Вихідні передумови моделювання економічного зростання. Кейнсіанська модель.

Усі існуючі моделі економічного зростання поділяються на дві групи:

1)маржиналістські моделі – представляють економічне зростання, як результат поєднання граничних продуктів окремих факторів;2)структуралістські моделі – це ті моделі, які представляють економічне зростання, як результат зміни структурних співвідношень між галузями, секторами, сферами національного господарства.

Вперше таку модель описав швецький економіст І.Свенісон на основі “здорового кола”

Рисунок1.

Прикладом структуралістських моделей є “теорії надолуження” Терогена Крона, яка пояснювала вищі темпи зростання країн,що розвиваються, які зробили ставку на інновації порівняно з розвиненими країнами.

Проте на сьогодні найбільш поширеними дослідженнями,які використовуються є маржиналістські моделі. Вперше таку модель в 30-х рр. ХХст. Описав американський неокласик Е.Денісон. Проте недоліком цього, який визнавав сам Денісон було те, що модель працює лише у випадку дії всіх факторів в одному напрямку.

В сучасних умовах маржиналістська модель економічного зростання, як правило, будується на системі 5 рівнянь:

1)виробнича функція Коба Дугласа

2)основна макроекономічна тотожність

Y=C+I

3)рівняння капіталу

K_t=K_t-1+I-W

4)рівняння вибуття капіталу

W=sK

5)рівняння інвестиції-будується на основі існуючої норми заощаджень. При цьому припускається, що всі заощадження переходять в інвестиції, інвестиційний лог =0.

I=S Y, S=I/Y

Найпростішим прикладом маржиналістського моделювання є кейнсіанська модель економічного зростання. Автори:Харворт, Доман.

Особливості:1)вдалось подолати одне з ключових проблем Лейнса, це є економічний розгляд в довготривалому періоді;

2)врахувати вплив на економічне зростання ли фактора капіталу,фактора праці вважається не лімітованим;

3)процес вибуття капіталу відсутній;

4)гранична продуктивність капіталу є фіксованою

MPK=

Економічне зростання в таких умовах буде залежати від граничної продуктивності капіталу та норми заощаджень.

Дана модель не погано описувала реалії економічного зростання. В 40-50-х рр.. в умовах відбудови зруйнованого війною господарства в багатьох країнах і відносного надлишку робочої сили.В кінці 50-х на початку 60-х рр..,коли економічна більшість розвинених країн вийшла на рівень повної зайнятості, дана модель перестала реально(адекватно) відображати економічне зростання.

24. Модель економічного зростання Солоу: осн.риси та математ.формалізація.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний процес впливають на екон.зростання.

Осн.рисами моделі Солоу є такі:

1. Цільовою ф-цією моделі є не зростання загального обсягу продукту, а його вир-во на одного працюючого, тобто продуктивність праці. Тому в побудові моделі абревіатура спирається на малі букви, які відображають певні показники в розрахунку на одного працюючого: продуктивність праці: y=Y/L; капіталоозброєність праці: k=K/L; інвестиції: i=I/L. Крім того враховуємо, що s – норма заощаджень, а d – норма амортизації.

 2. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення виробн.ф-ції: Y=F(K,L). Якщо обидві частини цього рівняння поділити на L, то отримаємо ф=цію продуктивності праці: y=f(k).

3. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох факторів: запас капіталу, приріст населення, технічний прогрес.

4. Інвестиції дорівнюють заощадженням: i=sy=sf(k). Вплив окремих факторів.

 1. – запас капіталу. Згідно з моделлю запас капіталу збільшується внаслідок інвестицій і зменшується через зношення капіталу. Для визначення впливу цього фактора на капіталоозброєність праці застосовують категорію “стійкий рівень капіталоозброєності”, який визначається за формулою: . Звідси можна сказати, що нарощування капіталу () відбувається лише тоді, коли капітал, що інвестується, перевищує капітал, що амортизується: .

2. – приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення з темпом n впливає на капіталоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей зв’язок записується: . Складова має назву критичної величини інвестицій, оскільки вона показує, наскільки потрібно збільшити запас капіталу на одного працюючого, щоб компенсувати вибуття капіталу та приріст працюючих і забезпечити незмінність його величини (). 3 – технічний прогрес, який зумовлює приріст ефективності праці з коефіцієнтом Е і темпом q. Згідно з м оделлю вплив зростання ефективності праці з темпом q на обсяг продукту прирівнюється до його збільшення за рахунок приросту населення. За цих умов стійкий рівень капіталоозброєності () досягається тоді, коли приріст капіталоозброєності за рахунок інвестицій дорівнює її скороченню внаслідок вибуття капіталу, приросту населення та технічного прогресу:

Теорії міжнародної торгівлі

Меркантилізм — економічне вчення періоду становлення капі­талізму у XV-XVII ст. Його прихильники обстоювали повну експлуатацію природних ресурсів, сприяння експорту та обмеження імпорту. Меркантилісти вважали, що важливо володіти золотом та іншими валютними металами. Країни, яким їх бракувало, мали отримувати золото завдяки торгівлі. Меркантилізм на практиці означав, що міжнародна торгівля контролювалася компаніями, які мали урядову підтримку, запроваджувалися високі тарифи та починалися торговельні війни.

Пізніше прихильники фритрейдерства (вільної торгівлі) — на­прямку в економічній теорії та політиці промислових кіл — до­вели помилковість поглядів меркантилістів. Шотландський філософ, економіст і історик Д. Х'юм (1711-1776) у 1752 р. розвін­чав концепцію меркантилістів, довівши, що резерви банківських металів країни переважно визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні принципи фритрейдерства — вимога вільної торгівлі і конкуренції, невтру­чання держави в економічне життя країни та скасування про­текційного мита.

Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський еконо­міст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучас­ного "економіксу". Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обс­тоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світо­вому ринку, підтримував принцип невтручання держави в еконо­міку (laissez faire), висунутий французькою економічною школою фізіократів.

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили на початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об'єктом ана­лізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів вироб­ництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факто­рами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

Природу міжнародної торгівлі досліджували також американсь­кий економіст російського походження В. Леонтьев ("парадокс Леонтьева"), американський економіст М. Портер (теорія кон­курентних переваг) та ін.

Суть "парадоксу Леонтьева": відносний надлишок капіталу в США не позначався на їхній зовнішній торгівлі — США експор­тували більш трудомістку і менш капіталомістку порівняно з імпортованою продукцію. Згідно з концепцією В. Леонтьева, у виробничому процесі беруть участь чотири фактори: кваліфіко­вана праця, некваліфікована праця, капітал і земля. Наявність надлишку висококваліфікованої робочої сили сприяє експорту товарів, виготовлених нею.

Розглянуті теорії є класичними. У рамках науки про міжна­родну економіку розробляються і так звані альтернативні теорії та концепції міжнародної торгівлі.

Концепція реверсу факторів виробництва зазначає, що певний товар є водночас капіталонасиченим у капіталонасиченій країні і трудомістким у трудонадлишковій країні. Це означає, що за наявності в окремій країні попиту на певний товар вона може імпортувати його з інших країн навіть попри те, що відповідні фактори виробництва в цій країні кращі, ніж у її партнерів.

Концепція внутрішньогалузевої міжнародної торгівлі пояс­нює міжнародну торгівлю прихильністю споживачів до певних товарів та відповідністю внутрішнього і зарубіжного попиту (overlapping demand). Іншими словами, країні вигідніше експор­тувати товари, у виробництві і торгівлі якими вона нагромадила досвід на внутрішньому ринку. Насичення внутрішнього ринку є передумовою успішного експорту.

Концепція Столпера — Самуельсона. Міжнародна торгівля зумовлює підвищення доходів власників фактора, що інтенсивно використовується для виробництва товару, ціна на який збіль­шується, та зниження доходів власників фактора, що інтенсивно використовується для виробництва товару, ціна на який змен­шується.

Теорія специфічних факторів виробництва (П. Самуельсон і Р. Джон) виходить з того, що певні фактори притаманні окремій галузі і не можуть переміщуватися між галузями. Міжнародну торгівлю зумовлює відмінність відносних цін на товари, яка виникає через неоднакову забезпеченість країн специфічними факторами виробництва. Міжнародну торгівлю рухає те, що специфічні для експортного сектору фактори розвиваються, а фактори, притаманні сектору, який конкурує з імпортом, скорочуються. У результаті торгівлі підвищуються доходи власників специфічного для екс­портних галузей фактора і зменшуються доходи власників факто­ра, специфічного для галузей, що конкурують з імпортом.

Концепція Т. Рибчинського. Збільшення пропозицій одного з факторів виробництва за постійності інших змінних приведе до збільшення випуску товарів, що виробляються з інтенсивним використанням цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів.

Теорія М. Портера стверджує, що на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми і успіх на ньому залежить від правильно вибраної конкурентної стратегії.