Погляд на комплексну реабілітацію дітей та молоді з важкими фізичними обмеженнями.

Питання соціально-психологічної реабілітації осіб з важкими фізичними обмеженнями, зумовленими ДЦП та іншими захворюваннями, які призводять до інвалідності, сьогодні набирає суспільного резонансу. Багато років ці питання замовчувались або частково вирішувались як благодійна діяльність держави, спрямована на утримання людей, які не можуть подбати про себе самі. Звичайно, це утримання ніколи не досягало рівня, який справді забезпечував би найелементарніші життєві потреби інваліда. Проте головною вадою цього підходу є бачення людини з фізичними обмеженнями як такої, яка не може претендувати на свободу вибору, вирішення власної долі.      Ігноруються ті можливості, які у таких людей збережені і які можуть реалізуватися за певних умов, створених суспільством. Саме нехтування цими умовами було до останнього часу визначальною особливістю ставлення нашого суспільства до людей з психо- фізичними обмеженнями. Справді, на наших вулицях не так уже й часто можна зустріти людину на візку, яка самостійно пересувається. І це зовсім не тому, що у нас мало таких людей, а тому, що наші будівлі, транспорт, вулиці не пристосовані до пересування таких людей і вони не можуть без перешкод вийти з дому, дістатися до певного місця, а головне, мати можливість більш широкого кола спілкування, ніж вузьке коло сім’ї та ті щасливі нагоди, коли хтось із найближчих друзів завітає в дім. Так люди поволі відвикають, а то й не навчаються спілкуватися, вони замикаються в собі і на фізичну інвалідність накладається не менш важка соціальна і психологічна інвалідність.

Закритість доступу до повноцінного суспільного життя людям з важкими фізичними обмеженнями знаходить своє продовження у відсутності реальних гарантій на отримання ними освіти. Система спеціальних шкіл, переважно інтернатів, яка склалася в нашій країні за роки радянської влади, передбачає навчання в них тільки тих дітей з фізичними обмеженнями, які вільно і самостійно себе обслуговують і самостійно пересуваються. Діти, що мають більші обмеження, охоплені системою так званого домашнього навчання, яке, за рідкими винятками, не дозволяє їм здобути відповідну освіту та продовжувати навчання у вищих і середніх навчальних закладах і реалізуватися професійно. Крім того, суспільство часто не готове скористатися посильною працею інваліда із значними фізичними обмеженнями. Отже, за псевдо-гуманним лозунгом піклування про інваліда, якого суспільство береться “ утримувати ”, ховається дискримінація, бо не приймається до уваги та важлива обставина, що посильна трудова зайнятість, фахова діяльність, насамперед, потрібна самому інваліду, який таким чином реалізується як особистість.

Зміни що відбуваються у житті нашого суспільства, внесли пожвавлення у рух інвалідів за свої права. Як і в усьому світі, інваліди та їхні батьки об’єднуються, насамперед, для того, щоб якомога краще використати досягнення світового досвіду у своїй фізичній, соціальній та психологічній реабілітації. Сьогодні уже діє багато реабілітаційних центрів, переосмислюється завдання і шляхи реабілітації людей з психофізичними обмеженнями. Проте найбільша і найважча робота з реабілітації інвалідів попереду. Вона полягає в зміні психологічних стереотипів як суспільства, так і інвалідів та їхніх батьків щодо завдань, змісту та шляхів поліпшення якості життя людини з психофізичними обмеженнями та її оточення. Для цього потрібно подолати однобічний підхід до реабілітації людей з психофізичними вадами, особливо до тих, що мають порушення опорно-рухового апарату переважно через ДЦП. Ця однобічність полягає в природному прагненні вилікувати дитину, знайти способи усунення порушень без врахування того, що за сучасних можливостей медицини ці порушення, хоч і дещо пом’якшені, все ж таки залишаються і з ними потрібно буде прожити ціле життя. Тому завдання реабілітації хворого в цих умовах виходять далеко за межі медичної реабілітації. Вони виразно відображені у такій формулі: “ Дитина з ДЦП стане дорослим з ДЦП. Пошук способів зцілення принесе лише розчарування. Взамін цього допоможіть дитині стати дорослим, який зможе вести повноцінне життя та бути по можливості незалежним ”. Реалізація цього завдання потребує комплексної реабілітації, в якій поряд з медичною, фізичною реабілітацією не менш важливу роль відіграє пристосування та полегшення труднощів повсякденного життя – побутова реабілітація, забезпечення повноцінного входження в суспільне життя – соціальна реабілітація та тісно пов’язана з нею компенсація психічних функції і розвитку особистості – психологічна реабілітація. Комплексна реабілітація неможлива без глибокого і різнобічного знання дитини: особливостей хворобливого ураження і здоров’я в цілому, історії розвитку і лікування та ставлення дитини до нього, умов життя, стосунків з батьками, братами і сестрами. Не менш важливим тут є виявлення того здорового, що складає сильні сторони молодої людини, на які можна опертись в реабілітаційній роботі з нею, розвинути їх.

Усе це потребує участі в реабілітації багатьох фахівців. Такими фахівцями можуть бути: лікар, спеціаліст з питань фізичної та побутової реабілітації, логопед, соціальний працівник, спеціальний педагог, психолог. Обов’язковими членами команди є батьки хворої дитини та сама дитина, від активності яких залежить успіх колективних зусиль.

Сьогодні особливо відчувається відсутність кваліфікованих психологів підготовлених до роботи з цією категорією інвалідів. Тим часом психолог повинен займати визначне місце в команді, адже він створює сприятливу основу для роботи кожного фахівця, залучаючи до конструктивної участі в реабілітаційному процесі дитину та її батьків. Саме від участі психолога великою мірою залежить розв’язання складних колізій, яких так багато виникає в сім’ї, що виховує дитину-інваліда, і які часто паралізують та зводять нанівець роботу інших фахівців, не дають батькам та дитині правильно оцінити та використати для власного блага ті здобутки, яких вони досягли. Основне завдання психолога – попередити виникнення чи змінити негативний вплив тих вторинних психологічних утворень, які супроводжують фізичні вади. Вони перешкоджають успішній соціальної адаптації: спілкуванню, навчанню, творчості та посильній трудовій зайнятості. Саме це дає людині почуття потрібності, гідності, викликає повагу до себе.

2.1 Основні поняття, принципи надання соціальної роботи з ВІЛ.
Поширення епідемії ВІЛ/СНІД призвело до збільшення кількості осіб, які потребували особливої уваги з боку соціальних служб. Методи роботи, що раніше були спрямовані на інші групи населення, стали використовуватись і по відношенню до ВІЛ-позитивних осіб, стан яких вимагав догляду та підтримки. З того часу послуги з психосоціальної допомоги стали одним із невід’ємних компонентів роботи з ВІЛ-позитивними людьми.
Немедичний догляд і підтримка основані на посиленій увазі до добробуту осіб, які є інфіковані самі, а також до членів їх сімей та решти соціального оточення. Цей напрям роботи допомагає знайти сили жити з хворобою та задовольняти зростаючі потреби, що є вагомим доповненням до лікування .
Догляд і підтримка не мають чітких дефініцій і часто визначаються через зміст своєї діяльності. Так, завданнями індивідуального догляду можуть бути надання фізичної та нефізичної (у вигляді порад, заохочень) допомоги особі в виконанні її повсякденних життєвих функцій. В межах такого догляду буде надаватись допомога в задоволенні повсякденних потреб (годування, перевдягання, купання, туалет); допомога в основних домашніх обов’язках (прибирання домівки, забезпечення транспортом); послуги доглядальниці (видача ліків, спостереження за їх прийманням, уколи), а також допомога в юридичних та фінансових питаннях та захист інтересів клієнта перед системою охорони здоров’я (забезпечення зв’язку отримувача послуг з професійними та непрофесійними послугами, спілкування з медичним персоналом).[2]

 Натомість підтримка має справу з емоційними та психологічними аспектами людського життя, і може, окрім безпосередньої психологічної допомоги, також включати сприяння соціального функціонування та менеджмент поведінки . Такий тісний взаємний зв’язок між цими двома сферами людського функціонування призводить до взаємного доповнення догляду та підтримки, які інколи розглядаються як єдиний напрям роботи з клієнтами.
Загалом, догляд та підтримка не є єдиними заходами допомоги ВІЛ-позитивним особам. Так, ЮНЕЙДС вводить поняття комплексного догляду, до елементів якого включає наявність доступних служб добровільного консультування та тестування, профілактику туберкульозу, подальшої передачі ВІЛ, лікування ВІЛ/СНІД та інших супутніх хвороб, надання паліативної допомоги, планування сім’ї, забезпечення належного харчування, соціальної, духовної та психологічної підтримки та допомоги за принципом "рівний рівному", дотримання прав людини, зниження стигми, пов’язаної з ВІЛ/СНІД, тощо . Паліативна допомога, яка згадана серед заходів комплексного догляду, в свою чергу, включає догляд індивідуальний. Підтримка, поруч із медичною паліативною допомогою, допомогою при втраті близької людини, допомогою родині клієнта, соціально-економічною допомогою та духовною, релігійною підтримкою також входить до складу паліативної допомоги .

Методи соціальної роботи – це сукупність прийомів і способів, які використовуються для стимулювання і розвитку потенційних можливостей особистості, конструктивної діяльності щодо зміни несприятливої життєвої ситуації чи розв’язання проблем клієнтів та досягнення різноманітних професійних завдань соціального працівника/соціального педагога. Метод у соціальній роботі виконує подвійну роль, оскільки з одного боку він виступає як спосіб, шлях пізнання і застосування знань, що вироблені в науках про життєдіяльність людини і в соціальній практиці, а з іншого, як конкретна дія, що сприяє якісній зміні об’єкта методами, що використовуються у процесі соціального супроводу сімей, розуміємо спосіб організації соціальної роботи, що приводить до досягнення оптимального результату і забезпечує позитивні зрушення у розвитку сім’ї, забезпеченні її функціональної спроможності.[3]

Групи методів соціальної роботи: