Охорона культурної спадщини в Україні: основні завданні, напрямки, форми та механізми.

 

1.

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія “українська культура як цілісна система” порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу його на “східняків” і “західняків”, українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську “буржуазну” та українську “пролетарську” нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об’єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.
Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською літературою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура матеріка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв’язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури – змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об’єктивного, так і суб’єктивного плану, поступово заповнюються “білі” та “чорні” плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені замовчувані її сторінки.

 

2.

Модернізація в історії України мала неорганічний характер.

У політичному плані Україна спочатку була частиною Польщі та Литви, потім — Речі Посполитої. Провідним суб'єктом модернізації у цей час були литовська і польськашляхта, котра впровадила фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, зовні орієнтовані на товарно-грошові відносини, що існували головно на підставі великого землеволодіння та щотижневої панщини залежних селян. Інколи у них були наявні мануфактури, та на них також працювали переважно кріпаки. За внутрішнім потенціалом кріпацько-шляхетська модернізація була феодальним явищем. Пізніше ініціативу модернізації українського суспільства перейняло козацтво, а потім — російський уряд.

Зі включенням України до складу Російської імперії, а особливо після 1708 р., процеси модернізації в Україні тісно пов'язані з відповідними процесами у цій імперії. Російські дослідники В. Алексєєв та І. Побережніков пишуть про «феодальну» модернізацію, коли «широко використовуються позаекономічний примус для мобілізації трудових ресурсів, феодальні привілеї і монополії — для забезпечення економічної еліти необхідними виробничими ресурсами»^[36]. Фільваркова та російська імперська модернізації є різновидами феодальної модернізації. Крім того, зазначені автори визначають її як доіндустріальну модернізацію, відповідно, а з середини XIX і до початку ХХ століть, як вони показують, відбувалась ранньоіндустріальна модернізація (тобто капіталістична). Також російські дослідники визначають її як автократично-буржуазну, а з 1917—1921 років розпочинається новий, соціалістичний, етап модернізації^[37].

В. Головко виділяє такі етапи модернізації України:

1. Периферійна модернізація: магнатсько-колонізаційна (середина XVI — середина XVII століття).

2. Постпереферійна модернізація: козацько-колонізаційна (1648—1698 роки).

3. Імперська модернізація І: старшинсько-кріпосницька (1698—1775 роки).

4. Імперська модернізація ІІ: бюрократично-кріпосницька (1775—1861 роки).

5. Імперська модернізація ІІІ: бюрократично-підприємницько-капіталістична (1861—1917 роки).

6. Радянська модернізація: бюрократично-соціалістична (1917—1991 роки).

7. Пострадянська модернізація: бюрократично-капіталістична (після 1991 року)^[38].

 

3.

Важливе значення має забезпечення охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. До об'єктів культурної спадщини відносять визначне місце, споруду, комплекс, їхні частини, водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні об'єкти, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, історичного, архітектурного, мистецького, культурного погляду і зберегли свою автентичність.

В результаті охорони культурної спадщини впроваджуються організаційно-правові, матеріально-технічні, інформаційні та інші заходи з виявленням, наукового вивчення, класифікації таких об'єктів; запобігання їх руйнування, забезпечення, збереження, консервації, використання, пристосування та музеєфікації.

В Україні сформовані органи управління у сфері охорони культурної спадщини, до функціональних обов'язків яких входить вирішення визначених завдань. Державне управління у сфери охорони культурної спадщини здійснюється Кабінетом Міністрів України та спеціально уповноваженими органами охорони культурної спадщини. До складу таких органів входять: центральний орган виконавчої влади та органи охорони культурної спадщини, органи охорони культурної спадщини Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування.

 

 

Тема 6.