Авангардистські й модерністські тенденції в поезії XX ст.

Західна поезія

На початку XX століття в західноєвропейській поезії виникає ряд нових течій і шкіл. Імажизм та унанімізм, футуризм й експресіонізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, — ось далеко не повний перелік найприкметніших з них. На зміну умонастроям "кінця століття " приходить відчуття нових, "модерних перспектив "початку століття". Склад­ ність витісняється демонстративною простотою, герметизм — від­ критістю, а песимізм — оптимізмом.

Проте, відштовхуючись від символізму, поети початку XX ст. актив­ но використовують набутки цієї течії: вільний вірш (верлібр), асоціа­ тивність світосприйняття, асонанси та алітерації.

У Франції на початку XX століття сформувалася група митців-кубістів. Термін цей належить Г.Аполлінеру. Кубісти захоплювались формотворчістю, прагнули до поетичного новаторства. Вони вважа­ ли, що художньої правди можна досягти, "деформуючи реальність ". У літературі кубізм представлений творчістю таких поетів, як Г. Аполлінер, Б. Сандрар, М. Жакоб, А. Сальмон та ін.

Протягом перших десятиліть XX ст. в Німеччині та Австрії розви­ вається й досягає найбільшого розквіту експресіонізм (ехргеззіоп — вираження, виразність). Обличчя експресіоністської драми визначали Г. Кайзер і Е. Толлер, серед найяскравіших поетів напряму слід відзна­ чити Г. Гейма, Г. Тракля, Г. Бенна, Ф. Верфеля. Експресіоністська проза представлена творчістю А. Дьобліна, Г. Мейрінка, близькими до цього напряму були також: Ф. Кафка й молодий Г. Тессе.

Термін "експресіонізм " окреслював художній метод, який за своїми цілями та засобами є протилежним до імпресіонізму й натуралізму (мистецтво не зображає дійсність, а виражає її сутність). Письмен ник-експресіоніст насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єктив­ не, пристрасне.

Сам світ у творах письменників-експресіоністів постає ворожим людині, яка стала свідком драматичних подій і катаклізмів початку XX століття. Цей світ технічного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, напередодні апокаліптичної катастрофи, є хаотич­ ним, дисгармонійним, абсурдним, і людина приречена на страждання

В ньому. Звідси — проникливий біль за людину, за її відчуженість від  суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людс ьких почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство лю­ дей. "Світ починається з людини", — цей вислів Ф. Верфеля став одним з філософських і художніх принципів експресіонізму.

Вплив експресіонізму на світову літературу XX сторіччя важко пер еоцінити. Найпомітнішими є традиції експресіонізму в драматургії Б. Брехта, у прозі Г. Ґрасса, у творчості М. Фріша та Ф. Дюрренмат та. Експресіоністична образність притаманна також низці творів української літератури ("Червоний роман" А. Головка, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Сонячна машина " В. Винниченка, "Маклена Траса " М. Куліша).

На рубежі 1910—1920-хроків у Франції виникає творче об'єднання сюрреалістів (франц. — надреалізм). Сам термін "сюрреа­ лізм "належить Г. Аполлінеру, який назвав свою п'єсу "Груди Тіресія " (191$р.) "сюрреалістичною драмою ". Теоретики сюрреалізму пов’язув али з новою течією надії на побудову нової художньої реальності, яка була б реальнішою ("надреальною ") за існуючу. Сюрреалізм проголосив нові засоби та прийоми творчості. Насамперед — принцип "автоматич­ ного письма ", з його парадоксальним, алогічним, випадковим зіткненням думок та образів. Близькою до зразків "автоматичного письма "є сюр­реалістична лірика, яка відзначається "надметафоричністю ", неочіку ваними асоціаціями, свідомим композиційним сумбуром.

Серед найвідоміших постатей модерністської поезії першої полови­ ни XX ст. були Т. С Еліот й Ф. Гарсіа Лорка, Г Аполлінер і П. Елюар, Г. Тракль і Р.МРільке, В. Незвал і К.І. Ґалчинський.

Томас Стернз Еліот (1888—1965) — один з метрів модерністської поезії, лауреат Нобелівської премії (1948) "за пріоритетне новаторство у становленні сучасної поезії". Найвідоміші свої твори Еліот написав у 1920—1930-і роки. Славу йому принесла поема "Безплідна земля " (1922), що передавала трагедію післявоєнного буття. її розглядали як твір "втраченого покоління ", але Еліот писав радше про втраченість усього людства, усієї західної цивілізації. Поезія Еліота доволі склад­ на, "зашифрована ", містить чимало літературних натяків іремінісценцій (поетичних цитат). Через те його вірші важко піддаються не тільки розумінню, а й перекладу.

Одним із чільних модерністів був французький поет Поль Елюар (1895—1952). Він брав участь у Першій світовій війні, а свої фрон­ тові враження виклав у поетичній збірці "Борг і тривога " (1917). У30-іроки він став активним антифашистом, брав участь у русі

Опору. В окупованому німцями Парижі поет створив збірки віршів "Відкрита книга І" (1940) і "Відкрита книга П" (1942). Поетичним маніфестом Опору став Елюарів вірш "Свобода "з книги "Поезія і прав­ да " (1942). Його переписували, читали на мітингах, підпільно розпо­ всюджували. Після війни Елюар виступав і як майстер любовної лірики, і як поет-громадянин, патріот, борець за мир.

Найвизначнішим поетом Іспанії XX ст. був Федеріко Гарсіа Лорка (1898—1936). Славу йому приніс поетичний цикл "Циганське романсе- р о" (1928), у якому Лорка відродив старовинний іспанський жанр романсу з його поєднанням ліричного й оповідного начал, гострим сюжетом і драматичністю. Поет активно послуговувався фольклорними образа­ми, символами, повторами, творячи власний міф засобами фрагментарної композиції. У 1930-і роки Лорка проявив себе і як визначний драматург. Вершиною його драматургії є так звані "андалузькі трагедії": "Крива­ве весілля ", "Єрма ", "Донья Росіта ". Поет став жертвою фалангіс­тів, які розстріляли його через місяць після початку громадянської війни в Іспанії.

Одним з найталановитіших австрійських поетів-експресіоністів був Георг Тракль (1887—1914). Поезії Тракля — "Людство", "Псалом", "Зимові сутінки ", "Пісня про Європу ", "Сонце ", "Літо ", "Весна душі", "Гродек ", "Мовчазним " — пройняті безвихідною тугою, апокаліптич- ними візіями спустошеної й спаленої землі, пророцтвами про загибель світу.

Найвизначнішим чеським поетом XX ст. став Вітезслав Незвал (1900—1958). Вже перша збірка Незвала "Міст", яка побачила світ у 1922 році, привернула увагу критики і читачів. Але справжню популяр­ ність поетові здобула поема "Дивак-чародій", у якій Незвал порушує складні проблеми сенсу життя і мистецтва, природи людського щас­ тя, суті тих історичних змін, які принесла у людське суспільство революція. Поема насичена яскравими фантастичними образами і кар­ тинами, поєднуючи сюжетну й асоціативну композиції.

Ще за життя здобув славу одного з найоригінальніших польських поетів XX ст. Константи Ільдефонс Ґалчинський (1905—1953). Химер­ ність і екстравагантність — провідні риси поетичного стилю Ґалчжсь кого, який і досі залишається одним із найпопулярніших польських поетів. Ґалчинський належав до модерністської поетичної групи "Квад­ рига ". Орієнтація на принципи модерністської поетики простежуєть­ ся у його найвідоміших творах — сатиричній поемі "Кінець світу", поемах "Бал у Соломона ", "Народне гуляння ".

З ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЕЗІЇ

 

Поет «життєвої прози»

"Я ніколи не руйнував, навпаки, намагався будувати...

Гійом Аполлінер

Гійом АПОЛЛІНЕР

1880-1918

Постать Аполлінера — одна з найяскравіших у французькій лі­ тературі XX століття. У своїй ліриці, оповіданнях і драматичних творах він відкрив нові можливості художнього зображення дій­ сності. У його віршах вражає багатство інтонацій: тонка інтим­ на лірика, сатира, гротеск. Він створив жанри поезії-розмо- ви, поезії-прощання, поезії-каліграми, безмежно розширивши "сферу поетичного" за рахунок "прози життя". Творчість Апол­ лінера справила великий вплив на Поля Елюара, Луї Арагона, Вітезслава Незвала та інших видатних європейських поетів.

Позашлюбний син італійського офіцера і польської аристократки народився 26 серпня 1880 року у Римі. Хлопчика нарекли Вільгельмом-Альбертом-Володимиром-Олександром-Аполлінарієм Костровицьким. До дев'яти літ він жив у Італії, а протягом наступного десяти­річчя — у Монако, Ніцці, Каннах. У 1899 році юнак перебрався до Парижа, де познайомився з митцями-авангардистами (серед його друзів були художники Марлен Андре Дерен, Рауль Дюфі, Пабло Пікассо,

Основні твори: поетичні збірки "Бестіарій", "Алкоголі" (1913), "Каліграми" (1918).

письменники Макс Жакоб і Альфред Жаррі) та політиками. Розпо­чавши невдовзі літературну діяльність, прибрав псевдонім Аполлінер. У 1902 році поет найнявся учителем в один із рейнських замків, де зустрів і покохав англійську гувернантку Анні Плейден, котра, проте, так і не стала його дружиною. Нещасливе кохання було те­мою багатьох віршів Аполлінера.

1911. Рання лірика. "Алкоголі". Свій творчий шлях Аполлінер розпо­чав з прози. Через суто фінансові міркування він писав порнографічні романи. Лише в 1911 році вийшла друком його перша поетична збірка "Бестіарій, або Кортеж Орфея", до якої увійшли римовані, переважно присвячені тваринам чотиривірші. У 1913 році Аполлі­нер видав свою працю з теорії мистецтва — "Естетичні роздуми. Художники-кубісти". У цій "естетиці подиву" він називає кубізм світоглядною основою власної поетичної творчості. У цьому ж році побачила світ поетична збірка "Алкоголі", яку поет писав з 1898 ро­ку. Назва натякала на п'янку реальність "нового світу", на його технізованість і стрімкий темп життя. П'ятдесят позначених деяким впливом футуризму поезій збірки хоча й не відзначалися якоюсь єдиною стильовою спрямованістю, проте засвідчували тематичну і стилістичну різнобічність автора. Перша поезія, "Зона" — гімн Ейфелевій вежі і великому місту — була сприйнята як своєрідний маніфест сучасної лірики: речі і думки, реальність, почуття і карти­ни сну сплітаються тут в єдине ціле. Аполлінер писав довгі римо­вані і неримовані вірші, ігнорував пунктуацію та загальноприйняту метрику. Більшу частину збірки складають символістські і роман­тично-символічні вірші, а також поезії, у яких чутно відгомін на­родних пісень. Особливої слави зажила сповнена сумних роздумів про нерозділене кохання поезія "Міст Мірабо".

1918: "Каліграми. Поезія Миру і Війни". З початком Першої світо­вої війни Аполлінер добровільно вирушає на фронт. У 1915 році він був важко поранений у голову, йому було зроблено операцію на черепі. Окрім поетичної творчості, Аполлінер пробував свої сили і в драматургії. У 1917 році була опублікована його п'єса "Соски Тіресія", у якій ірреальність зображуваного досягалася за допомогою особ­ливих декорацій, танців, акробатики, шумів, що, за задумом автора, мало дати глядачеві уявлення про "тотальний театр". Ця новаторсь­ка за естетичною формою і художнім вирішенням п'єса вважається початком "театру абсурду". Для визначення такого роду драматургії Аполлінер першим запропонував термін "сюрреалізм".

У 1918 році вийшла друком третя прижиттєва збірка поета "Калі­грами". У цій книжці Аполлінер подав вірші, розраховані на візуальне сприйняття, вперше створивши так звані ідеограми, де текст і текс­тові образи поєднуються в естетичну цілість.

9 листопада 1918 р. тридцятивосьмирічний Аполлінер помер у Па­рижі від грипу. Незабаром після його смерті побачила світ книжка оповідань "Єресіарх і К°" (1920).

Поезія Гійома Аполлінера

Творчість Аполлінера з її невгамовними шуканнями і експериментами, її безперечними здобутками й відчутними втратами є одним із най значніших і найхарактерніших явищ поетичного реалізму у французькій та всій європейській поезії XX сторіччя. Цим вона теж становить неабиякий інтерес.

Рання лірика Аполлінера розвивалася під значним впливом символіз­му, який задавав тон у французькій поезії на межі століть, відчутний уній також зв'язок з романтичною традицією... З особливою наочніс­ тю розкривається глибинний зв'язок Аполлінера з традицією, в цьому випадку — з традицією романтичною у "Рейнських віршах". Вони були навіяні мандрівкою по Рейну, цій землі обітованій німецького роман­ тизму. Але враження від подорожі падали на підготовлений ґрунт і завдяки тому проростали повноцінною поезією. Тим ґрунтом було захоплення середньовічними романами й легендами, інтерес до міфо­логії та фольклору, обізнаність з німецькою й французькою романтич­ною поезією, тяжіння до пісенності, музикального звучання вірша.

В ряді "Рейнських віршів" відчутна фольклорна основа — в їхніх мотивах, у характері образності, в народнопісенній інтонації ("Дзво­ ни", "Рейнська ніч" та інші). Звертається Аполлінер ідо мотиву Лорелеї— суто романтичного мотиву, витвореного К. Брентано в дусі народних легенд та балад і підхопленого німецькими романтиками, зокрема Г. Гейне. Аполлінер зводить оповідь до мінімуму, рішуче пере­ носить центр ваги на діалог і, дещо огрублюючи, надає йому незвичай­ ної динаміки й драматизму.

Яскраво проявляється в циклі мелодійність поезії Аполлінера, її тяжіння до музикальної стихії.

Коли ж лірико-музичний струмінь вільно проривається в пізнішій поезії Аполлінера, з з’являються такі шедеври, як "Міст Мірабо ".

Поетичний реалізм Аполлінера розкривається насамперед у змісті його поезії, в провідних її мотивах і тенденціях. І передусім слід вка­ зати на таку рису його поезії, як прийняття життя, "зарядженість життям ", як її загальний життєствердний характер.

В цьому контексті слід читати й назву його першої великої збірки "Алкоголі", яка вийшла 1912 року й ввібрала все краще із його більш

ніж: десятилітнього доробку. Пояснюючи сенс заголовка збірки, Апол лінер говорив, що йдеться в ній про життя, палюче, немов спирт.

Не позбавлене певних підстав визначення Аполлінера як своєрідного "реаліста-візіонера", котре зустрічається у зарубіжних авторів. Не­мало підтверджень цьому можна знайти в "Вандем'єрі", "Зоні" й ба­ гатьох інших творах Аполлінера, але найповніше вираження названі риси й тенденції знайшли в його поемі "Узвишшя", яка ввійшла до "Каліграм " (1918), другої з основних збірок поета. Тут Аполлінер підно­ сить тему суспільного й науково-технічного прогресу, виступає його захопленим співцем.

Збірка "Каліграми" за своїм змістом ділиться на дві частини: поезії, написані Аполлінером у 1913-ому й першій половині 1914 року, і фронтові поезії. Характеризуючи першу її частину, слід сказати, що 1913 і перша половина 1914 року були періодом чи не найвищої творчої активності Аполлінера. Насамперед, у поезії цього періоду знаходять закріплення здобутки й відкриття першої його збірки, зокрема творів, написаних в 1909-1912 роках. Разом із тим Аполлінер йде тут далі шляхом зближення поезії з життям, домагаючись його "безпосеред­нього вираження", "автентичності". Він багато й сміливо експери­ментує, так з'являються його "поезії-розмови", "поезії-репортажі' тощо, для яких будівельним матеріалом служили факти, фрагменти, деталі "безпосередньої дійсності", з яких і монтується твір ("Вулиця Крістін", "Хмарний привид", "Музикант із Сен-Меррі" та інші).

До формалістичних експериментів Аполлінера належать поезії-ка ліграми, які дали назву його другій великій збірці.

(За Д.Наливайком).

 

МІСТ МІРАБО

Під мостом Мірабо струмує Сена

Так і любов

Біжить у тебе в мене

Журба і втіха крутнява шалена

Хай б'є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

 Рука в руці постіймо очі в очі

Під мостом рук

Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б'є годинник ніч настає                        І

Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча

Любов сплива

Життя хода тягуча

Надія ж невгамовано жагуча

Хай б'є годинник ніч настає Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини

Мине любов

І знову не прилине

Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б'є годинник ніч настає Минають дні а я ще є

Переклад з французької М. Лукаша.

***

Молочна Путь сяйлива сестро

Білявих ханаанських рік

І тіл коханок білочреслих

Чи пригойдає твій потік

Нас до галактик новоскреслих

Випадку демони щокрок

 Ведуть нас по мотивах зорніх

 І рід людський іде в підскок

Танцює задки до безодні

Під шаленистий гук скрипок

О долі долі незглибимі

Царі скажені як ножі

Жінки-зірки що не любили

 Не вгріють вас на ложі лжі

В пустелі світу нелюдимій

Старий принц-регент Луїтпольд

Намісник королів безумних

 

Як він ридає з тих незгод

Коли блудні вогні без зуму

Ведуть купальський хоровод

Сумів палац без господині

 Вітри гули без заборол

На білім озері мов диво

Плив човен повен баркарол

Ячав присмертно лебедино

Втопивсь у срібній тій воді

Якось володар-загорілець

 І виплив мертвий а тоді

Лежав на березі горілиць

В мінливе небо все глядів

Червневих сонць палюча ліра

Болючі пальці обпіка

В нуртах марінь душа зомліла

Знов у Париж я приблукав

І рад би вмерти і несила

Неділі довгі тут аж страх

 І катеринки невгомонні

По сірих хлипають дворах

І квіти хиляться з балконів

Падучих веж чудний парад

А вечори хмільні від джину

В електросяйві мерехтять

 Снують трамваї без упину

В огнях зелених дзеленчать

Розпачливу журбу машинну

Кафе паризькі п'яні в дим

Сифонів шип і шик гарсонів.

Гудуть на тисячу ладів

Кричать любов циган безсонних

Тобі тобі що я любив

А я що знаю всі рефрени

Жалі-плачі моїх років

Рабів моління до мурени

Нелюбого похмурий спів

Орфея клич і зов сирени

Переклад з французької М. Лукашс

 

ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА Й ВОДОГРАЙ

О постаті убиті любі

0 дорогі розквітлі губи Міє Мареє

Єтто Лорі Анні і ти

Маріє Де ви дівчата

Я вас питаю

Та біля водограю

Що плаче й кличе

Голубка маревіє

Душа моя в тремкій напрузі

Де ви солдати мої друзі

Де ви Бійї Даліз Реналь

Печальні ваші імена

Як у церквах ходи луна

Б'ють відгомоном до небес

Ви в сонну воду глядитесь

І погляд ваш вмирає десь

Де Брак де Макс Жакоб Дерен

 Що в нього очі як той Рейн Де милий

Кремніц волонтер Вже може їх нема тепер

Душа ятриться з непокою

І водограй рида зі мною

А як вони іще живі

Десь б'ються на Північнім фронті

Тим олеандри всі в крові

І сонце ранене в траві

На багрянистім горизонті

Переклад з французької М. Лукаша.

МАЛЕНЬКЕ АВТО

31 серпня 1914 року

Пізнього вечора я виїхав із Довіля

 В маленькому авто Андре Рувера

 Нас було троє я він і шофер

 Ми сказали прощай цілій епосі

Над Європою вставали розлючені велетні

Орли покидали гнізда чекаючи сонця

Хижі риби виринали з безодень

Народи сходились аби пізнатись до кінця

Мерці здригалися із жаху в своїх похмурих домовинах

Собаки гавкали туди десь до кордонів

Я їхав несучи в собі усі ці армії що бились

В моїй душі ж бо пролягли усі краї якими сунулись

війська

Усі ліси й веселі села Бельгії

Льоруж і Франкоршан відкриті Оболоні

Куди не раз чужі вдирались легіони

І колії грімкі де ті що йшли на смерть

Прощались поглядом з оцим життям барвистим

Глибокі океани де чудища підводні

Байдужно шастали між решток кораблів

Вершини височенні де люди вперто б'ються

Куди й орел не злине

Людина б'є людину

І котиться униз падучою зорею

Відчув я у собі якісь нові істоти

Що світ новий будують і вправно ним керують

Якийсь купець багатий і дивно щедровитий

Небачені товари розіклав

А пастухи-гіганти німі отари гнали

Що йшли слова щипали і скубли як могли

Собаки ж гавкали на них усю дорогу

Я ніколи не забуду цієї нічної подорожі

Коли ніхто з нас не промовив ні слова

О похмурий від'їзд коли вмерли наші три фари

О ніжна передвоєнна ніч

О села де хапливо працювали

Ковалі

Покликані між дванадцятою й першою годиною ночі

їхали ми до голубого Лізьє

До золотого Версалю

Тричі спинялись бо лопали скати

Коли ж другого дня опівдні

Через Фонтенбло

Ми в'їхали в Париж

 Якраз оголошувано мобілізацію

Ми зрозуміли з товаришем

Що це мале авто нас привезло

В нову епоху Хоч ми були вже зрілі люди

А чулись ніби щойно народились

Переклад з французької М. Лукаша.

Запитання і завдання.

1. Які новаторські відкриття зробив Гійом Аполлінер у царині поезії?

2. Проаналізувавши поетичну творчість Аполлінера, визначте її най­характерніші особливості.

3. Яка основна філософська ідея випливає з вірша "Міст Мірабо"? Поясніть ідейно-художню роль рефрена у цій поезії.

4. Проаналізуйте поезію "Міст Мірабо" з погляду композиції, ритмі­ки і римування, а також наявності образів-символів. Які художні елемен­ти створюють неповторну мелодику поезії?

5. Прослідкуйте, як у вірші "Молочна Путь, сяйлива сестро..." урбаніс­тичні мотиви поєднуються із змалюванням інтимних переживань поета.

6. Як у поезії "Зарізана голубка й водограй" поєднується антивоєнна спря­мованість з глибокими філософськими роздумами поета?

7. Яке ідейно-художнє навантаження у вірші несе знаменитий образ-символ голубки?

8. Чим, у першу чергу, завдячує своєю славою поезія "Зарізана голубка й водограй" — тематикою, неповторною композицією, образною метафорич­ністю, майстерністю версифікації? Доведіть свою думку.

9. Які події лягли в основу поезії "Маленьке авто"? Визначте її худо­жні особливості.

 

З АВСТРІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

До глибин Речей

"...Мистецтво — це ріг завели­ка, і заважка, і задовга для одного життя, і ті, хто доживає до гли­бокої старості, все ще залишають­ся початківцями в ньому."

Р.М.Рільке

Райнер Марія РІЛЬКЕ

1875-1926

Австрійський письменник, один із найвидатніших поетів у німець­ комовній літературі XX ст. У його творчості поєдналися риси символізму, імпресіонізму і неоромантизму. Рільке як поет-філософ знищив кордони між речами, природою та людськими ста­ нами й абстрактними поняттями. Жоден з європейських поетів початку XX ст. не відчував так болісно, як Рільке, дегуманізацію суспільства, відчуження людини і "неприродність її життя". "Ос­ новну ж причину цих явищ він вбачав у тому, що сучасна люди­ на втратила відчування нескінченності буття і своєї єдності з ним, здатність розуміти речі..." (Д.Наливайко)

Основні твори: поетичні збірки "Книга годин" (1905), "Книга картин" (1906), "Нові вірші" (1907-1908), "Сонети до Орфея" (1923), "Дуїнянські елегії" (1923); роман "Записки Мальте Лаурідса Брігге" (1910).

Поет народився 12 грудня 1875 року у Празі (Чехія) в німецькомовній сім'ї. Коли йому було дев'ять років, мати розлучилася з чоловіком, залізничним службовцем, і переїхала з сином до Відня. Сподіваю­чись домогтися високого суспільного становища, у 1886 році юний Рільке вступив до кадетської школи. Проте незабаром, через слабке здоров'я, він був змушений відмовитися від військової кар'єри і продовжував навчання у ремісничому училищі в Лінці.

1890-ті роки. Початок творчості. Першу поетичну збірку Рільке ви­дав у 1894 р. ("Життя і пісні"). Ця збірка позначена сильним впли­вом модного тоді натуралізму, а відтак її важко вважати оригіналь­ним поетичним явищем.

Завдяки фінансовій підтримці дядька юнак здобув середню освіту, одержав атестат зрілості і у 1895 році переїхав до Праги, де вивчав філософію, німецьку літературу та історію мистецтв. Проте невдовзі він покинув університет, твердо вирішивши стати письменником. Гучну славу (особливо серед патріотично налаштованої моло­ді) Р.М.Рільке здобув опублікувавши поему в прозі "Пісня про любов і смерть корнета Крістофа Рільке" (1899). "Корнет" став не­сподіваним подарунком однієї-єдиної ночі, осінньої ночі, я написав його за одним заходом при двох свічках, що мигтіли від нічного вітру; хмари, що пливли, затуляючи місяць, викликали його, а сюжет за кілька тижнів перед тим мені навіяло перше знайомство з деяки­ми родинними документами, що дісталися мені в спадщину" — за­нотував поет у щоденнику.

1903 р. Зустріч з Роденом. Навесні 1898 року Рільке поїхав до Італії і протягом місяця жив у Флоренції, вивчаючи мистецтво італійсь­кого Відродження. Новий етап у духовному і творчому житті поета розпочинається з середини 1902 року у Парижі. До столиці Франції поет прибув з цілком певною метою — "дивитися картини, позна­йомитися з Роденом і надолужити незліченно багато з того, що про­йшло повз мене у моїй самотності".

Зустріч зі знаменитим скульптором О. Роденом змінила світогляд поета. Лірика Рільке стає надзвичайно предметною. "Реальні речі" у його віршах перетворюються на "речі мистецтва". Нова концеп­ція творчості найповніше втілилася у "Книзі картин" та збірці "Нові вірші". Рільке прагне розглядати речі так, як це робить художник, намагаючись зобразити їх на полотні. Споглядання обраних предме­тів поет поєднує із суб'єктивними переживаннями, щоб зв'язати в одне нерозривне ціле зовнішній і внутрішній світи.

1905 р.: "Книга годин". Подією у літературному житті Європи стала поетична збірка "Книга годин". Перші дві її частини ("Про чернече життя" і "Про паломництво") тісно пов'язані з образами України та Росії (Рільке побував тут двічі — у 1899 і 1900 рр.). У "Книзі го­дин" поет "шукає" свого Бога, шукає серед нічної тиші, самотності

та смирення. Бог Рільке — Бог присмерку і пітьми, але він допома­гає ліричному героєві вирішити пекучу проблему, відповісти на за­питання про те, що є річ — річ (предмет) породжує слово, і скільки речей, стільки й слів.

Третя частина "Книги годин" створена під враженням від поїздки у Париж, "місто, де люди не живуть, а помирають". Тема смерті стає для поета провідною.

Згодом Рільке багато подорожує, зупиняючись, здебільшого, у своїх покровителів та поціновувачів поезії. Під час Першої світо­вої війни Рільке працював у Віденському воєнному архіві. Починаю­чи з 1921 року, він мешкав у замку Мюзо (Швейцарія), наданому у його розпорядження меценатом Вернером Рейнхардтом.

1911—1923 рр.: "Дуїнянські елегії", "Сонети до Орфея". "Головним твором свого життя" назвав Рільке поетичний цикл "Дуїнянські елегії", до якого увійшли десять пісень, написаних вільним віршем. "Дуїнянські елегії", як і "Сонети до Орфея", відображають стано­вище людини у світі та її відчай. І водночас вони є своєрідними поетичними заклинаннями, які фіксують дійсність у мові і таким чином рятують та зберігають її.

"Два поетичних цикли "Сонетів до Орфея" в неканонічній соне­тній формі Рільке створив у лютому 1922 року. В сонетах Орфей стає уособленням поезії, її високої місії, яка полягає у подоланні відчуженості людини, уречевленості життя. Разом з тим, Орфей в со­нетних циклах Рільке — це уособлення й самої стихії життя, його вічності й незнищенності." (Д.Наливайко)

Наприкінці 1923 року здоров'я хворого на лейкемію Рільке різко погіршилося. А 29 грудня 1926 року поет помер.

Про поезію Р. М. Рільке

Рільке найвищою мірою була притаманна динамічність, постійний рух думки й творчості, поетики й стилю. Не випадково зарубіжні дослід­ники так багато писали й пишуть про "протеїзм " поета, який унемож­ ливлює "закріплення" його за певною художньою течією чи школою, ато й за певним типом художнього мислення та вираження.

Творчість Рільке розпочиналася в другій половині 90-х років мину­ лого сторіччя, коли в німецькомовних літературах значного поширення набув неоромантизм, і розвивалася на першому своєму етапі врічищі цього напряму.

Не випадково пізніше він більш ніж стримано ставився до своїх поетичних збірок другої половини 90-х років і навіть зрікався їх. Не входячи тут в аналіз згаданих збірок, виділю лише одну їхню тенден­ цію, яка виявилася плідною в процесі подальшого творчого розвитку Рільке та еволюції його естетико-художньої думки. Це інтерес до народного життя і фольклору, прагнення знайти в народному світо­ сприйманні й творчості певну світоглядно-естетичну опору й джере­ ло мистецтва.

Подією принципового значення стали для Рільке дві його подорожі в Росію, що відбулися в 1899 і 1900 роках, знайомство з її народним життям і культурою. Слід зазначити: те, що Рільке називав своїм "російським досвідом", "основою переживання й сприймання світу", грунтувалося не тільки на його власне російських, але значною мірою й на українських враженнях. "Жадоба реального", яка пробуджується у Рільке під час мандрів по Росії та Україні, спершу отримує роман­ тично-універсальне вираження у збірці "Книга картин" (до речі, на­віяній передусім Києвом). Поетові необхідно ще було пройти школу нового французького мистецтва, школу Родена й Сезанна, щоб ця жадоба знайшла більш концентроване й водночас більш адекватне, матеріалі­ зоване втілення в "Нових поезіях " з їхньою одухотвореною предметніс­ тю образів і їхньою динамічною пластичністю.

Умонастрої пізнього Рільке, його мистецькі ідеали найповніше вира­ зилися удвох поетичних циклах— "Дуїнянських елегіях" і "Сонетах до Орфея ". Тут досягає концентрованого вияву сприйняття сучасності як світу зречевленості й дегуманізації, котрий остаточно втрачає свій справжній "людський зміст".

Основну тему "Дуїнянських елегій" можна визначити як тему трагізму становища людини у світі, що опинився на грані повної дегу­ манізації. На це вказував сам Рільке в листі до польського перекла­ дача В. Гулевича, який є цікавим автокоментарем до "Дуїнянських елегій ".

Та водночас у пізніх циклах виразнішим стає і прагнення Рільке чи­нити опір процесам відчуження і дегуманізації за допомогою поетич­ ного слова, яким він досконало володів. У цій протидії поет схильний тепер вбачати ледве не основне призначення мистецтва, його най­ істотнішу функцію в сучасному світі. В "Дуїнянських елегіях" гово­ риться про те, що поезія має пробиватися крізь "видимість життя" до його цілющих глибинних джерел, рятувати "справжні речі", в яких сконденсувалася людська сутність, досвід і культура людства, від по­ глинення механічною цивілізацією шляхом їх "перенесення" в духовний світ мистецтва.

Гуманістичні сподівання Рільке виразніше звучать у "Сонетах до Орфея", котрим у цілому притаманний більш оптимістичний (життє­ ствердний характер. Образ Орфея, давньогрецького міфічного співця, який своїм співом скоряв людей, звірів, усю природу, здавна приваб­ лював поета, а в пізній його творчості став символом високої місії митця. Орфей — це сила мистецтва, що сприяє перетворенню хаосу в космос — світ причинності й гармонії, форм і образів, справжній "людсь­ кий світ".

(За Д.Наливайком).

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

Була це душ копальня дивовижна, — у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла, тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець.

Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони. Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він нетерпляче і мовчазливо в далечінь вдивлявся, і крок його жадібно жер дорогу великими шматками; в нього руки звисали з-під киреї тяжко й хмуро, немов забули вже про легкість ліри, яка отак була вросла в лівицю, як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому буцімто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес, вперед,

вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги,

а нюх і слух позаду залишались.

 Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

 Проте це тільки крок його лунав

і вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: "Вони ідуть",

казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

він обернутись (але обертатись

 було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив), тоді

побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх,

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б'ють,

і звірена його руці — вона.

Така кохана, — то її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було: і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихо небо,

плачливе небо в скривлених зірках, —

така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась,

посмертям наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній

вона вже існувала; стать її була,

немов надвечір юна квітка, і так

 одвикли від звичаїв шлюбних

у неї руки, що й самого бога

безкрайно лагідний напутній

дотик її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже вона

не власність жодного мужчини.

її розв'язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стократний.

Вона — вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: "А він таки оглянувсь", —

безтямно й тихо запитала: "Хто?"

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стязі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад з німецької М. Бажаї

ІЗ "СОНЕТІВ ДО ОРФЕЯ"

І

Ось дерево звелось. О виростання!

0 спів Орфея! Співу повен слух.

1 змовкло все, та плине крізь мовчання новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші, покинувши кубельця чи барліг; вони, либонь, зробилися тихіші не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам змаліли в їх серцях, їм за пристанок недавно ще була маленька хижа,