Розвиток освіти і наукових знань в україні наприкінці ХХ – на початку ххі ст. Болонський процес і україна.

 

За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24 %. Тому після Лютого 1917 р. створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.
Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі. Більшість з накресленого Центральною Радою було здійснено при гетьмані П. Скоропадському. Зокрема, було відкрито 150 українських гімназій, засновано 350 іменних стипендій для учнів, почала відлік своєї історії у 1918 р. Академія наук України, яку очолив один з її організаторів і перший її президент В.І. Вернадський, засновані Національна бібліотека України, архів, галерея мистецтв, історичний музей, національний театр і т.п.
Після встановлення в Україні радянської влади досягаються успіхи в ліквідації неписьменності, розвитку вищої школи, науки і техніки.
У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети, про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, усі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи.
Здійснюючи реформу вищої освіти, Наркомпрос України у 1920 р. відмовився від такого типу вищих навчальних закладів як університети. Всі вищі навчальні заклади, і, передусім університети, було перетворено на інститути народної освіти (ІНО).
У 20-ті рр. на Україні, яка входила до складу СРСР, була ефективно проведена «українізація» системи освіти. Так, до 1927 р. 78 % шкіл, 40 % технікумів, 33 % вузів працювали з українською мовою викладання.
Надзвичайно важливого значення для розвитку науки і культури мало відновлення у 1933 р. університетської освіти в Україні. Університети почали функціонувати у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. На кінець другої п’ятирічки (1937 р.) у республіці склалася стабільна мережа вищих навчальних закладів, яка нараховувала 123 вузи, у тому числі 35 індустрійно-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних і т.п.
У післявоєнний період на Україні за короткий термін була відновлена освітня сфера, значно зміцнений вузівський сектор науки. Так, у системі вищих навчальних закладів Мінвузу УРСР на 1966 рік працювало 4 науково-дослідних інститутів, 37 проблемних і 68 галузевих лабораторій, обсяг наукових досліджень в усіх вузах України з 1956 р. (за 10 років) збільшився у 12 разів. У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії і т.д. СРСР перевершив США, над усе завдячуючи високому рівню освіченості населення.
На жаль, у 1970-1980-ті рр. недоліки, притаманні адміністративно-командній системі, негативно відобразилися і на сфері освіти та науки. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х рр. у декілька разів збільшили свої витрати на науку і освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи пріоритети у розвитку науки і народної освіти.
Багато правильних рішень у галузі освіти і науки було прийнято у 1985–1990 рр. Проте вони залишилися тільки на папері. Отримання Україною своєї державної незалежності, розпад СРСР кардинально змінили подальший процес реформування вищої школи, як і всієї сфери освіти.
За роки незалежності України зроблено суттєві кроки в розбудові національної системи освіти:
- розроблена нова законодавча база освітньої галузі;
- створено вітчизняні підручники і педагогічну пресу;
- оновлено зміст освіти, насамперед, у суспільно-гуманітарній сфері;
- розширено масштаби україномовної освіти;
- зроблено вагомі кроки щодо входження української освіти в Європейський і світовий освітній простір. Зокрема, приведено у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступневість освіти, розроблено держстандарти освіти, укладено угоди про співпрацю з більш як п’ятдесятьма країнами світу, у 2005 р. Україна приєдналась до Болонського процесу.
Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Так, валовий показник охоплення навчанням у 2003 р. в Україні становив 79,6 % (для порівняння: в середньому по світу – 65 %, по країнах, які розвиваються – 61 %, високорозвинених країнах – 94 %, У країнах Східної Європи та СНД – 77 %). Кількість студентів вищих навчальних закладів на 10000 населення збільшилася з 316 осіб у 1990 році до 512 у 2003 р. З іншого боку, на якості освіти в Україні негативно позначаються:
- задавнене недофінансування галузі (аналітики вважають, що навчальні заклади недоотримують від 40 до 60 % необхідних для їх нормального функціонування коштів);
- явно підвищена кількість студентів вищих закладів освіти, що навчаються на платній основі. Їх питома вага у 2003–2004 навчальному році склала 60 %;
- низький рівень заробітної плати освітян, зниження престижності науково-педагогічної праці, що ускладнює кадрову проблему у сфері освіти;
- недостатня забезпеченість підручниками, навчально-методичною літературою та інформаційними матеріалами;
низький рівень матеріально-технічної, особливо комп’ютерної бази навчального процесу, незабезпеченість енергоресурсами. Таким чином, науково-інформаційна, культурна та освітня сфера стають сьогодні системоутворюючими і стратегічно важливими факторами розвитку держави. Сучасна економічна кон’юнктура вимагає зміни бюджетної психології: капіталовкладення в гуманітарну сферу перестають бути ресурсовитратним і нерентабельним соціальним навантаженням на бюджет, а навпаки стають пріоритетною інвестиційно-прибутковою стратегією. Держава має стати основним інвестором, менеджером і фінансистом національної науково-інформаційної, культурної й освітньої структур.

 

Однією з найважливіших сфер розвитку євроінтеграції є сфера вищої освіти, де вона набула форм Болонського процесу. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum).

Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:

§ полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

§ зростанню привабливості європейської вищої освіти;

§ розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Слід зазначити, що БП не передбачає створенння повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року