Прія – Фрея слов'янська – Фрігія скандінавська

 

У словнику Вацерада Афродіта пояснюється як слов'янська Прія. В народі на Україні пам'ять про Прію збереглася в обрядових піснях: веснянках, гаївках. Прія – богиня плодоношення, кохання, шлюбу й родинного вогнища. Дівчата, граючи, приспівують про сватання: «Прись, свашко, Прись! Прись, любко, Прись!» Корінь імені богині зберігся в словах: «приязнь», «сприяти», «приятель», (на санскриті – «прі», «пріас» – «кохати», [86] «коханий»). Прись – це пестливе від Прія – Прися, це Параска, Парасковія, Параскева.

Переслідування поганства змусили язичників називати свою богиню днем її свята – П'ятницею. «Параскева» – по-грецьки означає «п'ятниця». Ми знаємо й християнські – п'ятницькі – храми, що будувалися біля води й звалися народом на честь богині П'ятниці. Деякі мовознавці й міфологи зближують слов'янське ім'я Прія або Прідіді (велика Прія) з іменами Афродіта і Фрея. Фрея слов'янська у Скандінавії була дружиною вищого божества Одина, днем її свята була п'ятниця.

Фрею було запозичено з пантеону Ванів (венедів) з Країни Танів – Ванів (венедів). Автор скандінавської хроніки XIII століття Кнорре Турлесон (помер 1244 року) описує цю країну, як територію Русі, де тече річка Танаїс. Ця річка, пише Турлесон, звалася в давнину Танаквіль, або Ванаквіль. Перша назва означає «річка богині Тани», друга – «річка Ванів», тобто венедів (слов'ян). В описі Турлесона говориться, що Танаїс плине до Чорного моря, і тому висловлювалася думка, що йдеться не про Дон, а про Дніпро, в назву якого теж вплітається ім'я Тани-Дани.

Проте головним є те, що йдеться про територію Русі. Дуже цікавим є твердження, що територія зветься Країною Танів (данів – Таналанд), або Країною Ванів (венедів – Ваналанд). Адже всесвітня історія Помпея Трога в обробці Юстина повідомляє, що «венедів було вигнано з Трої Атенором». Але ж троянці були етрусками, то й венеди повинні були бути етрускоїдами. Ця думка підтверджується фактом, що в першого римського імператора – етруска Тарквінія Древнього дружина була також етруського походження і звали її Танаквіль. Як визначено, це ім'я належало стародавній богині етрусків. Так багато Статуя дає порівняння чотирьох назв: «Танаквіль» – «Вана-[87]кніль», «Таналанд»– «Ваналанд». Якщо венедивани перебували колись у Малій Азії (Троя), то постає питання, чи не набрала там назва «ванн» властивого етрускам префікса «і». Тоді не вани, а івани Чи походить слов'янське ім'я Іван зі староєврейської мови, а чи з мови ванів Наддніпрянщини?

Культ Прії на Наддніпрянщині був тотожний культові Афродіти у Фрігії і Трої, які мали з Руссю міцні етнокультурні зв'язки. Прія – Афродіта – Фрігія була матір'ю етруска Енея, захисника Трої і предка Ромула й Рема, засновників Риму. Афродіта – стародавня Лада в Аркадії – була богинею пеласгів (трипільців на Дніпрі) і фракійців. Культи цих богинь за тисячі років, звичайно, набули певних відмінностей, однак існували на Русі й одночасно. Пізніше культ Лади-Зорі поступився культу Прії-Дани, богині Води.

Отже, лиш частково розглянувши астральний зміст київського язичницького пантеону, ми заглиблюємося у високу вітчизняну культуру, яка виникла значно раніше від розвинених культур Давньої Греції та Риму.

 

Волос

 

Волос – один з найстародавніших богів Русі, який мав також інше доіндоевропейське наймення Тур. Волос, або Тур,– це астральне божество, що символізувалося зодіакальним сузір'ям Тельця. Про давність божеств промовляють самі назви. Вони існували вже в IV тис. до н.е., коли точка весняного рівнодення визначалася в сузір'ї Тельця і це сузір'я було головним божеством Східного Надсередземномор'я та інших давніх цивілізацій. Ім'я Тур означає Небо (Тельця), а ім'я Волос – складова назви Волосожар, де Небо означає слово жар.

Сузір'я Тельця має на Україні найстародавнішу назву – Волосожар, що значить Небо Волоса. Ім'я Волос згадується в текстах угод князя Володимира з візантійцями. Відомі імена бога Волос і Велес. Ім'я Велес зустрічається в «Слові о полку Ігоревім», в чеських пам'ятках XV–XVI ст.

Дослідник слов'янської міфології Л. Леже припускав, що походження імені Волос-Велес можна пов'язувати з іменем скандінавського божества Вольсі¹. Це питання

____________

¹ Леже Л. Славянская мифология. – С. 97–99. [88]

ставив ще й Снєгірьов, вважаючи, що Волос утворилося з Vol+ass (сканд.) –вол+бог або тур+бог¹.

Астральна міфологія Русі підтверджує припущення Снєгірьова. Українська назва сузір'я Волосожар, тобто Небо бога Вола, всебічно пояснює походження божества. Напевне також, що назву можна віднести до епохи доіндоєвропейської спільності племен, які жили на території України.

З погляду давніх етнокультурних впливів на Середньому Дніпрі інтерес становлять божества Русі, до імен яких додавалось пояснення бог. На думку автора, всі ці пояснення давались пастухами «козиного народу», «скорчених кістяків» стародавньоямної культури.

Так назва Сонця у трипільців – Да пояснювалась у формі да-ж-бог. Назва Перуна (Стрільця) в етрусків – Стри набувала форми Стри-бог, бог Неба в трипільців-етрусків Тур (Телець) вимагав пояснення: Яр-Тур – Сонце-Тур або Боготур, перетворене в богатир. Двомовне ім'я Vоl-аss утворилося шляхом поєднання імені бога Вол (Телець) зі словом асе, що, мабуть, готського походження, бо в них слово аss означало бог. Це «двомовне» слово, утвердившись в народі, перетворилося в ім'я бога Волоса. Минуло багато віків, поки Волос став трактуватися як скотьїй бог. У часи Володимира воїни Русі, що приносили клятви Візантії іменами рівних Перуна і Волоса, ще не вбачали в останньому лише скотьєго бога.

Зв'язок з тваринним світом у цього великою божества був з найдавніших часів. Так, в Єгипті під час вступу Сонця в сузір'я Тельця здійснювались урочисті ритуали з священними тваринами. Небесний бик Апіс завжди був священним. Небо символізувалось зображенням корови. Під час свята урочистого Молодика кожне плем'я в ритуальних процесіях водило тварину, свій тотем. На Нижньому Нілі з його буйними пасовищами – бика, в Мендесі – козу і т.д. Напевне, падінню Волоса після трьох тисячоліть його непохитної величі допомогла і християнська церква, призначивши святого Власія покровителем худоби.

У дохристиянську епоху – особливо в період, коли сузір'я Тельця було головним божеством зодіаку (IV–III тис, до н.е.), Телець – Волос – Тур був грізним владикою інших богів і на Русі поступався тільки Перунові. У грецьких міфах Зевс, що викрадав Європу, зобра-

___________

¹ Снегирев И. Русские простонародные праздники и обряды... – Вип. І. – С.10. [89]

жувався у вигляді бика і носив ім'я Тавріуса, що вказує на культ Тура – Волоса на Північному Надчорномор'ї, зокрема в Таврії, в Криму.

Друга частина імені Мінотавр означала бик. Час існування Мінотавра (чудовиська з давньогрецького міфа) був періодом занепаду культу Тура – Волоса. У фінікійців і халдеїв сонце обожнювалось у вигляді чорного бика. Людські жертви приносились у розжарених велетенських посудинах, що формою нагадували мідних биків. Стародавні галли присягали над мідним биком, халдеї та євреї – над золотим тельцем. Кельтська статуя бога сонця Доліхеніуса зображувала його стоячим на чорному бикові¹. Саме цьому грізному божеству присягали воїни Русі під час укладання угоди з Візантією.

Археологічні дослідження раннього Трипілля на Україні збагатили науку відомостями про культ Тура – Волоса в епоху V–III тис. до н.е., культу, що дожив до часів княжого Києва. Так, у Києві на Подолі була Тур'я божниця.

Під час розкопок Луки-Врублевецької на Дністрі було знайдено піч, що символізувала Сонце, під якою була захована голова бика. У печі спалювались символічні жертви – кам'яні жіночі фігурки. Було також знайдено поховання кам'яних бичої голови та жіночих фігурок. Своїм розташуванням вони показували напрямок руху Сонця до вогню (вохри). А на одній з віднайдених голів бика було зображено жіночий силует.

Численна перевага «бичої» символіки в трипільській пластиці вказує на значення культу Тура – Волоса в ту епоху². Божество Тура – Волоса знаходимо і в полабських слов'ян: зображення голови бика на щиті бога Радегаста. З такими військовими щитами наші предки захищали міста Чернігівщини. Нинішнє місто Короп – літописний Погар, за свідченням уже згадуваної «Історії Чернігівської єпархії» до пожежі мав назву Радегаст. Найпочеснішим найменням Сонця було Яр – Тур (Сонце-Бик, Сонцебик). Саме так звеличували прославлених князів. «Яр Туре Всеволоде!» – читаємо в «Слові о полку Ігоревім». Можна сказати, що «Яр – Тур у первісному своєму значенні був богом весняного сонця»³.

Отже, автором цієї книжки вперше показана астральна міфологія праслов'ян і Стародавньої Русі. Вивчен-

___________

¹ Шеппинг Д. Мифы... – С. 131.

² Бибиков С.Н. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре. – С. 266–269.

³ Шеппинг Д. Мифы... – С. 54. [90]

ня цієї міфології, на наше глибоке переконання, не лише прояснює, а й дозволяє розв'язати деякі складні проблеми етногенезу слов'ян. Адже встановлено матеріалістичну сутність божеств Русі, яка грунтується на давній астрології та космогонії. Показано, що свято Різдва – це свято творення Всесвіту, ототожнюваного із зодіаком і народженням великої тріади: Сонця, Місяця і Зорі; доведено, що Різдво було також святом етрусків, прабатьківщина яких знаходилась і на території Русі. Вивчення божеств етрусків показало, що свята Януса в Давньому Римі і Щедрого Вечора на Русі тотожні за своєю суттю.

Вдалося також встановити астральну природу і датувати культи таких божеств, як Сварог, Перун, Стрибог, Див, Дана, Лада, Тур, Волос та ін., показати, що Стрибог (Стрілець – Сатр) – це бог етрускоїдних племен району Карпати – Дністер – Дунай; пояснити культ Золотого Плуга у скіфів, збережений на Україні до наших днів; вивчити і датувати обряди свята Щедрого Вечора і показати їхнє етногенетичне значення.

Досягнення стародавньої космогонії пояснюється високим рівнем культури в епоху неоліту й міді-бронзи (трипільські протоміста з їх тисячолітньою культурою якнайкраще свідчать про це), сприятливими умовами для розвитку і поширення знань, які в кінцевому підсумку й створили спільні основи астральної ідеології багатьох племен і народів.

У світлі вивчення всього матеріалу етногенез протослов'ян пов'язується зі спадщиною трипільської і стародавньоямної археологічних культур. Таким чином, можна говорити про безперервність культурно-історичиого процесу на Середньому Дніпрі з IV тис. до н.е. Виникла можливість пояснення нерозгаданих місць у міфологіях [91] східносередземноморських та європейських народів, датування і аналізу етнокультурних зв'язків і впливів, яких зазнавали наші предки упродовж тисячоліть.

 

 

ПИТАННЯ ЕТНОГЕНЕЗУ Й ФАКТИ ЕТНОГРАФІЇ

 

Вивчення стародавньої культури, космогонії й міфології Русі, безперечно, пов'язане з питанням етногенезу. Так само й етногенетичні питання передісторичної доби часом яскраво висвітлюються фактами споконвічних народних традицій у господарській діяльності, побуті, мистецтві, способі життя й мислення, в невмирущих заповітних уявленнях, ідеології, обрядах, космогонічній та міфологічній системі народу.

За сукупністю засобів і даних етнографії і за допомогою даних археології та інших наук можна розв'язати питання про давність народу й етнічний ареал доби етногенезу.

У піснях, прислів'ях, оповіданнях і легендах споконвічними невитравними рисами виявляється передісторичне життя народу з його докорінними ідеями.

Як ідеологія й мова є зв'язком між одноплемінними народами, так однаково схожими є й прояви цих народів у міфах або святах разом з іншими характерними рисами, і це доводить єдність їхнього походження. Тому по залишках стародавньої культури можна скласти уявлення про добу етногенезу Русі. Далі можна дослідити етнічний ареал доби, зваживши на пересування тогочасних народів навколо Чорного моря.

Для вивчення передісторичного життя народу та його етногенетичних взаємин а іншими народами багатий, а часом вирішальний матеріал знаходимо в палеонтології мови та еортології – науці, яка вивчає народні свята, Природні й моральні чинники, відмінності людства відрізняють і народні свята за змістом і формою. Свята різняться в хліборобських і кочових племен, войовничих і мирних, у цивілізованих народів і первісних, у гірських і степовиків, у полудневих і північних і т. ін.

Можна дослідити, як за доісторичних часів існувала спорідненість навколочорноморських народів у галузі вірувань, мови, як утворювалися нашарування різних ідеологій, різних мов і світоглядів.

Науковцями, які досліджували міфологію та обряди греків і римлян, мало уваги було приділено з'ясуванню [92] суто еллінських і римських елементів у міфах і запозичень з міфології давніх народів: єгиптян, трипільців-пеласгів, етрусків. Ідеологій іі культура давніх народів сприяли розвитку еллінів і римлян. Ці передісторичні, але величні здобутки культури добре збереглися п традиціях Київської Русі. Елементи цих традицій відомі й з джерел античної доби.

Водночас на деяких староукраїнських міфах і обрядах, а також на побуті позначилися найдавніші риси культур Полудневого Сходу: дошумерського й шумерського населення Межиріччя, іранців доби Заратуштри тощо. Деякі традиції, властиві народам Полудневого Сходу, зберігалися на Україні до періоду суцільної перебудови села в 30-ті рр. XX ст. Стародавні поганські свята, обряди й вірування збереглися в народі, хоч і не повністю, всупереч тисячолітньому пануванню офіційного християнства й незважаючи на жорстокі переслідування з боку церкви – отже, лишилися доступними для реставрації й вивчення тодішніх ідеології й форм культури. Найстародавніші свята й побут ще донедавна лишалися в народі як вітчизняні звичаї, заповітні обряди й вірування, котрі проймали все його внутрішнє й зовнішнє життя.

Питання етногенезу Русі обов'язково потрібно вивчати разом із міфологією, обрядами й іншими етнографічними даними, бо вони своїм багатством, унікальністю й специфікою яскраво висвітлюють цю проблему. Зокрема, з цього погляду важливим є той факт, що праслов'яни на Середньому Дніпрі вже в далекому минулому мали єдині, спільні вірування, обряди й традиції, що охоплювали велику територію й великий етнічно єдиний народ. Така спільність могла виробитись лише за єдності культурного життя протягом тисячоліть. Доказом спільності є повна уніфікація міфологічного мислення народу, його обрядів і звичаїв. Доводить це й календарна обрядова поезія, вік якої, за висновками видатних дослідників, становить не одну тисячу років. Все це дає можливість скласти картину передісторичного життя східних слов'ян і зокрема українського народу. Адже окремі фрагменти якогось міфа чи обряду певного регіону України можна зрозуміти за допомогою фрагментів (елементів) цього міфа, що збереглися в іншому її регіоні. Це є специфічною рисою української етнографії. Така робота була б неможливою для північних територій, де ще в XIX столітті маємо мозаїку вірувань і звичаїв, що відбила мозаїку племен. [93]

На величезній території, де жили наші предки, території, куди повністю вписується Скіфія Геродота, у хліборобів існували єдині вірування, ідеологія, обряди, звичаї її побут ще задовго до н.е. Ці давні етнографічні риси збереглися й до 30-х рр. XX ст.

 

Стародавність культури. Питання слов'янства й мови

 

Тривалі пошуки гіпотетичної прабатьківщини, спільної усім сучасним слов'янським (за мовою) народам, не привели вчених до єдиної думки. Не знайшла визнання й гіпотеза про загальнослов'янську прамову, що начебто існувала колись на уявній прабатьківщині слов'янських народів. Ці застарілі погляди штучно тримаються й досі, але вже не відповідають рівню сучасних наукових знань. Однак зазначимо, що останнім часом деякі мовознавці вважають окремі гідроніми Середньої Наддніпрянщини фракійськими (дакійськими) й доходять висновку, що фракійці блокували слов'янам доступ до Середнього Дніпра.

Вивчення мовного субстрату свідчить про зв'язки протослов'ян, їхньої мови та культури з давніми середземноморськими і навколочорноморськими народами.

Вчені давно звертали увагу на вплив субстрату та мовного схрещення на утворення деяких індоєвропейських мов. Про це писали Г. Асколі, Г. Шухардт, П. Кречмер, А. Мойє, Г. Гірт, Ю. Покорний та ін. Проте найавторитетнішим знавцем цієї галузі мовознавства визнано видатного радянського вченого академіка М.Я. Марра.

Перед тим як навести деякі висновки з його досліджень про українську мову, треба, мабуть, сказати кілька слів про долю наукових праць видатного вченого. Це треба конче зробити, оскільки не можна обминути М.Я. Марра ще й як видатного історика культур навколочорноморських народів. Протягом усієї своєї плідної, талановитої й бурхливої наукової діяльності – впродовж усього життя – М.Я. Марр вважався зіркою першої величини не тільки російської, але і європейської мовознавчої науки. Але через 15 років після смерті, у 1950 р., М. Марр зазнав критики з боку Й. Сталіна. Це призвело до накладання своєрідного veto на всі його наукові праці.

З 1950 р. праці Марра не перевидавалися й на авторитет видатного вченого уникали посилатись радянські мо-[94]вознавці й дослідники культури. Довгого забуття зазнали й наукові праці інших видатних мовознавців і фольклористів. Лише останнім часом знову посилилася увага до наукової спадщини академіків О. Потебні, Д. Яворницького, А. Кримського, В. Гнатюка.

Однак уже через десять років, 1960 р., академік В. Абаєв у статті, присвяченій М. Марру, писав: «З усіма помилками й захопленнями М.Я. Марр лишається однією з яскравих постатей російської й радянської науки». Реабілітація наукової спадщини М.Я. Марра стосувалася і його досліджень з питань походження мови, міфології, передісторії культури навколочорноморських народів.

Що українська мова доіндоенропейска підтверджувалося її аналізом. Так, наприклад, слово «правда» еквівалент імені скіфського героя Прометея, котрого ім'я зберегли нам греки: рrа-v-dа, рrо-mе-vе буквально означає, «дитя неба», «сонце», «сонечко».

В українській мові слово «правда» має два значення:

1. Синонім «право», «закон».

2. Синонім «істина», це безпосередній дериват сонця. «Двозначність слова „правда" являє пережиток полісемантизму й характеризує українську мову шаблем розвитку більш архаїчним ніж інші індоєвропейські мови», – пише М.Я. Марр.

М.Я. Марр, говорячи про субстрат української мови та мов, споріднених з нею походженням, вважав цікавим фактом, скажімо, те, що вони за деякими характеристиками ширше, ніж з іншими, збігаються з абхазькою, баською, бретонською мовами.

Отже, українці мають спільне минуле з басками, абхазами, чанами (лезгами-пеласгами), гурійцями (давня Gurуа), вірменами (Наukа)? Баски, наприклад, самі себе звуть етрусками (таке значення національної самоназви басків). Слово абхази і баски – теж спільного кореня: абхази – а-bas-ki, тобто слово утворилося додаванням префікса а.

Українська, абхазька й баська мови ставлять визначення після предмета, що визначається, наприклад:

Голово козацька, голово молодецька!

Чи є в тебе на Русі батько або мати,

Або сестра найменша?

Або: «люд хрещений», «край веселий», «місяцю ясний», «очі завидющі», «руки загребущі» і т. ін.

Ця характерна українська риса поділяється лише стародавньою шумерською мовою з Вавілонії з писемністю V тис. до н.е. [95]

А як пояснити, наприклад, те, що у бретонців, кельтів слово батько (tat) тотожне українському тато, пеласгійське нана (мати) – українському неня і т. ін. М.Я. Марр вважає, що від шумерського слова шу («рука») походить українське дієслово шукати.

Ясна річ, не просто збігом пояснюються факти схожості, а іноді абсолютної тотожності слів, які були і є у вжитку цих географічно віддалених народів. Особливості української мови М.Я. Марр пов'язував з участю шумерів, етрусків, пеласгів в етногенезі наших предків.

Подібно до К. Сосенка, але незалежно від нього й спираючись на інший мовний матеріал, М. Марр вважає, що добою заснування Києва є кіммерійсько-скіфська доба, тобто перша пол. І тис. до н.е. Вчений звертає увагу на те, що у давньовірменських джерелах і в Нестора, котрий обробляв «передісторію, тобто забуту історію України», наведено подібні споріднені легенди про заснування перших міст: Куара, точніше Ковара (Ko-var) – у Вірменії і Києва (Куяба – в арабському записі) – на Русі.

Легенди ті, як вважав М. Марр, не є плодами книжної творчості, вони – спадок від так званих передісторичних поселенців того й іншого краю.

Зокрема в легенді про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либідь він добачає правдиву традицію про участь у заснуванні Києва й утворенні київського об'єднання кількох племен: мабуть, шумерів-кіммерів, кельтів, а також етрусків-пеласгів.

При аналізі топонімів формальним методом, коли друга частина топонімів, зокрема Києва чи Куяби, розглядалась як закінчення множини, ці назви виявилися скіфськими. Результат такого морфологічного роз'яснення лишається в силі.

«Проте аналіз за лінгвістичними елементами в цих мовних утвореннях уцілому» виявив склад з елементів двох мов – скіфської і кіммерійської.

Таким чином, в назву Києва виявився внесок ще кіммерів або іберів.

К. Сосенко на основі вивчення деяких іранських формальних впливів на українську обрядовість у люнарному культі астрального вогню висловив гіпотезу про прихід на Наддніпрянщину (в часи реформ Заратуштри в Ірані) іранського князя Кия (Kej) (с.-перс), Kаvау (ст.-іран.).

Князь царського роду Кеj знаходився в опозиції до реформ Заратуштри й разом з дружиною й частиною племені залишив Іран. Це сталося в VII ст. до н.е. Якщо князь Kej брав участь у заснуванні Києва й київського [96] державного об'єднання, то, виходячи з досліджень М.Я. Марра, можна припустити, що Кия підтримала Мідія (у той час Мідія оборонялася від іранського просування й агресії).

Під скіфським елементом у назві Києва М.Я. Марр вбачав кельтські племена. Термін скіфи виявився різновидом і Колхів і Кельтів. «Де Кельти не зустрічалися з Кимерами або іберами?» – зазначив М.Я. Марр. Легенда про Кия, Щека, Хорива й Либідь «з незаперечною ясністю називає тотемів, і скіфського Кия, й Кимерського – Хорива».

М.Я. Марр робить висновок, що Шумери виявилися й на Кавказі. Їхніми слідами є назва бога у грузинів «Кимер», в архетипі Kumer, на Русі – «Кумир» (Kumir).

З цим самим етнічним світом пов'язана назва й будівництво міста Ольбії на Україні.

Назва „Ольбія" теж композит із тих самих двох мовних елементів, що й назва „Київ". Ця назва виявилася внеском ніяк не еллінів, а стародавніх будівників, котрі лишили людству в Надсередземномор'ї низку міст із тією ж назвою.

Навівши згадані й цілу низку інших фактів з історії культури Русі, М. Марр зазначає, що не можна вивчати етногенез східних слов'ян «без постановки цього питання».

Наводячи яскраві факти, Марр критикує поверховість прихильників теорії мовних і культурних запозичень, шукачів іранського масиву в українському Надчорномор'ї або «універсальних римських джерел».

Якщо українське слово собака близьке до мідійського Sраkа або іспанське реrrо (реrsо) до українського пес, то це ще не доказ наявності якогось іранського масиву або якихось запозичень. Ці слова є спільним мовним прошарком даних народів за певної доби.

З приводу поширеної звички посилатись на Рим, латинь, коли треба й коли не треба, М.Я. Марр писав: «Коня римського універсалізму доводиться осаджувати навіть там, де його бігові, здавалося б, немає меж...» і закликав молодь припадати до «вітчизняного джерела».

Ми навели деякі факти, висновки академіка М. Марра, які свідчать про стародавність мови і самобутність культури давніх предків слов'ян, що населяли навколочорноморські і надсередземноморські землі. [97]