Загальні (філософські) методи (метод матеріалістичної діалектики);

- Загальні (філософські) методи (метод матеріалістичної діалектики);

- Загальнонаукові методи (аналізу та синтезу, наукової абстракції, індукції та дедукції, історичний метод, метод аналогії, системно-структурний метод);

- Спеціальні наукові методи (соціальної діагностики, соціальної профілактики, соціальної реабілітації, соціального контролю, соціально-економічні та організаційно - розпоряджувальні методи).

Огляд соціальних послуг, що надаються людям, які живуть з ВІЛ/СНІД в Україні може свідчити про те, що поняття догляду та підтримки інколи поширюється на весь немедичний компонент паліативної допомоги, включаючи соціально-економічну допомогу та роботу з родиною клієнта. Отже, загальні засади, методи та керівництва з надання паліативної допомоги також можуть бути застосовані до місцевих заходів допомоги ВІЛ-інфікованим особам, їх рідним. [2]
Загалом, паліативну допомогу можна визначити як “ багатостороннє та своєчасне виявлення та розв’язання проблем, що виникають у зв’язку з невиліковним захворюванням, метою якого є поліпшення якості життя хворого та його рідних ” . Основними принципами її надання, що визначені Всесвітньою організацією охорони здоров’я, є:
- полегшення болю та інших тяжких проявів хвороби;
- визнання життя та смерть природними процесами;
- не прискорювати настання смерті, однак й не подовжувати страждання;
- поєднання медичної допомоги з допомогою духовною та психологічною;
- якомога триваліше подовження активного життя пацієнта;
- за життя клієнта та після його смерті надання психологічної підтримки його родичам;
- багатопрофільність допомоги, що враховує потреби пацієнта та його близьких, включаючи консультації психолога;
- підвищення якості життя, по можливості полегшуючи хід хвороби .
 Доступність та безперервність, добровільність та згода також є одними з основних засад надання паліативної допомоги, що закріплені в проекті протоколу з питань паліативної допомоги . Хоча ці принципи схожі на принципи надання будь-яких соціальних послуг, вони можуть набувати іншого значення в процесі здійснення паліативної допомоги. Так, тривалість допомоги дорівнює тривалості решти життя клієнта і проміжку часу, необхідному для підтримки родини клієнта після втрати. Безперервність означає продовження надання допомоги після виписки клієнта з стаціонару, що відбувається за рахунок наслідування допомоги між поліклінічними, лікарняними та соціальними службами. І нарешті - надання паліативної допомоги групою осіб, до складу якої входять як члени мультидисциплінарної команди, так і близькі, родичі клієнта.
Слід відзначити, що паліативна допомога може надаватись особам, які її потребують, в різних місцях: на дому або денних стаціонарах. Зазвичай, ВІЛ-позитивні воліють отримувати допомогу на дому. В Україні ця форма допомоги є також поширеною завдяки тому, що перебування вдома не передбачає відірваності від соціального життя та звичного середовища, залишає свободу дій та можливість отримання допомоги від друзів . Надання послуг з немедичного догляду та підтримки деякими місцевими організаціями основане на дотриманні кількох базисних етичних принципів, а саме:
- рівний відбір учасників, що відбувається на основі результатів первинного інтерв’ю та відповідності визначеним критеріям відбору;
- поінформована згода, що передбачає обізнаність клієнта з завданнями проекту, послугами, що надаються в межах проекту, потенційними ризиками та можливими позитивними результатами участі в проекті, з заходами, що забезпечуватимуть конфіденційність інформації о клієнті, а також добровільність згоди клієнта;
- конфіденційність, що забезпечується наявністю особистих кодів у клієнта, закритим доступом до бази даних для, проведенням інструктажу серед персоналу та включення пункту щодо конфіденційності інформації в трудові угоди працівників .
2.2 Права людей, що живуть з ВІЛ/СНІД

Профілактичні заходіОсновними нормативними документами, що регулюють здійснення профілактичних заходів, є Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009 – 2013 роки» № 1026-VI від 19.02.2009 і виданий на його виконання наказ КМУ № 452 від 25 червня 2009 р. «Про затвердження Плану заходів з виконання Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009 – 2013 роки».[1]

Цей наказ передбачає, зокрема:

- забезпечення споживачів ін’єкційних наркотиків стерильними медичними виробами одноразового використання й засобами індивідуального захисту;

- розширення сфери застосування методу замісної терапії;

- впровадження моделі надання інтегрованих послуг для лікування ВІЛ-інфекції й туберкульозу.

23 грудня 2010 року були внесені зміни до основного закону, який регламентує права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», тепер його назва «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ». Цей закон скасував пільги щодо безкоштовного проїзду до місця лікування та у зворотному напрямку хворих на ВІЛ/СНІД, а також позбавив їх права на ізольовану жилу кімнату. [1]

Оціночний показник поширеності ВІЛ-інфекції серед дорослого населення України є одним з найвищих у Європі. Згідно з критеріями Об’єднаної програми ООН по ВІЛ/СНІД і Всесвітньої організації охорони здоров’я стан поширеності ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні класифікується як концентрована епідемія.

На початок 2009 року в Україні мешкало 340 тисяч людей віком понад 15 років, інфікованих ВІЛ, що становить 0, 86 % усього населення у цій віковій категорії». Згідно з офіційними даними, у 2009 році кожного дня у 54 осіб встановлювався діагноз ВІЛ-інфекція, у 12 осіб – діагноз СНІД, а 7 осіб помирало від захворювань, зумовлених СНІДом. Оновлені оцінки стосовно ВІЛ/СНІД в Україні засвідчують, що на початок 2010 року в Україні мешкало 360 тисяч людей, віком від 15 років і старше, інфікованих ВІЛ. [3]

Конституція України гарантує всім громадянам України право на належну медичну допомогу, яке поділяється на право мати доступ до такої допомоги та право отримувати адекватну медичну допомогу. Право на належну медичну допомогу є соціальним правом, користування яким пов’язане з певною специфікою, його реалізація перебуває в залежності від економічних можливостей держави. Але, згідно з міжнародними зобов’язаннями, які взяла на себе Україна, держави повинні прагнути поступово забезпечити здійснення усіх соціальних прав.

Основні проблеми, з якими стикаються у медичних закладах люди, які живуть з ВІЛ/СНІДом :

порушення добровільності тестування на ВІЛ– право на вільне прийняття рішень про обстеження на ВІЛ та подальше лікування;

економічна недоступність– у деяких медичних установах зберігається практика оплати медичних послуг пацієнтами, вимагання грошей за надання медичних послуг;

дискримінація– обмеження хворих на ВІЛ/СНІД у праві на отримання медичної допомоги, відмова у прийнятті у медичні заклади, проведенні хірургічних операцій, надання стоматологічних послуг, розголошення інформації;

стигматизація– соціальна ізоляція хворих на ВІЛ/СНІД, неприйняття та уникання таких хворих, примусове тестування без їх згоди, насильство над людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД.[2]

3 Насильство в сім’ї

В Україні проблема насильства над жінкою та дитиною в сім'ї тривалий час не була предметом спеціальних досліджень соціологів, психологів та соціальних працівників. Нею займалися, в основному, криміналісти при вивченні злочинів, які здійснювалися в сімейно-побутовій сфері. Однак, практика останніх років доводить концептуальне осмислення цього питання на державному рівні. Свідченням цього є і сприйняття законодавчої бази, і створення кризових центрів роботи з тими, хто потерпає від насильства в родині.

Насильство в сім’ї – це особлива міждисциплінарна сфера дослідження, вивченням якої займаються фахівці з педагогіки, психології, соціології, кримінології, кримінального права, адміністративного права та науковці з інших галузей знань. На теперішній час існують три основних підходи до вивчення проблеми насильства в сім’ї: соціально-історичний (або соціально-культурний), який розглядає насильство в сім’ї як соціальну проблему, що виникла через домінантну позицію чоловіка у суспільних відносинах; системний, який зосереджується на причинах та формах конфлікту, вивчає особливості взаємодії, процес вирішення конфліктів у сім’ї як системі, динаміку спілкування; та індивідуально-психологічний, який фокусується на пошуку специфічних рис кривдника та жертви, а також наслідків насильства на особистісному рівні. Теоретики третього підходу звертаються до діагностики генетичних і біологічних аномалій, що виражаються у порушенні фізичного (наприклад, сексуальні та інші розлади) та психічного здоров’я (захворювання нервової системи, депресивні стани, перенесені психологічні травми у дитинстві), зловживанні алкоголем та наркотичній залежності.

Зазначимо, що сутність насильства в сім’ї виражається через такі поняття, як причини, типи (спрямованість) та види насильства в сім’ї.

Насильство в сім’ї має місце у всьому світі, воно не є географічно ізольованою проблемою. Крім того, воно існує у різних соціальних групах (незалежно від походження, положення в суспільстві, рівня доходу) та категоріях населення (незалежно від расових, культурних, релігійних, соціально-економічних аспектів, сексуальної орієнтації). Однак, не дивлячись на те, що між рівнем освіти та скоєнням насильства в сім’ї немає прямої кореляційної залежності, вказане правопорушення найчастіше вчиняють люди малоосвічені, нерозвинені, з низьким культурним рівнем. Це не випадково, оскільки малоосвіченим особам більш притаманні егоїстичні інстинкти, відсутність критичної оцінки власної поведінки, вузький кругозір, примітивні потреби та інтереси, культ грубої фізичної сили, зневага до морально-культурних норм, нестриманість емоцій, брутальність, безпринципність. Особи з більш високим рівнем освіти намагаються знайти інший спосіб вирішення сімейного конфлікту (примирення, розлучення та ін.). Крім того, здебільшого не відрізняються високим освітнім рівнем і жертви насильства в сім’ї. Так, серед потерпілих від насильства в сім’ї жінок вищу освіту мали лише 6%; середньо-спеціальну – 20%; середню – 24%; більшість (32%) – неповну середню освіту, а 18% жертв мали лише початкову освіту.[5]

    Організація Об’єднаних Націй вимагає від України розпочати боротьбу з насильством в сім’ї. На даному етапі розвитку України держава визнає існування проблеми насильства в сім’ї, але масова свідомість не сприймає насильство в сім’ї як проблему, що потребує негайного вирішення, боротьба з якою повинна стати одним з пріоритетів державної політики.

    Більшість досліджень, присвячених проблемі насильства в сім’ї, розглядають в якості жертв лише жінок та дітей, оскільки саме дані категорії осіб складають переважну більшість жертв насильства в сім’ї (близько 90%). Проте, не слід забувати, що жертвами насильства в сім’ї стають і чоловіки. Однак, дана категорія випадків насильства в сім’ї характеризується більшою латентністю, ніж у випадку вчинення насильства щодо жінок та дітей, адже для чоловіка зізнатись в тому, що він став жертвою насильства у власній сім’ї, прирівнює до того, що він визнає свою слабкість та безпорадність. А як може чоловік визнати це, якщо з дитинства його виховували з думкою, що “ чоловіки не плачуть ”, тобто чоловікам не дозволено проявляти свою слабкість. Приділяючи увагу лише попередженню та припиненню насильства в сім’ї щодо жінок та дітей, можна дочекатись збільшення рівня випадків насильства в сім’ї стосовно чоловіків. Як відомо, мудрий керівник віддасть перевагу попередженню соціально-негативного явища, ніж його ліквідації.[4]

У насильстві як інтерактивному процесі виділяються суб'єкт, здійснюючий його, і жертва. Якісний і кількісний аналіз даних із зареєстрованих випадків сімейного насильства показує наступне:

- насильницькі дії найчастіше відбуваються стосовно жінок і дітей;

- психологічне і фізичне насильства є найбільш розповсюдженими;

- ґвалтівниками найчастіше виступають родичі, а не чужі люди, тобто насильство відбувається в родині;

- насильство в переважній більшості це не одиничний акт, а повторюване явище;

- потерпілі та їх родичі, як правило, не звертаються в міліцію, а шукають підтримки і допомоги в друзів (але не в родичів) чи в спеціалізованих організаціях;

- частота насильства не пов'язана з етнічною чи конфесійною приналежністю;

- насильство зустрічається частіше в родинах, де шлюб зберігається заради дітей;

- сімейне насильство носить циклічний характер, причому замкнуте сімейне коло з залежними членами родини найчастіше є причиною відтворення його в наступних поколіннях.

Узагальнюючи вищесказане про причини і фактори насильства в сім'ї, можна відзначити, що існує велика кількість причин, що викликають чи впливають на прояви насильства. Проте якими б не були причини насильства, воно завжди спричиняє негативні наслідки, з якими жертва насильства найчастіше неспроможна справитися самостійно.

До фізичного насильства відносять такі форми, як побиття, різкі і несподівані удари, поштовхи, стусани, струси, ляпаси, небажані дотики, кидання в людину різних предметів, будь-яке невипадково нанесення тілесного ушкодження і заподіяння фізичного болю, насильницький примус до чого-небудь, а також введення стосовно людини різного роду заборон, обмежень його прав і волі. Фізичне насильство включає також погрози (у тому числі зброєю) і такі непрямі дії, як руйнування приватної власності, запирання у ванній чи кімнаті та інших місцях.

Психологічне (емоційне) насильство реалізується в різноманітних особистих формах: ізоляція від членів родини, друзів, погрози застосування насильства, приниження гідності, лайка й образи, ігнорування, знущання, заподіяння душевних страждань, формування і розвиток почуття безсилля і страху, зниження самооцінки людини, обвинувачення в божевіллі, штучне створення ситуацій, у яких один із членів родини почуває себе психічно ненормальним. Психологічне насильство виражається також у формі образ, погроз, брутальності, висміювання, заборон на зустрічі з друзями і заняття улюбленою справою, знущанні й убивстві тварин, дорогих людині, у відсутності розуміння, підтримки й і т.п.

Сексуальне насильство - будь-який вид домагання, що виражається як у формі нав'язаних сексуальних доторків, примусу до сексу, так і здійснення сексуальних дій (наприклад, зґвалтування) будь-кого із членів сім'ї проти його волі. Сексуальне насильство звичайно містить у собі як фізичне, так і психологічне насильство й особливо травмує жертву. У багатьох потерпілих від сексуального насильства розвиваються почуття розгубленості і зрадництва, туга і депресія, їх мучать нічні кошмари і спогади, підвищуються дратівливість та ймовірність психоемоційних зривів, які здатні привести до суїциду.

Економічне насильство - одноособовий контроль за витратою грошей (залежному члену сім'ї видається тільки строго визначена сума грошей, за яку він повинен повністю відзвітуватися), позбавлення права голосу при витраті грошей, присвоєння одними членами сім'ї власності або заощаджень без згоди інших, примус до роботи чи заборона працювати.

Медичне насильство - недбалість і несвоєчасність, проявлені при видачі лікарських препаратів, навмисне відмова хворому в одержанні необхідних ліків або, навпаки, навмисна передозування чи нав'язування субстанцій, що призводять до звикання і залежності.

Отже, під сімейним насильством розуміють агресивні і ворожі дії стосовно членів сім'ї, в результаті яких об'єкту насильства можуть бути заподіяні шкода, травма чи приниження, а іноді смерть. Такі дії можуть представляти собою фізичне і сексуальне насильство, пошкодження особистого майна і незадоволення базових потреб.

Якщо говорити про аморальні, протиправні форми насильства, то це форми людської поведінки, котрі мають неадекватні форми розв'язання протиріч насильства. В залежності від рівня актуального конфлікту суб'єкта насильства, рівня причин, які призводять до насильства, можна виділити такі «типи насильників» :

  Право на свободу від насилля – це одне із основних прав людини.

Тому, можна зробити висновок, що насилля, а особливо в сім’ї – це грубе порушення прав людини, що тягне за собою шлейф зла і страждань.

За визначенням Закону України "Про попередження насильства в сім'ї", який Верховна Рада України ухвалила 2001 року, насильство в сім'ї — це "будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи еконо­мічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як лю­дини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізично­му чи психічному здоров'ю". Отже, жертвою домашнього насильства може стати будь-хто: жінка, яку постійно лає і б'є її чоловік, дівчинка-підліток, що страждає від сексуальних переслідувань свого вітчима, хлопчик, якого лупцює мати-алкоголічка, старенька бабуся, що її ненавидять власні діти.[1]

Закон розрізняє чотири види домашнього насильства:

• фізичне;

• психологічне;

• економічне;

• сексуальне.

Фізичне насильство в сім'ї— це навмисне нанесення побоїв, тілесних уш­коджень одного члена сім'ї іншому, яке може призвести чи призвело до по­рушення нормального стану фізичного чи психічного здоров'я або навіть до смерті постраждалого, а також до приниження його честі та гідності.

Сексуальне насильство в сім'ї— це примушування до небажаних статевих стосунків у родині, а також сексуальні дії щодо неповнолітнього члена сім'ї.

Психологічне насильство в сім'ї— це насильство, пов'язане з тиском од­ного члена сім'ї на психіку іншого через навмисні словесні образи або пог­рози, переслідування, залякування, які доводять постраждалого до стану емоційної невпевненості, втрати здатності захистити себе і можуть заподі­яти або заподіяли шкоду психічному здоров'ю.

Економічне насильство в сім'ї— це навмисні дії одного члена сім'ї щодо іншого, спрямовані нате, щоб позбавити постраждалого житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які він має законне право. Такі дії можуть заподіяти шкоду фізичному чи психічному здоров'ю або навіть призвести до смерті постраждалого.

На жаль, це дійсно так. За даними соціологічних досліджень, серед розлу­чених жінок кожні три з чотирьох опитаних потерпали від домашнього на­сильства. Офіційна статистика Міністерства внутрішніх справ (станом на 1 листопада 2004 року) свідчить, що більше ніж 81 тисяча осіб перебувають на обліку за вчинення насильства в сім'ї.p[5]

Чому це відбувається? По-перше, тому, що метою домашнього насильства завжди є встановлення контролю над жертвою, коли кривдник намагається бути єдиним "розпорядником" її життя. Підкоряючись, жертва стає безпо­радною, не може правильно оцінювати ситуацію, більше навіть не нама­гається себе захистити. В такому стані постраждалі від домашнього насиль­ства часто самі відмовляються від спроб їм допомогти. По-друге, тому, що в українському суспільстві "не прийнято" розповідати про такі речі. На жаль, ми стикаємося зі "змовою мовчання"та прихованим осудом потерпілих від насильства в сім'ї: наприклад, розумна жінка, маючи науковий ступінь і досягши успіху в службовій кар'єрі чи бізнесі, не може говорити про те, що її б'є чоловік, який сам обіймає керівну посаду. А мати не може визнати, що її рідний син знущається над нею: вона, мовляв, "сама винна" в тому, що не догодила, не так виховала, не зберегла сімейного во­гнища. Така позиція хибна. Ніхто, ніколи і ні за яких обставин не має стати жертвою домашнього насильства, бо насильство - це злочин. У суспільстві утвердилися й багато інших стереотипів щодо насильства, які перешкоджають подоланню цього явища. А, мабуть, найбільше згубно впливають на суспільну думку уявлення проте, що поодинокі випадки аг­ресії не є насильством. Насправді це не так. Прояви домашнього насиль­ства мають циклічний характер: випадок насильства - примирення - заспокоєння - посилення напруги - і знову насильство. Кожного на­ступного разу цей цикл може скорочуватися в часі, а насильство - ста­вати більше інтенсивним та жорстоким.

Найбільш гостро проблема насильства в сім’ї постає перед неповнолітніх громадян. Це пов’язано здебільшого з вразливістю та необізнаністю дітей. Вразливість дітей до насильства пояснюється їх фізичною, психічною та соціальною незрілістю, а також залежним (підлеглим) становищем по відношенню до дорослих, незалежно від того, чи є це батьки, опікуни, вихователі, вчителі. Нерідко буває важко виявити, чи мало місце в ситуації насильства в сім’ї психологічне насильство, чи справа обмежувалася лише фізичним або економічним насильством. Тому створення індикаторів психологічного насильства в сім’ї щодо дітей і використання їх у практиці роботи міліціонерів та соціальних робітників є дуже важливим.       

Згідно чинного законодавства, психологічне насильство в сім’ї проявляється в образах із використанням лайливих слів та криків, які принижують честь і гідність члена сім’ї, образливих жестах із метою приниження члена сім’ї або тримання його в атмосфері страху. Психологічне насильство проявляється також у брутальному ставленні до родичів чи друзів члена сім’ї; шкоди, що її спричинено домашнім тваринам. [4]        

 

Висновок

Отже, проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважатися актуальною для будь-яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до місцевих умов, традицій та ресурсних можливостей. Досліджуючи окремі аспекти соціальних проблем осіб з функціональними обмеженнями у вітчизняних реаліях, треба чітко уявляти, наскільки значущим є взагалі явище інвалідності серед інших соціальних явищ сучасного українського суспільства. Новими підтвердженнями актуальності проблеми інвалідності стали проголошення в Європі 2003 р. Роком сприяння людям з інвалідністю, а також приєднання України до низки міжнародних угод, які накладають на країни-учасники відповідні зобов’язання у цій сфері.[5]

Загалом, догляд та підтримка не є єдиними заходами допомоги ВІЛ-позитивним особам. Так, ЮНЕЙДС вводить поняття комплексного догляду, до елементів якого включає наявність доступних служб добровільного консультування та тестування, профілактику туберкульозу, подальшої передачі ВІЛ, лікування ВІЛ/СНІД та інших супутніх хвороб, надання паліативної допомоги, планування сім’ї, забезпечення належного харчування, соціальної, духовної та психологічної підтримки та допомоги за принципом "рівний рівному", дотримання прав людини, зниження стигми, пов’язаної з ВІЛ/СНІД, тощо . Паліативна допомога, яка згадана серед заходів комплексного догляду, в свою чергу, включає догляд індивідуальний. Підтримка, поруч із медичною паліативною допомогою, допомогою при втраті близької людини, допомогою родині клієнта, соціально-економічною допомогою та духовною, релігійною підтримкою також входить до складу паліативної допомоги .

    Більшість досліджень, присвячених проблемі насильства в сім’ї, розглядають в якості жертв лише жінок та дітей, оскільки саме дані категорії осіб складають переважну більшість жертв насильства в сім’ї (близько 90%). Проте, не слід забувати, що жертвами насильства в сім’ї стають і чоловіки. Однак, дана категорія випадків насильства в сім’ї характеризується більшою латентністю, ніж у випадку вчинення насильства щодо жінок та дітей, адже для чоловіка зізнатись в тому, що він став жертвою насильства у власній сім’ї, прирівнює до того, що він визнає свою слабкість та безпорадність. А як може чоловік визнати це, якщо з дитинства його виховували з думкою, що “ чоловіки не плачуть ”, тобто чоловікам не дозволено проявляти свою слабкість. Приділяючи увагу лише попередженню та припиненню насильства в сім’ї щодо жінок та дітей, можна дочекатись збільшення рівня випадків насильства в сім’ї стосовно чоловіків. Як відомо, мудрий керівник віддасть перевагу попередженню соціально-негативного явища, ніж його ліквідації.[4]

 

Список використаних джерел:

1 Інформація і право №4 Державна соціальна служба для сім'ї дітей та молоді 2005 р. с. 164

2Національна оцінка ситуації з ВІЛ/СНІД в Україні станом на початок 2009 року [звіт] / Міністерство охорони здоров’я України, [Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом], МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», Всесвітня організація охорони здоров’я [Бюро в Україні], Об’єднана програма Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІД. — К., вересень 2009. — С. 4.

3Стислий огляд стану епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні на 01.01.2010 // ВІЛ-інфекція в Україні: Інформаційний бюлетень / Міністерство охорони здоров’я України, Український центр профілактики і боротьби зі СНІД, ДУ «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського АМН України», Центральна санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України. — № 33. — Київ, 2010. — С. 5.

      4 Громада як осередок соціальної роботи з дітьми та сім’ями: метод. Матеріали для тренера / О.В. Безпалько та інші; Під. Заг. Ред. І.Д. Звєрєвої. – К.: Наук. світ. 2004.
5 Інтирнет джерела