Розвиток ідей ренесансу в Україні. Братства та їх роль у розвитку української культури. Полемічна література.

Стиль італійського Ренесансу прийшов в Україну розмірно скоро, й то трьома дорогами. Найраніша вела через Польщу та Закарпаття. Вже в 1510 р. польський король Жигмонт І закликає до Кракова форентійського архітектора Франческа делля Лоре, а відтак Береччія, творця величавої «Жигмонтівської» каплиці на Вавелі. З Кракова ренесансова «мода» поширилася на схід. Другий посередній шлях ішов з півдня, через Словаччину й Закарпатську Русь. Ратуша в Бардієві в Пряшівшині, почата в готичному, а закінчена в 1511 р. в ренесансовому стилі, була чи не першою на українських землях будівлею з ознаками нового стилю. Та був ще третій шлях — безпосередній, що його промостила пожежа, жертвою якої впав у 1527 р. Львів. Відбудова міста дала можливість праці цілій низці архітекторів і каменярів, а що тоді славилися як найкращі італійські майстри, то й не диво, що їм припала почесна роль започаткувати життя нового стилю в столиці Галицької волості.

Та не тільки Львів потребував будівничих. Розвиток торгівлі й добробуту в XVI в. уможливлював розбудову й поменших осередків. Архітектори-італійці, переважно уродженці Тесинського кантона Швейцарії, Ломбардії, Феррари, Болон’ї й Рима, напливають в Україну цілими гуртами, вступають у місцеві цехи і приймають не тільки місцеві «пришинки», а й питоменності місцевої культури. Італізуючи обличчя галицького будівництва, вони в не меншій мірі українізуються — формально й фактично. Невтаємниченому важко погодитись із фактом, що всі ті Прихильні, Щасливі, Нескори, Красовські й Капіноси, побіч своїх суто сарматських прізвищ, — ніякі не українці з уродження, а родовиті, хоча в основному акліматизовані італійці. Українськими були їхні цехові прозвища, але українським ставало й саме мистецтво тих синів Італії.

З’явившись у першій половині XVI в. у Львові, ті італійські архітектори розходяться звідтіля по Галичині (Старе Село, Жовква, Перемишль, Ярослав, Глибока, Старий Самбір, Поморяни, Бережани, Тернопіль, Єзупіль, Язловець), Волині (Луцьк, Володимир, Острог) і нарешті просякають на Подніпров’я. Працюють для всіх місцевих «націй» та віроісповідань, але коли в католицьких будівлях обмежуються механічним пересаджуванням стильових форм італійського Ренесансу на сирий ґрунт, то в зустрічі з українськими замовниками модифікують свою творчість згідно з особливими вимогами їхнього культу й образотворчої традиції. З того погляду термін «український Ренесанс» має повне право на громадянство в історії культури нашого краю.

Будівництво львівської Ставропігії. Одним із перших італійців, що започаткували життя нового стилю на українських землях, був Петро Італієць із Лугано, ім’я якого з титулом «королівського архітектора» зустрічаємо в міських актах Львова вже в 1543 р. Він-то й був виконавцем закінченої в 1559 р. Братської церкви Успіння у Львові. Була це будівля на типовому українському тридільному заложенні з трьома банями, причому ренесансова аттика, портал і викрої вікон надавали їй рис нового стилю. Два відпорники, що підпирали фасад, — це, мабуть, залишки прийомів будівельної техніки з доби готицизму. Нутро церкви було поліхромоване, а згори вона була викладена полив’яною цеглою. На жаль, ця перша ренесансова церква Успіння у Львові до нас не збереглася. Вона погоріла вщент у 1576 р. Характеристикою Корняктівської палати є її дуже вміло розчленований і смачно декорований фасад. Фон фасаду орнаментовано гладженою рустикою, типовою для будівель зрілого Ренесансу. Пишний портал, обрамований корінфськими колонами на високих постаментах і подвійним архітравом, оживлений характеристичними для Львова левиними й козацькими («сарматськими») маскаронами, голівками серафимів та цвітяними гірляндами. Через те, що палата була збудована наново не від основ, а на старій готичній підмурівці двох міщанських тривіконних домів, місце для порталу не випало посередині партеру. Над поземеллям на всю широчінь простягся балкон на кам’яних консолях, який доволі зручно відмежовує масивний партер від оживлених вікнами горішніх поверхів. Прямокутні вікна обрамовані різко профільованими лиштвами й перекриті трикутними причілками, опертими на корінфські консолі. Висока, теж рустикована, аттика, розбита сімома каріатидами на шість полів, перекрита іонічним архітравом і закінчена різьбленою діадемою людських постатей і дельфінів, у своїй скульптурній декорації є щонайменше пізнішого походження, барокового стилю.

Цілість фасад, як і тосканське аркадне підсіння, яке обігало колись усе подвір’я довкола палати, свідчить про тосканське походження правзорів нашої пам’ятки. Можна думати, що, крім Петра з Барбони, біля цеї будівлі працював його учень Паоло Домінічі Романус, для якого тосканські будівельні прийоми не були чужими. Прегарним є дорійський фриз під балкуванням, викладений із тригліфів, плоскорізьблених метоп і розет, які обігають увесь храм довкола. Краще продуманим і скомпонованим фризом не може похвалитися жоден храм ренесансового Львова.

Оскільки Успенська церква була щасливою спробою, то архітвором синтезу тридільного і трибанного заложення з ренесансовим оформленням у кам’яному матеріалі є невеличка Трисвятительська каплиця, втиснута в кут між Корняктівською вежею й Успенською церквою. Творцем її був згадуваний уже при будові першої Успенської дзвіниці Петро Красовський.

Закінчена в 1578 р., тобто в шість років по тому, як почалася будова Корняктівської вежі, каплиця все-таки зраджує прикмети ранньоренесансового стилю, тоді як вежа є твором другої, розвоєвої доби Ренесансу. Насувається припущення, що каплиця була готова в проекті й декоративних подробицях ще перед будовою вежі. Збудована з кам’яних квадрів на тридільному заложенні, вона, найправдоподібніше, в’яжеться конструкцією зі своєю дерев’яною попередницею. Три широкі поля її поздовжнього фасаду обрамовують чотири подвійні (підкладні) пілястри зі псевдокорінфськими капітелями, що підпирають сильно висунуте балкування з характеристичними розетами під плитою. Під балкуванням біжить фриз різьблених голівок серафимів. Два крайні поля фасаду виповнені широкими, луковими вікнами, а середуще декорує портал — один із найкращих у ренесансовому Львові. На невисоких постаментах, прикрашених левиними маскаронами, підіймаються дві напівколони, оплетені виноградною лозою. Капітелі колон — псевдокорінфські; вони підтримують різко профільоване балкування. Луки вікон і дверей зіпняті характеристичними для ренесансової декорації консолями. Поверх сплощеної покрівлі підіймаються три прегарні бані на гранчастих осьмериках підбанників. Штукатурна декорація підбанників своїми різьбленими колонками на консолях походить із часу обнови каплиці в 1671 р., про яку говорить таблиця з написом над порталом. Братства начали основывать собственные школы, нанимали преподавателей преимущественно из местного образованного населения. Сохранился «Порядок школы», которым руководствовались братские

школы Украины и согласно которому учитель, или «дидаскал» должен был быть «божеский, скромный, не гневным, не сквернослов, не колдун, не баснописец, не приверженец ереси а подспорье благочестия, что представляет собой образ добра в всему». Воспитывать детей он должен так, чтобы «не остался виновен ни за одного Богу Вседержителю, и потом отцам их, и ему самому». Для учителя все ученики должны быть равными, дети богатых и «сироты убогие», и те, что «по улице ходят подаяния просят». Этот труд свидетельствует, о том с какими мыслями основывали школу львовские мещане XVI ст., как высоко ценили они задачи учителя. Из-за такой большой ответственности, которая лежала на преподавателях, эти правила поощряли их «хорошо учить и наказывать непослушных не как тиран, а для науки».

В начале XVII ст. многочисленные братские школы существовали уже по весь Украине. В братских школах обучались дети всех слоев населения, а также и сироты. Существовали братские школы за счет взносов и небольшой платы за обучение, дети бедняков и сироты учились бесплатно.

Одной из важнейших видов деятельности Львовского братства, помимо школы, было книгопечатание. Когда во Львов приехал Иван Федоров, братство помогло ему основать типографию. В 1574 г. появляется его первая книжка «Апостол». Это была выдающееся событие, которое ознаменовала начало книгопечатания на Украине. Купив типографию Львовское братство, превратило город в центр православного книгопечатания.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки.

Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.