Розділ 1 Ніколи не розмовляйте з незнайомцями

Якось навесні, в пору незвичайно спекотного надвечір'я, в Москві, на Патріарших ставах, з'явилося двійко громадян. Перший з-між них, зодягнений в літню сіреньку пару, був низького зросту, вгодо­ваний, голомозий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс в руці, а на чисто поголеному обличчі його містилися небачених розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудавий, з довгим чубом юнак в заламаному на потилицю картатому кепі — був у ковбойці, зіжмаканих білих штанях і в чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціа­цій, скорочено іменованої МАССОЛІТ, і редактор товстого худож­нього журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який писав під псевдонімом Бездомний.

До речі, слід зауважити першу незвичайність цього страшного травневого вечора. По всій алеї, паралельній до Малої Бронної ву­лиці, не виявилося жодного перехожого.

Тут трапилася друга незвичайність, що стосувалася одного Берліоза. Зненацька серце його тенькнуло і на мить кудись провалилося, потому вернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але настільки необорний страх, що йому забаглося зараз же втекти з Патріарших неоглядки. Берліоз тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало.

І тут спекотне повітря згустилося перед ним, і виткався з цього повітря прозорий громадянин химерного вигляду. На маленькій голів­ці жокейський картузик, картатий куций повітряний-таки піджачок... Громадянин з добрий сажень на зріст, але в плечах вузький, худющий неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.

Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Ще більше збліднувши, він витріщив очі й збентежено поду­мав: "Цього не може бути!.."

Але це, на жаль, було, і довготелесий, наскрізь прозорий громадя­нин, не торкаючись ґрунту, гойдався перед ним то вліво, то вправо.

Тут жах до того заволодів Берліозом, що він заплющив очі. А коли він їх розплющив, уздрів, що все закінчилося, марево розчинилося, картатий зник, а заодно й тупа голка вискочила із серця.

— Тьху, до біса! — вигукнув редактор, — ти знаєш, Іване, мене щойно замалим грець від спеки не вхопив! Навіть щось схоже до галюцинації було, — він спробував посміхнутися, але в очах йому ще стрибала тривога, і руки тремтіли.

Одначе поступово він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, сказав­ши доволі бадьоро: "Ну, отож..." — попровадив перервану мову далі. Мова ця, як опісля довідались, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергової книжки журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович написав, і то дуже швидко, та, на жаль, нею редактора ніскільки не вдовольнив. Змалював Бездомний головну дійову особу своєї поеми, сиріч Ісуса, вельми чорними барвами, а проте всю поему доводилось, на думку редактора, писати заново. І ось тепер редактор виголошував поетові щось на кшталт лекції про Ісуса з тим, аби підкреслити головну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайови­ча — чи художня сила його таланту, а чи повне невігластво у питанні, про яке він збирався писати, — але Ісус у його зображенні вийшов ну геть як живий, дарма що не надто привабливий, персонаж. Бер­ліоз же хотів довести поетові, що головне не в тому, яким був Ісус, чи то поганим, чи то хорошим, а в тому, що Ісуса цього, як особис­тості, взагалі не існувало на світі та що всі оповідки про нього — прості вигадки, найзвичайнісінький міф.

Високий тенор Берліоза відлунював пустельною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович забирався у нетрі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі в'язи, лишень вельми освіче­на людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого й корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога та сина Неба й Землі, й про фінікійського бога Таммуза, й про Мардука, й навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого вельми вшановували колись ацтеки в Мексиці.

І от саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, на алеї з'явився перший перехожий.

Згодом, коли, відверто кажучи, було вже пізно, різні установи подали свої зведення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чо­ловік цей був низького зросту, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що чоловік був зросту велетенського, ко­ронки мав платинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно повідом­ляє, що особливих прикмет у чоловіка не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих зведень нікуди не годиться.

Найперше: ні на яку ногу описуваний не накульгував, і зросту був не маленького й не велетенського, а просто високого. Що сто­сується зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, а з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордон­них, під колір костюма, туфлях. Сірий берет він хвацько заломив набакир, під пахвою ніс ціпок з чорним навершям у вигляді голови пуделя. З виду — літ сорока з гаком. Рот якийсь перекривлений. Чисто поголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за іншу. Одно слово — чужинець.

Пройшовши повз лаву, на якій сиділи редактор і поет, чужинець зиркнув скоса на них, зупинився і раптом всівся на сусідній лавці, за два кроки від приятелів.

"Німець", — подумав Берліоз.

"Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не парко йому в ру­кавичках".

А чужинець кинув зором на високі будинки, що квадратом облямо­вували став, причому помітно було, що бачить це місце він уперше і що воно його зацікавило.

Він зупинив погляд на горішніх поверхах, скло яких сліпуче відбивало поламане сонце, що назавжди полишало Михайла Олек­сандровича, потім перевів його донизу, де шиби починали передсутінно темніти, до чогось поблажливо усміхнувся. примружився, руки поклав на навершя ціпка, а підборіддя — на руки.

 

— Ти, Іване, — говорив Берліоз, — дуже добре й сатирично зо­бразив, приміром, народження Ісуса, сина Божого, але сіль якраз у тому, що ще до Ісуса народилася ціла низка синів Божих, як, скажімо, фригійський Аттіс, коротко ж мовлячи, жоден з них ненароджувався й нікого не було, в тім числі й Ісуса, і необхідно, аби
ти, замість народження й, скажімо, приходу волхвів, описав безглузді
чутки про це народження... А то виходить за твоєю оповіддю, що
він і справді народився!..

І в цю ж мить Берліоз урвав свою мову, тому що чужинець рап­том підвівся й рушив до письменників. Ті глянули на нього з подивом.

Тут він увічливо скинув берет, і друзям нічого іншого не зали­шалося, як підвестися й розкланятися.

Слід додати, що на поета чужинець з перших же слів справив відворотне враження, а от Берліозові радше сподобався, тобто не те щоб сподобався, а... як би це висловитись... зацікавив, чи що.

—Дозволите мені присісти? — ввічливо попрохав чужинець, і приятелі якось несамохіть розсунулися; чужинець спритно всівся проміж них і зараз же встряв у розмову.

—Якщо мені не почулося, ви сказали, що Ісуса не було на світі? — запитав чужинець, звернувши на Берліоза своє ліве зелене око.

—Ні, вам не почулося, — поштиво відповів Берліоз, — саме це я й казав.

—Ах, як цікаво! — вигукнув чужинець.

—А ви погоджувалися з вашим співрозмовником? — поцікавився невідомий, повернувшись вправо до Бездомного.

 

— На всі сто! — потвердив той, полюбляючи висловлюватись пишномовно й фігурально.

— Дивовижно! — вигукнув непроханий співрозмовник і, невідь чому злодійкувато озирнувшись та стишивши свій низький голос, мовив: — Даруйте мені мою настирливість, але я так зрозумів, що ви, попри все інше, ще й не вірите в Бога? — Він зробив переляка­ні очі й додав: — Клянусь, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь усміхнувшись з наляканого інтуриста, відповів Берліоз. — Але про це можна говорити цілком вільно.

Чужинець відкинувся на спинку лави й поспитав, аж звереснувши від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — усміхаючись, відповів Берліоз, а Бездом­ний подумав спересердя: "От причепився, закордонний гусак!"

— Ох, як чудесно! — скрикнув дивовижний чужинець і завертів головою, дивлячись то на одного, то на другого літератора.

"Ні, він не англієць..."— подумав Берліоз, а Бездомний подумав: "Де це він так призвичаївся розмовляти російською, ось що ціка­во!" — і знову насупився.

—Але, дозвольте вас запитати, — після тривожного розмислу заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божо­го, котрих, як відомо, існує рівно п'ять?

—На жаль! — зі співчуттям відказав Берліоз, — жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Адже погодьтесь, що в царині розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

—Браво! — вигукнув чужинець, — браво! Ви повністю повтори­ли думку неспокійного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п'ять доказів, а потому, ніби глузуючи із самого себе, спорудив власний шостий доказ!

—Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер говорив, що кантівські розмірковування про це питання можуть задовольнити лише рабів, а Штраус просто сміявся над цим доказом.

Берліоз говорив, а сам у цей час думав: "Але, все ж таки, хто він такий? І чому він так добре розмовляє російською?"

—Взяти б оцього Канта, і за такі докази років на три в Соловки! — зовсім несподівано бовкнув Іван Миколайович.

—Іване! — зніяковівши, шепнув Берліоз.

Але пропозиція спровадити Канта на Соловки не лише не врази­ла чужинця, а й навіть викликала у нього захват.

— Атож, атож, — закричав він, і ліве зелене око його, звернене на Берліоза, заблищало, — йому якраз там і місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: "Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудре, але надто вже незрозуміле. З вас же потішатися будуть".

Берліоз витріщив очі. "За сніданком... Кантові?.. Що це він вер­зе?" — подумав він.

—Але, — провадив далі чужинець, анітрохи не знічений здивуван­ням Берліоза, звертаючись до поета, — спровадити його на Соловки неможливо з тієї причини, що він вже понад сто літ перебуває в місцях значно віддаленіших, ніж Соловки, і витягти його звідтіля ніяким робом неможливо, запевняю вас!

—А шкода! — озвався задерика-поет.

—І мені шкода! — потвердив незнайомий, блискаючи оком, і про­довжував: — Але ось яка річ мене непокоїть: коли Бога нема, то, постає питання, хто ж керує життям людським і взагалі всім побитом на землі?

—Сама людина й керує, — поквапився сердито відповісти Без­домний на це, сказати по правді, не надто ясне запитання.

—Даруйте, — м'яко озвався невідомий, — для того, аби керува­ти, треба, як-не-як, мати точний план на певний, бодай хоч трохи пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як же може керувати людина, коли вона не лише позбавлена можливості скласти який-небудь план хоч би на сміховинно короткий термін, ну, років, ска­жімо, на тисячу, але й не може бути певною навіть за свій власний завтрашній день? І справді, — тут невідомий повернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, так би мовити, добирати смаку, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... — тут чужинець солодко по­сміхнувся, начебто думка про саркому легені завдала йому втіхи — так, саркома, — мружачись, мов кіт, повторив він звучне слово, — і ось ваше керівництво закінчилося! Нічия доля, окрім своєї власної, вас більше не цікавить. Родина вам починає брехати, ви, запідозривши недобре, кидаєтеся до вчених лікарів, потім до шарлатанів, а трап­ляється, і до ворожок. Як перше з другим, так і третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимсь керує, опиняється раптом, лежачи нерухомо, в дерев'яному ящику, і близькі, розуміючи, що користі від лежачого нема більш ніякої, спалюють його в печі. А трапляється і ще гірше: тільки-но людина збереться поїхати до Кисловодська, — тут чужинець примружився на Берліоза, — дріб'язкова, здавалося б, справа, але й цього зробити не може, тому що невідь з якого дива раптом візьме — послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це вона сама собою закерувала так? Чи не доречніше вважати, що впорався з нею хтось зовсім інший? — і тут незнайо­мець розсміявся чудним сміхом.

"Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — звісно, лю­дина смертна, ніхто проти цього й не заперечує. Але річ у тім, що..." Одначе він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужинець:

— Так, людина смертна, та це було б іще півбіди. Зле те, що вона іноді нагло смертна, ось у чому штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні увечері.

"Якась безглузда постановка питання..." — розміркував Берліоз і заперечив:

—Ну, це вже перебільшено. Сьогоднішній вечір мені відомий
більш або менш достеменно. Само собою зрозуміло, що, коли на
Бронній мені впаде на голову цеглина...

— Цеглина ні з того ні з сього, — значуще перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не впаде. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона в жодному разі не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— Можливо, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іро­нією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь насправді безглузду розмову, — і скажете мені?

— Залюбки, — відгукнувся незнайомець. Він зміряв Берліоза по­глядом, ніби збирався пошити йому костюм, і голосно й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико й злісно вибалушив очі на нахабного незнайом­ця, а Берліоз поспитав, криво осміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм... — мугикнув роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, даруйте, малоймовірно.

— Даруйте й мені, — відповів чужинець, — але це так. До речі, мені хотілося б запитати у вас, що ви робитимете сьогодні увечері, якщо це не таємниця?

— Ніякої таємниці немає. Зараз я зайду до себе на Садову, а потому о десятій годині вечора у МАССОЛІТі відбудеться засі­дання, і я головуватиму на ньому.

— Ні, цього ніяк не може бути, — твердо заперечив чужинець.

— Це ж чому?

— Тому, — відповів чужинець і примруженими очима подивив­ся у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, нечутно черкали чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, але й навіть розлила. Так що засідання не відбудеться.

Тут, як можна зрозуміти, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужинця, що молов нісенітниці, — до чого тут олія... і яка Аннушка?

— Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, воче­видь, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — вам не доводилось, громадянине, бувати коли-небудь у лічниці для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо вигукнув Михайло Олександрович.

Але чужинець анітрохи не образився і дуже весело розсміявся.

— Бував, бував і не раз! — вигукнув він, сміючись, але не зводя­чи з поета ока, що не сміялося, — де я тільки не бував! Шкода
лишень, що я не знайшов часу спитати у професора, що таке шизофренія. Так що ви вже самі дізнайтеся про це в нього, Іване Мико­лайовичу!

— От що, Мишко, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза
вбік, — ніякий він не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант,
який перебрався до нас. Питай у нього документи, а то втече...

І поет за руку потягнув Берліоза до лавки.

Незнайомець не сидів, а стояв побіля неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій оправі, цупкий конверт з гарного паперу та візитівку.

— Пробачте мені, що в розпалі нашої суперечки забув відреко­мендуватися вам. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхатив Москву для консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливо дивлячись на обидвох літераторів.

Ті знітилися. "Чорт, чув усе..." — подумав Берліоз і ввічливим жестом дав знати, що пред'являти документи немає потреби. Поки чужинець підсовував їх редакторові, поет встиг розгледіти на візитівці надруковане чужинецькими літерами слово "професор" і початкову літеру прізвища — подвійне "В".

— Я — історик, — потвердив учений і додав ні в тин ні в воро­та: — Сьогодні увечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор і поет, а професор пома­нив обох до себе і, коли вони нахилилися до нього, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус існував.

— Чи бачите, професоре, — силувано посміхнувшись, відказав Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні притримуємося іншої точки зору.

— А не треба ніяких точок зору! — відповів химерний профе­сор, — просто він існував, і більш нічого.

— Але ж потрібен який-небудь доказ... — почав Берліоз.

— І доказів ніяких не треба, — відмовив професор і заговорив неголосно, причому акцент його чомусь зник: — Усе просто: у білім плащі...

 

Розділ 2 Понтій Пілат

У білім плащі з кривавим підбоєм, човгавою кавалерійською хо­дою, удосвіта чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома крилами палацу Ірода Великого вийшов проку­ратор Іудеї Понтій Пілат.

Понад усе на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, й усе тепер провіщало недобрий день, оскільки запах цей почав переслідувати прокуратора від світанку.

Від офіцин у затиллі палацу, де розташувалась прибула з проку­ратором до Єршалаїму перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, тягнуло димком у колонаду через горішній майданчик саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в центуріях почали готувати обід, домішувався все той же масний трояндовий дух. О боги, боги, за що ви караєте мене?

"Так, сумнівів немає! Це вона, знову вона, непереможна, жахли­ва хвороба гемікранія, від якої болить півголови. Від неї немає засобів, немає жодного порятунку. Спробую не рухати головою".

На мозаїчній підлозі коло водограю вже було наготовано крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простягнув убік руку.

Секретар поштиво вклав у цю руку шмат пергаменту. Не втри­мавшись від болісної гримаси, прокуратор скоса, побіжно прогля­нув написане, повернув пергамент секретареві й насилу промовив:

— Підслідний з Галілеї? До тетрарха справу надсилали?

— Так, прокураторе, — відповів секретар.

— І що ж він?

— Він відмовився дати висновок у справі і смертний вирок Синедріону подав на ваше затвердження, — пояснив секретар. Про­куратор смикнув щокою і мовив тихо:

— Приведіть обвинувачуваного.

І зараз же з майданчика саду під колони на балкон двоє легіоне­рів увели й поставили перед кріслом прокуратора чоловіка літ двад­цяти семи. Цей чоловік був убраний в старенький і роздертий бла­китний хітон. Голова його була прикрита білою пов'язкою з ремінцем довкруж чола, а руки скручені за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, в кутику вуст — садно з кров'ю, що запеклася. Приведений з тривожним зацікавленням дивився на прокуратора.

Той помовчав, потім тихо спитав по-арамейському:

— То це ти підмовляв народ зруйнувати єршалаїмський храм?
Чоловік зі зв'язаними руками трохи поступив наперед і почав

говорити:

— Добрий чоловіче! Повір мені...

Та прокуратор, як і раніше не рухаючись і нітрохи не підносячи голос, зараз же перебив його:

— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся.
В Єршалаїмі всі нашіптують про мене, що я люте чудовисько, і це достеменна правда, — і так само монотонно додав: — Центуріона
Щуробоя до мене.

Всім здалося, що на балконі стемніло, коли центуріон, який ко­мандував особливою центурією, Марк на прізвисько Щуробій, по­став перед прокуратором.

Щуробій був на голову вищий від найвищого із солдатів легіону й настільки широкий в раменах, що зовсім затулив ще невисоке сонце.

Прокуратор звернувся до центуріона латиною:

— Злочинець називає мене "добрий чоловік". Виведіть його звід­
си на хвилю, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не
калічити.

Вивівши арештованого з-під колон у сад, Щуробій вийняв з рук у легіонера, що стояв коло підніжжя бронзової статуї, бич і, несиль­но замахнувшись, вдарив арештанта по плечах. Рух центуріона був недбалим і легким, але зв'язаний миттю повалився долі, немов йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, обличчя його зблідло і погляд знетямився. Марк однією лівою рукою, легко, мов порожній мі­шок, підняв упалого в повітря, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не го­ворити. Спокійно стояти. Ти мене зрозумів чи вдарити тебе?

Арештований схитнувся, та оволодів собою, барва повернулася йому до обличчя, він перевів подих і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

За хвилю він знову стояв перед прокуратором. Пролунав тьмяний, хворий голос:

—Ім'я?

—Ієшуа, — квапливо відповів арештант.

—Прізвисько є?

—Га-Ноцрі.

—Звідкіля ти родом?

—З міста Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, справа від нього, на півночі, є місто Гамала.

—Хто ти по крові?

—Я достоту не знаю, — жваво відповів арештований, — я не пам'ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сирійцем...

—Де ти мешкаєш постійно?

—У мене нема постійного житла, — сором'язливо відповів ареш­тант, — я мандрую з міста до міста.

—Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — мовив прокуратор і запитав: — Родичі є?

— Немає нікого. Я один у світі.

— Письменний?

— Так.

— Чи знаєш яку мову, крім арамейської?

— Знаю. Грецьку.

Спухла повіка ледь піднялася, оповите імлою страждання око втупилося в арештованого. Друге око залишилося закритим. Пілат заговорив по-грецькому:

— То ти збирався зруйнувати будівлю храму і закликав до цього
народ?

Тут арештант знову пожвавішав, очі його перестали світитися ляком, і він заговорив по-грецькому:

— Я, доб... — тут жах майнув у очах арештованого через те, що
він заледве не обмовився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався
руйнувати будівлю храму і нікого не підбивав на цей безглуздий
вчинок.

Подив відбився на обличчі секретаря, що згорбився над низень­ким столом і записував зізнання. Він підвів голову, але зараз же знову схилив її над пергаментом.

— Чимало різних людей прибуває в це місто на свято. Бувають серед них маги, астрологи, віщуни й убивці, — говорив монотонно прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. За­писано ясно: підбурював зруйнувати храм. Так свідчать люди.

— Ці добрі люди, — заговорив арештант і, квапливо додавши: — ігемоне, — продовжував: — нічому не вчилися і все переплутали, що я казав. Я взагалі починаю побоюватись, що плутанина ця три­ватиме дуже довго. І все через те, що він невірно записує за мною.

— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на базарі?
Голос того, хто відповідав, здавалося, колов Пілатові скроню,

був невимовно болючим, і цей голос говорив:

—Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри й сотворить­ся новий храм істини. Сказав так, аби було зрозуміліше.

—Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі ворохобив народ, оповідаю­чи про істину, про яку ти уявлення не маєш? Що таке істина?

І тут прокуратор подумав: "О, боги мої! Я запитую його про щось зайве на суді... Мій розум не слугує мені більше..." і прима­рилась йому чаша з темною рідиною. "Отрути, отрути!"

І знову він почув голос:

— Істина передусім у тому, що в тебе болить голова, і болить так
нестерпно, що ти легкодухо подумуєш про смерть. Тобі не лише несила говорити зі мною, але тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі стаю твоїм катом, і це смутить мене. Ти не можеш навіть помислити про що-небудь і мрієш лишень про те, аби прийшов твій пес, єдина, вочевидь, істота, до якої ти прихиль­ний. Але муки твої зараз закінчаться, біль мине.

Секретар витріщив очі на арештанта і не дописав слова.

— Ну ось, вже й по всьому, — говорив арештований, доброзичливо позираючи на Пілата, — і я страшенно цим втішений.

Помовчали, потім Пілат запитав по-грецькому:

— То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати... або підпали­
ти, чи в який-небудь інший спосіб знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав до подібних дій, повторюю. Хіба я схожий на недоумкуватого?

— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів про­куратор і усміхнувся якоюсь страшною посмішкою, — то покляни­ся, що цього не було.

— Чим хочеш ти, аби я поклявся? — запитав, вельми пожвавив­шись, розв'язаний.

 

—Ну, хоч би життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним кляс­тися саме впору, позаяк висить воно на волосині, затям це!

—Чи не гадаєш ти, що сам його підвісив, ігемоне? — поспитав арештант, — коли це так, ти дуже помиляєшся.

Пілат здригнувся й відмовив крізь зуби:

— Я можу перетнути цю волосину.

— І в цьому ти помиляєшся, — ясно посміхаючись і затуляю­чись рукою від сонця, заперечив арештант, — погодься, що перет­нути волосину вже запевне в змозі лише той, хто підвісив?

— Так, так, — посміхнувшись, мовив Пілат, — тепер я не маю сумніву в тому, що ледачі нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п'ятах. Не знаю, хто підвісив твій язик, але підвішений він добре А тепер скажи мені, чому це ти увесь час вживаєш слова "добрі люди"? Ти всіх, чи що, так називаєш?

—     Усіх, — відповів арештант, — лихих людей немає на світі...
Ластів'ячі крила фуркнули над самою головою ігемона, пташка

метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля того стовпом спалахнув пил.

—     Все про нього? — спитав Пілат у секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відповів секретар і подав Пілатові другий шмат пергаменту.

— Що там ще? — запитав Пілат і насупився.

Прочитавши подане, він ще більше змінився на виду. Чи то тем­на кров приплинула до шиї й обличчя чи трапилось що інше, та тільки шкіра його втратила свою пожовть, побуріла, а очі немовби запали. І зі слухом сподіялося щось дивне — ніби вдалині прогри­міли голосно й грізно сурми і дуже виразно почувся носовий голос, що погордливо тяг слова: "Закон про образу величності..." -

Думки полетіли короткі, безладні й незвичні: "Пропав?", потім: "Пропали!" А відтак зовсім недоладна з-поміж них про якесь, що неминуче має бути — і з ким?! — безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат напружився, прогнав видіння, повернувся зором на бал­кон, і знову перед ним опинилися очі арештанта.

—Отож, — сказав він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Кіріафа, і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

—Діло було так, — охоче почав оповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився коло храму з одним юнаком, який назвався Іудою з міста Кіріафа. Він запросив мене до свого дому в Нижньо­му Місті й пригостив...

—І що ж ти сказав? — запитав Пілат, — чи ти відповіси, що ти забув, що казав? — але в голосі Пілата була вже безнадія.

—Серед іншого я говорив, — розповідав арештант, — що будь-яка влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде влади ані кесарів, ані якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потреби в жодній владі.

—- На світі не було, нема й не буде ніколи більш величної та прекрасної для людей влади, аніж влада імператора Тіверія! — зір­ваний і хворий голос Пілата розрісся.

Потому, стишивши голос, він запитав:

—Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких-небудь богів?

—Бог один, — відповів Ієшуа, — в нього я вірю.

—То помолись йому! Добре помолись! Втім, — тут голос Пілатові зірвався, — це не допоможе. Дружини немає? — чомусь тоскно спитав Пілат, не тямлячи, що з ним коїться.

—Ні, я один.

—Осоружне місто, — раптом чомусь пробурмотів прокуратор і пе­ресмикнув плечима, наче замерз, а руки потер, немов умиваючи їх, — коли б тебе зарізали ще до твоєї зустрічі з Іудою із Кіріафа, далебі, це було б краще.

За хвилю перед прокуратором стояв Марк Щуробій. Йому про­куратор наказав здати злочинця начальникові таємної служби. На знак Марка варта оточила Ієшуа і вивела його з балкону.

Потім перед прокуратором постав командуючий легіоном легат. Прокуратор розпорядився, аби легат виділив з римської когорти дві центурії. Одна з них, під командою Щуробоя, має супроводити зло­чинців, повози з причандалами для страти й катів під час переїзду на Лису Гору, а по прибутті до неї увійти в горішнє оточення. Друга ж має бути зараз же відправлена до Лисої Гори й розпочати оточен­ня негайно. З цією ж метою, тобто для охорони Гори, прокуратор попрохав легата відрядити допоміжний кавалерійський полк — сирійську алу. Коли легат покинув балкон, прокуратор наказав секрета­реві запросити президента Синедріону, двох членів його та началь­ника храмової сторожі Єршалаїму до палацу.

Накази прокуратора були виконані швидко й точно, і сонце не встигло ще наблизитися до своєї найвищої точки, коли на горішній терасі саду коло двох мармурових білих левів, що пильнували сходи, зустрілися прокуратор і виконуючий обов'язки президента Сине­дріону, первосвященик іудейський Йосиф Каїфа.

Пілат сказав, що він розглянув справу Ієшуа Га-Ноцрі й затвер­див смертний вирок.

Таким чином, до страти, яка мала відбутися сьогодні, засуджені троє розбійників: Дісмас, Гестас, Вар-равван і, окрім того, цей Ієшуа Га-Ноцрі. Перші двоє, що надумали підбурювати народ до бунту проти кесаря, схоплені у бою римською владою, числяться за проку­ратором, і, отже, про них тут мова не йтиме. Останні ж, Вар-равван і Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою і засуджені Синедріоном. Згідно із законом, згідно зі звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде відпустити на волю з нагоди великого свята Пасхи, що починається сьогодні.

Отож, прокуратор жадає знати, кого з-між двох злочинців має намір звільнити Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі? Каїфа схилив голову на знак того, що запитання йому зрозуміле, й відповів:

— Синедріон просить відпустити Вар-раввана.

Прокуратор добре тямив, що саме так йому відповість первосвя­щеник, але завдання його полягало в тому, аби показати, що така відповідь викликає в нього подив.

— Зізнаюсь, ця відповідь мене здивувала, — м'яко заговорив
прокуратор, — побоююсь, чи нема тут якого непорозуміння.

Каїфа глянув просто у вічі Пілатові й мовив тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився зі справою і вдруге повідомляє, що має намір звільнити Вар-раввана.

— Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в чиїй
особі промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

— І втретє ми повідомляємо, що звільняємо Вар-раввана, — тихо
сказав Каїфа.

Все було скінчено, і говорити більше не було про що. Га-Ноцрі відходив назавжди, й страшні, злі болі прокуратора нікому виліку­вати; від них нема порятунку, окрім смерті. Але не ця думка приго­ломшила зараз Пілата. Все та ж незбагненна туга, що вже приходила на балконі, пронизала всю його істоту. Він зараз же спробував її пояснити, і пояснення це було дивне: невиразно здалося прокурато­рові, начебто він про щось не договорив із засудженим, а можливо, чогось і не дослухав.

Було близько десятої години ранку.

Розділ З Сьомий доказ

— Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іва­не Миколайовичу, — сказав професор.

Поет провів рукою по обличчю, як людина, котра щойно при­йшла до тями, і побачив, що на Патріарших звечоріло.

"Як же це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний із подивом, — адже ось уже й вечір! А може, то й не він оповідав, а просто я заснув і все це мені наснилося?"

Але слід гадати, що все-таки розповідав професор, інакше дове­деться припустити, що те ж саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, пильно вдивляючись в обличчя чужинцеві:

—Ваша оповідка надзвичайно цікава, професоре, хоч вона нітро­хи не збігається з євангельськими оповіданнями.

—Змилуйтеся, — поблажливо посміхнувшись, озвався профе­сор, — вже хто-хто, а ви мусите знати, що анічогісінько з того, про що написано в Євангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо ми почнемо покликатися на Євангелія як на історичне джерело... — він знову посміхнувся.

—Це так, — зауважив Берліоз, — та боюся, ніхто не може потверди­ти, що й те, про що ви нам розповідали, відбувалося насправді.

—О ні! Це може хто потвердити! — переходячи на калічену мову, надзвичайно впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обидвох приятелів ближче до себе.

Ті нахилилися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, чорти його батька зна чому, то пропадав, то з'являвся:

— Річ у тім... — тут професор лячно озирнувся й заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при всьому цьому. І на
балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, але тільки тайкома. Інкогніто, так би мовити, тож прошу вас —
нікому ані слова і цілковита таємниця!.. Тсс!

"Ось тобі усе й прояснилося! — подумав Берліоз збентежено, — приїхав божевільний німець або щойно здурів на Патріарших. От так історія!"

Так, і справді, прояснилось усе: і чудернацький сніданок в по­кійного філософа Канта, й дурнуваті балачки про олію та Аннушку, й пророцтва про те, що голова буде відрубана, й усе інше — профе­сор був несповна розуму.

Берліоз миттю зметикував, що треба робити. Відкинувшись на спинку лави, він за плечима професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, — але розгублений поет цих сигналів не втямив.

—Так, так, так, — збуджено говорив Берліоз, — втім, все це можливо! Навіть дуже можливо, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви одні приїхали чи з дружиною?

—Один, один, я завжди один, — з гіркотою відповів професор.

—Як? А... де ж ви будете мешкати?

—У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів божевільний і підморгнув.

—Я... я дуже радий, — забурмотів Берліоз, — але, далебі, в мене вам буде незручно...

—А диявола теж немає? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

—І диявола...

—Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, завалюючись за спину професора і кривляючись.

—Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї бридні, крикнув Іван Миколайович не те, що треба. — От морока! Покинь­те ви дуріти.

Тут божевільний розреготався так, що з липи над їхніми голова­ми випурхнув горобець.

— Ну, це вже зовсім цікаво, — здригаючись від реготу, промовив професор, — що ж це у вас, чого не пімнешся, нічого немає! —
Він перестав зненацька реготати і, що цілком зрозуміло при душевній хворобі, після реготу впав у іншу крайність — роздратувався і крикнув суворо: — То, виходить, таки немає?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — бур­мотів Берліоз, остерігаючись хвилювати хворого, — ви посидьте хвиль­ку тут з товаришем Бездомним, а я лише збігаю за ріг, мені треба зателефонувати, а потім ми вас і проведемо, куди ви хочете.

— Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, — сумно погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на про­щання, повірте хоча б у те, що диявол існує! Більшого від вас уже й не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьомий доказ, найнадій­ніший! І вам його зараз буде подано.

— Гаразд, гаразд, — фальшиво-лагідно мовив Берліоз і кинувся до виходу з Патріарших.