дніпро. – О. З.) десять днів путі й стільки ж від Бористенеса до Меотиди (Азовське море. – О.З.).

З другого боку від моря в середину країни до меланхленів, що живуть над скіфами, двадцять днів путі. Денну путь я визначаю двомастами стадій. Таким чином, Скіфія в поперечнику становить чотири тисячі стадій. Такої ж довжини й ті прості боки її, що йдуть в середину материка.

Такий обсяг цієї країни».

Описавши Правобережну Наддніпрянщину «від торговельного міста бористенітів, що становить найбільший середній пункт усієї приморської Скіфії», Геродот назвав по черзі каліпідів-елліно-скіфів, алазонів, що сіють хліб, цибулю, часник, сочевицю й просо, й закінчив народом орачів, що сіє хліб на продаж. Далі він зазначив: «Народи ці живуть уздовж річки Гіпаніса (Буг. – О.З.) на захід від Бористенеса». Далі батько історії пише так: «Перейшовши Бористенес, вступаємо в найближчу до моря землю Гілею. Вище живуть скіфи-хлібороби, яких елліни, що живуть біля річки Гіпаніса, звуть бористенітами. Самих себе тамтешні елліни звуть ольвіополітами. Ці скіфи-хлібороби посідають простір на схід на три дні, поширюючись до річки на наймення Пантикапа. На [188] північ, угору за течією Бористенеса, вони живуть на 11 днів путі».

На схід від скіфів-хліборобів, по той бік від річки Пантикапи, живуть скіфи-кочовики, що не сіють нічого й не орють. «Кочовики посідають область на схід на чотирнадцять днів путі». Геродотова річка Пантикапа – це сучасна українська річка Молочна, що є єдиною на схід від Дніпра на три дні путі.

Молочна, що впадає в Азовське море навпроти колишнього міста Пантикапея (сучасної Керчі) в районі Мелітополя, лежить за 138 кілометрів від Дніпра, тобто на віддалі точно трьох днів путі у 600 перських стадій. Нижче від лінії сучасних Каховки – Мелітополя була країна Гілея, а на схід від Мелітополя кочували іранці. Таким чином, Геродот описав усі народи українського Надчорномор'я, так само, як і всієї Скіфії. В описах Геродота кочові іранські племена північно-східного Надазов'я посідають осібне становище відносно цілої країни інших хліборобських народів. Вони навіть територіально кочують наполовину за її межами (у колишній Савроматії аж до теперішньої Осетії). Їхня територія лежала на схід од Дніпра. Під час війни з персами вони разом з іраномовними савроматами складали окрему армію, яка не повинна була переходити на територію хліборобських народів, а мусила відходити на схід.

Що ж то були за народи, котрі жили на захід від річки Пантикапи на Чорноморському узбережжі та по обох берегах Дніпра? Першою країною була Гілея, що лежала між сучасною Каховкою і Кримом. За Геродотом, це була батьківщина Геракла, де жили герокліди, що вели свій родовід од Геракла. Тому й країна звалася Гілея. Відомо, що династія гераклідів правила Лідією в Малій Азії з XII до VII ст. до н.е. – цей народ не був іраномовним. Далі на захід жили елліно-скіфи й угору по Бугу, на Правобережжі Дніпра – хліборобські алазони й орачі, що, безперечно, є нашими предками. По Дніпру на північ від Гілеї на 11 днів путі, тобто на 500 кілометрів, жив народ хліборобів – бористенітів, що посідали територію аж до сучасної Київщини і Полтавщини включно. До XVII ст. європейські історики (Гербіній та ін.) ототожнювали бористенітів з українськими козаками. Сучасна наука визнає Середню Наддніпрянщину прабатьківщиною нашого народу принаймні з II тис. до н.е.

Наддніпрянщина прийняла до себе, мабуть, значну частину кіммерійців після приходу скіфів у Надчор-[189]номор'я (VII ст. до н.е.).

Але ж видатний мовознавець, історик і археолог академік М. Марр писав, що кіммерійці стали селянами-смердамн Київської Русі. Отже, Геродот не наводить таких даних, щоб можна було використати іранські мови в дослідженні топонімів Наддніпрянщини. За відомий нам історичний період з іраномовних народів Наддніпрянщина прийняла лише частину роксоланів, що перебували в Надчорномор'ї з II ст. до н.е. до IV ст. н.е. й зазнали поразки від гуннів. Роксолани, безперечно, взяли участь в етногенезі українців. Але чи могли ці, хоч і численні, групи роксоланів, що їх наші предки поважали й шанували аж до зовсім недавнього минулого, дати іранську назву найбільшій річці країни, що її бесейн уже тисячоліття густо заселяв народ давньої культури? Адже Дніпро, що простягся на 2223 кілометри через території, заселені різними слов'янськими народами, не міг бути без назви. Якщо в окремі періоди іраномовш племена скіфів і доходили Дніпра в районі сучасних Нікополя – Запоріжжя, то це були короткочасні навали в VI–III ст. до н.е.

Геродот же свідчить, що народ хліборобів жив у цій країні й мав власних царів за десять віків до перської війни, тобто в XV ст. до н.е. Він пише, що ніяких інших народів у той час на території сучасної України не було. Саме тоді, за царя Таргитая, «впали з неба» золоті речі: плуг, ярмо, сокира й чаша, що горіли небесним вогнем, і їх зміг узяти лише менший син царя Колоксай. Йому й дісталося царство хліборобів у XV ст. до н.е. [190]

Ще за XXV ст. до н.е., за трипільської культури, наші предки великими масами перейшли до хліборобства, але жили в оточенні скотарських племен і мали в своєму середовищі консервативні й ще сильні скотарські кочові роди й групи населення, з якими в хліборобів дедалі частіше виникали непорозуміння й конфлікти. Назріла потреба уніфікації соціального стану населення. Соціальну реформу здійснив царевич Колоксай, увівши державний культ Золотого Плуга.

Культ Золотого Плуга, описаний Геродотом запанував у XVI–XV ст. до н.е. внаслідок революційної реформації старого культу великої богині наших предків. Цей культ з XV ст. до н.е. зберися аж до нашого часу в деяких обрядах – свято плуга, засівання на новий рік, вшанування хлібом-сіллю, сороковини та ін. Але зберігся й давніший культ богині Дани – Лелі (Девонії – Діви), що панував на Дніпрі задовго до царя Таргитая, ще за трипільців: свято Купала, свячення верби, русалії та ін.

Від свого верхів'я й до Чорного моря Дніпро завжди мав стародавню назву, що походила від імені богині Дани. Статуетки Дани археологи знаходять, починаючи з трипільської культури. На честь цієї богині, як це доведено ще видатним українським етнографом і істориком Я. Головацьким, названо і слов'янську річку Двіну на Заході. Цю назву перенесено й на Північну Двіну. Звичайно ж, у басейні річки Західної Двіни ніколи не було іранців.

На Русі й у Стародавньому Римі Дніпро називали однаково. Початкову назву річки, яку дали їй наші предки, запозичили римляни, що мали тісні торговельні й культурні зв'язки з територією Наддніпрянщини аж до II–ІІІ ст. н.е. Давні писемні джерела зберегли нам Отару назву річки Данапр що пізніше перейшла в слов'янське Дън­пр і згодом Дн­пръ – Дніпр, а далі відбувалося наближення назви до категорії власних чоловічих імен – Дніпро. Про те, що Дніпро має назву, пов'язану і давньою міфологією на честь головної богині наших предків Дани – втіленої води, Я. Головацький зробив висновок ще понад сто років тому.

В української богині Лади було двоє близнят – Леля, або Дана, і Полель – втілення світла, чоловіче начало Всесвіту в космогонічно-філософських уявленнях того часу. Народний обряд Купала, що зберігся донині, означає одруження Дани й бога світла Полеля.

Культ Дани – це віра у вищість вічних законів при-[191]роди, матеріального світу над людськими соціальними законами. Вважалося, що наближення до розуміння й виконання законів природи, яким підкоряється й людина, може забезпечити їй добробут і щасливе життя. Щоб бути спроможним досягти успіхів, достатків, вважалося, що слід виховувати в собі здатність до самопожертви. У свято на честь богині Дани в обряді поєднання з першоджерелами матеріального світу і життя – сонцем і водою – обряді відродження й одруження, коли людина віддавалася здоровим і чистим пориванням тіла й духу, нею оволодівав стан піднесення.

Нині в народі лишилося трохи призабутих, переплутаних, перелицьованих купальських пісень, але й вони є справжніми перлинами великої поезії. Як писак дослідник слов'янської міфології X. Ящуржинський, у купальських піснях на честь богині Дани домінує своєрідний одноманітний, протяжний, архаїчний наспів, в якому відчутна мелодика еллінських співів навколо жертовника. Наводячи ці слова, професор О. Дей пише, що «домінуюча в купальських піснях тема кохання розробляється з глибокою силою почуттів, ніжністю й пристрастю. Пісня ставить милого вище батька, сестер та братів, висловлює захоплення парубочою й дівочою красою. Дівчина не соромиться признатися піснею в своїй любові». «Всім своїм змістом і образною системою купальські пісні закликають молодь брати шлюби». Визнавши, що свято на честь богині Дани лишило живучі обряди у багатьох народів від Європи до Індії, О. Дей зазначає: «Для духовного життя первісних племен характерний цей обряд, який дехто з вчених уважає й общинно-родовим святом, знаменним одруженнями й прийняттям до роду. Разом з тим змістом цього свята було вславлення перемоги життя, вшанування життєдайних сил природи – сонця й води». За О. Деєм, починаючи з XI ст., «в церковних писаннях і документах зустрічаємо вимоги переслідувати й забороняти цей обряд». Проте заглушити традиції свята, «сповненого віри в життя, людину й природу», виявилося неможливим. Як колись римський поет Овідій милувався цим святом і описав його, так милувалися ним і описали його близькі нам Леся Українка й М. Коцюбинський. Навівши твори відомих письменників XIX ст. й твори радянських письменників, присвячені святу богині Дани, О. Дей слідом за видатними дослідниками минулого М. Костомаровим та Я. Головацьким пише: «Скарби традиційної купальської поезії у всіх виявах настільки багаті й барвисті, що за-[192]сглуговують на широке творче використання поетами й музикантами, художниками й пропагандистами поетичної обрядовості наших днів».

Таким є й нині ставлення науки, мистецької думки й народу до стародавнього свята на честь богині, з ім'ям якої пов'язана назва великої української річки. Зрозумілим стає, що ім'я Дана для наших предків означало не просто «воду», як це уявляв собі В. Абаєв.

Всебічне вивчення історії Наддніпрянщини змушує нас визнати, що назва річки Дніпро пов'язана з міфологією наших предків. Тож і справді, чи не було Середнє Наддніпров'я центром поширення високої духовної культури й міфології орачів, а разом і відповідних гідронімів?

Стародавня назва Дніпра походить, мабуть, від двох сліп: Дан­ (Дані-Діві) і слова присно, що означає «завжди» («повсякчасно»).

Дан­+приснъ→Дън­пръ→Дніпр→Дніпро.

Давнє слово присно означає: «те, що при мені», «лестиве» («своє», «близьке», «рідне»). Ім'я Данаприс означає: «завжди Дані» («завжди Діві»), або «властиве Дані (Діві)», або «рідна богині (Дані) річка». Через глибокий, тисячоліттями освячений міфологічний зміст довньої назви річки Дніпро – Данаприс це ім'я було перенесено і в уявлення християн, у мову церковних обрядів. Стародавня назва великої священної річки наших предків збереглась до наших днів у церковнослов’янському Приснодіва. Через те зустрічаємо жіноче закінчення в давніх фіксаціях назви річки Дніпро, наприклад, Дън­ра.

Стародавня назва другої української річки Буг за тих часів означала «Бог».

Колись Південний Буг, як і Дніпро, був священною річкою, як потім Ганг в Індії. Богиня Дана, що існувала в нас задовго до нової ери, в еллінів звалась Артемідою, а в римлян Діаною. Геродот, що відвідав береги Дніпра в V ст. до н.е., занотував з найавторитетніших джерел: орачі походять від бога Зевса й річки Бористенеса тобто від богині Дани. Точніше, народ русь є виявом богині Дани на землі. Обмірковуючи це повідомлений, Геродот не міг його заперечити й погодився з таким високим походженням наших предків.

Минуло п'ятнадцять сторіч, і наш високої освіти й культури співвітчизник – автор «Слово о полку Ігоревім» потвердив Геродотові записи, назвавши Русь Даж-[193]божим онуком, тобто сином Перуна (Зевса) й земним символом Данн – Лелі.

У Геродота можна також довідатись, що задовго до Гомера, ще за часів Гесіода, еллінська богиня Артеміда разом з Аполлоном прийшла на острів Делос із країни скіфів – країни Гіперборейської. Артеміду й Аполлона, за Геродотом, супроводжували дві дівчини з нашої країни – Агра й Опіда, могили яких були священні на Делосі.

Щорічно жителі країни Гіперборейської привозили дари в храм Артеміди на острів Делос. Елліни так поважали послів з батьківщини Аполлона й Артеміди, що урочисто вшановували їх, обдаровували й залишали в себе. Тоді гіпербореї, жалкуючи про втрату кращих представників свого народу, почали надсилати дари без послів. Геродот підкреслює, що дарунки традиційно обгорталися в пшеничну солому. Країну Гіперборейську він описує ще як країну, де сіють пшеницю і яка знаходиться на півночі Скіфії. Геродот порівнює гіпербореїв із племенами фракійськими, кажучи, що фракійські жінки не можуть обійтися без пшеничної соломи в обряді на свято великої богині. Пшенична солома вживалась як жертва для вогнищ на свято Купала, а країна Гіперборейська була країною давнього сіяння пшениці в басейні Середнього Дніпра. За тих далеких часів (з часів Гесіода) спочатку Артеміда була теж втіленням води, як і наша Дана. Нове ім'я богиня прибрала в еллінів через те, що її запозичили з міста Арти, столиці одного з трьох царств Русі – Артанії, про яку писали арабські географи. В Артанії – царстві ратаїв, за Геродотом, купували елліни мечі, пшеничний хліб, який за назвою нашого міста греки стали звати артосом. Там запозичили вони й нашу Дан