Міфи Київської землі та події стародавні. Наук.-попул. ст., розвідки: Для ст. шк. в. / Передм. В.Р. Коломійця. – К.: Молодь, 1989. – 304 с: іл.

 

 

ГРОМОВА КРИНИЦЯ

 

Дорогий читачу! Перед тобою книжка, повна відкриттів і глибоких проникнень – аж у трипільську цивілізацію... Прочитавши її, ти не лише збагатишся знаннями про нашу прабатьківщину, але, я певен, сповнишся й почуття гордості за свій народ, його культурні й історичні пракорені.

Це плід ціложиттєвої дослідницької праці сучасного українського історика-краєзнавця О.П. Знойка. На жаль, Олександр Павлович не дожив до виходу книжки в світ, – на 82-му році свого творчо насиченого, одержимого, подвижницького життя, в кінці минулого року, він помер. Книжка укладена самим автором зі статей, розвідок, публікацій, переважно друкованих у всесоюзній та республіканській періодиці упродовж останніх двадцяти п'яти років. Кожна зосібна ті публікації свого часу викликали жваве зацікавлення у читацької громадськості (та й у суто наукових колах, – скажімо, в суспільствознавчих відділах Академії наук), а зібрані нині в одне – набрали особливої концептуальної ваги, значущості.

Знавцеві давньої історії, народних звичаїв, фольклору і міфології О.П. Знойкові вдалося з окремих розвідок витворити цільну річ, де висвітлено так багато невідомого для нас, – передусім астральний культ древніх слов'ян і його вплив на життєвий цикл, на етику й мораль наших предків – орачів, хліборобів Подніпров'я. Світлом істини, живодайними джерелами поезії проступає Слово – з глибин, з грунтів часу...

Та перед тим, як викласти кілька міркувань з приводу матеріалу в книжці, хотілось би сказати дещо, наскільки це мені відомо, про самого її автора. Дивовижно цілеспрямованою, але й різнобічно обдарованою, духовно багатою й освіченою людиною був О.П. Знойко. Пізнаєм його з книжки як історика й етнографа, астронома й філолога (знайомий із санскритом, грецькою й латинською мовами). Та, виявляється, за професією він... хімік. Точніше: фізикохімік. Працюючи до пенсійного віку на ниві точних наук, він докладав немало праці для розробки деяких проблем молекулярно-атомної хімії (як розповідав якось мені сам Олександр Павлович – «засекречена» доля і його внеску в оборонній промисловості країни, зокрема, в розвитку атомної енергетики за років Великої Вітчизняної війни, та й після). Тільки ж ніколи О.П. Знойко не замикався в самій лише сфері фізикохімії – його всякчас продовжували цікавити історичні і краєзнавчі науки, ота перша любов, що запала в душу іще з 20-х учнівських – ніжинських – років, а [3] потім і студентських – київських. Живучи й працюючи які науковець у Москві, – Олександр Павлович для улюблених своїх студій приїздив до київських бібліотек. А коли виповнився пенсійний вік, то Знойко й зовсім переїхав на проживання й наукову (тепер уже виключно ту, яку він обрав для душі) роботу на Україну, до Києва.

Зазначу, що в суспільствознавчих та історичних наукових колах Москви і Києва Знойка добре знали як невтомного дослідника й полеміста. Досить сказати, що він був знайомий (сам про це мені розповідав) у тридцяті роки з академіком Вернадським, бесідував з ним... А вже недавно – в 60–70-ті роки – не раз виступав у ролі цікавого співрозмовника-опонента нині сущих академіків Лихачова та Рибакова.

Найінтенсивніший період історико-дослідницької праці О.П. Знойка припав на нелегкі для вільного розвою думки застійні роки, – вони творили атмосферу нерозуміння, безпотребності довкола таких невтоленних, допитливих людей, як автор цієї книги. Не раз він натикався на офіційну стіну байдужості, а то й ворожості, прагнучи дійти до читацької громади зі своїми відкриттями (про це ми можемо трохи дізнатися із його ж статті, видрукованої в журналі «Київ» не так давно про такого ж, як і сам, одержимого аматора, подвижника мовознавчої науки – М.З. Суслопарова, який уперше в 70-ті роки розшифрував протослов'янське на терені Подніпров'я ще з доби трипільської культури, письмо – здійснив дивовижне світове відкриття, але так і помер і гнаним, і невідомим...).

Тож заглибимось, пориньмо до книжки «Міфи Київської землі та події стародавні». Як зазначає сам автор, матеріал тут подається на основі всебічного вивчення даних багатьох наук і багаторічних розшуків та досліджень. Застосовуючи оригінальний комплексний метод (зіставлення отих нових та й старих по-новому побачених даних од різних сучасних наук, не лише, скажімо, таких, як археологія чи лінгвістика, а зокрема, й таких, як астрономія, геофізика, генетика), – автор переконливо виявляє астральну природу язичництва Русі, розкриває зміст пантеону старокиївських богів, а також розв'язує багато інших питань вітчизняної культури, висвітлює походження слов'ян і Русі.

Книжка насамперед розкриває «високі космогонічні й філософські передматеріалістичні уявлення наших предків»... І дійсно, лише значні досягнення сучасних наук (в тім числі й фізики хімії, астрономії) дозволяють наблизитись до правильного розуміння світогляду та космогонічних і філософських узагальнень давно минулих віків.

У популярній, дохідливій формі викладу автор веде мову про міфологію, розповідає про етнокультурні процеси на терені По-[4]дпіпрянщини та всього Надчорномор'я – починаючи з пізнього палеоліту, про тутешні давні досягнення астрономії, металургії, писемності, господарства, що «становили грунт передматеріалістичної філософії та культу природи в найширшому розумінні законів Усесвіту». Відзначу, що О.П. Знойко спирається, як у підході до явищ суспільної історії, так і в своїх висновках, на основоположні засади марксистсько-ленінської методології (не раз і конкретно звертається в тій чи іншій статті до висловлювань класиків марксизму-ленінізму). Про грунтовність досліджень, про академічні знання автора цієї книжки свідчать і, скажімо, численні посилання його на думки визначних істориків, філософів, митців, учених різних часів – починаючи від античних Гомера, Геродота, Птоломея до ближчих, уже середньовічних, наприклад, з наших вітчизняних – автора «Слова про Ігорів похід», літописця Нестора... аж до вчених, знавців слов'янського світу вже з XIX – початку XX сторіччя: Шафарика, Потебні, Патрицького... включно до видатних науковців нашого часу. Ерудиція автора справді викликає шану. Тому ж, певно, й такі переконливі бувають висновки О.П. Знойка, що вони спираються на міцне наукове підґрунтя. Визначні світові авторитети допомагають нашому авторові успішно полемізувати з деякими псевдотеоріями, – зокрема, з норманістською теорією походження слов'янства, з деякими іранськими й германськими віяннями тощо.

Книжка спонукає до бентежних роздумів. На жаль, як мало ми, нащадки пеласгів-трипільців, траків та гетів, скіфів, антів та русів, у XX столітті знаємо про свою прабатьківщину... Ще діють тенденції знехтування, приниження рідної культури. От кілька років тому видано, а щойно перевидано великий двотомник «Мифы народов мира». Яких та чиїх там легенд та міфів тільки немає! Але бракує, спостережеш із гіркотою, вітчизняних... Міфологія ж древнього слов'янства, як показує книжка О. Знойка, не бідніша, скажімо, за грецьку! Добре, що автор наводить кілька таких міфів.

Слушно мовить О.П. Знойко, що запровадження християнства було згубним для слов'янської міфології, завдавало непоправної шкоди поетичному баченню, співочій творчості наших предків. Упродовж віків офіційно-церковна ідеологія (як стверджує й однодумець нашого автора в цьому питанні, відомий нині академік Рибаков) справді вела нещадну, непримиренну боротьбу супроти народних уявлень, вірувань, звичаїв, хоч викоріняти їх до останку так і не змогла. Пантеїстично-хліборобська душа народу відбилась і в казках, і в ряді билин та історичних дум, і в тому ж таки «Слові о полку...», і в скалках з цілого моря співу обрядово-побутового...

Пропало не все з того, що з ним люто боролися, яко зі «ста-[5]рим». Скільки, скажімо, відгукується в обрядовій поезії – у веснянках, щедрівках, гаївках... Як і всілякі великі й малі божества праслов'янської міфології, перуни й лади, лелі й полелі аж дотепер живуть, перегукуються в мові. Пісенний лад, весь трагічний і життєдайний смисл давнини – в мові.

То яке ж це нині жадане й необхідне поле роботи – досліджувати, виявляти, розкривати, реставрувати півзабуті легенди, міфи й співи, лад життя істинно-народного!.. Багатюща фольклорна скарбниця слов'янства, та все ж її ще треба, так би мовить, доукомплектовувати.

Екологія духовної культури – поняття ні абстрактне... Так, заслуговує на увагу кожна сумлінна розвідка, кожна спроба проникнути в дивовижний, наївно-мудрий світ народної творчості, в лад життя наших пращурів. Адже світ і лад отой збагатив би й душу сучасної людини, що прагне успадкувати всі найкращі здобутки людства тут, в суспільстві, освітленому «чуттям єдиної родини».

Знавцеві слов'янської міфології, астрального культу, побуту й звичаїв, традицій давнини О.П. Знойку з його дійсно академічними знаннями і спрагою істини вдалось витворити цікаву, сказати б, мозаїчну картину передісторії нашого народу. Все тут читається з великим інтересом, кожна стаття – то якесь пізнання, відкриття. Щоправда, є в рукописі й повтори, бо, очевидно, в окремих статтях, присвячених тому чи іншому питанню давнини, автор неминуче мусив торкатись одних і тих же граней проблеми. Десь вони висвітлені грунтовніше, яскравіше, десь більш описово, похапцем.

Здається, головні, а чимсь і художньо досконаліші, «зріліші» авторські роботи – це «Походження слов'ян і Русі», «Таємниця Артеміди», «Пантеон Київської Русі», «Дана», «Русь і етруски», «Самбатас». Проте й у інших є чимало невідомого, живлющого...

Книжка така багата на думки й емоції!.. Для мене особисто, як читача-поета, дуже цікаві й важливі, зокрема, розсіяні скрізь тут образні етюди, міркування про поетичну душу народу, його музику й спів, що супроводили кожен людський крок. І повторитись тут у чомусь – не біда... Хіба не вражає, скажімо, висвітлення з різних боків того ж астрального культу древніх слов'ян – усього пантеону з річками-богами і т. д. Та ще коли матеріал підкріплено хорошим стилем викладу (як, для прикладу, в «Таємниці Артеміди», чи «Самбатасі», чи «Авторі «Слова»...), без скоропису й конспективності, що, бува, й можна помітити деінде.

Автор досить добре володіє словом, – українська мова в нього, як правило, образна, непритерта, тим більше, що він же часто звертається до народного слова, цитуючи те чи інше [6] прислів'я, легенду... А з іншого боку – багата ця мова й сучасним науковим баченням, термінами з різних галузей знань, цитатами різних мудрих висловлювань, – і все те природне, бо ж автор, застосовуючи свій уже знакомитий «комплексний» метод, мусить-таки володіти мисленням із різних галузей сучасних знань. Стиль автора якраз і цікавий сплавом із різних мовних прошарків.

Дорогоцінне вміння проникати в мовні таємниці, разом з проникненням в таємниці астрального культу наших предків, – якраз, можливо, і є найбільшою силою автора цієї книги, Неспроста він цитує відповідну фразу академіка Грекова, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»...

За відкриття глибокого й привабливого поетичного світу наших прапрадідів О.П. Знойка любили й шанували у Спілці письменників України - знали його як невтомного подвижника науки й культури, а водночас і подвижника слова – старого літами, та молодого душею… Недарма ж і Б.І. Олійник серед невідкладних громадських справ зацікавився долею праць нашого автора, підтримав його, порадивши зібрати окремі розрізнені статті в книжку і подати до молодіжного видавництва, де їй і належало з'явитись, аби скоріше дійти до молодих читачів.

У пізнанні людиною світу й себе в ньому є свої закономірності. З розвитком науки в усіх її галузях людина що вище сягає в незвідану просторінь космосу, то яскравіше висвітлює для себе й минувшину. Пригадаймо, скільки найдивовижнішого відкрито в глибинних археологічних шарах за останні десятиріччя, наскільки розширилися, збагатилися наші уявлення про першопочатки людської цивілізації, в тому числі й про першо-витоки слов'янства.

Інтерес до питань етногенезу щодалі зростає в нас. І неспроста, мабуть, IX Всесвітній з'їзд славістів не так давно відбувся в Києві. Учасником, делегатом його був і автор цієї книжки – О.П. Знойко. Його повідомлення на з'їзді викликало живе зацікавлення, жваве обговорення,– чимало із тих животрепетних «з'їздівських» думок його є тут, у книжці.

Що ж, праця О.П. Знойка завершена. Але дослідження в цьому руслі продовжувати іншим... Я переконаний – така робота заслуговує на підтримку. Хочу згадати думку славетного нашого письменника Олеся Гончара, який мовив якось: «...прагнути, щоб з багатющого матеріалу історії, так само, як і з фольклору, так само, як і з народної міфології, творчо видобувати моральний гуманістичний досвід, співзвучний потребам нової епохи, дух людяності, зігрітий індивідуальним сприйняттям художника. Не розпалюванню ворожнечі, не ескалації ненави-[7]сті, а лише цілям гуманізації життя повинна служити історія, входячи в межі мистецтва».

Якраз таким високим побажанням і відповідає книжка О.П. Знойка.

Любий читачу! Поринь же до цієї книжки, як і я до неї поринав... Я читав її як дивну, таємничу епічну поему! Так справді викладають із смальти мозаїчний узір. Так весільний рушник вишивають.

Друк цієї книжки – смілива пошукова розвідка в дусі часу, в дусі перебудови, адже книга спонукає думати, переосмислювати усталене в життєвих поняттях, по-новому бачити світ і народ свій у світі очима патріота.

Шляхи, якими ходили героїчні пращури, і річки, названі ними, і гаї, і сузір'я – мов погляди до нащадків, – вони іще світяться: в мові – невмирущою пам'яттю народу, пам'яттю, що діє й сьогодні, формує людину майбутнього, – треба сподіватись, не безбатченка, а гідного спадкоємця всіх скарбів народного духу.

Книжка старого любомудра... Щасливо в неї поринути, зачерпнути знань, гіпотез. Так, бува, серед літньої спеки, спраглий, ідеш степом – і натрапиш на криницю з глибокою, прохолодною водою. Розкрутивши корбу, дістанеш відерцем – і нап'єшся... Небо над головою, простір і тиша. А припади вухом до цямриння – і почуєш глибоко-глибоко: гримить!..

Ось воно – поетичне й сучасне наукове осмислення духовного світу наших предків.

 

ВОЛОДИМИР КОЛОМІЄЦЬ.

 

 

ПЕРЕДМОВА АВТОРА ¹

 

Книга «Міфи Київської землі та події стародавні» спочатку передбачалася як науково-популярне видання з міфології Київської землі на зразок видань з міфології Стародавньої Греції, Риму, Єгипту, Дворіччя. Проте після відкриття автором астрального (астрономічно-наукового) язичництва Русі, а також після розв'язання питань етногенезу Русі і слов'ян зміст роботи так поширився, що виникла потреба багатьох обгрунтовуючих пояснень за допомогою тубільних міфів і обрядів. Тому зміст перетворився на збірник основних фактів міфології, а через це обов'язковою є наявність у книзі повторів.

В книзі наводяться факти з етнокультурної історії Наддніпрянщини та Причорномор'я, починаючи з пізнього палеоліту, до княжої Русі IX–XIII ст. і далі – аж до XIX ст. Матеріал подається на основі вивчення даних багатьох наук і багаторічних розшуків і досліджень автора. Застосування оригінального комплексного методу дозволило виявити астральну природу язичництва Русі, стародавній зміст поганських богів, обрядів та ритуалів, а також розв'язати багато питань вітчизняної історії культури, походження слов'ян і Русі.

Цивілізація доби пізнього палеоліту (XX–X тис. до н.е.) – Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці – не мала на той час аналогів у всій Європі. У книжці повідомляється про першу в Європі писемність буквено-звуковим алфавітом на Дніпрі (IV тис. до н.е.), дешифровану М.З. Суслопаровим; про формування протослов'ян, безперервність етнокультурного становлення на території УРСР. Описано видатну цивілізацію – попередницю Київської Русі, показано Київ з VII ст. до н.е., з'ясовано походження білогрудівської археологічної культури на Уманщині, безпосередніх попередників слов'ян і Русі. Розповідається про кіммерійців (іберів), гетів, фракійців, скіфів, антів, готів, кгунів. Наведено підсумки досліджень найважливіших походів цих народів, їхніх культур, мов, міфологій. Названо таємничий острів Русі, про який писали арабські географи ІХ–XI ст. і місцезнаходження якого досі було невідоме. Дається карта острова на Дніпрі, де оборонялась Русь (анти) від аварів на початку VII ст.

Подано надзвичайно важливі, на нашу думку, для вітчизняної науки відомості про війну предків русичів у союзі з прото-

__________________

¹ У книжці зберігається орфографія та пунктуація автора. [9]

литовцями (кгунами) проти данів (датчан) у III ст. на Балтійському морі, та про те, як потрапили руси на територію Швеції й поскандінавились, зберігши, однак, своє ім'я і пам'ять про батьківщину, і як повернулись поскандінавлені князі до Києва.

Автор дослідив міфологію Київської землі, що грунтувалась на досягненнях тогочасної астрономічної науки. Було виявлено, що язичництво Русі було великим досягненням цивілізації Надсередземномор'я: всі боги, знані ще за часів князя Володимира, згадки про яких знаходимо у давньоруських літописах й фольклорі, ототожнювалися із сузір'ями й небесними тілами. Циклічність проведення обрядів відповідала руху сузір'їв. У книзі подається зоряна карта астрального культу Русі, науково обгрунтовано весь міфологічний пантеон Київської Русі та найстародавніші міфи предків і попередників нашого народу. Перед читачем постає велична картина видатної цивілізації Київської землі з часів палеоліту, яку найкраще характеризують дослідження мізинської культури, що існувала 20 тисяч років тому на Десні. Вже тоді наші предки мали досконале мистецтво, вже в ті часи існували громадські приміщення («клуби»), де грали оркестри, що мали інструменти з мамонтових кісток. Вже тоді було уявлення про періодичність явищ у природі, тобто періодичний закон, що характеризується математичним числом 7.

Тлумаченням математичної символіки періодичного закону, що найкраще засвідчує велич нашої стародавньої культури, ми дозволимо собі закінчити цю книгу і вступне слово.

 

* * *

 

В роботі над цією книгою авторові сприяла доктор філологічних наук професор О.О. Державіна, яка допомагала встановити ідентичність стародавніх слов'янських текстів і брала участь в обговоренні праць автора в Інституті світової літератури імені О.М. Горького АН СРСР. У підготовці рукопису книжки, зокрема у дослідженнях джерел пам'яток матеріальної культури і підготовці ілюстративного матеріалу, авторові допомагав науковий співробітник Музею народної архітектури та побуту УРСР Р.В. Забашта. В редагуванні і оформленні окремих розділів книги допомогла кандидат біологічних наук О.О. Литвиненко. Усім їм автор висловлює щиру подяку.

 

 

ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯН І РУСІ

 

Дещо про етнокультурні процеси на Наддніпрянщині

Римський історик Діонісій Галікарнаський, полемізуючи з Геродотом щодо походження етрусків, писав: для ствердження спорідненості народів треба встановити, чи є спільність у їхніх віруваннях, традиціях, обрядах, мові.

Назви Місяця, головного міфічного божества на Наддніпрянщині, – Артеміда, Колета, Василля (Василь) – свідчать про участь в етногенезі наших предків пеласгів-трипільців, етрусків та етрускоїдів, населення стародавньоямної культури і тракійців (фракійців). Все це були південні племена – пеласги, які посідали й Пелопоннес, і острів Кріт та Егеїду до приходу дорян. Вони принесли традиції вірувань, обряди й елементи мови навіть шумерські, дошумерські й халдейські. Протослов'яни йшли не з півночі, як гадають деякі сучасні вчені, а з півдня. Про це свідчать проведення головних тогочасних свят на Середньому Дніпрі вночі, традиція занурення у воду на водохрещі. Адже саме в цей день предки племен, що складали Русь, ішли у води Тигру (Ідагну) і Євфрату (Барануну), Беллу (Дворіччя), Нілу (Єгипет) і Гангу (Індія). Опинившись на території країни Гіперборейської, на Дніпрі, за віковою традицією люди занурювались у крижану воду «священної» ріки, щоб поєднатися з першоджерелами Всесвіту – світлом і водою. Про південне походження Русі промовляє суворий стародавній звичай, що зберігся на Україні до 20-х років нинішнього століття: носити, навіть у спеку, баранячу шапку чи принаймні тримати її в руці або на возі. Шапка – символ влади пастуших полудневих племен Дворіччя й Малої Азії. На фракійське походження слов'ян вказує і їхня невгасима любов-туга за Дунаєм – туга за батьківщиною, де поруч з Дунаєм незмінно виступають гори, море й фракійські міфи. Дунай – це і мати, й батько, життя й молитва. Така любов неможлива до чужої річки, чужого краю. Усі без винятку факти свідчать про фракійську (одну з останніх) стадію в походженні Русі й слов'ян. Сучасна теорія щодо назви [11] Дунаю, яка нібито походить від ірансько-скіфського дон-вода, неправильна. В епоху скіфів Дунай звався Істром – за назвою племені істрів, які жили на його берегах і вірили в Стрибога (свою нинішню назву Дунай мав там, де жили кельти). Це загальна традиція, за якою назва племені, народу походить від імені їхнього головного божества (Стр – Satres); річок – від назви народу, що селився і жив на їхніх берегах.

Міфологія, обряди, звичаї, лінгвістика – незаперечні докази стародавньої єдності, близької етнічної й культурної спорідненості фракійців Малої Азії (Фрігії, Бітинії, Мізії, Лідії, Трої) з племенами, про які йдеться в «Повісті минулих літ». Звернімо увагу на єдність багатьох топонімів, гідронімів, міфонімів, антропонімів, етнонімів Русі і стародавніх фракійців, що були нащадками пеласгів (трипільська археологічна культура на Правобережжі, споріднена з егейською культурою; напевно, це були наслідки Троянської війни 1194–1184 рр. до н.е.). Гомер пише про народ малоазійських галізонів з країни Алібегу, котрий воював на боці Трої та разом із нею зазнав поразки (Гомер, «Іліада», II пісня). Римський вчений Страбон, даючи у 12-й книзі своєї «Географії» перелік народів Малої Азії, вже не називає галізонів, а в Геродотовій «Історії» ми знаходимо алазонів і каліпідів, що населяли пониззя Бугу. Відомий український мовознавець, історик та етнограф О. Партицький вважав, що огречені мешканці Ольбії (Ольвії) перекрутили назви галізонів і алібів на алазонів та каліпідів.

Академік М. Державін трактував стародавню Геродотову назву алазони як сучасну галичани (греки не вимовляли звука ч і писали замість нього z). Цікавими видаються історичні дослідження та індентифікація слов'янського топоніма Київ і фракійського Кіос. Відомі радянські мовознавці, археологи й етнографи академіки М. Марр, І. Мещанінов, М. Державін вважали, що назва Київ походить від імені Кия, а сама легенда про трьох братів і сестру, першопоселенців Києва, запозичена на Русі з відомих вірменських джерел давнішого походження. Відомості про Кия і Київ датувалися VII ст. до н.е.

Справді, у творах античних письменників і писемних джерелах VII ст. до н.е. багато згадок про легендарного Кия – засновника міста, названого його ім'ям. На фракійській території Бітинії в Малій Азії існувало місто Кіос. Академік В. Ламанський, наводячи ці відомості, зазначає, що в наших давніх пам'ятках слово кияни завжди узгоджується з фракійською назвою міста Кіоса [12] (VII ст. до н.е.). Як і в історії Києва на Русі, малоазійський Кий (за Марром – скит, а батьківщиною скитів вважалася Мала Азія) був міфічним персонажем. Страбон повідомляє, що Кий був другом Геракла, а місто, назване його ім'ям, збудував після повернення з Колхіди (йдеться про VII ст. до н.е.). Колхідою у той час називали землі на схід від Азовського моря (Меотіди). О. Партацький був переконаний, що «назва стародавнього міста в Бітинії – Кіос збереглася в нашому Києві донині». Я. Головацький наводить досить промовисті факти про існування в давнину на території сучасних йому Чехословаччини і Угорщини міста з назвою Київ. Незважаючи на загальний інтерес, що виник до назви Київ у зв'язку зі спробою датувати заснування міста за його назвою, згадані міста з назвою Київ не досліджено. Проте фракійський Київ колишньої Бітинії (нині – територія Туреч-[13]чини) існує й дотепер з такою ж, подібною до нашої, легендою. Щодо особи легендарного Кия – засновника міста, то є ще відомості, що стосуються VII ст. до н.е. В Авесті, основі зороастризму, йдеться про вождя Кия, противника реформи Заратуштри, який покинув батьківщину разом з родом і військовою дружиною.

Деякі дослідники пов'язують міф про заснування Києва з добою Заратуштри. Перське Кий означало «король». М. Максимович походження назви Київ виводив зі слова кий (атрибут короля або князя). Дуже цікавий топонім Арта – назва столиці одного царства на Русі. Саме з Арти греки могли запозичити культ Артеміди: фракійської, кіммерійської і пеласгійської Мендіді – Великої богині Місяця. Але місто з назвою Арта було і є на території давніх пеласгів, а далі фракійців Пелопоннесу в Греції. Там же, на Пелопоннесі (назви пеласги й Пелопоннес походять від назви божества Пель – Полель – Аполлон), Афродіту у старовину, за словником Гезихія, звали Лада генес, тобто «Лада-жона». Давні елліни пояснювали це тим, що начебто вона народилася на річці Ладон (у греків назви річок – чоловічого роду). На Наддніпрянщині також є річка Лада, приток Танви. Лада неначе народжує Танву (Тану – Дану). Як і в міфології Русі, Лада – мати близнят Лелі (Дани) і Полеля (Пеля – Аполлона). З приходом на Пелопоннес войовничих дворян і утворенням держави Спарти місцеві пеласги – селяни-хлібороби стають рабами. Згодом вони відомі під назвою ілотів, а якщо відкинути грецький префікс і – лотів. Спартанська молодь виховувалася офіційними наставниками під час полювань на лотів як на живу дичину. Пеласгів-фракійців-лотів вистежували під час їхньої роботи в полі й убивали, пильнуючи надалі, щоб скоєні злочини не мали розголосу. Жорстоке панування греків спричинило те, що пізніше етнонім лоти ми зустрічаємо вже на Наддніпрянщині – ско-лоти (самоназва скіфів). Далі цей етнонім з'являється в Прибалтиці: лот-ва (Литва). Мабуть, просування етноніма на північ сталося ще за часів мовної єдності протолитовців і пруссів на Дніпрі. Це дозволяє датувати запозичення еллінами в протослов'ян богині Місяця – Артеміди: вона була відома грекам вже під час Троянської війни у XII ст. до н.е.

Арте – перша частина грецької назви богині, пов'язана зі столицею племен орачів Артою. Вона вказує на ту добу, коли на Середньому Дніпрі звучала пралитовська мова якогось племені скологів, а оскільки йдеться про [14] II тис. до н.е., то мова цього племені була ще кіммерійська. Через те що арт означало також «рать», Артеміда стала в еллінів збройною богинею ловецтва.

Перебуванню протолитовців на Середньому Дніпрі за доби кіммерійців (зрубна археологічна культура) та скіфів були присвячені виступи на IX Всесвітньому з'їзді славістів. Адже мова протолитовців була дуже близькою до протослов'янської, та й відокремившись згодом на Балтиці, вона зберегла свої давні непорушні, споріднені з протослов'янськими мовні форми. І досі мова литовців дуже близька до санскриту й може бути ключем до дешифрування написів кіммерійського населення Наддніпрянщини, яке виявилося протолитовцями, а отже й протослов'янами.

Дослідником писемності кіммерійців став київський вчений М.З. Суслопаров (1901–1974), який дешифрував і писемність людності трипільської археологічної культури (III–II тис. до н.е.) і давніших культур. Як з'ясувалося, трипільці на Дніпрі були пеласгами Гомера, протолатинянами й безпосередніми попередниками антів і русі. Дешифрування першої в Європі писемності буквено-звуковим алфавітом на Дніпрі – це, без перебільшень, відкриття світового значення, бо в IV тис. до н.е. звукового алфавіту не мали ще й фінікійці, що пізніше запозичили його в наших попередників – пеласгів.

М.З. Суслопарову вдалося не тільки віднайти алфавіт пеласгів-трипільців та прочитати їхні написи, а й показати, зокрема, що цим алфавітом користувалось населення зрубної культури – кіммерійці, серед яких були протолитовці-протослов'яни. Прочитання написів показало, що принаймні частина населення Наддніпрянщини цієї доби розмовляла мовою, дуже близькою до сучасної литовської. Він також прочитав напис на баночній посуді з села Попасного, яка зберігається в Дніпропетровському історичному музеї. Правильність прочитання напису підтвердив і хімічний аналіз речовини, що була в баночці. Прочитане на посудині слово ускатзімас (литовською – ужкайтімас) означає «фарба».

Як відомо, навіть сучасна литовська мова близька до староперської (і одночасно до санскриту). Це і зумовило помилкові гіпотези вчених про іраномовність кіммерійців і скіфів. Насправді їхня мова була протослов'янською мовою тієї доби. Треба сказати, що фракійці (а також етруски-тіррени) і раніше пересувалися на північ за Дунай (вони переселялися з Європи і до Малої Азії). Цей процес відбувався ще до Троянської війни, а особ-[15]ливо після жорстої поразки Трої та її союзників – Фрігії, Мізії, Бітинії, Ханаапу, Лідії. Фракійські племена масами переселялися за Дунай на Наддніпрянщину також після походів кіммерійців у Малу Азію. Бітини, що спочатку мешкали в Македонії на річці Стримоні (сучасна болгарська Стрима) і звалися стримонами, переселялися в Малу Азію, де створили місто Київ (Кіос) у VII ст. до н.е. й відповідну легенду, а потім повернулися на Дунай і Дніпро. Фрігійці до Троянської війни жили в Європі і називалися бриггами (Геродот, кн. VII, гл. 73).

Після Троянської війни і походів кіммерійців і скіфів до Малої Азії фрігійці разом із бітинами й троинцями-етрусками брали участь в етнокультурних процесах на Наддніпрянщині. Спільні з фрігійцями язичницькі божества, обряди, звичаї, традиції ще й нині зберігаються нашим народом як святиня давньої південної батьківщини. Зокрема, це свято Купали з усіма обрядами й ритуалами на честь фрігійської Матері богів Кибели (Кубелі), яке поширилось на території України ще до Геродота. Водночас воно було й святом фракійського божества Дія, що виступав нарівні з богом Сонця і був не меншим, ніж Див українського фольклору й «Слова, о полку Ігоревім». Див – це бог неба (яскраве блакитне небо), тотожний грецькому та іранському Зевсам, римському Юпітеру та ін.

Свято Кибели (фрігійської Матері богів) на території [16] України зветься Купала, що найкраще відповідає змісту обряду й божества. А. Фомінцин у книзі «Божества древних славян» довів, що Купала – божество жіночої статі (Купала, а не Купало). Називається це свято й собот, або соботка. Ім'я Кибела складасться з двох слів: Ки+Вела. Ки – це богиня Землі (Дворіччя), а друга частина – це: Бел – Біл-бог – Пель – Полель – Аполлон! Це той самий бог, чиє ім'я носив народ наших предків – пеласги (трипільська археологічна культура на Україні). Його ім'ям називалися фракійські й слов'янські міста: наприклад, Білгород. Бел – це і кельтський бог Белтан – Беланус, білоруський Білкун, загальнослов'янський Білий бог – бог світла і вогню. Кибела (Купали) перекладається як «Земля Небесного Світла (Сонця)» – Ки Уранія.

За назвою свята Кибели – Собота пристань у Києві на початку нової ери звалася Самбатас. Досліджуючи фракійсько-слов'янські етнокультурні зв'язки, автор цих [17] рядків з'ясував походження цієї назви від слів собот, соботка. На свято Купала і Собота (Дія, Дива) урочисто вшановували Велику Матір богів і людей Кибелу й бога неба (Всесвіту) Дива. Свято відбувалося на горі над гирлом Почайни, де й пристань за назвою обрядів звалася Симбатас. Як бачимо, лише приймаючи праслов'ян за нащадків фракійців та зрозумівши міфологію астрального культу на Русі, можна пояснити вірування, обряди, традиції і звичаї нашого народу.

Для висвітлення етнокультурних процесів на Наддніпрянщині у IV–І тис. до н.е. треба виходити з факту, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами, що в III тис. до н.е. з глибокого Полудня прийшли пастухи стародавньоямної археологічної культури – носії мови, близької до слов'янської. З II тис. до н.е. і після Троянської війни фракійські племена просувалися від Дунаю на північ. Просувалися полти, чий цар Полтіс виступав арбітром між троянцями й греками, пропонуючи віддати за Гелену двох найгарніших жінок. Плем'я фракійців-протослов'ян білогрудівської археологічної культури опинилось на Уманщині. Плем'я кробозів просунулось аж до сучасної Білорусії й відоме під назвою кривичі. Просування на північ треба розуміти і як утворення фракійського (за мовою) етносу шляхом злиття етрусків (тірренів) та етрускоїдів з протослов'янами в епоху спільної мови протолитовців (лотів – сколотів) і древніх пруссів на Дніпрі.

Етнічні й історичні процеси, що обумовили походження слов'ян і утворення держави Київської Русі, не можна розглядати без урахування того, що протолитовці і руси тривалий час проживали на спільній території. Ми вже посилалися на М. Суслопарова, котрий прочитав протолитовський напис на посудині зрубної археологічної культури, що існувала в епоху кіммерійців-скіфів. Ті племена, які Геродот іменував царськими скіфами (базилеями), К. Птолемей називає кгунами¹. Значення грецького слова базилеї і литовського кгуни – тотожні. Кгуни («царські» – пралитовське плем'я, що за скіфських часів заселяло пониззя Дніпра. Про те, що дехто з дослідників через наявність у мові литовців староперських елементів вважав скіфів і кіммерійців іраномовни' ми, ми вже говорили.

За тієї доби й на рубежі нової ери з'являється на Наддніпрянщині й Русь. К. Птолемей наводить Певтін-

____________

¹ Птоломей К. Географическое рукоаодство // ВДУ. – 1948. [18]

герові таблиці з назвами фракійсько-слов'янських племен на землях, де стояли римські залоги. Ось їхні назви: русідава, корсідава, акідава тощо. (Треба читати: «Русь – нащадки бога неба»). Бог неба у фракійців і слов'ян – Дій, Див. Його нащадки, – діава, яке перейшло в дива.

Однак ще за Геродота поряд із царськими скіфами – базилеями відомі нам і скіфи-орачі, котрі вже тоді мали назву русь, руси.

Етнонім рус старокельтською мовою і в Надсередземномор'ї означав одночасно і «сонце», і «вода». Це плем'я мало назву сонячного божества, а річка (Рось), на берегах якої жив народ, стала називатися іменем племені. Етнонім русь (rus – ruris – ruaris) і дієслово орати (аrаrе) мають той же корінь аr. За Геродота русь означало «орачі». Тому Геродот переклав його: скіфи-георгос («скіфи-орачі»). У словах рос або Рось пишемо о, бо довге у греки писали через омегу. Так і слово буг обернулося в бог (в значенні «божество»), а назва річки Буг збереглася.

Як бачимо, кгуни (протолитовці) і руси брали участь у етногенезі слов'ян та формуванні слов'янської культури, міфології. Що ж до етнічної приналежності населення Київської Русі – висловлювалися різні погляди. Майже всі західноєвропейські та деякі російські вчені обстоювали теорію норманського походження давньоруської держави й самої назви Русь. До норманістів належали: В. Томсен, С. Соловйов, В. Ключсвський, О. Шахматов, О. Прєсняков та ін. Слов'янську назву Русь виводили від назви якогось невідомого в історії шведського племені, бо фініш й нині «називають Швецію Руотсі» (Ruotsi). Заперечення радянських істориків проти теорії норманістів повсякчас потребували додаткових доказів. Так було навіть після того, як з'ясувалося, що вже Геродотові скіфи-орачі називалися руссю.

Дехто на противагу норманістам висував теорію кельтського походження Русі. Адже існували на території УРСР кельтські племена рутенів, боїв, сквирів, а кельтські етноніми й топоніми подибуємо тут і досі. Відомі кельти (галати) Малої Азії, що перебували в оточенні фракійських племен, мігрували разом з ними.

Вперше про їхнє перебування на території України ми довідуємося з декрету на честь Протогена з Ольвії. Сліди цього племені знайдено й на плитах Кам'яної Могили, де містяться огамічні написи й стопи. На кера-[14]миці Саркела з Білої Вежі знову зустрічаємо кельтський алфавіт огам, глаголицю та латину.

Вже в епоху Геродота кгунам довелося перетнутися з русами (скіфами-орачами-руссю). Після К. Птоломе