Кожна правильна думка або поняття про предмет повинні бути визначеними й зберігати однозначність протягом усього міркування й висновку.

Кожна правильна думка або поняття про предмет повинні бути визначеними й зберігати однозначність протягом усього міркування й висновку.

Відповідно до цього закону формальна логіка вимагає, щоб предмет нашого міркування не змінювався довільно в ході логічного висновку, щоб одне поняття не підмінювалося іншим і не змішувалося з ним.

У процесі мислення в наших міркуваннях, умовиводах і доказі ми що-небудь стверджуємо або заперечуємо. І в тому, і в іншому випадку наша думка повинна бути певною, однозначною. Лише за цієї умови досягаються ясність думки й правильність висновку. Вимагаючи визначеності думки, закон тотожності спрямований проти розпливчастості, безпредметності суджень.

Із закону тотожності випливає: не можна ототожнювати різні думки, не можна тотожні думки приймати за нетотожні. Порушення цієї вимоги в процесі міркування нерідко пов'язане з різним вираженням однієї й тієї ж думки в мові. З іншого боку, уживання багатозначних слів може привести до помилкового ототожнення різних думок.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного предмета думки до іншого, від одного обговорюваного питання до іншого, він тільки забороняє підмінювати один предмет думки або одне питання іншим. Якщо ми почали міркувати про що-небудь, ми повинні протягом усього міркування мати на увазі саме цей предмет думки, а не інший. Звичайно, щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний предмет, необхідно розглянути й інші його сторони або інші пов'язані з ним предмети, але обговорення однієї сторони предмета не повинне непомітно або навмисно підмінюватися міркуванням про іншу його сторону або про інший предмет.

Закон тотожності у вигляді формули записується так: А є А, або А = А, тобто А тотожне А.

 

2. Закон протиріччя (несуперечності)

Звичайно в логіку протиріччями називають такі думки, одна з яких стверджує те, що заперечує інша. Такого роду думки здавна розглядалися як плутані, непослідовні. У формальній логіці така непогодженість однієї думки з іншою називається логічним протиріччям, що полягає в тому, що в процесі мислення мимоволі або свідомо ототожнюється різне або видається за різне тотожне.

Логічне мислення характеризується несуперечністю. Протиріччя руйнують думку, утруднюють процес пізнання. Вимогу несуперечності мислення виражає формально-логічний закон протиріччя (несуперечності), що формулюється так:

Не можуть бути істинними два несумісних висловлення про один і той самий предмет, узятий в один час, в одному відношенні; одне з них буде обов'язково помилковим.

Ця вимога виражає об'єктивні властивості самих речей. Якісна визначеність будь-якого предмета означає, що властиві йому властивості, так само як і його існуванні, не можуть бути й не бути, належати й не належати йому в один час, в одному відношенні. В іншому випадку предмет не був би самим собою, втратив би визначеність.

Одне із цих судженні обов'язково помилкове. Питання про те, яке із двох суперечливих суджень є помилковим, закон протиріччя не вирішує. Це встановлює конкретна наука й практика. Закон протиріччя говорить лише про те, що із двох суджень, з яких одне заперечує те, що затверджується в іншому, одне повинне бути помилковим. Яким буде друге судження, істинне або помилкове, закон протиріччя також не вирішує. Воно може бути як істинним, так і помилковим.

Логічний закон протиріччя охороняє несуперечність усякого правильного мислення. Виражаючи відносини логічної несумісності понять і суджень, він забезпечує стрункість думок, переконливість аргументації, визначеність висновків і тим самим сприяє їхній об'єктивній істинності.

Формальна логіка не заперечує реальних протиріч, вона лише вимагає, щоб і про суперечливі явища мислили не суперечливо, логічно правильно, відповідно до об'єктивної дійсності.

Закон протиріччя (несуперечності) виражається формулою А не є не А, яка означає, що не можуть бути одночасно істинними судження А та його заперечення - не А.

 

3. Закон виключеного третього

У тісному зв'язку із законом протиріччя перебуває третій основний закон формальної логіки - закон виключеного третього, котрий формулюється так:

Дві суперечливі думки про один і той самий предмет, узятий в один час і в одному відношенні, не можуть бути одночасно помилковими або істинними. Якщо одна з них істинна, то інша помилкова. Третього не дано.

Щоб зрозуміти певну закономірність у співвідношенні істинності й хибності суджень, треба ознайомитися із двома видами логічної несумісності: контрарною - протилежною та контрадикторною - суперечною.

Контрарна несумісність буває між протилежними висловленнями про один предмет.

Контрадикторна несумісність буває між двома одиничними судженнями, з яких одне що-небудь стверджує, а інше це ж заперечує щодо того ж предмету.

У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А є або В, або не В.

 

4. Закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави формулюється так:

А є С.

Отже, А не є ні В, ні D.

Загальна формула заперечно-стверджуючого модусу:

А є В, або С, або D;

А не є ні В, ні С;

Отже, А є D.

Заперечно-стверджуючий модус дає можливість шляхом заперечення невірних альтернатив прийти до істинного висновку, що нерідко має важливе значення.

При умовиводах зазначених модусів можливі дві помилки.

1. Перша помилка обумовлена неясністю розділового змісту судження-посилки. Це судження не має строго розділового змісту, у ньому альтернативи не виключають один одного.

2. Друга помилка можлива внаслідок неповноти розподілу родового поняття в розділовому судженні.

 

8. Умовно-категоричний умовивід

Умовно-категоричний умовивід складається із двох посилок - умовного й категоричного судження. При цьому категорична посилка звичайно складається з тих же термінів, що й підстава або наслідок умовної посилки.

Умовно-категоричний умовивід має два модуси - стверджуючий і заперечний.

У стверджуючому модусі висновок йде від ствердження підстави до ствердження наслідку. Загальна схема цього модусу така:

якщо є А, тобто В;

Є А,

Отже, є й В.

Висновок по цьому модусі може бути й стверджувальним, і заперечним. Якісна сторона висновку перебуває в прямій залежності від якісного характеру умовної посилки.

У заперечному модусі висновок іде від заперечення наслідку до заперечення підстави. Схематично заперечливий модус можна записати так:

якщо є А, тобто й В;

Нема В,

Отже, немає й А.

Висновок по цьому модусі також буває стверджувальна й негативним; його якісна сторона перебуває у зворотній залежності від якісного характеру умовної посилки.

Нерідко в умовній посилці підстава й наслідок різні за якісним характером. У такому випадку категорична посилка по якості повинна бути зворотною якісному характеру наслідку, а висновок буде зворотним (у якісному відношенні) підставі умовної посилки. У загальній схемі це виглядає так:

якщо є А, то немає В;

Є В,

Отже, немає А.

З огляду на, що явище може обумовлюватися різними причинами, в умовно-категоричному умовиводі не можна йти від заперечення підстави до заперечення наслідку або від твердження наслідку до твердження підстави (тому що цей наслідок може мати іншу підставу).

 

9. Умовно-розділовий умовивід

В умовно-розділовому умовиводі одна посилка - умовно-розділове судження, а друга - просте розділове судження. Такий вид умовиводу звичайно являє собою дилему, зміст якої полягає в тому, що доводиться вибирати тільки між двома альтернативами, тому що третього рішення питання не існує.

Розрізняють два види дилеми: конструктивну й деструктивну.

У деструктивній (руйнуючій) дилемі з однієї підстави випливають два наслідки; друга посилка заперечує обоє наслідків, а висновок руйнує сама підстава. Отже, у деструктивній дилемі висновок іде від заперечення наслідку до заперечення підстави. Загальна схема деструктивної дилеми не складна:

якщо А є В, то А є або С, або D;

А не є ні С, ні D,

Отже, А не є В.

У конструктивній (створюючій) дилемі із двох підстав випливають два наслідки. Друга посилка обмежує можливість вибору тільки цими двома підставами (альтернативами). Висновок примушує визнати обоє наслідки, що випливають. Таким чином, у конструктивній дилемі висновок йде від твердження підстави до твердження наслідку. Загальна схема конструктивної дилеми така:

якщо А є В, то А є К; якщо А є С то А є М;

А є або В, або С;

Отже, А є або К, або М.

 

10. Пізнавальна роль дедукції

Дедукція відіграє велику роль у нашому мисленні й практичному житті. У дедукції особливо яскраво виявляється активність мислення. Виходячи з узагальненого досвіду, із практично перевірених наукових положень виводиться нове знання, в істинності якого ми впевнені крім безпосередньої перевірки кожного окремого випадку. Без такої впевненості неможливо було б використати минулі знання людей, не було б наступності в узагальненні людського досвіду.

У дедуктивному умовиводі підведення частки випадку під загальний закон характеризує предмет з нової сторони, розкриває його властивості, що закономірно випливають із більш широкого, родового зв'язку явищ, і цим збагачує наші знання про даний предмет;

Перенесення загальних закономірностей на окремі предмети поглиблює пізнання конкретного, розкриває його нові властивості й відносини, збагачує наше уявлення про загальний зв'язок явищ об'єктивного світу.

Дедуктивний метод актуальний у сфері морального виховання персоналу, у моральних міркуваннях, у так званих етичних силогізмах. Етика - емпірична наука, але це не j виключає можливості її аксіоматичної побудови й уявлення у формі строгої дедуктивної теорії. Великий виховний вплив роблять дедуктивні висновки із загальнолюдських принципів моральності.

 

ЛЕКЦІЯ 6. ІНДУКТИВНИЙ УМОВИВІД

1. Сутність індуктивного умовиводу.

2. Повна індукція.

3. Характеристика неповної індукції.

4. Популярна індукція.

5. Наукова індукція.

6. Помилки в індуктивних умовиводах.

 

1. Сутність індуктивного умовиводу

Індукція - це умовивід, у якому на підставі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас у цілому. Індукцію можна визначити як процес виведення загального положення зі спостереження ряду часток, одиничних фактів.

Вчення про індукції розвив Ф. Бекон, що вважав її основним і універсальним методом пізнання. Істинним об'єктом пізнання вчений вважав об'єктивний світ, природу, а головним засобом пізнання - індукцію, досвід, порівняння, спостереження, експеримент.

Зовсім протилежну позицію зайняв великий французький мислитель XVII в. Р. Декарт який говорив що всі наші знання повинні бути виведені з якогось єдиного достовірного принципу, як це робиться в математиці, заснованій на строгому доказі, на принципі виведення положень із достовірних основ. Р. Декарт не заперечував ролі індукції й аналізу в пізнанні, але вважав, що почуття, на даних яких ґрунтується індукція, нерідко вводять нас в оману

В історії філософії дуже часто робилися спроби відірвати індукцію й дедукцію одну від одної, протиставити їх, перетворити кожну з них у самостійний, абсолютний і єдиний прийом наукового дослідження. Насправді природа індукції й дедукції сугубо діалектична: кожна з них застосовується на відповідному етапі пізнавального процесу, одна без іншої втрачає значення й не може бути дійсним знаряддям пізнання. Індукція, що не спирається на загальну теорію, може лише впорядкувати факти, але не може відкрити закони, внутрішньо властиві пізнанню. Дедукція сама по собі, без індукції мала б схоластичний характер. Але вона стає потужним засобом пізнання, якщо обґрунтовується фактами й спирається на факти.

Індукція, як і будь-який умовивід, складається з посилок і висновку. Посилками індуктивного умовиводу є судження, у яких фіксується отримана досвідним шляхом інформація про повторюваність ознаки Р у ряду явищ — S₁, S₂..., S_n, щоналежать одному класу К.

Схема умовиводу має такий вигляд:

Посилки:

1) S₁ має ознаку Р

S₂ має ознаку

S_n має ознаку Р

2) S₁, S₂..., S_n - елементи (частини) класу К

Висновок:

Всім предметам класу К властива ознака Р.

За змістом й пізнавальним значенням індуктивні висновки можуть носити різний характер - від найпростіших узагальнень повсякденної практики до емпіричних узагальнень у науці або універсальних судженнях, що виражають загальні закони. Індуктивним узагальненням зобов'язані багато гіпотез у сучасній науці. Залежно від повноти й закінченості емпіричного дослідження розрізняють індукцію повну й неповну.

 

2. Повна індукція

Повною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на підставі вивчення всіх предметів цього класу.

Пізнавальна роль умовиводу повної індукції виявляється у формуванні нового знання про клас або рід явищ. Висновок повної індукції випливає з ряду одиничних фактів, у сумі свїй вичерпує всі можливі випадки, предмети, види відомого роду явищ. Висновок повної індукції відноситься тільки до тих предметів, які розглянуті в посилках, і на інші явища не поширюється. Повна індукція дає достовірний висновок, однак тут при переході від посилок до висновку не відбувається збільшення знання: кон’юнкція посилок при повній індукції еквівалентна висновку. Проте, логічне перенесення ознаки з окремих предметів на клас у цілому не є простим підсумовуванням. Знання про клас або рід - це узагальнення, що представляє собою новий щабель у порівнянні з одиничними посилками. Завдяки тому що повна індукція дає достовірні висновки, вона використається в доказах.

 

3. Характеристика неповної індукції

Неповна індукція — це вид індуктивного умовиводу, у якому загальний висновок про ознаки усього класу предметів робиться в результаті дослідження лише частини предметів даного класу.

Схема неповної індукції має такий вид:

Посилки:

1)S₁ має ознаку Р

S₂ має ознаку Р

S_n має ознаку Р

2) S_1, S₂ ..., S належать класу К

Висновок:

Класу К, очевидно, властива ознака Р.

Треба мати на увазі, що логічний перехід у неповній індукції від деяких до всіх елементів або частин класу не довільний. Він виправдується емпіричними підставами - об'єктивною залежністю між загальним характером ознак і стійкою їхньою повторюваністю в досвіді для певного роду явищ. Звідси - широке використання неповної індукції в практиці.

Неповна індукція значно перевершує повну в тому розумінні, що висновок тут дає знання про нові предмети, крім тих, які розглянуті в посилках. Але її висновки мають лише більший або менший ступінь імовірності.

Розрізняють два види неповної індукції:

- популярну - шляхом перерахування;

- наукову - шляхом відбору.

 

4. Популярна індукція

Популярну індукцію інакше називають індукцією через просте перерахування, коли зі спостереження подібної ознаки в окремих предметів і відсутності суперечного випадку робиться загальний висновок про приналежність цієї ознаки всім предметам відомого роду.

Хід умовиводу тут можна виразити так: наскільки відомо, виключень із даного положення не зустрічалося, отже, воно може мати загальне значення. Підставою для загального висновку в цій індукції служить незнання суперечних випадків.

Популярну індукцію можна визначити так: цей умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на тій підставі, що серед спостережуваних фактів не зустрілася жодного, суперечному узагальненню.

Однак відсутність суперечних випадків ще не може бути гарантією того, що вони взагалі не існують. При більш ретельному спостереженні вони можуть бути виявлені, і колишній висновок буде помилковим. Тому індукція через просте перерахування вважається найбільш ненадійним видом індуктивних умовиводів. Скільки б явищ не було охоплено спостереженням, завжди залишається можливість зустріти факт, що суперечить узагальненню.

Будь-яка наука починає з емпіричного дослідження - спостереження над відповідними об'єктами з метою їхнього опису, класифікації, виявлення стійких зв'язків, відносин і залежностей. Перші узагальнення в науці зобов'язані найпростішим індуктивним висновкам шляхом простого перерахування повторюваних ознак. Вони виконують важливу евристичну функцію первісних припущень, здогадів і гіпотетичних пояснень, які мають потребу в подальшій перевірці й уточненні.

 

5. Наукова індукція

Наукова індукція - найбільш досконалий вид індукції. Висновок про ознаки класу предметів робиться в цій індукції на основі дослідження внутрішньої обумовленості цих ознак у частини предметів даного класу. Якщо в індукції через перерахування спостережувані об'єкти беруться стихійно, без усякої системи відбору, і тому виявлена спільність ознак може виявитися випадковою, а індуктивне узагальнення - необґрунтованим, то в індукції через відбір ці недоліки виключаються шляхом вивчення методично відібраних найбільш типових явищ.

Залежно від способів дослідження розрізняють індукцію:

- методом відбору (селекції);

- методом виключення (елімінації).

Наукова індукція поєднує обидва методи.

Отже: науковою індукцією називається умовивід, у якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних і виключення випадкових обставин.

Досвідчені дослідження вкрай важливі при вивченні соціальної практики людей, і тут щоб уникнути узагальнення випадкових фактів широко застосовується індуктивний метод через відбір найбільш характерних явищ. При цьому методика відбору й узагальнення соціальних і суспільно значимих факторів безпосередньо позначається на характері й науковій цінності отриманих індуктивних висновків.

Пізнавальна роль елімінативної індукції - аналіз причинних зв'язків. У пізнанні причинного зв'язку явищ яскраво розкривається діючий характер науки, тому що тут "знання й сила людей збігаються", як говорив основоположник індуктивної логіки Ф. Бэкон. Наукова індукція спрямована насамперед на пізнання активного матеріального зв'язку явищ, на встановлення причинно-наслідкових відносин у закономірному ході речей.

Недогляд основних вимог наукової індукції негативно позначається на характері висновку. Необхідно активно втручатися у вивчення сутності явищ шляхом наукового експерименту.

Науковий експеримент можливий і в сфері громадського життя. Однак при соціальних дослідженнях він істотно відрізняється від природничо-наукового експерименту. На відміну від лабораторного в соціальному експерименті об'єкт дослідження не ізолюється від звичайних умов, у них тільки вносяться додаткові фактори для перевірки доцільності тих або інших форм гуртожитку, організації праці.

Соціальний експеримент - це організація в невеликих масштабах нових форм суспільної діяльності з метою їхнього наукового вивчення (експерименти економічний, педагогічний, соціально-психологічний і т.п.). Експеримент застосовується також у соціальному керуванні при пошуку нових практичних засобів досягнення поставлених цілей, що дозволяє говорити про соціально-управлінський, або соціальному, експерименті.

Хоча експеримент займає особливе місце в науковій індукції, грає в ній дуже важливу роль, але в індуктивному висновку він не є вирішальним. Особливо важливе значення в науці й суспільній практиці мають висновки за причинним зв'язком. Індукція методом виключення, або елімінативна індукція, - це система умовиводів, у якій висновки про причини досліджуваних явищ будуються шляхом виявлення підтверджуючих обставин і виключення обставин, що не задовольняють властивостям причинного зв'язку. Для встановлення причинної залежності необхідно насамперед виділити досліджуване явище із сукупності інших, з якими воно пов'язане й існує одночасно. Потім потрібно зосередити увагу на фактах і обставинах, що передували цьому явищу. Далі варто піддати дослідженню ці попередні обставини й виявити серед них визначальні, здатні я стати причиною даного явища,

Сучасна логіка описує п'ять методів установлення причинних зв'язків:

- подібності;

- розходження;

- об'єднаний подібності й розходження;

- супровідних змін;

- залишків.

Метод подібності виражається такою схемою:

АВС викликає р

ГДВ викликає р

ГВС викликає р

АС не викликає р

ГД не викликає р

ГС не викликає р

Очевидно, В є причиною р.

Метод супровідних змін виражається такою схемою:

АВС викликає абс

В викликає б

С викликає с

А викликає а.

 

6. Помилки в індуктивних умовиводах

Основною умовою істинності індуктивного висновку, як і в дедукції, є істинність посилок. Порушення цієї умови призвоить до помилок.

1. Поспішне узагальнення. Логічна помилка, викликана порушенням закону достатньої підстави в процесі індуктивного умовиводу. Суть помилки полягає в наступному: у посилках не враховані всі обставини, що є причиною досліджуваного явища.

2. Узагальнення без достатньої підстави. Найчастіше ця помилка допускається тоді, коли узагальнюють по випадкових, нетипових, індивідуальних ознаках, або при неоднорідності досліджуваних явищ, предметів.

3. "Після цього, виходить, через цього". Джерело цієї помилки - змішання причинного зв'язку із простою послідовністю в часі. Іноді здається, що якщо одне явище передує іншому, то воно і є причиною цього іншого явища. Але в дійсності це зовсім не так.

4. Підміна умовного безумовним. Ця помилка пов'язана зі спрощеним підходом до встановлення причинних відносин між явищами. Любою процес протікає в певних умовах. Дія причини виявляється тільки за наявності відомого комплексу умов, ігнорування яких приводить до логічної помилки. Вона зводиться до того, що забувають про залежності того або іншого положення від умов місця й часу й відносне (сказане умовно) видають за безумовне.

ЛЕКЦІЯ 7. АНАЛОГІЯ Й ГІПОТЕЗА

1. Сутність умовиводу за аналогією.

2. Правила умовиводу за аналогією.

3. Аналогія й моделювання.

4. Логічна природа й роль гіпотези.

5. Побудова й перевірка гіпотези.

 

1. Сутність умовиводу за аналогією

Умовивід за аналогією - це логічний висновок, у результаті якого досягається знання про ознаки одного предмета на підставі знання про те, що цей предмет має подібність із іншими предметами. Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відбиттям певних зв'язків і відносин предметів реальної дійсності. Можливість умовиводу за аналогією обумовлена необхідним, закономірним характером зв'язку ознак предметів. У природі самого розуміння фактів лежить аналогія, що зв'язує нитки невідомого з відомим. Нове може бути осмисленим, зрозумілим тільки через образи й поняття старого, відомого.

Однак аналогія дає висновки тільки ймовірні, проблематичні, а не достовірні. Висновки за аналогією використовувати можна й потрібно, але вони не повинні бути єдиним джерелом нашого знання об'єктивного світу. Дані будь-якої, навіть найвірнішої аналогії варто перевіряти на практиці.

Варто мати на увазі, що у звичайному мисленні умовивід за аналогією рідко зустрічається в ясній реконструкційній формі. Найчастіше аналогія виявляється згорнутою, якісь частини умовиводу опускаються.

Варто пам'ятати, що неправильне застосування методу аналогії завдає великої шкоди як науці, так і практичній діяльності. Якщо робити умовивід за аналогією без обліку якісної своєрідності порівнюваних явищ, то виходить помилковий висновок.

 

2. Правила умовиводу за аналогією

Загальна схема умовиводу за аналогією виглядає так:

предмет А має ознаки а, b, c, d, e;

предмет B має ознаки а, b, c, d;

Ймовірно, предмет B володіє також ознакою e, тобто виходячи зі спільності ряду ознак, властивим цим об'єктам (А, В), можна перенести ознаку е на предмет В.

Перша умова для аналогії - ретельне виявлення подібних ознак порівнюваних предметів. Причому ці ознаки повинні бути не другорядними, а істотними. Чим більше подібних ознак і чим вони істотніші, тим більше підстав припускати, що висновок за аналогією істинний.

Друга умова - з'ясування розходження порівнюваних предметів: тобто які ознаки відрізняють їх один від одного та істотність цих ознак. Чим менше таких ознак, тим ближчий до істини висновок за аналогією.

Третя умова - ретельне дослідження як об'єктивного взаємозв'язку й взаємозалежності між подібними ознаками, так і зв'язку цих подібних ознак з тим, що ми переносимо на досліджуваний предмет.

Метод аналогії дає найцінніші результати тоді, коли встановлюється органічний взаємозв'язок не тільки між подібними ознаками, але й з тією ознакою, що переноситься на досліджуваний предмет, об'єкт. Істинність висновків за аналогією можна порівняти з істинністю висновків по методу неповної індукції. В обох випадках можна одержати достовірні висновки, але тільки тоді, коли кожний із цих методів застосовується не в ізоляції від інших методів, прийомів і засобів пізнання, а в нерозривному діалектичному зв'язку з ними.

 

3. Аналогія й моделювання

Найбільш розвиненою сферою, де часто використовують аналогію як метод, є так називана теорія подібності. Її широко застосовують при моделюванні. Сутність методу моделювання полягає у відтворенні властивостей об'єкта пізнання на спеціально влаштованому його аналогу, моделі. Метод моделювання має дуже велику подібність із методом аналогії. Логічна структура умовиводу за аналогією є як би організуючим фактором, що поєднує всі моменти моделювання в єдиний цілеспрямований процес. Можна навіть сказати, що у відомому змісті моделювання є різновидом аналогії.

При моделюванні, як і в аналогії, знання з одного предмету (моделі) переноситься на інший предмет (оригінал). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На підставі приналежності моделі S ознак abсd і приналежності оригіналу S¹ властивостей авс робиться висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d також належить оригіналу S¹.

Учені давно почали користуватися методом моделювання. Його значення гарне розумів ще Леонардо да Вінчі, що жив в XV ст. Метод моделювання застосовували Галілей, Ньютон і ін. Однак розкрити справжню сутність методу вчені тоді не могли.

У цей час метод моделювання здобуває велике значення у зв'язку з найбільшими відкриттями у сфері фізики, математики й інших наук, особливо в квантовій механіці, математичній логіці, кібернетиці й т.д.

У процесі пізнання в різних галузях науки використовують різноманітні моделі. Однак їх усі можна розбити на дві великі групи: моделі речовинні, або матеріальні, і моделі логічні, або ідеальні. Речовинні моделі в більш-менш наочній формі матеріально відтворюють предмет дослідження. Логічні ж, або ідеальні, моделі не обов'язково пов'язані з матеріальним їхнім втіленням. Розумові моделі містять у собі функції як наочних уявлень, так і певні символізації. Тому в них в образних, почуттєвих, наочних формах виражаються абстрактні думки. Логічними моделями є також різні знакові системи. Значення знакових моделей полягає в тому, що вони за допомогою символів дають можливість розкрити такі зв'язки й відносини дійсності, які іншими засобами виявити дуже важко. Це насамперед відноситься до таких наук, як логіка й математика, які оперують із абстракціями досить високого рівня.

 

4. Логічна природа й роль гіпотези

Для того щоб зробити хоча б крок у безкрайому морі емпіричного матеріалу, потрібна гіпотеза, тобто попереднє теоретичне припущення, нехай навіть зрештою воно не підтвердиться. При цьому теоретичний здогад, що служить керівною ниткою при русі в лабіринті емпіричного матеріалу, не з'являється "на порожньому місці", не створюється "чистим розумом".

Тірмін "гіпотеза" уживається у двоякому змісті - по-перше, для вираження самого припущення про причину спостережуваних явищ, по-друге, для позначення логічного процесу, що призвоить до побудови цього припущення і його перевірці.

Гіпотеза ще не істина, властивістю істинності вона в уявленні її дослідника не володіє. Гіпотеза - це приблизне нове знання (його істинність або хибність потрібно довести), отримане шляхом екстраполяції старого знання й у той же час суперечне з ним. Зберігаючи певну наступність відносно минулого знання, гіпотеза повинна містити принципово нове знання.

По логічній природі гіпотеза є умовивід, у якому одна або частина посилок невідома. Більше того, гіпотеза - це система умовиводів, складний цілеспрямований процес думки, що включає моменти аналогії, індукції й дедукції. Логічна схема перевірки гіпотези така: якщо істинно А (гіпотеза), те істинно В (наслідок); В істинно (на підставі експерименту); звідси містять, що А (гіпотеза) істинно. Однак отриманий в такий спосіб висновок про істинність гіпотези є лише ймовірним, тобто не треба з посилок з логічною необхідністю. Підтвердження тієї або іншої гіпотези в окремому експерименті ще не є остаточним доказом її істинності, оскільки те саме наслідок може випливати (дедуктивно виводитися) з різних гіпотез. Навпроти, експериментальне спростування наслідків з гіпотези вважається спростуванням і самою гіпотезою (тому що з посилок “якщо А, то В ”і "невірно, що В" логічно необхідно треба "невірно, що А"), тобто для спростування гіпотези досить вказати хоча б на один суперечливий факт.

Гіпотеза намічає нові шляхи в науці, спрямовує розвиток творчої думки, сприяє руху від незнання до знання й цим породжує наукове передбачення. Гіпотеза застосовується як при пізнанні загальних причинних зв'язків і закономірностей, так і при встановленні причинно-наслідкових відносин між окремими явищами. Її використовують не тільки в наукових дослідженнях, але й у процесі пояснення конкретних фактів і подій.

 

5. Побудова й перевірка гіпотези

У своєму розвитку гіпотеза проходить ряд щаблів. Насамперед у ній висувається основне припущення про те, що шукають у процесі пошуку. Це зробити нелегко, з огляду на, що таке припущення повинне бути в якімсь ступені ймовірним. У процедурі висування основного припущення велике значення мають загальна й спеціальна ерудиція дослідника, глибина розуміння обговорюваної сфери знань, властиве йому творче мислення, уміння порівнювати, аналізувати, використовувати аналогії й, звичайно ж, уява й інтуїція.

Висуванням основного припущення розвиток гіпотези не обмежується, необхідно зазначене припущення обґрунтувати, тобто пройти другий щабель руху гіпотези. Обґрунтувати гіпотезу - значить показати, що основне її припущення висунуте не випадково, а спирається на ланку теоретичних і інших міркувань, що інші припущення менш ймовірні або зовсім неймовірні.

Третя стадія розвитку гіпотези - перевірка її як теоретична, так і практична. Перевірка гіпотези означає показ її істинності або хибності, відповідності або невідповідності дійсності.

Другий етап у логіці розвитку гіпотези - дедуктивне виведення наслідків з допущеної причини й зіставлення їх з перевіреними фактами.

Тут відбувається експериментальна перевірка гіпотези й одночасно її розвиток, наукове оформлення й уточнення як припущення про причину даного явища. Досягається це шляхом виведення наслідків, що випливають із передбачуваної причини, і критичного зіставлення їх з дійсними відносинами й властивостями досліджуваного кола явищ.

Третій етап логічного становлення гіпотези призводить у результаті ретельної перевірки до її підтвердження або спростування.

Отже, ми бачимо, що науковий пошук припускає два моменти: постановку проблеми й формулювання гіпотези. При успішному результаті, тобто при підтвердженні гіпотези, пошук завершується відкриттям. Відкриття утворить третю, завершальну стадію пошуку. Такий хід думки присутній в процесі побудови, розвитку й перевірки кожного гіпотетичного положення.

 

ЛЕКЦІЯ 8. ДОКАЗ

1. Сутність і значення доказу.

2. Логічна структура доказу.

3. Види доказів.

4. Логічні правила доказу.

5. Основні помилки в доказі.

 

1. Сутність і значення доказу

Практика показує, що в процесі обміну думками люди не пасивно сприймають і передають один одному судження й поняття про навколишній світ і власні дії. У бесіді, у суперечці, у дискусії, у ході обговорення будь-яких питань виробництва, науки й життєвого побуту люди переконують слухачів, читачів, співрозмовників і опонентів у правоті своїх поглядів, захищають, відстоюють і доводять істинність своїх суджень і понять, спростовуючи погляди, судження й поняття, які вони вважають помилковими. Багатовіковий досвід переконує, що обґрунтованість, доказовість - важлива властивість правильного мислення.

Термін “доказ" вживається в декількох значеннях.

1. Під доказом розуміють факти, за допомогою яких обґрунтовується істинність того або іншого положення.

2. Словом "доказ" позначають джерела відомостей про факти, наприклад літописи, розповіді очевидців, мемуари й т.п.

3. Доказ - це й процес мислення, логічний процес обґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доказ" вживається саме в цьому значенні. Логіка вивчає доказ як розумовий процес.

Доказ - це виведення одного знання з іншого, істинність якого раніше встановлена й перевірена практикою.

Питання про істину є центральним питанням не тільки діалектичної, але й формальної логіки. Але якщо в діалектичній логіці проблема істини розглядається й вирішується у всіх її аспектах, то формальна логіка вивчає лише одну з найважливіших сторін цієї проблеми - питання про те, як істину відокремити від омани, від неістини, як повинні логічно будуватися наші міркування, щоб у результаті цих міркувань прийти до істини.

Доказ і його прийоми перебували в центрі уваги майже всіх логіків від дня виникнення науки про мислення. Істинність доводів і логічна правильність аргументації грають винятково важливу роль у науці про ефективну організацію, мотивацію й стимулювання високоякісної професійної праці людей, зайнятих управлінською діяльністю у всіх сферах матеріального й духовного виробництва.

 

2. Логічна структура доказу

У всякому доказі є теза, підстави доказу (аргументи) і демонстрація (форма доказу).

Тезою доказу називається положення, істинність якого потрібно довести.

Аргумент (підстава, довід) - складова частина всякого доказу, під якою розуміється думка, істинність якої перевірена й доведена й котра тому може бути наведена для обґрунтування істинності або хибності висловлюваного положення.

Основними типами ар