Концепції політики і держави епохи Просвітництва.

Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині ХVІІІ ст. у Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких працівників був Ш.Л. Монтеск’є. Його політ. погляди викладені у працях “Перські листи” (1721), «Про дух законів” (1748). Монтеск’є виділив три форми правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держ: монархії невеликі, республіки – середнього розміру, імперії величезні.

Ш.Л. Монтеск’є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття “свобода” – це право “робити все що дозволено законом”, однак свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.Ж. Руссо, погляди якого викладені в працях “Судження про вічний мир”, “Про суспільний договір, а принципи політичного права” (1762). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловленню громадянами “головної загальної волі”.

Французький ідеолог і філософ К.А. Гельвецій, обґрунтував ідеї політичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, думки, совісті. Держава на думку Тельвеція повинна захищати інтереси більшості. Його політичним ідеалом була федеративна республіка.

Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є Т.Пейн, відомий своїм політичним трактатом “Здоровий глузд” (1776) і памфлетом “Права людини” (1791). Він вважав, що держава є результатом розвитку сусп., а завданням уряду є забезп. безпеку, права і свободи громадян.

Політико-філософські, правові вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І.Канта, Й.Фіхте, Г.Гегеля.

Політичні погляди І. Конта викладені у працях “До вічного миру”, “Мате фізика звичаїв”. Він є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І.Контом, базувалася на принципі поділу влади. На думку Конта, благо і і призначення держави полягає у досконалому праві. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Політичні погляди Й.Фіхте викладені у працях “Промови до німецької нації”, “Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали” та ін.

Політичні погляди Г.Гегеля викладені у працях “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права». Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти безспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громад. суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією,

Українська політична думка ХVІ-ХVІІІ ст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного жит-тя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного сусп. жит-тя.

Надзвичайно велика роль у житті укр.. народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип’якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезн. морал. значення й висувала її на провідне місце в організації України».

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України зафіксував принципи, покладені в ос-нову державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

Отже, у XVI—XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної особи, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого національна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp., визрівала стихійно — від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обов'язково під чиїмось протекторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суверенітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, підступні доноси, принизлива метушня між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-визвольного руху українського народу, найпомітнішою ознакою якого була лише постійна зміна одних гнобителів іншими.

Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”. Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо). На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р. Конституція мала зовсім нову форму, не властиву українським документам до неї, - суспільного договору між провідником та народом, укладеного навічно. Вона була цілком реальною, бо складалася з переконанням у поверненні нового уряду в Україну, де документ матиме юридичну силу. Конституцію П. Орлика можна поділити на дві різних за функціями частини: декларативну та власне суспільний договір. Серед декларативних положень, яким приділено преамбулу та перші три статті документу, можна вділити такі: концепція етнічно - державної історії української нації, що пояснює наступні п‘ять постулатів;державна незалежність України; православна віра як державна релігія; вічність та недоторканість встановлених кордонів; Передбачались такі принципи управління державою: Стани України, тобто все населення обирають чотирьох кандидатів, одному з яких король надає гетьманство. Гетьман сам формує наймане військо, на яке йдуть податки з українських земель. Україна не має права вести осібну зовнішню політику і вступати під чиїсь потекції та в союзи. Україна має свій незалежний суд. Створюється своя виконавча влада: “осібні канцлери, маршалки, підскарбії і інші уряди народу Руського”. Ці канцлери призначають всіх духовних та світських посадовців, відають судовою справою. Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знай­шла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність дер­жавного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст».