Інвалідність як соціальна проблема сучасного українського суспільства

Шляхи вирішення більшості з цих проблем окреслені законодавчими і нормативними актами України. Але їх реалізація гальмується не стільки певною недосконалістю чинної законодавчо-нормативної бази, скільки практикою її застосування. Щодо законодавства в цілому, можна вважати, що на сьогодні в Україні сформована державна система соціальної підтримки осіб з функціональними обмеженнями відповідно до Законів України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”, “Про освіту ”, “Про пенсійне забезпечення ” , “Про державну допомогу сім`ям з дітьми ”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи ”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні ”, Основ законодавства України про охорону здоров`я, Основ законодавства України про культуру, нормативно-правових документів, розроблених у межах програм “Освіта. Україна ХХI століття ”, “Діти України ”, низки постанов Кабінету Міністрів України тощо. [1]

Слід зауважити, що чинне законодавство постійно удосконалюється. Наприклад, в особливо плідні, з точки зору законотворчості у цій сфері роки (2000–2002), лише за останні три місяці 2000 р. було прийнято шість законодавчих актів стосовно людей з інвалідністю, а на середину 2002 р. кількість нормативних актів, які регулюють цю діяльність, включаючи закони та постанови, прийняті Верховною Радою України з питань соціального захисту інвалідів; акти Президента України щодо розв’язання проблем інвалідів; міжнародні акти та угоди щодо соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, ратифіковані та укладені Україною; нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, які регулюють питання соціального захисту громадян з особливими потребами; інструктивні матеріали по реалізації прав інвалідів, розроблені на реалізацію Законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України складала загалом число 896. 2003 р. нормативно-правову базу щодо підтримки людей з функціональними обмеженнями поповнили понад 30 документів. Це постанови Кабінету Міністрів України, постанови і закони, прийняті Верховною Радою України, постанови і рішення Верховного, Конституційного та Вищого господарського судів, накази та інструкції міністерств і відомств (зареєстрованих Міністерством юстиції України). В тому числі набули чинності важливі акти: Постанова Верховної Ради України від 20.02.2003 р. № 560-IV “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів ”; Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.02.2003 р. № 250 “Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям ”; Наказ Міністерства освіти і науки України вiд 07.04.2003 р. № 212 “Про затвердження Умов прийому до вищих навчальних закладів України ”; Наказ Міністерства праці та соціальної політики України вiд 08.12.2003 р. № 331 “Про затвердження Інструкції про порядок забезпечення населення України технічними засобами реабілітації ”.[1]

І хоча наявна правова база потребує вдосконалення, вона й зараз є досить міцним підґрунтям для вирішення проблем людей з функціональними обмеженнями. Отже можна вважати, що у сфері правового забезпечення існуючі проблеми пов’язані перш за все не з якістю вітчизняної нормативно-правової бази, а з недосконалістю механізмів її застосування й забезпечення виконання вимог законодавства. Недоліки забезпечення виконання вимог законодавства стосуються багатьох напрямів вирішення проблеми інвалідності, але запровадженню нових, сучасних форм і методів навчально-виховної і корекційної роботи, лікуванню, оздоровленню і реабілітації, повноцінному соціальному супроводу життєдіяльності самих осіб з функціональними обмеженнями та їх сімей найбільше перешкоджає обмеженість бюджетних асигнувань та недостатність зусиль багатьох органів державної виконавчої влади місцевого самоврядування.

Отже, проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважатися актуальною для будь-яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до місцевих умов, традицій та ресурсних можливостей. Досліджуючи окремі аспекти соціальних проблем осіб з функціональними обмеженнями у вітчизняних реаліях, треба чітко уявляти, наскільки значущим є взагалі явище інвалідності серед інших соціальних явищ сучасного українського суспільства. Новими підтвердженнями актуальності проблеми інвалідності стали проголошення в Європі 2003 р. Роком сприяння людям з інвалідністю, а також приєднання України до низки міжнародних угод, які накладають на країни-учасники відповідні зобов’язання у цій сфері.[5]

Як видно, це приблизно вдвічі менше за середньосвітовий оціночний орієнтир (10%). Така різниця поки що не знайшла чіткого пояснення, але важко уявити, що вітчизняна ситуація настільки відрізняється у кращий бік від загальносвітової, враховуючи реалії української економіки, екології, соціальної підтримки найбільш уразливих верств населення протягом останніх 10–15 років.

Особливу стурбованість викликають тенденції процесу інвалідизації населення України у динаміці останніх років.

Завдання дослідження. Ідентифікувати деякі соціальні проблеми осіб з функціональними обмеженнями, визначити важливі перешкоди їх вирішенню інноваційними засобами соціальної роботи.

Матеріали дослідження. Найбільш поширені соціальні проблеми осіб з функціональними обмеженнями стосуються майже всіх аспектів життєдіяльності цієї категорії населення. Дані соціологічних досліджень свідчать, що це проблеми медичної, психологічної та соціальної допомоги, догляду та обслуговування в сім’ї або поза нею, пенсійного забезпечення, доступу до архітектурних споруд і транспортних засобів, реалізації творчих здібностей, освіти й працевлаштування, комунікації (зв‘язку, спілкування, отримання і надання інформації тощо), інші соціальні проблеми, пов’язані як з об’єктивними чинниками стану здоров’я осіб з функціональними обмеженнями, так і з суб’єктивними: – недосконалістю діючої системи соціальної допомоги, соціального захисту, соціального забезпечення цієї категорії населення.[5]