Поняття, предмет та методи політології.

Поняття, предмет та методи політології.

Політологія – наука, об’єктом вивченя якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством Предмет П. – закономірності становлення, функціонування, зміни політ. влади. Об’єкт – вся політична сфера життя суспільства, політика. Методи: 1. Загальні: * соціологічний підхід – з’ясування залежності політики від суспільства, * культурологічний – встановлення залежності політичних процесів від рівня політ. культури. *нормативно-ціннісний – орієнтує на розробку ідеалу політ. устрою, на необхідність використання у практ. політиці етичних цінностей і норм, * функціональний – аналіз реального життя з усіма його суперечностями, * біхевіористський – ґрунтується на дослідженні поведінки окремих особистостей і груп, * системний – політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції, * інституціональний – орієнтує на вивчення політичних інститутів. 2. Логічні: аналіз, синтез, метод поєднання історичного і логічного аналізу, метод моделювання, прогностичний метод, математичний метод. 3.Емпіричні: використання статистичних даних, аналіз документів, анкетування, лабораторні експерименти.

Функції політології та політики

Функції політології: Теоретико-пізнавальна реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз узагальнення й оцінку політ явищ. Репрезентує себе у вигляді сукупності теоретичних концепцій. Полягає у розробці основних концептуальних ідей які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах Методологічна яка визначає порядок аналіз закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань. Озброїти людину ефективними засобами пізнання політ реальності, філософськими і емпіричного аналізу. Світоглядна стверджує цінності, ідеали, норми цивілізованої політ поведінки, політ культури соціальних суб’єктів що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванні політичних інститутів. Ця функція сприяє розвитку політичного мислення. Важливу роль прогностична функція полягає у спрямованості політології на передбачення шляхів розвитку політ процесів різних варіантів політ поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політ. процесів, урахувань ресурсів політ влади, контроль. Політологія має велике виховне значення.

Функції політики: У політології виокремлюють (здебільшого на загаль­нодержавному рівні) такі функції політики— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;— інтеграція різних верств населення шляхом підпо­рядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);— забезпечення послідовності та інноваційності (онов-люваності) соц.. розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний харак­тер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне зна­чення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: екон., мораллю, правом, релігією, культ., еко­логією.

Місце політології в системі суспільних наук.

Політологія - наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов,вмінню пов´язувати політ. знання із суспільно-політ практикою.

Політичне життя є об´єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним.

Політологія пов*язана з такими науками як: політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами, політична історія, політична економія, соціологія політики, політична психологія, політична географія,політична антропологія та ін.. суспільні науки

Політологія взаємодіє та тісно пов'язана з рядом суспіль­них наук, об'єктом яких є політична сфера сусп.. життя. Насамперед, це філософія, історія, соціологія, юриспруден­ція, політ. економія, соц.. психологія.

Найтісніше взаємопов'язані соціологія та політологія. З погляду об'єкта та методів дослідж політологія та політ. соціол. різняться мало.

 

 

Політико-правове вчення Арістотеля і Платона.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його пра­цях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. П. спробував сформувати основні принципи ідеального суспільства. Аналізуючи форми держ. Правління, він їх поділив на: 1.Недосконалі: -тимократія(правління багатих, - олігархія (правління небагатьох), - демократія (маніпуляція неграмотним населенням). П.вважав, що демократія може легко перейти в охлократію, а та – в хаос, тому влада може легко захопитися тираном. 2. Ідеальні: - правління філософів. У праці «Закони» П. розповідає про ідеальну державу, яка змушує людей бути щасливими навіть проти їх волі. Це вже витоки тоталітаризму. Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три від­повідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона до­тримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спі­льність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Аристотель: - аналізує поняття «держава», «поліс», - визначає людину як політичну істоту, - Вважає, що держава вище за громадянина. Описав форми державного устрою: 1. Неправильні: - тиранія, - олігархія, - демократія. 2. Правильні: - монархія, - аристократія(правління кращих), - політія (поєднання олігархії, аристократії, демократії).

Аристотель розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може бра­ти участь у законотворчій, судовій і військовій діяльно­сті. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння кате­горії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, вті­лена у верховній владі і залежна від кількості правля­чих: один — монархія або тиранія; декілька — аристо­кратія чи олігархія, більшість — політія або демокра­тія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Законодавство — це політична діяльність, невід'ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління законів, а не людей. Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлен­ня політичної теорії як «науки наук», започатковує роз­виток політичної етики, політичної юриспруденції, вима­льовує обриси майбутнього класичного конституціоналіз­му, обґрунтовує право народу на законодавчу владу.

Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”. Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо). На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р. Конституція мала зовсім нову форму, не властиву українським документам до неї, - суспільного договору між провідником та народом, укладеного навічно. Вона була цілком реальною, бо складалася з переконанням у поверненні нового уряду в Україну, де документ матиме юридичну силу. Конституцію П. Орлика можна поділити на дві різних за функціями частини: декларативну та власне суспільний договір. Серед декларативних положень, яким приділено преамбулу та перші три статті документу, можна вділити такі: концепція етнічно - державної історії української нації, що пояснює наступні п‘ять постулатів;державна незалежність України; православна віра як державна релігія; вічність та недоторканість встановлених кордонів; Передбачались такі принципи управління державою: Стани України, тобто все населення обирають чотирьох кандидатів, одному з яких король надає гетьманство. Гетьман сам формує наймане військо, на яке йдуть податки з українських земель. Україна не має права вести осібну зовнішню політику і вступати під чиїсь потекції та в союзи. Україна має свій незалежний суд. Створюється своя виконавча влада: “осібні канцлери, маршалки, підскарбії і інші уряди народу Руського”. Ці канцлери призначають всіх духовних та світських посадовців, відають судовою справою. Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знай­шла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність дер­жавного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст».

Типи і форми держави.

Форма державного правління – характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з одним і з населенням. В залежності від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином побудовані та діють органи влади, політична наука вирізнює монархії та республіки.

Монархія (від грецького слова “єдиновладдя”) – це форма правління за якої, влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави – монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра, т.і.).Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна монархія є такою формою правління, коли вся повнота державної влади належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, що діє на основі конституції.

Республіка (від лат “суспільне діло”) – це форма правління, за якої голова держави є виборним та змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу. Згідно того, як формуються державні органи та якими єє принципи взаємин між ними, вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади грунтуються на принципах співробітництва.

Президентській республіці (США, Бразилія, Аргентина, Росія і т.д.) притаманні жорсткий поділ законодавчої та виконавчої влади.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і парламентом.

Типи держави

В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдині системи законодавства, правова і грошова система, єдина громадянство.(Польща, Угорщина,Італія, Швеція, Франція, Іспанія та ін.)

Федеративна держава є добровільним об’єднанням декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу. В наші часи федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика і т.ін.

Конфедерація уявляє собою досить своєрідну форму організації політичної спільності. Фактично це – союз декількох незалежних держав, які поєднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.ін.).

 

Правова і соціальна держава

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак:1. Верховенство права у всіх сферах суспільного життя 2. Юридична забезпеченість прав людини, наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту 3. Взаємна відповідальність особи і держави. 4. Розподіл влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами 5. Притаманність усім громадянам високої правової культури 6. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом» 7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін. Уся повнота законодавчої влади належить представникам закону. 8. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки 9. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав 10. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут 11. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству 12. Проведення державою політики соціальної поступки.Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

Теорія поліархії

Деякі політологи (Р.Даль)вирішили, що треба ввести для позначення реально-існуючих держав демократій спец. терміна – поліархія (багатовладдя). Поліархія – правління меншості, що обирається народом на конкурентних виборах. Теорія поліархії була сформульована Р.Далем, я теорія множинності центрів влади, тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Поліархія - політичний устрій, що характеризується, на найбільш загальному рівні, двома основними ознаками: поширенням громадянства на відносно велику частину населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб в уряді. Теорія поліархії ґрунтується на таких ідеях: здійснення влади виборними урядовцями: вільні і чесні вибори, право змагатися за здобуття урядових посад, загальне виборче право, свобода висловлювань, альтернативна інформація, наявність асоціацій, що діють автономно, наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом. Поліархія – влада меншості, обраної на конкурентних засадах. Цей термін введ.для позначення суч. демократій.

Типологія партійних систем

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Партійна система – це сукупність реально-значущих політ. партій,які беруть участь у боротьбі за владу і мають шанси на перемогу.

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

Етапи становлення нації.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

1. Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи. 2. Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших).

Виділяють чотири етапи розвитку націй:

- міжетнічна сумісність, ти­пова для індустр.-виробнич. суспільств, так званий первісний процес внутрішньонац. обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустр.-виробничому обміні.

- перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота не­ухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонац. користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустр.-виробничі сусп. стають індустр.-споживч.

- вторинний процес внутрішньонац. обміну,коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, фор­маліз. відносин - більш бюрократичних, прир для діяльності стабільних соц.. груп і сталих видів поділу праці й спож.

- етап міжетнічної суміс­ності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етніч­них груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етніч­ній основі і що цей процес має три стадії:

- академічний, коли пев­на етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї і вірування.

- культурний, коли відбувається становлення літератур­ної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей.

- полі­тичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, неза­лежності, суверенізації.

Економічний вимір політики

Ефективність економічної політики визначається за станом ВВП. Показники-критерії ефективності економ. політики: * темп інфляції (помірна 3-4% на рік, допустима 30% на рік), *величина дефіциту держ. бюджету (3-4% від планованого ВВП), *рівень золотовалютного резерву (не менше ¼ обсягу імпорту за рік), * приріст грошової маси на рік має відповідати плановому приросту ВНП, * об’єм страхових послуг у ВВП має складати не менше 4-8%, *частка власного капіталу комерц. банку має складати не менше 8% (Укр.: сер. 90-х – 3-3,5%), *стійкість національної валюти по відношенню до твердих цін. Вирішальні: рівень інфляції,стабільність курсу нац.. валюти, золотовалютний резерв. Також важливі показники: відсоток безробіття (не більше 5-6%), частка витрат на освіту, наукові витрати.

 

Конституція Пилипа Орлика.

Типи і форми держави.

З4.Теорія поліархії.

Типологія партійних систем.

Етапи становлення нації.

Економічний вимір політики.

Є) Б. Муссоліні.

42)Ознакою авторитарного політичного режиму є:

г) посилення ролі виконавчої влади.

43)Які з наведених суджень характеризують державний суверенітет:

г) незалежність держави від інших держав у її внутр….

44)Згідно з теорією правової держави:

а) дозволено лише те, що не заборонено законом;

б) держава повинна бути обмежена законом,

45)Головна відмінна ознака політичної партії:

в) претендування на політичну владу;

46)Масові партії від кадрових відрізняються:

а) значною кількістю членів;

47)Громадянська політична культура становить:

г) культуру влади, що враховує інтереси громадян.

48)Що є визначенням політичної партії:

в) найбільш активна частина соціальної групи, що виражає…

49)Доктриною захисту традицій і усталених цінностей є:

б) консерватизм;

50)Представниками консервативного напрямку української пол….

б) В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський;

51)Яке визначення найбільше відповідає поняттю "політична ідеологія"?

б) описання того, якою політика повинна бути;

52)Хто з названих мислителів розглядав ідеологію як форму…

б) К. Маркс;

53)Одним із завдань Гельсінської наради (1975 р.) є безпеки …

г) запобігти насильству з боку одних країн над іншими.

 

Поняття, предмет та методи політології.

Політологія – наука, об’єктом вивченя якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством Предмет П. – закономірності становлення, функціонування, зміни політ. влади. Об’єкт – вся політична сфера життя суспільства, політика. Методи: 1. Загальні: * соціологічний підхід – з’ясування залежності політики від суспільства, * культурологічний – встановлення залежності політичних процесів від рівня політ. культури. *нормативно-ціннісний – орієнтує на розробку ідеалу політ. устрою, на необхідність використання у практ. політиці етичних цінностей і норм, * функціональний – аналіз реального життя з усіма його суперечностями, * біхевіористський – ґрунтується на дослідженні поведінки окремих особистостей і груп, * системний – політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції, * інституціональний – орієнтує на вивчення політичних інститутів. 2. Логічні: аналіз, синтез, метод поєднання історичного і логічного аналізу, метод моделювання, прогностичний метод, математичний метод. 3.Емпіричні: використання статистичних даних, аналіз документів, анкетування, лабораторні експерименти.