ТЕМА. ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА, ІСТОРІЯ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТЕМА. ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА, ІСТОРІЯ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ.



План:

1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПЕДАГОГІКИ.

2. ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА.

3. ПРЕДМЕТ ТА ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ПЕДАГОГІКИ.

4. ФУНКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ СУЧАСНОЇ ПЕДАГОГІКИ.

5. СИСТЕМА ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК.

6. З’ЯЗОК ПЕДАГОГІКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ.

 

Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції так називали найрозумніших, найталановитіших рабів, які супроводжували дітей рабовласників до школи, пізніше це були вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги, котрі займалися наставництвом, вихованням та навчанням дітей. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль­туру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні­верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстра­ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль­них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителів своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей . Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и накормили, а он на­чал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже­но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан­ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по­няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож­ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо­відність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка — складова народознав­ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро­дознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педаго­гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за­своєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-істо­ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз­селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко­му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо­го духовність, національну культуру, історію, а також здо­бутки народного і професійного мистецтва, які відобража­ють багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка — складова частина народної пе­дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство­рення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'я­ті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про вихов­ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня­ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря передбачає вихован­ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро­мадянина з яскраво вираженою українською національ­ною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь­ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже­ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе­дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Гертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки. Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа І навіть Бог—тіла особ­ливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світне вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський тео­лог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначе­на його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у за­хідноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.

Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кін­цевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теологи», «Сума про­ти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу томізму й не­отомізму

На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціально­го життя в Україні є повернення до основ релігії. Така по­треба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія е не-перевершеною і незамінного основою життєдіяльності біль­шості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу сис­тему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальнос­ті за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибо­ру дарує особистості істинну свободу,

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлен­ня. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальни­ти досвід виховання, сформулювати певні педагогічні по­ложення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах зна­ходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особисто­сті й держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зроби­ли грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обсто­ювали думку, що для формування людини необхідно про­будити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Дже­релом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, Творця світу.

Твір давньо­римського філософа і педагога Марка Квінтіліана “Про ви­ховання оратора” упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторич­них школах. Загалом давня педагогіка була нормативно-приклад­ною. Вона виробила низку правил, норм і приписів ви­ховної та навчальної діяльності відповідно до вимог того­часного суспільства.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Л. Ві-вес (1492—1540) в Іспанії, Ф. Рабле (1494 — 1553) і М. Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамсь-кий (1469 — 1536) в Голландії. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.

В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні ка­тегорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632—1704) у своїй праці «Думки про виховання» зосереджується на проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєд­нуються високоосвіченість з діловими якостями, тверді мо­ральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784), К.-А. Гельвецій (1715— 1771), П.-А. Гольбах (1723—1789), Ж.-Ж. Руссо (1712— 1778). Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у ви­хованні.

Демократичні ідеї французьких просвітителів розвивав видатний швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці (1746— 1827). Головне завдання виховання він вбачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи. Учений теоретично обґрунтував і практично довів доцільність по­єднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наочно­сті, поступовості й послідовності у навчанні, Песталлоці створив методику елементарного навчання.

Певний внесок у розвиток педагогіки зробив німець­кий педагог Й.-Ф. Гербарт (1776—1841). Відомі його ідеї чотириступінчастої структури уроку, виховуючого навчан­ня, системи розвиваючих вправ. Знаний німецький педа­гог Ф.-В.-А. Дістервег (1790—1866) виступав проти авто­ритарного виховання, обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, вивчав внутрішні суперечності педаго­гічних явищ, сформулював принципи відповідності вихо­вання природі та культурі народу, самодіяльності у вихо­ванні й навчанні.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивала­ся на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й вод­ночас терпимості та релігійності.

У XI—XIII ст. у Київській Русі побачила світ низка пе­рекладних і оригінальних книг — збірників статей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми («Палеї», «Зла-тоусты», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін.).

Педагогічні думки XV—XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому «Домострої». Педагогіка «Домострою» відобра­жала національні принципи, де суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, з вихованням по­чуття громадянського, патріотичного обов'язку. Поряд з настановами щодо виховання у дітей мужності, працьови­тості, бережливості тощо «Домострой» передбачав і фізич­ні їх покарання: «Любя сына своего, учащай ему раны . сокруши ему ребро». Однак вони не набули поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах За­хідної Європи.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого укра­їнського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщи­ни й народу.

Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683), П. Могила (1597—1647), Ф. Прокопович (1681—1736). Ідеал особистості патріота, носія свободи ос­півував І. Котляревський (1769—1838). На рівень європей­ських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко (1814—1861). Його твори дають широке уяв­лення про освітньо-виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральни­ми якостями, що здатна застосовувати свої знання в жит­ті, цінує мистецтво, любить працю.

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним е вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив ці­лісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби роз­виваючого навчання, збагатив принципи навчання.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й роз­в'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він роз­робив і втілив у практику принципи створення й педаго­гічного керівництва дитячим колективом, методику тру­дового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейно­го виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики ви­ховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особи­стості учня, педагогічної майстерності. Його перу нале­жать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важли­ву роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно ана­лізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній ді­яльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики нав­чання в сучасній школі є його підручник для педагогів «За­гальні методи навчання». У ньому детально проаналізова­но філософсько-психологічні засади навчальне-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів нав­чання. «Головна заслуга цього педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної педаго­гіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потре­бам державного будівництва українського народу».

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закла­дів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчен­ня та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічно­го центру. У березні 1992 р. засновано Академію педаго­гічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науков­цями АПН України обґрунтовано головні принципи сис­теми безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту ос­віти.

 

ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА.

До XVII ст. педагогіка розвивалась у рамках філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку.

Педагогіка досліджує виховання як свідомий і плано­мірний процес підготовки людини до життя і праці, роз­криває його сутність, закономірності, тенденції та перс­пективи, вивчає принципи і правила, які регулюють ви­ховну діяльність.

Як і кожна наука, педагогікапокликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Во­на аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, про­гнозувати результати виховання і здійснювати його від­повідно до потреб суспільства.

Педагогічна наукавиникла і розвивалась як теорія ви­ховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитин­стві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості — розу­мові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, мо­ральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недо­ліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.

 

ПРЕДМЕТ ТА ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ПЕДАГОГІКИ.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь.

Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.

Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. Їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.

Виховання здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду в процесі та в результаті залучення його старшим поколінням до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.Ці істотні особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин.

З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві (період від появи людини до виникнення держави називають первіснообщинним, або періодом докласового суспільства) найдосвідченіші мисливці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців, уже не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з них стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному суспільстві намітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які мали спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньому мав виконувати відповідні суспільні функції.Виховання зберігає свою специфіку і в наступних суспільно-економічних формаціях.

У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками, які на той час набули розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребувало тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духівництва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична система.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.026 с.)