Типи і структура уроків у початковій школі. В.О.Сухомлинський про психолого-педагогічні особливості побудови уроків у початковій школі.

Ключовим компонентом класно-урочної форми рганізації навчання є урок – форма організації навчання, за якої навчальні заняття проводяться вчителем із групою учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовленості протя­гом точно встановленого часу, за сталим розкладом.

Умовно кажучи, урок — це «відрізок» навчального про­цесу, який є закінченим за смислом, у часі й організаційно.

Від якості уроку залежить ефективність функціонування всієї школи. Тому багато теоретиків і практиків працюють над його вдосконаленням.

Сучасна класифікація уроків здійснюється на основі ди­дактичної мети. Авторами такої класифікації є В. О. Онищук, М. А. Сорокін, М. І. Махмутов та ін. Основні типи уроків у сучасній вітчизняній школі: · комбіновані (змішані) уроки; · уроки засвоєння нових знань; · уроки формування навичок і вмінь; · уроки узагальнення і систематизації знань; · уроки практичного застосування знань, навичок і умінь; · уроки контролю і корекції знань, навичок і вмінь.

Така класифікація є найзручнішою для планування, прогнозування діяльності вчителя, обгрунтування методики кожного уроку.

Кожен тип уроку має свою структуру, тобто етапи побу­дови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними. Ха­рактер елементів структури визначається завданнями, які слід постійно вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш оптимальним шляхом досягти тієї чи іншої дидак­тичної, розвиткової та виховної мети уроку. Визначення і послідовність цих завдань залежать від логіки і зако­номірностей навчального процесу. Зрозуміло, логіка за­своєння знань відрізняється від логіки формування навичок і вмінь, а тому і різниться структура уроків відповідних типів. Кожний тип уроку має свою структуру.

Підготовка вчителя до конкретного уроку. В. О. Сухомлинський зазначав, що вчитель до уроку готується все своє життя. Його підготовка до конкретного уроку включає: формулювання теми; визначення виховної, розвиткової та дидактичної цілей уроку; підбір конкретного матеріалу до теми; визначення структури вибраного типу уроку; визна­чення методики уроку; підготовку дидактичних засобів і ма­теріалів; визначення форми контролю й оцінки знань, на­вичок і вмінь; визначення місця й ролі спостереження, де­монстрування засобів наочності і опитування в рамках уро­ку; перевірку своєї готовності до уроку; перевірку готов­ності учнів до уроку.

Українська народна педагогіка. О.В.Духнович, К.Д.Ушинський про народну педагогіку.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Народна педагогіка- це галузь емпіричних знань і досвіду народу у поглядах на мету, зміст, форми і методи вих-ня підростаючого покоління.

Н.П. -це система прийнятих в даній місцевості засобів, форм і методів виховання що передаються від покоління до покоління як ЗУН. Термін НП в наук обіг впровадили Ушинський і Духнович.

Компоненти НП: українське родинознавство ( це уявлення народу щодо створення та збереження міцної і здорової та щасливої родини ), батьківська педагогіка(народна мудрість про соціалізацію дитини в сімї про передачу їй старшим поколінням дух-го та вир-го досвіду та прищеплення навичок культури поведінки), народне дитинознавство(усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови та руш сили розвитку фізіол-их, псих-их, емоц-их, вольових,пізнавальних процесів що відбуваються в організмі дитини з моменту народження до вступу в доросле життя),народна дидактика(народна мудрість що концентрується у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення піз-их сил дитини), Н.Пед-на деононтологія(це фор-ня необх. в думках і вчинках кожної Л{загальні людські цінності})

Народна педагогіка - це педагогіка рідної мови. Високоморальна. Народна педагогіка розглядає працю, як першооснову життя суспільства. Педагогіка народу широко використовує найцінніші надбання церковної педагогіки, котра своїми специфічними засобами впливала на виховання у дітей патріотизму, працьовитості, високих моральних якостей.

В народній педагогіці сформувалися три форми організації виховного процесу: індивідуальна (раннє виховання у колі сім'ї); групова (включення дитини у спілкування з однолітками), фронтальна (участь дитини у великих народних світах та обрядах).

Методи: 1. Метод формування суспільної сутності (розповідь, бесіда, порада, дискусія).. 2. Метод формування поведінки: уклад життя та діяльність дітей; вправи з метою виховання розумних звичок; дотримання режиму праці та відпочинку, виконання різних' доручень та обов'язків, що формують почуття відповідальності. 3. Методи стимулювання: суспільна думка, орієнтація на очікувану радість; застереження, заохочення. 4. Методи самовиховання. самооцінка; самопереконання; самозобов'язання.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских».

Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливого життя, далі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо – так у народі називають батьківську хату, як особливе місце для людини, а тим більше для дитини. “Важко виразити словами… - писав К. Д. Ушинський, - те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з тією родиною, з якої ми вийшли”.

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написан­ня ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" у 1857 р.

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати -в дітях людяність, людинолюб­ство, доброчинність.

Фізичне виховання молодших школярів та формування культури здорового способу життя.

Фізичне виховання відіграє значну роль у підготовці всебічно розвиненої молодої людини, здатної успішно трудитися в різних галузях господарства і соціально-культурної сфери, захищати Батьківщину.

Термін “фізична культура” має декілька значень. Під ним розуміють “втілення в самому чоловікові, результаті використання матеріальних і духовних цінностей, які відносяться до фізичної культури в ширшому розумінні, та як засвоєні людиною культурні знання, уміння, навички, які досягнуті на основі використаних засобів фізичного виховання показники розвитку і т.д.”

В цьому плані фізичну культуру школяра слід дивитися не тільки як заняття руховими вправами, процедурами, загартування.

Поняття фізична культура включає ще і широкий круг розумінь, які відносяться до занять про правильний режим раціонального харчування, дотримування правил гігієни, вироблення корисних звичок.

Такі задачі фізичної культури визначено в шкільній навчальній програмі. В ній ставиться задача виховувати навички культури поведінки, а також формувати у школярів поняття про те, що турбота людини про своє здоров’я, фізичний розвиток і підготовленість є не тільки його особистою справою, але сприяє і вивченню школярами теоретичних знань по фізичній культурі, фізіології і гігієні. В них зберігаються основні положення при руховому режимі, а також при особливостях занять фізичними вправами, їх значення в формуванні життєво важливих рухових навичок у школярів й підготовки їх до праці і захисту Батьківщини, про правила загартування і необхідності дотримування правил гігієнічних вимог, про корисні і шкідливі для здоров’я звички.