Основні фактори розміщення галузі

Українська легка промисловість нарешті вийшла на рівень світових стандартів.

Взуття та одяг національного товаровиробника користується успіхом на престижних міжнародних виставках.

Рівень якості вітчизняних товарів зріс настільки, що про це не можна було і мріяти 12—15 років тому. За роки незалежності відбулась революція і в якості, і асортименті. Виставки товарів легкої промисловості засвідчують, що за рівнем якості Україна вже обганяє Росію, Польщу, Угорщину та Чехію.

Виробництво якісно однакового товару в Україні й за кордоном може бути за різних конкурентних умов. Скажімо, в Україні існує певне законодавче поле — податкові норми, які впливають на ціну товаровиробника. Такі ж умови є і в наших зарубіжних конкурентів. Нині головним конкурентом української легкої промисловості є ринок Південно-Східної Азії. Якщо брати Західну і Центральну Європу, то за якістю наші товари не поступаються товарам цих країн, а за ціною конкурують з ними. Якщо ж брати країни Південно-Східної Азії, то за якістю їхні товари гірші за українські, проте за ціною конкурують з українськими товарами, бо мають значно нижчу вартість.

За останні роки довіра нашого споживача до українських товарів значно зросла. Українська легка промисловість експортує свої товари на суму близько 800 млн. дол. на рік до країн Західної Європи, США, Канади, де високі вимоги до якості. Це свідчить про досить високий рівень конкурентоспроможності наших товарів. Ті ж товари українські промисловці продають і на внутрішньому ринку, проте за ціною значно нижчою, ніж на Заході. Тобто, купуючи український товар, наші громадяни купують товар світового рівня за доступними йому цінами.

Це і здоровий прагматизм нашого споживача, до якого додається почуття патріотизму за свій товар, яке називають економічним націоналізмом. Проте без достатньої якості вітчизняного товару в Україні економічний націоналізм не розвивався б. Адже переваги вітчизняного товару багато людей в Україні визнали після того, як купили на базарі дешевий турецький чи китайський товар, який у них швидко зіпсувався. Я регулярно відвідую українські ринки і помітив таку цікаву деталь: виробники взуття азіатського виробництва (здебільшого китайського), рекламуючи товар, кажуть, що це спільне українсько-угорське чи українсько-польське виробництво. Жоден продавець на базарі не зізнається, що взуття — китайське.

В Україні успішно працюють як великі, так і середні й малі підприємства. Ефективність їх роботи не залежить від розмірів.. Ринок покаже, хто з них має право на існування. Сучасні українські великі підприємства, як правило, працюють на експорт. Вони мають свої кооперативні зв'язки із зарубіжними партнерами, які дають їм змогу одержувати великі замовлення і реалізовувати продукцію на західних ринках. На українському ринку такої мережі, яка працює на реалізацію товару, ще немає. І створити її надзвичайно складно або й просто неможливо. Тому на внутрішньому ринку успішно працюють малі й середні підприємства, бо гнучкіше можуть реагувати на потреби внутрішнього ринку. Оскільки відсутня велика мережа оптового продажу, яка є на Заході, вони самотужки створюють свою мережу збуту для реалізації товару. Проте тут є ще одна серйозна державна проблема. Українське законодавство створює несприятливі умови для роботи великих та малих підприємств. Є певні особливості оподаткування малих підприємств, простіші для виробника, завдяки чому вони можуть конкурувати з великими підприємствами.

Одним із флагманів вітчизняної легкої промисловості є Чернівецька фабрика «Трембіта», де шиють дуже якісні чоловічі костюми. Ця фабрика має найсучасніші технології.

Модні й якісні чоловічі костюми шиють також на Вінницькій фабриці «Володарка».

Житомирські шкарпетки користуються великим попитом на внутрішньому ринку. Відома торгова марка — Ужгородська швейна фабрика «Парада».

У Львові якісне жіноче взуття виготовляє фабрика «Лідер», а у Чернігові пристойне дитяче взуття — підприємство «Берегиня».

Можна назвати ще кілька десятків торгових марок, яким споживач довіряє.

Незважаючи на те, що рівень західних інвестицій в українській легкій промисловості невисокий, в Україні достатньо внутрішніх коштів, виробничих потужностей та висококваліфікованих технологів і менеджерів, аби налагодити конкурентоспроможне виробництво одягу чи взуття. Як тільки в Україні будуть створені нормальні податкові та інвестиційні умови, відразу знайдуться свої інвестори. Хоча легка промисловість — насправді нелегка. Рівень технологій, які застосовуються в галузі, достатньо високий. Це — і комп'ютери, і точна механіка, і складне проектування. Сучасна швейна машина, яку використовують на швейному чи взуттєвому підприємстві, коштує 3—5 тис. дол.

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося у радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати у Херсоні і Тернополі, камвольно-суконний — у Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовняно-прядильні фабрики у Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька обл.) і Богуславської (Київська обл.) суконних фабрик.

Бавовняна промисловість для виробництва тканин є першою серед галузей текстильної промисловості. На неї припадає 50,1 % всіх тканин, що виробляються. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувально-обробне виробництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі. У 2005р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загального виробництва тканин.

Вовняна промисловість — одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості. Вона виробляє 7,0 % усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька обл.), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську — тонкосуконна фабрика, Чернігові — камвольно-суконний комбінат і Кривому Розі — вовнопрядильна фабрика.

У Києві, Богуславі, Черкасах і ряді міст Чернівецької і Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівецької та Закарпатської областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини припадає 7,8%.

Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джутової промисловості, в Харкові — канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов'язана з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України випускає досить різноманітний асортимент продукції, однак за 1991—2005 pp. обсяги виробництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50 разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 2005 p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у взуттєвій промисловості України спостерігається істотне скорочення обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то у 2004 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

Трикотажною промисловістю України вироблено в 2005р. 27,0 млн. шт. трикотажних виробів. За 1991—2005рр. виробництво зменшилося в 12 разів. Вона має значну власну сировинну базу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська обл.). У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Львові й Червонограді (Львівська обл.) працюють панчішні фабрики.

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці (Додаток А)