Центральні органи ендокринної системи

71) Запровадження

Основна функція системи кровообігу – транспорт кисню відповідно до метаболічними потребами організму. Граючи істотну роль переважають у всіх процесах, які його життєдіяльність, вона має як високої вибірковістю стосовно змін внутрішнього середовища, і адаптаційної стабільністю до зовнішніх впливів.

Система кровообігу виконує роботи вистачить, багато в чому переважаючий можливості аналогічних технічних пристроїв. За період її життя серце виробляє у середньому близько 3 млрд. скорочень. Сумарний обсяг крові,перемещаемой у своїй, становить близько кубічного кілометра, тоді як обсягполостних утворень серця вимірюється лишемиллилитрами. При фізичної навантаженні значення ударного обсягу крові (>УОК) можуть збільшуватися до 200 % і більше, а хвилинного обсягу кровообігу (МОК) - до 500 %, що свідчить про високої функціональноївариабельности системи кровообігу і його великих адаптаційних можливостях.

Одне із завдань, розв'язувана системою кровообігу, залежить від забезпеченні безлічі басейнів мікроциркуляції необхідною кількістю крові. Проте функція її за цьому непросто у підтримці певного обсягу кровообігу та її раціональному розподілі, а своєчасному зміні об'ємного кровотоку відповідно до постійно змінюваними потребами тканин в кисні.Гемодинамический процес дуже складний і з крайнього заходу, перестав бути статичним.

У підтримці необхідного рівнягемодинамики провідна роль відводитьсятранспортно-демпферной (судинної)субсистеме кровообігу, насосної функції серця й обсягу циркулюючої крові (>ОЦК).

>Интегральним показником функції кровообігу прийнято вважати показник хвилинної продуктивності серця, аналогічно, як із оцінці функції дихання найбільш універсальним є рівень оксигенації змішаної венозної крові,оттекающей з малого кола до лівогопредсердию. Проте продуктивність серця, ні артеріальний тиск чи частота пульсу, що вони беруться ізольовано, що неспроможні дати повного уявлення про адекватність серцевого викиду кисневому обміну, і навіть про рівень функціональної напруженості системи кровообігу. Так, пригиперфункциигемодинамики споживання кисню зростає разом із хвилинною обсягом лінійної залежності - взаємозв'язок кровообігу з зовнішнім ітканевим диханням тут очевидна. У випадку зниження продуктивних параметрів кровообігулимитирующим чинником при переважну більшість патологічних станів виявляється серцевий викид. Тому оцінка функції серцево-судинної системи повинна враховувати як параметри, що свідчить про рівні її продуктивності, а й ступінь постачання тканин киснем і культурний рівень споживання ними останнього. Оцінюючи продуктивності серцево-судинної системи необхідно враховувати хвилинний обсяг кровообігу (МОК), загальне споживання кисню (ПО₂) і непередбачуване напруження (зміст) кисню в змішаної венозної крові

Пу́льс, жи́вчик або живе́ць — це ритмічні коливання (поштовхи) стінки артеріальних судин, спричинені підвищенням тиску в аорті під час скорочення серця(систоли). В медичній практиці застосовують абревіатурне позначення даного параметра - PS(латинські літери). Він може бути визначений у будь-якому місці, де артерія може бути притиснута до кістки. Наприклад, на шиї (сонна артерія), на запястку (променева артерія), під коліном (підколінна артерія), з внутрішньої сторони ліктя (плечова артерія), біля щиколотки (великогомілкова артерія), або безпосередньо вислуховуючи серцебиття.

Характеристики пульсу залежать від швидкості, ритму та сили пульсової хвилі. Швидкість, ритм та сила пульсової хвилі залежать від систолічного об'єму крові серця, стану серцевих клапанів, об'єму крові в системі кровообігу та від тиску у капіллярах.

При кожному серцевому скороченні артерії пульсують, коли кров проштовхується через них. (Пульс — хвиля коливань, що розповсюджуються по стінкам аорти, та виникають при скороченні лівого шлуночка серця.) Частіше за все пульс визначають намацуючи трьома пальцями біля основи кисті руки ззовні над променевою кісткою або біля основи скроневих кісток. Зазвичай пульс рахують упродовж 6 або 10 секунд та помножують відповідно на 10 та 6 (рахунок упродовж 6 секунд застосовують на висоті навантаження).

Пульс здорового нетренованого чоловіка у стані спокою — 70–75 ударів за хвилину, жінки — 75–80. При фізичному навантаженні, зміні емоційного стану, а також при пов'язаних з дефіцитом гемоглобіну в крові та інших захворюваннях частота пульсу збільшується, тому що організм людини стандартно реагує на потребу органів та тканин збільшеного кровопостачання прискоренням серцевих скорочень.

На частоту пульсу впливає також зріст (зворотна залежність — чим вище зріст, тим менша кількість серцевих скорочень у хвилину), вік (пульс немовляти у стані спокою дорівнює 120–140 ударів за хвилину, і тільки до 15 років досягає норми), стать (у чоловіків в середньому пульс дещо нижчий, ніж у жінок), натренованість організму (при постійних активних фізичних навантаженнях пульс у стані спокою зменшується). В професійних спортсменів пульс до навантаження — 70–90 ударів за хвилину. Після — 90–100. Тренованість також впливає на пульс. У нетренованих пульс після підняття 7 кг - 100–120 ударів за хвилину. Після нетривалого бігу 120–150 ударів за хвилину. А після серйозного фізичного напруження, наприклад, бігу на велику дистанцію, сильне навантаження на м'язи і т. п. пульс може досягати 150–205 ударів за хвилину.

Характеристики пульсу:

1. Поверхневиий - Глибокий;

2. Швидкий - Повільний;

3. Твердий - М'який;

4. Ниткоподібний - Великий;

5. Сильний - Слабкий;

6. Частий - Зріджений;

7. Ритмічний - Неритмічний (рівний - нерівний) та ін.

У здорової людини пульс повинен бути рівним за всіма своїми параметрами - силі, наповненням, напруженності. Нерівний пульс говорить про наявність захворювання.

Нормальна частота пульсу для різних вікових категорій:

· Дитина після народження - 130 уд/хв;

· Від народження до 1 року - 120 уд/хв;

· Від 1 до 2 років - 100 уд/хв;

· Від 3 до 7 років - 95 уд/хв;

· Від 8 до 14 років - 80 уд/хв;

· Середній вік - 72 уд/хв;

· Похилий вік - 65 уд/хв;

Кров'яний тиск — тиск, який кров надає на стінки кровоносних судин, або, інакше кажучи, перевищення тиску рідини в кровоносній системі над атмосферним тиском. Це один з найважливіших параметрів, що характеризує роботу кровоносної системи.

 

Виділяють наступні види кров'яного тиску:

· Артеріальний тиск

· Центральний артеріальний тиск

· Венозний тиск

· Центральний венозний тиск

· Капілярний тиск

· Тиск в порожнинах серця

· Тиск заклинювання легеневої артерії

Діастолічний тиск відзначається як нижня цифра. Вона показує значення тиску в момент розслаблення серцевого м’яза. Потрібно відзначити, що це мінімальний тиск в артеріях. Цей параметр говорить про силу опору периферичних судин. Амплітуда коливань тиску крові спадає в міру її просування по судинах. Необхідно відзначити важливий момент, що венозний і капілярний тиск мало залежить від фази серцевого циклу.

Систолічний тиск — це верхня цифра параметра. Показує рівень тиску, коли серцевий м’яз стискається і виштовхує кров в артерії. Систолічний тиск залежить від сили скорочення серця.

Норма кров’яного тиску здорової людини становить 120/80. Різниця між систолічним і диастатический тиском зазвичай складає 30/40. Ця різниця називається пульсовий тиск.

У багатьох людей може спостерігатися стійке підвищення величини артеріального тиску. Цей симптом називають артеріальною гіпертензією. Також спостерігають і зворотний процес, а саме стійке зниження величини артеріального тиску, тобто артеріальну гіпотензію. Ці симптоми можуть з’явиться тривожним знаком, тому що можуть привести до таких хвороб як гіпертонія і гіпотонія відповідно.

Необхідно знати, що люди старше п’ятдесяти років, які відчувають високу систолічний тиск, набагато більш беззахисні перед розвитком захворювань серцево-судинної системи. Тому в першу чергу слід звертати увагу на показник систолічного тиску, а не діастолічного.

Діастолічний і систолічний тиск повинен бути в нормі. Достеменно відомо, що будь-які відхилення від норми в будь-яку сторону можуть негативно позначитися на здоров’ї людини. При появі симптомів необхідно відразу звернутися до лікаря. Він допоможе вам впорається з цією кризою. Також відомо, що найбільш часто, гіпертонією або гіпотонією страждають люди похилого віку. За час життя будь-якої людини серце втомлюється, адже воно ніколи не зупиняється. Тому потрібно особливо уважно стежити за станом своєї серцево-судинної системи в цілому, ну і за загальним здоров’ям звичайно.

 

72) Кров рухається по судинах завдяки ритмічній роботі серця. Під час скорочення шлуночків кров під тиском нагнітається в аорту і легеневий стовбур. Тут розвивається найвищий тиск — 150 мм. рт. ст. У міру просування крові по артеріях тиск знижу­ється до 120 мм. рт. ст., а в капілярах — до 22 мм. Найнижчий тиск у венах; у великих венах він нижче атмосферного.

Кров зі шлуночків викидається порціями, а безперервність її течії забезпечується еластичністю стінок артерій. У момент ско­рочення шлуночків серця стінки артерій розтягуються, а потім через еластичну пружність повертаються в початковий стан ще до чергового надходження крові зі шлуночків. Завдяки цьому кров просувається вперед. Періодичне хвилеподібне розширення сті­нок артеріальних судин, синхронне зі скороченнями серця, нази­ваються пульсом (від лат. pulpus — удар, поштовх). Він легко прощупується в місцях, де артерії лежать на кістці (променева, тильна артерія стопи). Рахуючи пульс, можна визначити частоту серцевих скорочень і їх силу. У дорослої здорової людини в стані спокою частота пульсу дорівнює 60-70 ударам на хвилину. При різних захворюваннях серця можлива аритмія — порушення ритму серцевих скорочень. Частота серцевих скорочень більше 90 за хвилину називається тахікардією, а менше 60 ударів — бради­кардією.

З найбільшою швидкістю кров тече в аорті — близько 0,5 м/с. Надалі швидкість руху падає і в артеріях досягає 0,25 м/с, а в ка­пілярах — приблизно 0,5 мм/с. Повільна течія крові в капілярах і велика протяжність останніх сприяють обміну речовин (загальна довжина капілярів в організмі людини досягає 100 тис. км., а за­гальна поверхня всіх капілярів тіла — 6300 м²). Велика різниця в швидкості течії крові в аорті, капілярах і венах зумовлена неод­наковою шириною загального перетину кров'яного русла в його різних ділянках. Найвужча така ділянка — аорта, а сумарний просвіт капілярів в 600-800 разів перевищує просвіт аорти. Цим пояснюється уповільнення течії крові в капілярах.

Рух крові по судинах регулюється нервово-гуморальними фа­кторами. Імпульси, що посилаються по нервових закінченнях, можуть викликати або звуження, або розширення просвіту судин. До гладкої мускулатури стінок судин підходять два види судино­рухових нервів: судинорозширювальні та судинозвужувальні.

Імпульси, що йдуть по цих нервових волокнах, виникають у судиноруховому центрі довгастого мозку. При звичайному стані організму стінки артерій дещо напружені та їх просвіт звужений. З судинорухового центру по судинорухових нервах безперервно поступають імпульси, які й зумовлюють постійний тонус. Нервові закінчення в стінках судин реагують на зміни тиску й хімічного складу крові, викликаючи в них збудження. Це збудження посту­пає в центральну нервову систему, результатом чого є рефлектор­на зміна діяльності серцево-судинної системи. Таким чином, збі­льшення і зменшення діаметрів судин відбувається рефлекторним шляхом, але той самий ефект може виникнути і під впливом гу­моральних чинників — хімічних речовин, які знаходяться в крові та поступають сюди з їжею і з різних внутрішніх органів. Серед них мають значення судинорозширювальні та судинозвужуваль­ні. Наприклад, гормон гіпофіза — вазопресин, гормон щитовидної залози — тироксин, гормон надниркових залоз — адреналін зву­жують судини, посилюють всі функції серця, а гістамін, що утворюється в стінках травного тракту і в будь-якому працюючо­му органі, діє протилежно: розширює капіляри, не діючи на реш­ту судин. Значного ефекту на роботу серця надає зміна вмісту в крові калію та кальцію. Підвищення вмісту кальцію збі­льшує частоту і силу скорочень, підвищує збудливість і провід­ність серця. Калій викликає прямо протилежну дію.

Розширення і звуження судин в різних органах істотно впливає на перерозподіл крові в організмі. До працюючого орга­ну, де судини розширені, прямує крові більше, до непрацюючого органу — менше. Депонуючими органами є селезінка, печінка, підшкірна жирова клітковина. У разі крововтрати кров із цих органів поступає в загальний кровотік, що дозволяє підтримувати кров'яний тиск.

Лімфообіг. Рух лімфи по судинах називається лимфообігом. Лімфатична система сприяє додатковому відтоку рідини з орга­нів. Стінки лімфатичних судин тонкі й, подібно венам, мають клапани. Рух лімфи дуже повільний (0,3 мм/хв..) і відбувається завдяки скороченню м'язів тіла та стінок лімфатичних судин. Вона рухається лише в одному напрямку — від органів до серця. Лімфатичні капіляри переходять у більш крупні судини, які збираються в правий і лівий грудні протоки, що впадають у великі вени.

По ходу лімфатичних судин розташовуються лімфатичні вуз­ли: в паху, в підколінній і паховій западинах, під нижньою щеле­пою. До складу лімфатичних вузлів входять клітини, які мають фагоцитарну активність. Клітини лімфатичних вузлів беруть участь в утворенні антитіл і лімфоцитів. Важливе значення у ви­робленні імунітету мають мигдалики (лімфоїдні скупчення в об­ласті зіва) і лімфатичні вузли травного каналу.

 

73)озвиток і вікові особливості серцево-судинної системи
Серце закладається спочатку у вигляді двох правої і лівої трубок, що виникають з мезенхіми і розташованих в області головної кишки; в процесі розвитку ці парні трубки зливаються, утворюючи одну трубку з двухшаровою стінкою. Надалі шляхом поступового перетворення внутрішній шар трубки організовує ендокард, а зовнішній шар – міокард і епікард. В процесі зростання трубка з подовженої переходить в S-образну. Далі ця зігнута трубка зазнає дуже складні зміни відносно положення, розмірів, зовнішньої форми і будови порожнини. Усередині її порожнини з'являються перегородки, що розділяють серце на чотири камери. Усередині камер з потовщень ендокарду утворюються атріовентрикулярні клапани і заслінки.
В процесі розвитку серце поступово з шийної області опускається в грудну, де залежно від віку міняє своє положення. У новонародженого серце займає поперечне положення і відтіснене назад збільшеною вилочковою залозою. Крім того, збільшена печінка зумовлює високе стояння серця: його верхівка проектується на рівні четвертого міжребер’я зліва, до 5 років вона розташована на рівні п'ятого міжребер’я, до 10 років майже досягає рівня верхівки дорослої людини.
Передсердя і шлуночки розвиваються нерівномірно. У новонародженого і в перші місяці грудного віку зростання передсердя протікає більш інтенсивно, ніж зростання шлуночків; на другому році життя зростання їх загалом однакове.
Починаючи з 10-річного віку, навпаки, шлуночки випереджають в зростанні передсердя; при цьому більш інтенсивно протікає зростання лівого шлуночка. З кінця першого року серце починає розташовуватися в косому положенні. Маса серця у новонародженого в середньому 24 г, до 8 міс. вона подвоюється, до 2-3 років – збільшується в 3 рази, до 5 років – в 4 рази; в період статевого дозрівання спостерігається посилення зростання серця. Кровоносні судини, елементи крові – вся кровоносна система утворюється з мезобласту, з кліток мезенхіми. Закладка судин відбувається в двох місцях: в кров'яних островах зовні тіла ембріона, і усередині нього; обидві ці системи судин на 3-й тижню розвитку з'єднуються, але в подальшому розвитку перші редукуються. Розвиток судин відбувається одночасно з розвитком серця. Мезенхімні клітини в ході розвитку перетворюються на ендотелій – внутрішній шар кожної судини; надалі він оточується ще двома шарами: середнім – м'язовим і зовнішнім – з’єднувальним; обидва вони розвиваються також з мезенхіми.
У новонародженого є ті ж судини, що і у дорослого. Ряд їх відрізняється положенням, відношенням до сусідніх органів, розмірами їх кола, особливостями в будові стінки, ступенем розвитку. Наприклад, коло легеневого стовбура більше, ніж коло аорти. Дуга аорти у новонародженого розташована більш горизонтально, ніж у дорослого. Загальна сонна артерія у новонароджених по своєму ходу не пряма, як у дорослого, а з деякою опуклістю назад і зовні. Місце її розділення на зовнішню і внутрішню сонні артерії розташовується значно вище (на рівні II шийного хребця), ніж у дорослого; надалі воно поступове опускається. Ниркові артерії і вени у новонародженого залежно від положення нирок також розташовуються криво, а надалі з опусканням нирок приймають горизонтальне положення.
Порівнюючи вени і артерії відносно вказаних вище особливостей, слід сказати, що у новонародженого вени менш розвинуті, ніж артерії, але зростання їх більш інтенсивне. По своєму ходу у новонародженого вони більш прямолінійні і клапани недостатньо розвинуті.
Лімфатичні судини і лімфатичні вузли виникають з мезенхіми по ходу крупних вен у вигляді лімфатичних мішків; це відбувається на 6-7-й тижню внутрішньоутробного періоду, і, як видно, починається пізніше за утворення кровоносних судин. Лімфатичні судини, як і кровоносні, вистилає зсередини ендотелієм. В кінці 3-го місяця з цих мішків, спочатку в яремній і клубово-пахових областях, утворюються лімфатичні вузли. Лімфатична система новонародженого має деякі особливості, що відрізняють її від цієї системи у дорослого. Це стосується головним чином кількості лімфатичних вузлів. Кількість регіонарних вузлів у новонародженого більше, ніж у дорослого. Це відноситься до потиличних, навколовушних, предгортанних вузлів. Будова самого лімфатичного вузла у новонародженої дещо інша, ніж у дорослого: у вузлах слабо розвинуті центри розмноження, вельми різноманітна форма синусів. Цистерна грудної протоки дуже слабо розвинута, грудна протока прямолінійна. Стінки лімфатичних судин дуже тонкі.
Селезінка закладається в кінці першого місяця ембріонального періоду в області дорсальної стінки сальникової сумки у великій кривизні шлунку. На початку 3-го місяця вказане скупчення починає звільнятися від стінки сумки і залишається пов'язаним тільки з тими кровоносними судинами, які проникають в майбутні ворота органу. У новонародженого селезінка залягає так, що її верхній полюс розташовується на рівні VIII ребра зліва, нижній – на рівні XI ребра, у дітей у віці 6 міс. верхній полюс визначається на рівні IX, нижній – на рівні XI-XII ребра.
Вікові зміни серцево-судинної системи
З віком погіршується робота серцевого м'яза. Під час фізичного навантаження серце погано забезпечує організм кров'ю, тканини не забезпечуються в належній мірі киснем, через це значно зменшуються фізичні можливості людини, швидко наступає стомлюваність.
Потрібно організовувати регулярний «передих» при роботі літнім людям, тому що їхній організм погано відновлює потрачену енергію. Їх організм погано готується до майбутньої фізичної роботи, погано підтримує ритм роботи і погано потім відновлюється. Не можна їх примусити відразу, швидко щось зробити, наприклад, відразу швидко піти або почати швидко одягатися.
Крім того, в результаті зменшення еластичності кровоносних судин при фізичній роботі різко підвищується артеріальний тиск. Літні люди часто скаржаться на виникнення задишки, порушення ритму серця при виконанні фізичної роботи або під час нічного сну.
Якщо літня людина вимушена багато часу проводити сидячи або стоячи, у неї розвивається набряк ніг, варикозне розширення вен нижніх кінцівок. У такому разі можна користуватися еластичними панчохами або бинтами, періодично (5-10 хвилин кожні 2-3 години) лягати і піднімати ноги так, щоб вони були вищими за тулуб, при цьому дуже добре робити рухи, що нагадують кручення педалей велосипеда. Артеріальний тиск з віком звичайно підвищується.
Важливо пам'ятати, що у літніх людей при раптових ситуаціях, наприклад переляку, стресі, артеріальний тиск може різко піднятися або, навпаки, різко впасти. Таке трапляється, наприклад, при ортостатичному колапсі, коли при швидкому переході з горизонтального положення у вертикальний артеріальний тиск різко падає, що може супроводжуватися втратою свідомості. Особливо часто це буває у хворих, які одержують препарати, що знижують артеріальний тиск, сечогінні і ін.
Літнім людям не слід різко вставати. Небезпечно різко підійматися і сідати в ліжку після нічного сну або після тривалого лежання. Це часто приводить до падіння з ліжка або з крісла, особливо, якщо воно глибоке. Якщо є можливість, краще допомогти пацієнту піднятися. Робити це треба поволі, поетапно, щоб серце і судини змогли компенсувати зміну положення.
Відповідно до адаптаційно-регуляторної теорії вікового розвитку, разом з руйнівним процесом старіння відбувається процес антистаріння, направлений на збереження життєздатності старіючого організму. Залежно від надійності механізмів саморегуляції, старіння може проходити по двох варіантах – фізіологічному (природному) або патологічному (прискореному).
Фізіологічне старіння є передумовою активного довголіття, тоді як прискорене старіння (ВУС) сприяє розвитку патологічних станів і хвороб. В переважаючій більшості випадків старіння людини відбувається по прискореному (передчасному) типу.
Стан серцево-судинної системи впродовж старіння
Фізіологічне старіння характеризується природним початком і поступовим розвитком вікових змін, що обмежують здатність організму адаптуватися до навколишнього середовища.
Під передчасним старінням (ПС) слід розуміти будь-яке часткове або більш загальне прискорення темпу старіння, що призводить до того, що індивідуум «випереджає» середній темп старіння групи здорових людей відповідної вікової групи.
Характерною межею ПС є більш значне, ніж при фізіологічному старінні, обмеження пристосованих можливостей організму. У свою чергу, це приводить до різкого скорочення резервних можливостей функціонування організму. При ВУС, як правило, усугубляє нерівномірність змін в органах і системах.
Як фізіологічне, так і прискорене старіння обумовлено внутрішніми (генетичними) і зовнішньо середовими чинниками. Ці чинники можуть включатися на різних етапах розвитку фізіологічного старіння, видозмінюючи його механізми і прояви, позначаючись на темпі і характері розвитку старечих змін.
В даний час доведена роль генетичного чинника в розвитку передчасного старіння. Так, відомі випадки прогерії, коли характерні для немолодого і старечого віку зміни зовнішнього вигляду і діяльності внутрішніх органів відбуваються вже в ранньому віці. Багато дослідників відзначали, що серед людей, у яких батьки були коротко жителями, у всіх вікових групах вище показники смертності.
Генетичний чинник грає важливу роль в розвитку артеріальної гіпертонії, цукрового діабету, дисліпопротеїдемій, ряду ін. захворювань і патологічних станів, які самі приводять до передчасного старіння і смерті до досягнення видової біологічної межі життя людини (90-100 років). Тому раннє виявлення і лікування патологічних процесів є важливим моментом в комплексі заходів, направлених на профілактику передчасного старіння.
Серед захворювань серцево-судинної системи, прискорюючи темп вікових змін організму, слід зазначити, перш за все, атеросклероз і артеріальну гіпертензію.
Хронічні неспецифічні захворювання легенів роблять несприятливий вплив на кисневе постачання тканин, приводять до розвитку гіпоксії, яка прискорює темп вікових змін організму. До прискореного старіння також приводять хронічні захворювання шлунку, печінки, кишечника, центральної нервової системи (церебральний атеросклероз, паркінсонізм і ін.), ендокринної системи (цукровий діабет, гіпо- і гіпертиреоз, ожиріння, пухлини надниркових залоз).
Одним з чинників, що визначають тип старіння людини і тривалість його життя, є соціально-економічні умови. Від рівня економічного розвитку країни і особистих доходів населення залежить рівень соціального захисту, медичного обслуговування, якість живлення, можливість побудови правильного способу життя, здійснення екологічних програм і ін. В зарубіжних дослідженнях показано, що середня тривалість життя напряму залежить від рівня доходів населення, особливо тієї їх частини, яка прямує на особисте споживання (харчування, фізкультура, відпочинок, ліки і ін.). Так, із збільшенням доходів індивідуума, направлених на особисте споживання, очікуваний приріст тривалості життя складає 1 рік на кожні 1000 доларів США.
Обмеження рухової активності людини (гіподинамія) в поєднанні з наростанням інтенсивності нервово-психічної діяльності сприяє розвитку багатьох захворювань і прискореного старіння. В немолодому і старечому віці гіпокінезія особливо негативно позначається на функціональному стані різних органів і систем, перебігу обмінних процесів. В цьому віці створюється як би порочний круг – старіння обмежує м'язову активність людини, а вікова гіпокінезія, у свою чергу, сприяє розвитку передчасного старіння.
У людей, що систематично займаються фізичною працею, фізкультурою, значно повільніше знижується м'язова сила, фізична працездатність, зберігається висока толерантність до фізичного навантаження. Фізичні навантаження помірної інтенсивності зменшують ступінь постаріння серцево-судинної системи, що свідчить про їх геропротекторну дію на організм.
Так, у літніх людей, що регулярно тренуються, ступінь старіння серцево-судинної системи (різниця між функціональним віком серцево-судинної системи і календарним віком) протягом 3-річного періоду спостереження поступово зменшується. У осіб контрольної групи, які вели звичайний спосіб життя, за цей період посилилися вікові зміни серцево-судинної системи, що знайшло віддзеркалення в збільшенні різниці між функціональним і календарним віком.
Примітно, що навіть після припинення фізичних тренувань, якщо вони продовжувалися більше 12 місяців, в подальшому спостерігається менш значне зниження функціональних можливостей серцево-судинної системи, ніж у літніх людей, що не займалися фізичними тренуваннями. Отже, фізична активність є найважливішою умовою нормального, фізіологічного старіння.
Клінічні і епідеміологічні спостереження показали, що важливим чинником ризику ПС є куріння, яке часто діє синергічно з дисліпопротеїдемією і артеріальною гіпертензією.

 

74)
Другою судинною системою організму є лімфатична система. Вона складається із замкнутих у витоках лімфатичних.капілярів, лімфатичних судин, лімфатичних вузлів, лімфатичних стовбурів, головних лімфатичних колекторів — проток, що впадають у венозні кути, утворені підключичною та внутрішньою яремною венами. Лімфатичні капіляри (мал. 218) різного калібру і звичайно неправильної форми, зливаючись один з одним, утворюють одно-, дво- та багатошарові сітки, архітектоніка яких визначається структурою органа і головним чином розташуванням волокнистих утворів (Д. А. Жданов, О. І. Свиридов та ін.).

 

ЛІМФАТИЧНІ КАПІЛЯРИ
Стінка лімфатичних капілярів (див. мал. 218) дуже тонка, складається з одношарового ендотелію. Межі його клітин чітко видно після імпрегнації препарату срібла нітратом. Тканинна рідина через стінку лімфатичних капілярів проникає у їхній просвіт, змінює свій хімічний склад, збагачується лімфоцитами (рідше іншими клітинами) і перетворюється на лімфу. Лімфа прозора, жовтуватого кольору рідина, яка, на відміну від крові, що циркулює по замкнутому колу, рухається лише в одному напрямку (від периферії до центру).
Лімфатичні капіляри розподілені нерівномірно; їх немає в головному та спинному мозку, плаценті, пучках посмугованої мускулатури, в часточках печінки, в епідермісі тощо. Вони розташовані переважно в покривних оболонках (шкіра, серозна, слизова), сполучній тканині органів, у міжпучковій сполучній тканині посмугованої мускулатури, в адвентиції кровоносних судин (головним чином великих вен).

ЛІМФАТИЧНІ СУДИНИ
Судини, які відводять лімфу від сіток лімфатичних капілярів, називають лімфатичними. Ці судини також часто утворюють сітки. Характерною особливістю лімфатичних судин є наявність перехватів, які чергуються відповідно до розташування судинних клапанів і деякою мірою регулюють течію лімфи. Ендотелій стінки лімфатичних судин, на відміну від лімфатичних капілярів, завжди оточений більшою або меншою кількістю волокнистої сполучної тканини (субендотеліальний шар), а іноді й тонких мязових пучків (Д. А. Жданов).
Лімфатичні судини (vasa lymphatica) можна поділити на поверхневі, розташовані в дермі й головним чином у підшкірній клітковині назовні від власної фасції, і глибокі. Останні поділяються на такі, що розташовані всередині органів і поза ними.

ГРУДНА ПРОТОКА
Основним колектором, який збирає лімфу з відвідних лімфатичних судин, є грудна протока (ductus thoracicus) (див. мал. 210, 219), яка розвивається в ранньому ембріогенезі з дорзальних лімфатичних мішків. Він починається непарним мінливим розширенням, або цистерною лімфи (cisterna chyli), на рівні ТХІ хребця (іноді нижче) попереду правої ніжки діафрагми і разом з аортою проникає до грудної порожнини. Тут грудна протока проходить перед хребтом і позаду аорти, спочатку праворуч від серединної площини, а потім відхиляється ліворуч і, утворивши на рівні CVII хребця випуклу догори дугу, впадає в лівий венозний кут, утворений злиттям лівих підключичної і яремної вен (див. мал. 210).
Витоками грудної протоки є великі лімфатичні стовбури: поперекові (truncus lumbal is dexter / sinister), які збирають лімфу від нижньої кінцівки, органів черевної порожнини і стінок живота; кишкові (trunci intestinales), до яких надходить лімфа з тонкої кишки; бронхо-середостінний (truncus broncho mediastirialis), куди стікає лімфа з лівої половини грудної клітки та органів грудної порожнини; лівий підключичний (truncus subclavius sinister), що збирає лімфу з лівої верхньої кінцівки; лівий яремний (truncus jugularis sinister), до якого надходить лімфа від лівої частини голови й шиї.
Другим великим лімфатичним колектором є права лімфатична (грудна) протока (ductus lymphaticus dexter) (див. мал. 210, 219). Це стовбур неправильної циліндричної форми 10—15 см завдовжки, утворений внаслідок злиття правого яремного стовбура (truncus jugularis dexter), що збирає лімфу з правої половини голови та шиї, правого підключичного стовбура (truncus subclavius dexter), до якого надходить лімфа з правої верхньої кінцівки і правого бронхо-середостінного стовбура (truncus bronchomediastinal dexter), до якого стікає лімфа з правої частини грудної клітки та органів грудної порожнини.

РЕПОНАРНІ ЛІМФАТИЧНІ ВУЗЛИ
По ходу лімфатичних судин розташовані різного розміру (1—20 мм) і найчастіше бобоподібної форми лімфатичні вузли (nodi lymphatici) (див. мал. 210, 216), які збагачують лімфу лімфоцитами і є бар'єром для хвороботворних чинників. Лімфа від внутрішніх органів, перш ніж потрапити до основних лімфоколекторів, за невеликим винятком (щитоподібна залоза), проходить через один чи кілька лімфатичних вузлів. Лімфатичні судини дерми не мають власних вузлів і вливаються в лімфатичні вузли підшкірної клітковини або вузли по ходу глибоких лімфатичних судин поза органами.
Лімфатичний вузол ззовні вкритий капсулою, від якої в паренхіму (лімфоїдна тканина) відходять перекладки. Між перекладками й лімфоїдною тканиною є вистелені ендотелієм щілиноподібні простори — лімфатичні пазухи. Приносні лімфатичні судини (vasa lymphatica afferentia) несуть лімфу до лімфатичних пазух, потім вона надходить у виносні лімфатичні судини (vasa lymphatica efferentia).
В організмі людини нараховується близько 300 лімфатичних вузлів. У багатьох хижаків і мавп їх менше, у непарнокопитних вони досить численні (у коня до 8 тис).
Голова, шия. У шкірі голови й лиця розташовані поверхнева та глибока лімфокапілярні сітки. Поверхнева сітка лежить під сосочковим шаром, глибока — між дермою і підшкірною клітковиною. Поверхнева лімфокапілярна сітка впадає в глибоку, від якої починаються відвідні лімфатичні судини, що мають лімфатичні клапани. Ці судини несуть лімфу до найближчих лімфатичних вузлів, розташованих вздовж головних підшкірних вен лиця: лицевої, гілок поверхневої скроневої, поперечної вени лиця тощо. Лімфатичні судини лобової та скроневої ділянок, вушної раковини впадають у поверхневі вушні вузли. Значна частина лімфи від м'язів лоба, повік, привушної залози потрапляє до лімфатичних вузлів товщі привушної слинної залози. Від поверхневих і глибоких привушних вузлів лімфа тече до системи бічних лімфатичних вузлів шиї, що групуються вздовж внутрішніх і зовнішніх яремних вен. Сюди ж надходить лімфа від потиличних і соскоподібних ділянок.
Поверхневі та глибокі лімфатичні судини передньої частини лиця несуть лімфу до регіонарних піднижньощелепних і підпідборідних лімфатичних вузлів, з яких лімфа відтікає до глибоких передніх лімфатичних вузлів шиї, найбільша кількість яких зосереджена вздовж внутрішньої яремної вени. В них може розвиватись запальна реакція під час таких захворювань, як ангіна, пульпіт, гінгівіт, глосит тощо. У випадках злоякісного захворювання в ділянці верхньої чи нижньої щелепи слід видаляти всі лімфатичні вузли шиї одним блоком з клітковиною та фасціями.
Піднижньощелепні вузли (nodi submandibulares) розташовані в піднижньо-щелепному трикутнику шиї, приймають лімфу від піднижньощелепної та під'язикової слинних залоз, слизової оболонки порожнини рота, частково від очного яблука й порожнини носа.
Серед бічних шийних вузлів (nodi сегvicales laterales) найбільше значення мають глибокі вузли (мал. 220), розташовані по ходу судинно-нервового пучка шиї. До цих вузлів надходить лімфа від стінок порожнини носа, язика, піднебінних мигдаликів, глотки й гортані.
Надключичні вузли (nodi supraclaviculares) містяться в надключичній ямці й приймають лімфу від задніх відділів молочної залози та органів грудної порожнини. Крім того, дрібні (часто одиночні) лімфатичні вузли розташовуються: перед вушною раковиною (поверхневі й глибокі привушні), що збирають лімфу від привушної слинної та слизової залоз; позаду вушної раковини (потиличні, соскоподібні та ін.), що приймають лімфу від шкіри та м'язів потиличної ділянки голови; у підборідному трикутнику шиї (підпідборідні), що збирають лімфу від коренів і альвеол передніх нижніх зубів і нижніх відділів лиця; у ділянці щічного м'яза (щічний, носогубний, нижньощелепний вузли), які збирають лімфу від щік, очних ямок, губ тощо; передні глибокі шийні (передгортанні, перед- і білятрахеальні, щитоподібні), до яких надходить лімфа від органів передньої ділянки шиї; заглоткові (nodi retropharyngeales), що збирають лімфу від глотки, піднебінних мигдаликів і задніх відділів стінок порожнини носа.
Грудна клітка, органи грудної порожнини. До пристінкових регіонарних вузлів грудної клітки належать такі: пригрудні (nodi рагататтагії), що містяться на зовнішньому краю великого грудного м'яза і приймають лімфу від молочної залози; пригруднинні (nodi parasternals), розташовані вздовж a. thoracica interna, збирають лімфу від присередніх відділів молочної залози й передньої стінки грудної клітки (від цих відділів лімфа відтікає також у надключичні та пахвові лімфатичні вузли); міжреброві (nodi intercostales), що лежать по ходу міжребрових судин і приймають лімфу від бічних стінок грудної клітки і пристінкової плеври; передхребтові (nodi prevertebrales), які збирають лімфу від грудного відділу хребтового стовпа і міцно зв'язані із задніми середостінними лімфатичними вузлами; верхні діафрагмальні (nodi phrenici superiores), що розташовані біля ніжок діафрагми і приймають лімфу від задніх відділів діафрагми. Від передніх відділів діафрагми лімфа відтікає до передосердних, бронхо-легеневих (див. нижче) та пригруднинних вузлів.
У грудній порожнині лімфатичні судини розташовані по ходу трахеї, бронхів, легеневих судин, містяться в клітковині переднього та заднього середостіння. Тут визначають такі основні регіонарні лімфатичні вузли: притрахейні (nodi paratracheales); розміщені біля роздвоєння трахеї верхні і нижні трахео-бронхіальні (nodi tracheobronchiales), які збирають лімфу від трахеї, бронхів, стравоходу, легені; бронхо-легеневі (nodi bronchopulmonales), що локалізуються в межах кореня легені й приймають лімфу від поверхневих лімфатичних сіток легені та бронхів і передніх відділів діафрагми; передні середостінні (nodi mediastinales anteriores), до яких стікає лімфа від серця, осердя (через судини передосердних і бічних осердних вузлів), передньої стінки грудної клітки (через судини пригруднинних вузлів) і передніх відділів діафрагми та печінки; задні середостінні (nodi mediastinales posteriores), які збирають лімфу від стравоходу, грудного відділу хребтового стовпа (через судини передхребтових вузлів), заднього відділу діафрагми (через судини верхніх діафрагмових вузлів) і частково печінки. З органів грудної порожнини лімфа збирається до правого та лівого великих бронхо-середостінних стовбурів, які вливаються: правий — у ductus lymphaticus dexter, лівий — у ductus thoracicus.
Живіт, органи черевної порожнини, таза. Лімфатичні вузли черевної порожнини (мал. 221) розподіляють на пристінкові та нутряні. До пристінкових лімфатичних вузлів належать ліві, праві та проміжні поперекові (nodi lumbalcs dextri, sinistri et intermedix) вузли, розташовані біля черевної частини аорти і нижньої порожнистої вени, що приймають лімфу від стінок і органів черевної порожнини; загальні, зовнішні та внутрішні клубові (nodi Шасі communes, ехterni/interni), розташовані по ходу відповідних судин і збирають лімфу від органів і стінок малого таза; нижні діафрагмові (nodi phrenici inferior es) і нижні надчеревні (nodi epigastrici inferior es), що містяться по ходу однойменних судин і приймають лімфу від діафрагми та верхнього відділу передньої стінки живота. Крім того, від шкіри верхнього відділу живота лімфа відтікає до пригруднинних і частково до лімфатичних вузлів, а від нижнього відділу живота — до поверхневих пахвинних.
Нутряні (вісцеральні) лімфатичні вузли черевної порожнини досить численні, і лімфа, що відтікає від органів (особливо шлунка, печінки, кишок), на шляху до грудної протоки звичайно проходить кілька регіонарних вузлів, пов'язаних один з одним багатьма анастомозами. Ці вузли залягають звичайно дуже близько до тих чи інших органів черевної порожнини (різні відділи шлунка, підшлункової залози, селезінки, печі нки, кишок) або по ходу їхніх судин, розташовуючись в останньому випадку між листками пристінкової очеревини (у чепцях, брижах, зв'язках). Основними регіонарними лімфатичними судинами, до яких лімфа надходить від інших нутряних лімфатичних вузлів або, що буває рідше, безпосередньо від лімфатичних мереж органів, є черевні, а також верхні й нижні брижові вузли.
Черевні вузли (nodi coeliaci) розташовані вздовж черевного стовбура та його гілок. Збирають лімфу від печінки, шлунка, підшлункової залози, дванадцятипалої кишки, селезінки.
Верхні брижові вузли (nodi mesenterici superior es) розміщені вздовж верхньої брижової артерії та її гілок. Приймають лімфу від усіх відділів тонкої кишки, а також від сліпої (з червоподібним відростком) і більшої частини ободової кишок. При цьому в корені брижі за рахунок судин верхніх брижових вузлів формується великий кишковий стовбур, який вливається в лівий поперековий стовбур або безпосередньо до цистерни лімфи.
Нижні брижові вузли (nodi mesenterici inferior es) містяться вздовж нижньої брижової артерії та її гілок. Збирають лімфу від низхідної, сигмоподібної ободової кишки та верхніх відділів прямої. Від нирок лімфа відтікає переважно до поперекових вузлів.
Від більшості органів таза лімфа, пройшовши через відповідні регіонарні вузли (припрямокишкові, приматкові, приміху-рові тощо), вливається в загальні та внутрішні клубові лімфатичні вузли.
Крім того, від матки через круглу зв'язку лімфатичні судини частково прямують також до поверхневих пахвинних вузлів.
Верхня кінцівка. Лімфатичні судини верхньої кінцівки можна розподілити на поверхневі та глибокі.
Поверхневі лімфатичні судини починаються в шкірі кисті, прямують разом з бічною і присередньою підшкірними венами верхньої кінцівки, часто перериваються в ліктьових вузлах (nodi cubitales). Далі впадають у nodi lumphoidei axil lares.
Глибокі лімфатичні судини прямують разом з променевою, ліктьовою і плечовою артеріями (деякі судини закінчуються в ліктьових вузлах) і закінчуються в пахвових лімфатичних вузлах. У ці самі вузли надходить також лімфа від примолочно-залозистих (рагататтагіі) вузлів. Виносні судини пахвових лімфатичних вузлів, зливаючись між собою, утворюють справа та зліва підключичний стовбур, який, з'єднуючись з яремним стовбуром, справа утворює праву лімфатичну протоку (ductus lymphaticus dexter), а зліва впадає в грудну протоку (ductus thoracicus) (біля впадіння її у венозний кут).
Нижня кінцівка. Лімфатичні судини нижньої кінцівки так само, як і верхньої, розподіляють на поверхневі та глибокі.
Поверхневі лімфатичні судини, що збирають лімфу з поверхневих тканин кінцівки, йдуть переважно разом з підшкірними (великою і малою) венами нижньої кінцівки і вливаються в підколінні вузли (nodi poplitei), які лежать в глибині підколінної ямки (вони приймають також лімфу від глибоких лімфатичних судин стопи й гомілки), і поверхневі пахвинні вузли (nodi inguinales superficiales), розташовані під шкірою, пахвинною складкою та в межах hiatus saphenus (див. мал. 216). У ці лімфатичні вузли відтікає також лімфа від шкіри передньої стінки живота, сідниць, промежини (разом з anus) і зовнішніх статевих органів.
Глибокі лімфатичні судини нижньої кінцівки збирають лімфу від тканин, розташованих глибше широкої фасції, фасцій гомілки і стопи, і на своєму шляху проходять послідовно через передній і задній великогомілкові, підколінні та глибокі пахвинні (nodi inguinales profundi) лімфатичні вузли.
Виносні судини глибоких пахвинних вузлів, супроводжуючи клубові кровоносні судини, прямують до багатоповерхових клубових вузлів (nodi Шасі externi et іпterni), які збирають також лімфу від стінок і органів порожнини малого таза.

Філогенез лімфатичної системи
Щодо еволюційного значення лімфатичної системи в організмі вищих хребетних є три основні точки зору.
1. На ранніх етапах еволюції хордові мали одну гематолімфатичну систему, яка в подальшому розділилась на дві судинні системи: кровоносну і лімфатичну. Обгрунтування: наявність еритроцитів у лімфатичних колекторах деяких нижчих хордових. Цієї теорії дотримувались автори минулого й початку цього століття.
2. Лімфатична система виникла як додаткове судинне русло до венозної системи. Обгрунтування: а) зв'язок лімфатичної системи з венозною в процесі ембріогенезу є вторинним; 6) встановлена значна роль лімфатичних судин у внутрішньотканинній мікроциркуляції. Цієї точки зору дотримується переважна більшість сучасних лімфологів.
3. Лімфатична система в процесі еволюції хордових є первинною судинною системою, яку в подальшому змінює кровоносна система. Обгрунтування: а)значна редукція елементів лімфатичної системи (лімфатичні серця, колектори,
сітки) у вищих хребетних порівняно з нижчими; б) пізнє виникнення лімфатичної системи в онтогенезі порівняно з кровоносною системою; в) більша виявленість лімфатичних капілярів у ембріонів порівняно з дорослими особинами;

г) відсутність лімфатичних капілярів у органах, які виникли порівняно пізно в процесі еволюційного розвитку (головний мозок, плацента тощо).

 

 

75)Імуніте́т (з латин. вільний, захищений) — це сукупність захисних механізмів, які допомагають організму боротися з чужорідними чинниками: бактеріями, вірусами, сторонніми тілами тощо. У вузькому значенні несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів та речовин: бактерій, вірусів та інших продуктів, які чужі для організму. Загалом — здатність організму підтримувати нормальне функціонування під впливом зовнішніх факторів. Розрізняють вроджений і набутий імунітет. Вроджений імунітет передається спадково, як і інші генетичні ознаки. Набутий імунітет (може бути активно або пасивно набутим) виникає внаслідок перенесеної хвороби або вакцинації і спадково не передається.

Здатність живих організмів протистояти дії агресивних агентів, зберігаючи свою цілісність і біологічну індивідуальність. Спадкоємний імунітет обумовлений вродженими здібностями організму. В хребетних і людини є здатність набувати активний імунітет як відповідь на інфекцію, або введення вакцин. Він обумовлений функцією клітин імунної системи, центральне місце серед яких займають лейкоцити. Набутий пасивний імунітет передається дитині з молоком матері або при штучному введенні антитіл.

Стан імунної системи забезпечують як спадкові (природний імунітет), так і спеціально сформо­вані механізми (штучний імунітет). Природний імунітет поділяється на вроджений і набутий.

Уроджений імунітет до певних хвороб передаєть­ся спадково. Набутий формується протягом усьо­го життя людини. Він з’являється після пере­несеного захворювання й може бути активним і пасивним. Активний імунітет розвивається через 1-2 тижні після одужання. Він може збері­гатися тривалий час, іноді все життя (наприклад, після кору), або бути нестійким (після грипу). Пасивний імунітет має немовля, яке отримало антитіла від матері через плаценту під час внутрішньоутробного розвитку або із грудним моло­ком. Такий імунітет зберігається протягом перших тижнів життя, а потім поступово зникає. Штуч­ний імунітет створюють введенням в організм лікувальної сироватки — готових антитіл проти певного збудника (наприклад, протитуберку­льозне щеплення) або вакцини.

 

76) Кров — рідка сполучна тканина організму,що виконує важливі функції в забезпеченні його життєдіяльності. Кров складається з рідкої частини плазми, клітин лейкоцитів та постклітинних структур: еритроцитів, тромбоцитів. Вона циркулює системою судин під дією сили ритмічних скорочень серця і безпосередньо з іншими тканинами тіла не контактує через наявністьгематопаренхіматозних бар'єрів. У всіх хребетних кров має зазвичай червоний колір (від блідо- до темночервоного), яким вона зобов'язана гемоглобіну, що міститься в еритроцитах. У деякихмолюсків і членистоногих кров має блакитний колір, завдяки гемоціаніну. Функції крові

· Транспортна

· Поживна — кров розносить по тілу поживні речовини від кишечника або з місць їх накопичення (глюкозу з печінки). Завдяки цій функції кров відносять до трофічних тканин.

· Видільна (екскреторна) полягає у видаленні з клітин та тканин організму кінцевих продуктів обміну речовин.

· Дихальна — перенос кисню від легень до тканин та вуглекислого газу від тканин до легень;

· Регуляторна — кров розносить по організмові фізіологічно активні речовини, які регулюють та об'єднують діяльність різних органів та систем, тобто здійснює гуморальну регуляцію функцій організму.

· Терморегуляторна, тобто збереження сталості температури тіла. Ця функція здійснюється за рахунок фізичних властивостей води плазми крові. Кров, рівномірно розподіляючись в організмі, створює умови або длятепловіддачі (посилюючи рух крові в капілярах шкіри), або для збереження тепла (розширюючи судини внутрішніх органів).

· Захисна — лейкоцити крові забезпечують фагоцитоз, а також виділення антитіл проти антигенів; здатність крові до згортання, внаслідок чого припиняється кровотеча (тромбоцит).

· Гомеостатична (підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму, гомеостазу) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під контролем нервової системи.

· Трофічна

[ред.]Склад крові

Кров складається з плазми крові і формених елементів (клітин), яких у хребетних тварин і людини є 3 групи:

· Червоні кров'яні тільця (еритроцити) — найчисленніші з формених елементів. Зрілі еритроцити не містять ядра і мають форму двоввігнутих дисків. Циркулюють 120 днів і руйнуються в печінці й селезінці. В еритроцитах міститься білок із іонами заліза — гемоглобін, який забезпечує головну функцію еритроцитів — транспорт газів, у першу чергу — кисню. Саме гемоглобін надає крові червоне забарвлення. У легенях гемоглобін зв'язує кисень, перетворюючись на оксигемоглобін, він має світло-червоний колір. У тканинах кисень звільняється із зв'язку, знову утворюється гемоглобін, і кров темніє. Крім кисню, гемоглобін у формі карбогемоглобінупереносить з тканин у легені і невелику кількість вуглекислого газу.

· Кров'яні пластинки (тромбоцити) є обмежені клітинною мембраною фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку мегакаріоцитів. Спільно з білками плазми крові (наприклад, фібриногеном) вони забезпечуютьзгортання крові, яка витікає з пошкодженої судини, приводячи до зупинки кровотечі, і тим самим захищають організм від небезпечної для життя крововтрати.

· Білі клітини крові (лейкоцити) є частиною імунної системи організму. Всі вони здатні до виходу за межі кров'яного русла в тканини. Головна функція лейкоцитів — захист. Вони беруть участь в імунних реакціях, виділяючи при цьому Т-клітини, які розпізнають віруси та різноманітні шкідливі речовини, В-клітини, що виробляють антитіла, макрофаги, які знищують ці речовини. За норми лейкоцитів у крові набагато менше, ніж інших формених елементів.

Еритроцити в кровяному руслі є носіями групових властивостей. Формені елементи звичайно становлять 40-45% об'єму крові, плазма — 55-60%. Відносна сталість кількості формених елементів крові регулюєтьсянейрогуморальними механізмами. До складу крові входять білки, вуглеводи, ліпіди, мінеральні речовини, вода.

Хімічний склад, реакція середовища (pH) та інші хіміко-фізичні параметри крові відносно сталі. Це забезпечується механізмами гомеостазу. Кількість крові у безхребетних тварин у відношенні до маси тіла коливається від 20 до 60 %, у хребетних — від 1,7 до 10 %, у людини — близько 7 %. При різних патологічних станах організму можуть виникати зміни в крові, дослідження яких має велике діагностичне значення. Вивченням крові займаєтьсягематологія.

Кров відноситься до швидко оновлюваних тканин. Фізіологічна регенерація формених елементів крові здійснюється за рахунок руйнування старих клітин і утворення нових органами кровотворення. Головним з них у людини та інших ссавців є кістковий мозок. У людини червоний, або кровотворний, кістковий мозок розташований в основному в тазових кістках і в довгих трубчастих кістках. Основним фільтром крові є селезінка (червона пульпа), що здійснює в тому числі і імунологічний її контроль (біла пульпа).

Кров складається з рідкої фракції — плазми (60%) та формених елементів (40%).
Реакція крові слаболужна, рН артеріальної крові 7,4, венозної, яка містить більше вуглекислоти, — 7,35. Реакція крові відносно стала. Тривала зміна концентрації іонів на 0,1-0,2 може викликати тяжкі наслідки, а то й смерть. Сталість рН крові пояснюється буфер-_ ними властивостями плазми крові та еритроцитів, а також функцією легень, нирок, потових залоз та інших органів виділення, завдяки яким з організму виділяється СО2, кислоти, луги. Для зміни реакції в кислий бік потрібно до крові додати в 327 разів більше кислоти, ніж до води.
До буферних систем крові належать.
1. Бікарбонатна буферна система, яка становить 7-9% буферної здатності крові.
Величина цієї системи постійна. Якщо в крові збільшується кількість кислот, вони нейтралізуються бікарбонатом натрію, а вугільна кислота, яка при цьому утворюється, під впливом ферменту карбоангідрази розщеплюється на воду та вуглекислий газ і виділяється через легені. Наприклад:

У процесі нейтралізації кислоти тимчасово збільшується тільки кількість нейтральної солі (у нашому прикладі NaCl), а величина рН залишається постійною.
Якщо в кров надходять луги, то вони вступають у реакцію з вугільною кислотою, утворюючи бікарбонат натрію і воду:

Нестача вугільної кислоти компенсується зменшенням виділення СО2 легенями, а зайвина бікарбонатів виводиться кров'ю.
2. Фосфатна буферна система — дегідрофосфат (NaH2PO4) та гідрофосфат Перша сполука поводиться як слабка кислота, друга - як луг.
3. Буферна система білків плазми крові. Білки крові, маючи в своєму складі групу NH2, здатні нейтралізувати кислоти, а завдяки наявності СООН — сполучатись з лугами.

 

77)Плазма крові (Від грец. Πλσμα - щось сформоване, утворене) - рідка частина крові, в якій зважені форменіелементи. Процентний вміст плазми в крові становить 52-60%. Макроскопічно являє собою однорідну прозору або кілька каламутну жовтувату рідину, що збирається у верхній частині судини з кров'ю після осадження формених елементів. Гістологічно плазмає міжклітинним речовиною рідкої тканини крові. Плазма крові складається з води, в якій розчинені речовини - білки (7-8% від маси плазми) та інші органічні і мінеральні сполуки. Основними білками плазми є альбуміни - 4-5%, глобуліни - 3% і фібриноген - 02-04%. Вплазмі крові розчинені також поживні речовини (зокрема, глюкоза і ліпіди), гормони, вітаміни, ферменти та проміжні і кінцеві продукти обміну речовин, а також неорганічні іони.

Білки плазми - альбуміни, глобуліни і фібриноген . До альбуміну відносяться білки з відносно малою молекулярною масою (близько 70 000), їх 4-5%, до глобулінів - великомолекулярних білки (молекулярна маса до 450 000) - кількість їх сягає 3%. На частку глобулярного білка фібриногену (молекулярна маса 340 000) припадає02-04%. За допомогою методу електрофорезу, заснованого на різній швидкості руху білків в електричному полі, глобуліни можуть бути розділені на α1-, α2-і γ-глобуліни.

Функції білків плазми крові дуже різноманітні: - Білки забезпечують онкотичного тиск крові, від якого значною мірою залежить обмін води і розчинених в ній речовин між кров'ю і тканинною рідиною; - регулюють рН крові завдяки наявності буферних властивостей; - впливають на в'язкість крові та плазми, що надзвичайно важливо для підтримки нормального рівня кров'яного тиску, забезпечують гуморальний імунітет, бо явля ются антитілами (імуноглобулінами); - приймають участь у згортанні крові; - сприяють збереженню рідкого стану крові, так як входять до складу противосвертиваючих речовин, іменованих природними антикоагулянтами; - служать переносниками рада гормонів, ліпідів, мінеральних речовин і др.; забезпечують процеси репарації, росту і розвитку різних клітин організму. В середньому 1 літр плазми людини містить 900-910 г води, 65-85 г білка і 20 г низькомолекулярних сполук.

Щільність плазми становить від 1025 до 1029 pH - 734-743. Існує велика практика збирання донорської плазми крові. Плазма відділяється від кров'яних тілець центрифугуванням за допомогою спеціального апарату, після чого еритроцити повертаються донору. Цей процес називається плазмаферезом. Плазма з високою концентрацією тромбоцитів (багата тромбоцитами плазма, БоТП) знаходить все більше застосування в медицині як стимулятора загоєння і регенерації тканин організму.

аствори, що мають однакове з кров'ю осмотичний тиск, отримали назву ізотонічних, або фізіологічних. До таких розчинів для теплокровних тварин і людини відноситься 09% розчин натрію хлориду і 5% розчин глюкози.

аствори, що мають більше осмотичний тиск, ніж кров називаються гіпертонічним, а менше - гіпотонічними. Для забезпечення життєдіяльності ізольованих органів і тканин, а також при крововтраті використовують розчини, близькі по іонному складу до плазми крові. Через відсутність колоїдів (білків) розчини Інгера-Локка та Тіроде нездатні на тривалий час затримувати воду в крові - вода швидко виводиться нирками і переходить в тканини. Тому в клінічній практиці ці розчини застосовуються як кровозамінних лише у випадках, коли відсутні колоїдні розчини, здатні на тривалий час заповнити недолік рідини в судинному руслі.

 

78) Еритроцити (від грец. erythros — червоний і kytos — вмісти­лище, тут — клітина) — червоні кров'яні тільця. Вони визнача­ють колір крові. Це без'ядерні клітини, що мають вид двояко-вгнутого диска діаметром 7—8 мкм і завтовшки 1—2 мкм. В ерит­роцитах міститься специфічний пігмент крові — гемоглобін, який є білком, пов'язаним з атомом заліза. У нормі в крові міститься 13,0—16,0 г% гемоглобіну. Еритроцити утворюються в червоно­му кістковому мозку. Віл крові їх міститься (4 — 5) х 10¹². Середня тривалість життя еритроцитів — 120 днів, потім вони руйнуються в печінці та селезінці, де гемоглобін після відщеплювання заліза утворює жовчні пігменти. Функція еритроцитів — транспорт кисню та вуглекислого газу. Ця функція пов'язана із здатністю гемоглобіну створювати неміцний хімічний комплекс з киснем — оксигемоглобін (атоми заліза гемоглобіну здатні приєднувати й віддавати молекули кисню без зміни валентності). Сполука кисню з гемоглобіном відрізняється від сполуки гемоглобіну з двоокси­дом вуглецю (артеріальна кров має яскраво-червоний колір, а ве­нозна — більш темний). У венозній крові гемоглобін утворює спо­луку з двооксидом вуглецю — карбогемоглобін, який переносить близько 10 % CO,; інший СО, у вигляді карбонатних сполук пере­носиться плазмою крові. Гемоглобін може утворювати шкідливі для людини сполуки. Так, схожість заліза гемоглобіну до чадного газу (С) вище за його схожість до 0„ тому підвищення концентра­ції С в повітрі навіть до 0,1 % небезпечно для життя, оскільки 80 % гемоглобіну при цьому перетворюється на карбоксигемоглобін (НbСО), який не може приєднувати О,.

Лейкоцити (від грец. leukos — білий і ...цит) — білі кров'яні тільця, що не мають постійної форми, вони містять ядро і здібні до амебоїдного руху їх розміри від 8 до 20 мкм. Вони можуть проникати через стінки судин і пересуватися між клітинами. Іс­нують декілька видів лейкоцитів, які відрізняються розмірами, наявністю або відсутністю зернистості, формою ядра. Нейтрофіли, базофіли, еозинофіли відносяться до зернистих лейкоцитів; лімфоцити і моноцити — до незернистих. Кількість лейкоцитів сильно коливається: при визначенні їх вранці, натще, вона скла­дає від 4x10⁹ до 9x10⁹ віл крові. Лейкоцити утворюються в чер­воному кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах, руйну­ються в селезінці, осередках запалення. Тривалість їх життя 2-4 дні. Основна функція лейкоцитів — захист організму від мікроор­ганізмів, чужорідних білків, чужорідних тіл — здійснюється за­вдяки їх здібності до фагоцитозу. Різновид білих клітин крові — лімфоцити здатні утворювати антитіла у відповідь на проникнен­ня в організм збудників захворювань. Лейкоцити також здатні знищувати відмерлі клітини організму.

Тромбоцити (від грец. thrombos — згусток і ...цит) — без'ядерні кров'яні пластинки округлої або овальної форми діа­метром 2-5 мкм. Вміст їх віл крові — (180—320) х 10⁹. Утворю­ються в червоному кістковому мозку, руйнуються в селезінці.

Тривалість їх життя 8-11 днів. У кров'яних пластинках виявля­ються специфічні гранули, що містять серотонін і речовини, які беруть участь у згортанні крові, а також мітохондрії, мікротрубочки (які зумовлюють, як вважають, рухливість пластинок), грану­ли глікогену, іноді рибосоми. Функція тромбоцитів — участь у згортанні крові.

79)Згорта́ння кро́ві, або Зсіда́ння кро́ві — біологічний процес утворення у крові ниток білку фібрину, які утворюють тромби, в результаті чого кров втрачає здатність текти, набуваючи густу консистенцію.

[ред.]Фактори зсідання крові

У плазмі крові у вільному стані міститься багато сполук, що беруть участь у процесі зсідання крові. Ці фактори зафіксовані у всіх формених елементах крові (тромбоцитах, еритроцитах, лейкоцитах). За міжнародною номенклатурою плазменні фактори зсідання крові позначаються римськими цифрами з урахуванням хронології їх відкриття. Усі ці фактори можна розділити на дві групи:

· ферменти — фактори XII,XI,X,VII,II

· неферменти — фактори I,IV,V,VIII

Причому, якщо фактор I є білком який виконує важливішу функцію у формуванні згустка крові, то інші (IV,V,VIII) є активаторами ферментативних процесів.

[ред.]Фази згортання крові

· Перша фаза — утворення кров'яного і тканинного тромбопластину (триває 3-5 хвилин, у той час як дві наступні — 2-5 секунд).

· Друга фаза — перехід протромбіну в тромбін.

Третя фаза — утворення фібрину.

Процес згортання крові починається в результаті контакту з чужорідної поверхнею — пошкодженої стінкою судини. У 1-й фазі — фазі утворення тромбопластину — відбуваються дві паралельні реакції: утворення кров'яного тромбопластину (внутрішня система гемостазу) і утворення тканинного тромбопластину (зовнішня система гемостазу).

Перехід протромбіну в тромбін (2 фаза згортання) відбувається під впливом кров'яного і тканинного тромбопластину.

3 фаза — утворення фібрину відбувається у три етапи: спочатку в результаті ферментативного процесу утворюється профібрін, потім після відщеплення фібрііопластіна А і В — фібрин-мономер, молекули якого в присутності іонів СА4 піддаються полімеризації.

Ця фаза завершується за участю XIII фактору плазми та 2-го фактора тромбоцитів. Весь процес закінчується ретракція утворився згустку.

Такий механізм плазмового гемостазу. Однак наявність тільки такої системи зробило б небезпечним виникнення внутрішньосудинного згортання крові. Для запобігання цього існує ряд механізмів:

У звичайному стані всі фактори згортання перебувають у неактивному стані. Для запуску процесу необхідна активація фактора Хагемана (XII).

Крім про-коагулянтів існують і інгібітори процесу гемостазу. Універсальний інгібітор, що впливає на всі фази згортання, — гепарин, що продукується огрядними клітинами, в основному в печінці.

Фібринолітична система — частина антизсідальної системи, забезпечує лізис утворився згусток фібрину.

Рівновага перерахованих систем призводить до того, що в нормі кров спокійно тече по судинах і внутрішньосудинних тромбів практично не утворюється, хоча постійно йде освіта пристінкового фібрину.

При кровотечі ж у місці травми судинної стінки швидко утворюється тромбоцитарний згусток, на який «сідає» фібрин. Це призводить до досить надійного гемостазу. Таким чином досить швидко зупиняється кровотеча з дрібних судин. Якщо ж організм самостійно не справляється з кровотечею, доводиться вдаватися до штучних методів його зупинки.

 

80)Гру́па кро́ві — це класифікація крові за наявністю або відсутністю певних успадковуваних антигенів на поверхні еритроцитів. Такими антигенами можуть бути білки, вуглеводи, глікопротеїни або гліколіпіди, в залежності від системи груп крові. У людини відомо близько тридцяти систем груп крові, серед яких найважливішими є система ABO та ситсема Rh. У разі переливання крові, тільки несумісність за цими двома системами, може становити серйозну загрозу для здоров'я, несумісність за іншими, такими як MNS, Duffy, Kell, Lewis, має наслідком дуже слабку реакцію, або ж вона взагалі відсутня.^[1]

За системою AB0 є два основні білки еритроцитів (гемаглютиногени), позначаються літерами А і В (латинський алфавіт), та два додаткові білки плазми (гемаглютиніни)- Альфа та Бета (грецький алфавіт). Відсутність гемаглютиногенів позначають цифрою "0". За їхньою наявністю чи відсутністю визначають чотири групи крові:

· без аглютиногенів та з обома аглютинінами — (0) відома також як І

· тільки з аглютиногенами А та з аглютиніном бета — (А) відома також як ІІ

· тільки з аглютиногенами В та з аглютиніном альфа — (В) відома також як ІІІ

· з обома аглютиногенами та без аглютинінів — (АВ) відома також як IV

Три групи крові було відкрито Ландштайнером та Янським в 1900 році, а за два роки була відкрита й четверта (1901—1907 рр.). Саме Ландштайнер ввів позначення 0, А, В (AB0). Звична жителям колишнього СРСР номенклатура за номерами (І-IV) — це позначення груп крові за Янським. Цей чеський вчений відкрив їх незалежно від Ландштайнера (згідно з історичними джерелами, наукова стаття Янського про визначення трьох типів крові у людини була опублікована на 4 місяці раніше за подібну статтю Ландштайнера).

Кожна з цих груп може містити або не містити ще один білок еритроцитів — резус-фактор(Rh).

Вірне визначення групи крові та резус-фактора життєво важливе для людини при переливанні крові(гемотрансфузії), тому що несумісність крові донора і реципієнта за групою чи резус-фактором може призвести доаглютинації, гемолізу еритроцитів і/чи згортання крові з можливістю смерті пацієнта — гемотрансфузійний шок.

Також, вірне визначення резус-фактора у батків майбутньої дитини, дозволяє попередити виникнення резус-конфлікту та загибель плоду (акушерство).

Резус-фактор, или резус, Rh — одна из 29 систем групп крови, признаваемых в настоящее время Международным обществом трансфузиологов (ISBT). После системы ABO (англ.)русск. она клинически наиболее важна.

Система резуса на сегодняшний день состоит из 50 определяемых группой крови антигенов, среди которых наиболее важны 5 антигенов: D, C, c, E и e. Часто используемые термины «резус-фактор», «отрицательный резус-фактор» и «положительный резус-фактор» относятся только к антигену D. Помимо своей роли в переливании крови, система резус-фактора групп крови, в частности антиген D, является важной причиной гемолитической желтухи новорождённых или эритробластоза плода, для предотвращения этих заболеваний ключевым фактором является профилактика резус-конфликта. Риск резус-конфликта при беременности возникает у пар с резус-отрицательной матерью и резус-положительным отцом.

Переливання крові (гемотрансфузія) — операція, яка полягає у перенесенні певної кількості крові або компонентів крові від донора до реципієнта. Має на меті заміну втрачених компонентів та відновлення функцій крові.

По своїй суті переливання крові є трансплантацією рідкої сполучної тканини.

При значних крововтратах і деяких захворюваннях виникає необхідність переливання крові. Для цього кров беруть у дорослих здорових людей – донорів. У дорослої людини без шкоди для її здоров’я можна взяти до 400 мл. крові. Кров донорів консервують та зберігають певний чітко визначений термін. Консервування крові полягає у додаванні спеціальної хімічної речовини (консервант), що запобігає її зсіданню. Така кров при дотриманні відповідних умов, може зберігатися тривалий час та бути придатною до переливання.

Зміст

[сховати]

· 1 Показання

· 2 Протипоказання

· 3 Сумісність груп крові

o 3.1 Аглютинація

· 4 Ускладнення

[ред.]Показання

Переливання крові проводять із замісною, стимулюючою, дезінтоксикаційною та гемостатичною метою.

При лікуванні шоку та термінальних станів переливання крові - основний лікувальний засіб. При крововтратах гемотрансфузія застосовується з крововідновлювальною та кровоспинною метою. Переливання застосовується при різних отруєннях та для підвищення реактивності організму.

[ред.]Протипоказання

Гострі (крововилив, тромбоз) та динамічні порушення мозкового кровообігу, тромбофлебіти, свіжі інфаркти міокарда, легенів, нирок, аневризми аорти та шлуночка серця, туберкульозний менінгіт, гострий нефрит тощо.

[ред.]Сумісність груп крові

У минулому, переливання крові іноді призводило до смерті хворого, поки не стало відомо, що кров однієї людини не завжди сумісна з кров’ю іншої. Вперше вдале переливання крові було зроблено 1819 року. До 1873 р. було зроблено всього 247 переливань, з них 176 закінчились смертю. Так тривало до 1900 р., коли австрійський та чеський вчені К.Ландштейнер і Янський відкрили групи крові.

У випадку переливання несумісної крові у реципієнта відбудеться склеювання еритроцитів донора (аглютинація) та їхнє руйнування (гемоліз), внаслідок чого може настати смерть.

Групи крові (система AB0) визначаються наявністю в еритроцитах та плазмі людини білків, які здатні склеюватися – алгютиногени (А і В), та аглютиніни(Альфа та Бетта (грецький алфавіт)). Групи крові є спадковими і майже не змінюються протягом життя.

[ред.]Аглютинація

Склеювання еритроцитів відбудеться в тому випадку, якщо аглютиноген А зустрічається з аглютиніном А (альфа), а аглютиноген В – з аглютиніном В (бета). Тому в крові людини ніколи одночасно не зустрічаються аглютиноген А з аглютиніном А (альфа) та аглютиноген В з аглютиніном В (бета). Якщо людині з IV групою крові переливають кров І групи, то, оскільки кількість крові донора незначна порівняно з об’ємом крові реципієнта,плазма крові донора розбавляється плазмою крові реципієнта. Тому аглютиніни у плазмі крові донора не можуть склеювати еритроцити реципієнта. Навпаки, якщо реципієнтом є людина з І групою крові, а донором з IV, то концентрація аглютинінів в плазмі крові реципієнта достатня для склеювання еритроцитів донора, оскільки аглютиногени в еритроцитах не можуть розбавлятися плазмою крові.

Тобто, звідси можна зробити висновок, що кров І групи можна переливати особам з будь-якою групою крові. Люди з І групою крові є універсальними донорами. Особам, які мають IV групи, можна переливати крові усіх 4-х груп. Такі люди є універсальними реципієнтами. За останніми рекомендаціями переливати можна лише одногрупну резус-сумісну кров.

Від так, є ще один антиген у 85% людей, котрий впливає на сумісність при гемотрансфузії - так званий резус-фактор (Rh), ці люди резус-позитивні, а ті, в кого у крові немає резус-фактора є резус-негативними. Якщо кров резус-позитивного донора перелити резус-негативному реципієнту, у нього можуть утворитися антитіла, та при наступному переливанні крові від резус-позитивного донора виникне реакція руйнування еритроцитів резус-антитілами - резус-конфлікт. Резус-негативному хворому потрібно переливати тільки таку ж резус-негативну кров. Також, резус-конфлікт може зустрічатись при вагітності - коли плід має Rh-фактор відмінний від такого у мами.

Для попередження ускладнень перед переливанням крові

· визначають групу крові хворого та донора,

· резус-приналежність хворого,

· роблять пробу на індивідуальну сумісність,

· пробу на резус-сумісність,

· біологічну пробу, якщо потрібно.

[ред.]Ускладнення

Ускладнення пов'язані із переливанням несумісної крові та з огріхами у техниці переливання.

При переливанні несумісної крові розвивається тяжкий шок, що виражається гострим розладом кровообігу (різке падіння АТ) та дихання (задишка, ядуха); може настати тимчасове покращення, а потім розвиваєтьсягостра ниркова недостатність, від якої в основному й помирає хворий. Лікування у гострій стадії шоку повинно проводитися негайно. Застосовують переливання одногрупної крові, плазми, поліглюкіна, протишокових розчинів, роблять біляниркову новокаїнову блокаду (паранефральну), вводять серцево-судинні засоби. У подальшому, якщо розвивається ниркова недостатність, проводять лікування, спрямоване на її ліквідацію. Якщо консервативне лікування неефективне, проводять гемодіаліз із застосуванням апарату "штучна нирка".

Результатом огріхів у техниці переливання крові може бути емболія повітрям або згустками крові.

Лихоманкова реакція(пірогенна) на переливання крові часто залежить від недостатності очищення та стерилізації апаратури, загального стану реципієнта, якості донорської крові чи її препаратів. Раніше, змонтовані системи для переливання крові з голками разом із декількома марлевими кульками та паличкою з ватою загортали у рушник або простирадло та стерилізували у автоклаві упродовж 1 години при тиску 1,5 атм. Якщо після стерилізації пройшло більше 72 годин, систему знову стерилізували. Негайно після переливання крові голки промивають та прочищають мандреном. Зараз викорристовують одонразові системи для перливання крові, які після використання підлягають повному знешкодженню (очищення, дезінфекція та утилізація).

 

81)Ендокри́нна систе́ма — сукупність органів, частин органів та окремих клітин, які секретують у кров і лімфу гормони (речовини з високою біологічною активністю, що регулюють ріст і діяльність клітин різноманітних тканин). Ендокринна система разом з нервовою системою регулює і координує важливі функції організму людини: репродукцію, обмін речовин, ріст, процеси адаптації.

На відміну від залоз зовнішньої секреції, у складі ендокринних залоз відсутні вивідні протоки, вони мають добре розвинуту судинну сітку, особливо мікроциркуляторне русло, в яке виділяють свій секрет. Клітини ендокринних органів утворюють характерні скупчення у вигляді фолікулів чи трабекул. Ендокриноцити характеризуються високою секреторною активністю і значним розвитком синтетичного апарату. Їх цитоплазма містить специфічні гранули, в яких нагромаджуються біологічно активні речовини.

Зміст

[сховати]

1 Функції ендокринної системи

2 Класифікація

2.1 Дисоційована ендокринна система

3 Класифікація гормонів

4 Ендокринні захворювання та їх лікування

5 Див. також

6 Література

[ред.]Функції ендокринної системи

Ендокринна система бере участь в гуморальній регуляції функцій організму і координує діяльність усіх органів та систем, а також забезпечує підтримання гомеостазу організму при мінливих умовах зовнішнього середовища. Разом з нервовою та імунною системами регулює:

зростання та розвиток організму;

його статеве диференціювання та репродуктивну функцію;

бере участь у процесах утворення, використання та збереження енергії.

Разом з нервовою системою гормони беруть участь у забезпеченні емоційних реакцій та психічній діяльності людини.

[ред.]Класифікація

В ендокринній системі розрізняють центральний і периферійний відділи, які взаємодіють між собою і утворюють єдину систему. Органи центрального відділу тісно пов'язані з органами центральної нервової системи і координують діяльність усіх інших ланок ендокринної системи. Органи периферійного відділу здійснюють багатоплановий вплив на організм, посилюють чи послаблюють обмінні процеси. Розрізняють також органи, які поєднують виконання ендокринної функції з екзокринною та окрему дисоційовану ендокринну систему, яка утворена великою групою ізольованих ендокриноцитів, розсіяних по органах і системах організму.

гіпоталамус

гіпофіз

епіфіз