Форми та методи вироблення інформаційної стратегії, тактики

Стратегії й технології державної інформаційної політики. Вирішуючи свої різноманітні завдання, держава виробляє певні загальні універсальні стратегії поведінки в інформаційному просторі:

I. інформаційні стратегії, що:

1.        припускають необмежене розповсюдження державою інформації в суспільстві

2.        така інформація не пов'язана із цілеспрямованою підготовкою тієї чи іншої політичної акції

3.        влада намагається зберегти стабільність громадського порядку

4.        влада керується принципами «не нашкодь», «заспокой» і т.д.

II.        Інший тип довгострокових дій – «мобілізаційна» стратегія:

1.        розрахована на спонукання поведінкових практик населення

2.        орієнтується на інші принципи: «зацікав», «виклич побоювання», «розбуди активність», «направ дії» і т.д.

III.       так звана «відволікаюча» стратегія («абстрагуюча» за Лікарчук):

припускає зміну розумових і поведінкових практик контрагентів, що не влаштовують владу.

IV.       «технічна» стратегія («технологічна» за Лікарчук):

1.        націлена на інформування нижчестоящих структур вищестоящими

2.        представляє, по суті, форму чисто службової діяльності державних органів

V.        одна з постійних стратегій – «конструювання іміджу»:

супровід будь-яких предметно спрямованих дій держави зусиллями по облагороджуванню власного іміджу і його захисту.

Для забезпечення такого роду стратегічних цілей держава використовує різні технології інформаційної активності:

I. публічні технології (у тому числі легальні способи взаємодії із представниками ЗМІ):

1.        акредитація журналістів в «гарячих точках»

2.        їхнє запрошення на брифінги

3.        включення до складу делегацій, що відбувають в офіційні поїздки за кордон

4.        пріоритетне отримання інформації

5.        зустрічі державних чиновників з редакторами видань

6.        відстеження органами влади суспільної реакції на державні рішення

7.        «санкціонуючі» методики:

i. арешт фільмів, газет,

ii.        заборона живих інтерв'ю з терористами тощо

II.        напівтіньові технології: (лише зберігають форму публічності): так звані «сірі» методики – організація контактів органів влади з журналістами за допомогою заздалегідь заданих і підготовлених питань (відповідей)

III.       тіньові технології:

1.        використання непрямих адміністративних, економічних важелів

2.        незаконні судові переслідування журналістів

3.        шантаж

4.        різного роду неформальні зустрічі

5.        анонімне інформування громадськості тіньовими центрами й комітетами, що формуються в надрах різних відомств

IV.       нелегальні або кримінальні прийоми:

як правило, це способи фізичного, неправового усунення журналістів.

Політична ґенеза Інтернету

  Поява такого технічного засобу спілкування, як Інтернет, створило в інформаційному просторі політики, сфері політичних комунікацій якісно нову ситуацію.
До передумов виникнення Інтернету слід віднести як ідейні, так і наукові і технічні фактори. Свою роль зіграли якісь художні, футурологічні твори про щось схожому на всеосяжну інформаційну мережу; поява електронно-обчислювальних машин і персональних комп'ютерів; розробка теорії інформації і винахід таких способів передачі відомостей, як модем, світловод, мережа та ін.

Поява Інтернету породило безліч надій на формування більш досконалого ладу, в якому доступність інформації поступово скоротить соціальна нерівність, функції держави виявляться зведені до мінімуму, а підконтрольність владних інститутів суспільству різко зросте [3]. Надалі в міру розвитку нових комунікацій рівень оптимізму помітно знизився. Серед причин зростаючого скептицизму можна виділити проблему "цифрової нерівності", а також усвідомлення можливості використання нових технологій для розширення контролю держави над своїми громадянами. Однак сприйняття інтернету як засобу побудови принципово нового порядку, що відкриває перед суспільством безліч перспектив і що дає надію на якісний прорив в самих різних сферах, як і раніше широко поширено.
Проникнення web-технологій в політику це складний і суперечливий процес. Умовно його можна розділити на два етапи. Перший етап - інформаційний. Сутність його полягає в проникненні в мережу політичної інформації. В основному, це сайти політичних партій і громадських організацій, окремих політичних лідерів, сайти газет і журналів, а також чисто електронні видання аналітичних і дослідницьких організацій. Другий етап пов'язаний з медіатизації політики і спробою використання Інтернету як інструменту політичної комунікації та політтехнологій.

Поява Інтернету істотно вплинуло на весь політичний світ. Інтернет-дискурс ініціював такі процеси, які стали істотно модифікувати різні інститути, норми і навіть самих учасників політичного процесу. Інтернет-простір, кібернетичний світ - незмінний атрибут сучасного поля політики. Проте люди ще не цілком навчилися використовувати можливості даного технічного феномена, здатного формувати політичну реальність і одночасно залучати їх у взаємини з владою. Багато країн вирішують задачу оптимального співвідношення традиційних електронних ЗМІ та Інтернету.
В сучасних умовах Інтернет стає, можливо, самим активним механізмом, що транслює вплив зовнішньої соціально-економічного середовища на політику. Зокрема, зміна технологій бізнесу, поява моделей декапіталізірованних відносин електронного бізнесу та електронної комерції припускають і відповідні форми організації політичної влади як всередині країни, так і на міжнародній арені. Таким чином, політичні структури, які не мають такого інформаційного супроводу своїх проектів, втрачають позиції і знижують свій вплив на процеси прийняття державних рішень.
Так що традиційні інститути і системи влади, представники правлячого класу і рядові громадяни не завжди ще органічно взаємодіють з цим інструментом комунікації, не
цілком навчилися використовувати його для вираження і захисту своїх інтересів. Політичний потенціал Інтернету ще до кінця не зрозумілий і не освоєний. Проте вже зараз можна передбачити принципові наслідки застосування Інтернету для налагодження політичних комунікацій. Далі ми розглянемо відмітні риси Інтернету як учасника політичного процесу.