Текстуальні ілюстрації до огляду

Чарлз Діккенс

"Домбі та син"

Розділ перший

Сутеніло. У великім кріслі край ліжка в кутку кімнати сидів Домбі, а тепло сповитий Син лежав у маленькій плетеній колисці, дбайливо примощеній на низенькій канапі перед самісіньким камі­ном, — здавалося, його щойно зліпили з тіста, а тепер мають підпекти на вогні.

Домбі прожив майже сорок вісім років. Син — лише сорок вісім хвилин. Домбі — червонястий на виду, гарний, поставний чоловік, — проте занадто суворий та бундючний, щоб можна було відчути до нього прихильність, — почав уже лисіти. Натомість Син, — звичайно, чудовий хлопчик, — ще зовсім не мав волосся, був геть червоний, зморщений і вкритий плямами. На обличчі Домбі вже зробили позначки безжальні близнюки — Час і брат його Клопіт, що, простуючи людським лісом, карбують людей, мов зрілі дерева на зруб. — А на синовім обличчі тяглись і схрещувалися сотні малесеньких брижиків, які той же зрадливий Час мав ще з утіхою (розгладити пласким боком своєї коси, ніби готуючи поверхню для подальших, куди глибших, утручань.

Домбі, щасливий, що нарешті справдилось його палке бажання, побрязкував важкеньким золотим годинниковим ланцюжком, що звисав з-під його бездоганного синього фрака з ґудзиками, які фос­форично мерехтіли, відбиваючи полум'я каміну. А Син, затиснувши і скрутивши кулачата, зібравши всю свою кволу силу, неначе сердився на життя, що дісталось йому так несподівано.

— Місіс Домбі, наш торговельний дім уже не тільки зватиметься, а й насправді буде знову "Домбі та Син", — сказав містер Домбі. —"Домбі та Син"!

Від цих слів він полагіднішав і (правда, не без вагань, як чоловік, що не звик так звертатися) додав до імені місіс Домбі пестливий епітет:

— Місіс Домбі... е-е... моя... моя люба.

Недужа подивилась на нього, і на її обличчі спалахнув рум'я­нець легкого подиву.

— А охрестимо його, моя... місіс Домбі, охрестимо його, звичайно, —Поль.

— Звичайно, — ледь чутно проказала вона або, радше, лише ворухнула губами і знову заплющила очі.

— Місіс Домбі, так звали його батька і діда. Як було б добре, якби його дід дожив до цього дня! — І він ще раз, точнісінько тим же тоном повторив: "Домбі та Син"?

Ці три слова були єдиним сенсом життя містера Домбі. Адже землю створено, щоб Домбі та Син могли на ній торгувати, сонце і місяць — щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім "Домбі та Син". Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосува­лися лише їхньої фірми: А. Б. було вже не Аnnо Domini, а Anno Dombei... та Сина.

Як перед тим і його батько, в потоці життя і смерті він теж колись виріс від Сина до Домбі і майже двадцять років був єди­ним представником фірми. З тих двадцяти десять років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнилася тим, що покі­рно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці пусті балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри. Фірма "Домбі та Син" добре розумілася на шкірах, а на серці людському — ні. Нехай цими химерами морочать собі голови юнаки і дівчата, вчителі та писаки. Містер Домбі міркував, певне, так, що за самою природою речей матримоніальний³ союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зродити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі. Що місіс Домбі підписала свій шлюб­ний контракт — майже необхідний додаток до пристойного ста­новища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення родинної фірми, — добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці і своєю люб'язністю і напрочуд аристократичними манерами підтриму­вала честь його дому. Місіс Домбі мусила бути щаслива. Бо ді­тись їй було нікуди.

Хіба що в одному пункті не все було гаразд. Так! Це і він мусив визнати. Тільки в одному, але у вельми істотному. Вони побралися десять років тому і аж до сьогодні — дня, коли містер Домбі, побрязкуючи важкеньким золотим ланцюжком від годинника, сидів у великому кріслі біля її ліжка, аж до сьогодні їхній шлюб не мав наслідків. До речі, наслідок був, але не вартий згадки. Років шість тому в них народилася дівчинка, — тепер вона непомітно пробра­лась у кімнату і зіщулилась у кутку, з якого могла бачити матери­не обличчя. Та що там якесь дівча для "Домбі та Сина"! В капіталі фірми з такою гучною назвою дівчисько —- лише низькопробна монета, яку ніхто не бере, — нікудишній хлопець, та й годі.

Проте в цю хвилину чаша задоволення містера Домбі була на­стільки повна, що він визнав за можливе виділити з неї краплю-другу і скропити куряну стежку життя своєї маленької доньки.

— Флоренс, — сказав містер Домбі, — мабуть, підійди, коли хочеш, подивися, який гарненький у тебе братик. Тільки не торкайся до нього!

Дівчинка, зиркнувши на синій фрак і цупку білу краватку, що разом із парою рипливих черевиків та цокотливим годинником утілювали для неї образ батька, знову прикипіла очима до матери­ного обличчя, — не ворухнувшись, не мовивши ні слова...

Однак містер Домбі про це розмірковував недовго, на сходах почулося шамотіння спідниці, і в кімнату ввігналася дама, яка, рад­ше, сягнула вже середнього віку, проте була вбрана як дівчина: найдужче це виказував туго затягнутий корсет. Зі скривленим від хвилювання обличчям, тамуючи радість, вона підбігла до нього і, обнявши за шию, затинаючись, проказала:

— Полю, любий! Він — викапаний Домбі!                                              

— Ну-ну, — відповів їй брат (адже містер Домбі доводився їй братом), — гадаю, він справді вдався в наш рід. Угамуйся, Луїзо.

— Звісно, я таки як дурна, — сказала Луїза, сідаючи й витягаю­чи хусточку, — але ж він... він достеменний Домбі! Такого я й зроду не бачила!

— А що там з Фанні? — запитав пан Домбі. — Як вона?

"Ласкаво просимо, насліднику Домбі!" набагато більше б відповіда­ло моїм почуттям, які ви, безперечно, добре знаєте. Зваживши, що не можна сказати напевне, яке ж янголятко народиться, ви, споді­ваюсь, даруєте мені те, що за інших обставин можна було б назвати неприпустимим панібратством.

Завершивши, міс Токс шанобливо вклонилася містерові Домбі, і той вельми люб'язно нахилив у відповідь голову.

А зроблений у розмові натяк на фірму "Домбі та Син" так його потішив, що склалося враження, ніби сестра пана Домбі — хоч він уважав її кволим і лагідним створінням, — впливала на нього сильніше, ніж будь-хто інший.

— Ну, — солодко всміхаючись, мовила місіс Чік, — після цього я Фанні прощаю все.

Це була справді християнська заява, і місіс Чік відчула, як їй зразу полегшало. Власне, їй не було чого прощати своїй братовій, бо ж нічого не було. Хіба що одне: вона одружилася з її братом — учинок уже й так зухвалий — і привела замість хлопця дівчинку. Цього, як часто нарікала пані Чік, від своєї братової вона ніяк не сподівалася, — це була просто невдячність за всю ту увагу та ша­нобу, з якою до неї ставились.

У цю хвилину містера Домбі мерщій покликали з кімнати, і жін­ки залишилися самі.

Міс Токс одразу почала судомно підсмикувати руки.

— Я знала, що мій брат причарує вас. Я давно це казала вам, моє серденько, — мовила Луїза.

Руки та очі міс Токс унаочнили те чарування.

— А які в нього статки, голубко?

— Ах! — розчулено гукнула міс Токс.

— Величезні!

— Люба Луїзо, а які в нього манери! — захоплювалася міс Токс. — Постава! Гідність! Та я не бачила ні одного портрета, де б хоч на­половину відтворили ці риси! Таку величність — ви розумієте мене? — незламність, могутні груди, статуру! Фінансовий герцоґ Йоркський, кохана моя, не менше, як герцоґ Йоркський! Ось як би я сказала про нього.

— Полю, любий, ти побілів як стіна, — зойкнула сестра, коли повернувся Домбі. — Сподіваюсь, нічого не сталося?

— На превеликий жаль, Луїзо, мені сказали, що Фанні...

— Е, любий Полю, — відповіла, підводячись, сестра, — не йми їм віри. Полю, якщо ти хоч трохи віриш моєму досвіду, то знай, що Фанині лише потрібно зробити зусилля. І на це зусилля, — додала вона, скидаючи капелюшок і діловито поправляючи чепчик та ру­кавички, — на це зусилля її треба надихнути, — а в крайньому разі навіть примусити до нього. Ну, а тепер любий Полю, ходімо разом нагору.

Містер Домбі, що, як ми вже казали, здебільшого був під впли­вом сестри і завжди покладався на неї як на досвідчену й діяльну жінку, послухався й рушив за нею до кімнати хворої.

Переклад з англійської М. Іванова Іван Тургенєв

Батьки і діти

Уривок з роману

X Минуло близько двох тижнів. Життя в Мар'їні йшло своїм побитом: Аркадій сибаритствував, Базаров працював. Усі в домі звикли до нього, до його недбалих манер, до його не дуже складних і уривчастих розмов. Фанечка, зокрема, так до нього призвичаїлася, що якось уночі звеліла розбудити його: з Митею трапилися судо­ми; і він прийшов і, зазвичай, напівжартома, напівпозіхаючи, проси­дів у неї години дві і допоміг дитині. Зате Павло Петрович усіма силами душі своєї зненавидів Базарова: він уважав його гордієм, нахабою, циніком, плебеєм; він мав підозру, що Базаров не поважає його, що він ледь чи не зневажає його, Павла Кірсанова! Микола Петрович побоювався молодого "нігіліста"¹ і сумнівався в корис­ності його впливу на Аркадія; але він охоче його слухав, охоче був присутнім на його фізичних і хімічних дослідах. Базаров привіз із собою мікроскоп і годинами з ним морочився. Слуги також при­хилилися до нього, хоча він з них кепкував: вони відчували, що він все ж таки своя людина, не пан. Дунечка залюбки з ним хихотіла і скоса, значуще поглядала на нього, пробігаючи мимо "перепіл­кою"; Петро, людина вкрай самолюбна і нерозумна, постійно з на­пруженими зморшками на лобі, людина, якої вся гідність полягала в тому, що він дивився ґречно, читав по складах і часто чистив

'Нігіліст — людина, яка заперечує усталені суспільством норми, прин­ципи, закони; представник російської різночинної інтелігенції 60-х рр. XIX ст., що негативно ставився до буржуазно-дворянських традицій, звичаїв.

щіточкою свій сюртучок,— і той усміхався і світлішав, як тільки Базаров звертав на нього увагу; дворові хлопчаки бігали за "дохто-ром", як собачатка. Лише старий Прокоф'їч не любив його, з по­хмурим виглядом подавав йому за столом страви, називав його "гицлем" і "пройдою" і запевняв, що він зі своїми бакенбардами — справжня свиня в кущі. Прокоф'їч, на свій лад, був аристократом не гіршим від Павла Петровича.

Настали найкращі дні в році — перші дні червня. Погода була чудова; щоправда, здалеку загрожувала знову холера, але жителі...ої губернії встигли вже звикнути до її відвідин. Базаров підніма­вся ні світ ні зоря і вирушав версти за дві, за три, не прогулювати­ся — він прогулянок без роботи терпіти не міг,— а збирати трави, комах. Іноді він брав із собою Аркадія. На зворотному шляху у них зазвичай виникала суперечка, і Аркадій часто залишався переможеним, хоча говорив більше за свого приятеля.

Якось вони трохи забарились; Микола Петрович вийшов їм назустріч у сад і, дійшовши до альтанки, раптом почув швидкі кроки та голоси обидвох молодиків. Вони йшли з іншого боку альтанки і не могли його бачити.

— Ти батька недостатньо знаєш,— говорив Аркадій.
Микола Петрович причаївся.

— Твій батько добрий старий,— промовив Базаров,— але він чоловік відслужений, його пісня скінчена.

Микола Петрович вслухався... Аркадій нічого не відповідав. "Відслужений чоловік" постояв біля двох хвилин непорушно і повільно поплентався додому.

— Третього дня я бачу, він Пушкіна читає,— продовжував тим часом Базаров.— Розтлумач йому, будь ласка, що це нікуди не годиться. Він же не хлопчик: пора облишити ці дурниці. І хочеть­ся ж бути романтиком у теперішній час! Дай йому що-небудь посу­тнє почитати...

— Ось як ми з тобою,— говорив цього ж дня після обіду Микола Петрович своєму братові, сидячи у.нього в кабінеті,— у відслужені люди потрапили, пісня наша скінчена. Що ж? Можливо, Базаров і правий; але одне, зізнаюсь, мені болить: я сподівався саме тепер тісно та дружно зійтися з Аркадієм, а виходить, що я залишився позаду, він пішов уперед, і зрозуміти ми один одного не можемо.

— Та чому він пішов уперед? І чим він від нас настільки вже різниться? — нетерпляче вигукнув Павло Петрович.— Це все йому в голову синьйор цей убив, нігіліст цей. Ненавиджу я цього лікарчука; про мене, він звичайний шарлатан; я впевнений, що з усіма своїми жабами він у фізиці недалеко втік.

—Ні, брате, ти цього не кажи: Базаров розумний і знаючий.

—І самолюбство якесь огидне,— перебив знову Павло Петрович.

—Так,— зауважив Микола Петрович,— він самолюбний. Але без цього, мабуть, неможливо; лише ось чого я не втямлю. Здається, я все роблю, щоб не відстати від часу: селян улаштував, ферму завів, так що навіть мене в усій губернії червоним величають; чи­таю, навчаюся, взагалі намагаюся відповідати сучасним вимогам,— а вони кажуть, що пісня наша скінчена. Та що, брате, я сам почи­наю думати, що вона точно скінчена.

—Це чому?

—А ось чому. Сьогодні я сиджу та читаю Пушкіна... здається, "Цигани" мені трапилися... Раптом Аркадій підходить до мене і мовчки, з таким собі ласкавим співчуттям на обличчі, тихенько, наче в дитини, забрав у мене книжку і поклав переді мною іншу, німецьку... посміхнувся, і пішов, і Пушкіна взяв...

—Ну, я так швидко не здамся,— пробурмотів його брат.— У нас ще буде сутичка з цим лікарем, я це передчуваю.

Сутичка відбулася цього ж дня під час вечірнього чаю. Павло Петрович прийшов у вітальню вже готовий до бою, роздратований і рішучий. Він чекав лише приводу, щоб напасти на ворога; але при­воду довго не було. Базаров взагалі говорив мало в присутності "ста­рих Кірсанових" (так він називав обидвох братів), а цього вечора він був не в настрої і мовчки пив чашку за чашкою. Павло Петрович весь згоряв від нетерплячки; його бажання здійснилися нарешті.

Розмова зайшла про одного із сусідніх поміщиків. "Дрантя, арис­тократик",— байдуже зауважив Базаров, який зустрічався з ним у Петербурзі.

—Дозвольте вас запитати,— почав Павло Петрович, і губи його затремтіли,— за вашими поняттями слова "дрантя" та "аристократ" одне й те ж означають?

—Я сказав "аристократик",— промовив Базаров, ліниво відпи­ваючи ковток чаю.

—Точно так-с: але я гадаю, що ви такої ж думки про аристок­ратів, як і про аристократиків. Я вважаю за обов'язок оголосити вам, що я цієї думки не поділяю. Насмілюсь сказати, що мене всі знають як людину ліберальну і закохану в прогрес; але саме через те я поважаю аристократів — справжніх...

— Дозвольте, Павле Петровичу,— промовив Базаров,— ви ось поважаєте себе і сидите, склавши руки; яка ж із цього користь для bien public? Ви б не поважали себе і те ж саме робили.

Павло Петрович зблід.

—Це зовсім інше питання. Мені аж ніяк не доводиться пояснювати вам тепер, чому я сиджу склавши руки, як ви зволили висловитися. Я хочу лише сказати, що аристократизм — принсип, а без принсипів жити в наш час можуть лише аморальні або пусті люди. Я казав це Аркадію на другий день його приїзду і повторюю тепер вам. Чи не так, Миколо?          

Микола Петрович хитнув головою.

— Аристократизм, лібералізм, прогрес, принципи,— говорив тим часом Базаров,- подумаєш, скільки чужоземних... і непотрібних слів. Руській людині вони й задарма не потрібні.

— Що ж їй потрібно, по-вашому? Послухати вас, так ми знахо­димося поза людством, поза його законами. Помилуйте — логіка історії вимагає...

— Та для чого нам ця логіка? Ми і без неї обходимося.

— Як так?

— Та так. Ви, я сподіваюся, не потребуєте логіки для того, щоб покласти собі шматок хліба до рота, коли ви голодні. Куди нам до цих розумувань

Павло Петрович махнув руками.

— Я вас не розумію після цього. Ви ображаєте російський народ. Я не розумію, як можна не визнавати принсипів, правил! З огляду на що ви дієте?

— Я вже говорив вам, дядечку, що ми не визнаємо авторите­тів,— утрутився Аркадій.

— Ми діємо з огляду на те, що ми вважаємо корисним,— промо­вив Базаров.— У нинішні часи найкорисніше заперечувати — ми заперечуємо.

— Все?

— Все.

— Як? не лише мистецтво, поезію... але й.:. страшно вимовити...

— Все,— з дивовижним спокоєм повторив Базаров.

Павло Петрович втупився в нього. Він цього не сподівався, а Аркадій навіть почервонів від задоволення.

- Проте дозвольте,— заговорив Микола Петрович.— Ви все заперечуєте, або, висловлюючись точніше, ви все руйнуєте... Але ж потрібно й будувати.

— Це вже не наша справа... Спочатку слід місце розчистити.

— Сучасний стан народу цього вимагає,— поважно додав Арка­дій,— ми повинні виконувати ці вимоги, ми не маємо права задово­льняти особистий егоїзм.

Ця остання фраза, ймовірно, не сподобалася Базарову; від неї віяло філософією, тобто романтизмом, оскільки Базаров і філософію називав романтизмом; але він не визнав за необхідне спростовува­ти свого молодого учня.

Ні, ні! — вигукнув із несподіваним запалом Павло Петро­вич,— я не хочу вірити, що ви, панове, добре знаєте російський народ, що ви представники його потреб, його устремлінь! Ні, російсь­кий народ не такий, яким ви його

 

— уявляєте. Він свято шанує зви­чаї, він — патріархальний, він не може жити без віри...

— Я не буду з цим сперечатися,— перебив Базаров,— я навіть ладен згодитися, що в цьому ви праві.

— А якщо я правий...

— І все ж таки це нічого не доводить.

— Власне нічого не доводить,— повторив Аркадій із впевненіс­тю досвідченого шахіста, який передбачав небезпечний, імовірно, хід противника і через те аніскільки не знітився.

— Як нічого не доводить?— пробурмотів здивований Павло Пе­трович.— Отже, ви йдете супроти свого народу?

— А хоча б і так?— вигукнув Базаров.— Народ вважає, що коли грім гримить, це Ілля-пророк у колісниці небом роз'їжджає. Що ж? Мені згоджуватися з ним? Та й до того ж — він росіянин, а хіба я — не росіянин.

— Ні, ви не росіянин після всього, що ви зараз сказали! Я вас за росіянина визнати не можу.

— Мій дід землю орав,— з погордою відповів Базаров.— Запи­тайте будь-кого з ваших же мужиків, в кому з-поміж нас — у вас чи в мені — він швидше впізнає співвітчизника. Ви й розмовляти з ним не вмієте.

— А ви розмовляєте з ним і зневажаєте його водночас.

— Що ж, коли він заслуговує зневаги! Ви засуджуєте мій напрям, а хто вам сказав, що він у мені випадковий, що він не покликаний тим самим народним духом, за який ви так боретеся?

— Аякже! Дуже потрібні нігілісти!

— Потрібні вони чи ні — не нам вирішувати. Адже й ви вважаєте себе не зайвим.

— Панове, панове, будь ласка, без особистостей! — вигукнув Ми кола Петрович і трохи піднявся.

Павло Петрович усміхнувся і, поклавши руку на плече брата_: змусив його знову сісти.

— Не турбуйся,— промовив він.— Я не забудуся саме внаслідок того почуття гідності, з якого так жорстоко глузує пан... пан лікар. Дозвольте,— продовжував він, звертаючись знову до Базарова,— ви, можливо, гадаєте, що ваше вчення новина? Даремно ви так ду­маєте. Матеріалізм, який ви проповідуєте, був уже не раз в ужитку і завжди виявлявся неспроможним...

— Знову чужоземне слово! — перебив Базаров. Він починав зли­тися, і обличчя його прибрало якогось мідного і грубого кольору.— По-перше, ми нічого не проповідуємо; це не в наших звичках...

— Що ж ви робите?

— А ось що ми робимо. Раніше, не так давно, ми говорили, що чиновники наші беруть хабарі, що в нас немає ні доріг, ні торгівлі, ні правильного суду...

— Ну, так, так, ви викривачі,— так, здається, це називається. З багатьма з ваших звинувачень і я згоджуюсь, але...

— А потім ми здогадались, що молоти, все лише молоти про наші виразки не вартує, що це призводить лише до банальності та доктринерства; ми побачили, що й розумники наші, так звані пере­дові
люди та викривачі, нічого не варті, що ми займаємося дурниця­ ми, розводимося про якесь мистецтво, позасвідому творчість, про парламентаризм, про адвокатуру і чортзна про що, коли йдеться про насущний хліб, коли найгрубіший забобон нас душить, коли всі наші акціонерні товариства розлетілися лише через те, що бракує чесних людей, коли навіть свобода, про яку турбується уряд, заледве чи принесе нам користь, тому що мужик наш ладен самого себе обікрасти, щоб тільки напитися дурману в шинку.

— Так, — перебив Павло Петрович,— так: ви в усьому цьому переконались і зважились самі ні за що всерйоз не братися.

— І зважились ні за що всерйоз не братися,— понуро повторив Базаров.

Йому раптом стало прикро за себе, навіщо він так розводився перед цим паном.

— А тільки глумитися?

— І глумитися.

— І це називається нігілізмом?

— І це називається нігілізмом,— повторив знову Базаров, цього разу з особливою зухвалістю. _;$щ

Павло Петрович трохи прищулився.

— То ось як! — промовив він дивно спокійним голосом.— Нігі­лізм всьому лиху зарадити повинен, і ви, ви наші рятівники та герої. Але за що ж ви інших, хоча б тих самих викривачів, лаєте? Чи не так само ви розпатякуєте, як і всі?

— Чимось іншим, а цим гріхом ми не грішимо,— процідив крізь зуби Базаров.

— То що ж? ви дієте, чи що? Збираєтесь діяти? - Базаров нічого не відповів. Павло Петрович так і здригнувся, але відразу ж опанував себе.

— Гм!.. Діяти, руйнувати...— продовжував він.— Але як же ж
руйнувати, не знаючи навіть, заради чого?

— Ми руйнуємо, тому що ми — сила,— зауважив Аркадій.
Павло Петрович поглянув на свого племінника і посміхнувся.

—      Так, сила — то й не усвідомлює себе, — промовив Аркадій і випростався.

— Нещасний!— вигукнув Павло Петрович; він аж ніяк не міг далі стримуватися,— хоча б ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю вульгарною сентенцією! Ні, це може ангела з терпіння вивес­ти! Сила! І в дикому калмикові, і в монголі є сила — але для чого нам вона? Ми дорожимо цивілізацією, так, вельмишановний пане,
ми дорожимо її плодами. І не говоріть мені, що ці плоди нікчемні: останній нехлюй, un barbouilleur, тапер, якому дають п'ять копійок за вечір, і ті приносять більше користі, тому що вони — представ­ники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви вдаєте із себе передових людей, а вам лише в калмицькій халабуді сидіти! Сила!
Та згадайте, врешті-решт, панове силачі, що вас всього чотири чоло­віки з половиною, а тих — мільйони, які не дозволять вам топтати свої найсвятіші вірування, які розчавлять вас!

.

— Коли розчавлять, туди й дорога,— промовив Базаров.— Тіль­ки ще надвоє баба ворожила. Нас не так мало, як вам здається.

- Як? Ви без жартів гадаєте дати собі раду з цілим народом?

- Від копійчаної свічки, ви знаєте, Москва згоріла,— відповів Базаров.

— Так, так. Спершу гордість майже сатанинська, потім глум. Ось, ось чим захоплюється молодь, ось чому підкоряються недосвід­чені серця хлопчиків! Ось, погляньте, один з-поміж них поряд з вами сидить, він же ледь не молиться на вас, помилуйтесь. (Арка-дій відвернувся і спохмурнів.) І ця зараза вже далеко поширилася. Мені розповідали, що в Римі наші художники у Ватикан ані ногою. Рафаеля вважають ледь не дурнем, тому що це, мовляв, авторитет; а самі безсилі та безплідні до гидоти, а в самих фантазії вистачає лише на "Дівчат біля фонтана", хоч ти що! І намальована ж дівчи­на преогидно. На вашу думку, вони молодці, чи не так?

— На мою думку,— заперечив Базаров,— Рафаель гроша мідно­го не вартий, та й вони не кращі від нього.

— Браво! браво! Слухай, Аркадію... ось як повинні сучасні мо­лоді люди висловлюватися! І як, подумаєш, їм не йти за вами! Рані­ше молодим людям доводилось учитися; не хотілося їм мати сла­ву неуків, то й вони мимоволі працювали. А тепер їм досить сказа­ти: все на світі дурниці! — і все гаразд. Молоді люди зраділи. І справді, раніше вони просто були бовдурами, а тепер вони раптом стали нігілістами.

— Ось і зрадило вас хвалене почуття власної гідності,— флег­матично зауважив Базаров, у той час як Аркадій увесь спалахнув і блиснув очима.— Суперечка наша зайшла надто далеко.. Гадаю, краще її припинити. А я тоді згоджуся з вами,— додав він, зводя­чись,— коли ви наведете мені хоча б що-небудь із сучасного нашо­го побуту, сімейного чи громадського, що б не викликало цілкови­того та нещадного заперечення.

— Я вам мільйони таких прикладів наведу,— вигукнув Павло Петрович,— мільйони! Ось хоча б община, наприклад.

Холодна усмішка викривила губи Базарова.

— Ну, щодо общини, — промовив він,— поговоріть краще з ва­шим братиком. Він тепер, здається, звідав на ділі, що таке община, кругова порука, тверезість і такі інші штучки.

— Сім'я врешті-решт, сім'я, так, як вона існує в наших селян! — закричав Павло Петрович.

І це питання, я гадаю, краще для вас же не розглядати в де­талях. Ви, мабуть, чули про снохачів¹? Послухайте мене, Павле Пет­ровичу, дайте собі днів зо два строку, одразу ви навряд чи що-небудь знайдете.

— Переберіть усі наші стани та поміркуйте добряче над кожним, а ми поки з Аркадієм будемо...

— Зі всього глумитися, — підхопив Павло Петрович.

— Ні, жаб різати. Йдемо, Аркадію; до побачення, панове. Обидва приятелі вийшли. Брати зосталися на самоті і спершу

лише поглядали один на одного.

—      Ось, — розпочав нарешті Павло Петрович, — ось вам теперішня молодь! Ось вони — наші спадкоємці!

— Спадкоємці, — повторив, сумно зітхаючи, Микола Петрович.
Він протягом усієї суперечки сидів, наче на голках, і тільки скрадливо хворобливо поглядав на Аркадія. — знаєш, що я згадав, бра­те? Якось я з покійною матінкою посварився: вона кричала, не бажала мене слухати... Я врешті-решт сказав їй, що ви, мовляв, мене зрозуміти не можете; ми, мовляв, належимо до двох різних
поколінь. Вона дуже образилася, а я подумав: що робити? Пілюля гірка — а проковтнути її треба. Ось тепер прийшла наша черга, і наші нащадки можуть сказати нам: ви, мовляв, не нашого покоління,
ковтайте пілюлю...

Переклад із російської В. Щавурського

  Запитання та завдання.

1. Пригадайте зі шкільного курсу історії найважливіші події 2-ої пол.
XIX століття та дослідіть, як вони вплинули на літературний процес цього
періоду.

2. Розкрийте суть понять "реалізм", "соціально-психологічна проза". Поміркуйте, чому жанр роману став панівним в епоху розквіту реалізму.

3. Наскільки тісно пов'язаний розквіт соціально-психологічної прози у XIX ст. із розвитком природничих наук?

4. Поясніть на конкретних прикладах, чому XIX ст. називають "золо­тою добою" класичного роману.

5. Назвіть найвидатніших французьких прозаїків XIX ст. і сформу­люйте основні теми їхньої творчості;

6. Яке місце посідає англійська соціально-психологічна проза у світово­му літературному процесі? Якими видатними іменами та творами вона представлена?

7. Проаналізуйте в загальних рисах творчість Ч. Діккенса. Які уявлен­ня про його ідейно-художні та стильові засади склалися у вас після прочи­тання розділів із роману "Домбі та син"?

8. Розкажіть про особливості розвитку російської соціально-психологічної прози. Які суспільні явища досліджували І. Гончаров та І. Тургенєв? У чому полягає своєрідність творчої манери М. Лєскова та М. Салтикова-Щедріна?

9. З'ясуйте особливості стилю та проблематику роману І. Тургенєва "Батьки та діти".

З французької літератури

 

Математик серця

"Застосувати прийоми Математи­ки до людського серця — і покласти цю думку та основу творчого Методу та Мови погустів. У цьому — все Мистецтво".

Стендаль

СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль)

1883 - 1842

Видатний майстер психологічного реалізму. Своєрідність його творчості полягає передусім у прагненні всесторонньо та гли­боко відтворити процес напруженого і суперечливого життя людського серця. У своїх новелах і романах Стендаль прав­диво змалював внутрішній світ людини, діалектику її почут­тів, що сформувалися під впливом середовища, виховання та суспільних умов. Для творів письменника характерні лаконіч­ність у викладі фактів і в описах, гострота діалогу, художня виразність і послідовний розвиток ідей та образів.

Основні твори: Романи "Червоне і чорне" (1830), "Пармський монастир" (1839).

Марі-Анрі Бейль, який увійшов у світову літературу під псевдо­німом Стендаль, народився 23 січня 1783 року в Греноблі у сім’ї адвоката. Сім'ї майбутнього письменника, особливо його дідові по матері, лікареві за професією та прихильнику Вольтера, були близь­кими просвітницькі ідеї. В 1799 році Анрі Бейль спробував вступи­ти у Політехнічну школу в Парижі, але зазнав невдачі і прийняв пропозицію свого впливового родича П'єра Дарю обрати військову кар'єру. Таким чином перший учень з математики гренобльської Центральної школи і пристрасний любитель мистецтва, юний філо­соф Анрі Бейль у званні сублейтенанта вирушив до місця служби в Мілан. Враження від першого перебування в Італії (1800-1801) мали велике значення для формування творчої особистості майбут­нього автора "Пармського монастиря" і "Червоного та чорного".

Наприкінці 1801 р. Бейль подав у відставку і замешкав у Па­рижі, щоб сповна віддатися літературним заняттям. Він був пере­конаний, що повинен опанувати широким колом знань, виробити власне філософське бачення людини, світу, мистецтва. Письменник багато працював, намагався осягнути письменницьке ремесло, але створені ним у цей період трагедії, комедії, епічні поеми, вірші — всього лише проби пера. Після 1806 року настає творча пауза, що тривала вісім років. Разом із армією Наполеона Анрі Бейль про­йшов усією Європою, став учасником походу в Росію, пережив від­ступ і крах великої армії.

Перші книги. Новий етап творчої діяльності письменника роз­починається у 1814 році. Після падіння Наполеона він від'їжджає до Італії, де пише і готує до друку свої перші книги: "Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо" (1814), згодом "Історію живопису в Італії" (1817), де вперше з'являється підпис Стендаль. У цих тво­рах письменник зумів виразити у вільній, емоційній формі свій погляд на мистецтво, політику, історію. Водночас Стендаль працює над кни­гою, присвяченою аналізові людського почуття ("Про кохання").

Повернувшись у 1821 р. у Францію, письменник активно вклю­чився в літературну полеміку. Своє тлумачення романтизму як лі­тератури, що відповідає потребам тогочасної дійсності, Стендаль виклав у трактаті "Расін і Шекспір": "Романтизм — це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв і вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду". Трактат "Расін і Шекспір" став, по суті, програмою нової літератур­ної школи, яка заперечувала принцип класицизму і вимагала, щоб література відповідала вимогам сучасності.

Стендаль-романіст. У серпні 1827 року вийшов друком роман "Арманс", у якому, за словами письменника, він намагався "зобра­зити XIX століття в розповіді про долю двох нещасних людей з високої аристократії". Так розпочалася кар'єра Стендаля-романіста. Наступним етапом його творчості був ряд новел, які друкува­лися в кінці 20-х років — аж до появи "Червоного та чорного", розпочатого в 1829 році. Найвідомішою з новел письменника, що входить у збірку "Італійські хроніки'', є "Ваніна Ваніні".

У 1830 році Стендаль завершив працю над одним із своїх найвідоміших романів — "Червоне та чорне". Поштовхом до його написання стала реальна подія: вбивство молодим честолюбцем своєї коханої. Під пером майстра окрема людська доля синтезувалася у трагедію століття, символом якої є образ талановитого плебея Жульєна Сореля. Долю молодої людини — свого сучасника письмен­ник продовжує розвивати в наступних романах — "Люсьєн Левен" (1834), "Пармський монастир" (1839), автобіографічних творах — "Спогади егоїста" (1832), "Життя Анрі Брюлара" (1836).

Між Римом і Парижем. 25 вересня 1830 року Стендаль отримав офіційного листа про призначення його французьким консулом у Трієсті, області, яка належала Австрії, і незабаром виїхав до місця призначення. Проте служити йому довелося в Чівіта-Векк'ю, ма­ленькому порту поблизу Рима. Чотири роки письменник викону­вав консульські обов'язки в цьому містечку, зрідка приїжджаючи у Францію. "Єдине, про що я шкодую,— писав він у 1835 році в своїй біографії,— це про життя в Парижі, але я втомився б від Парижа в 1836 році, як втомився від моєї самотності серед дикунів Чівіта-Векк'ю". Життя письменника обірвав апоплексичний удар на паризькому бульварі 23 березня 1842 року.

"Червоне і чорне"

Роман "Червоне і чорне", що мав підзаголовок "Хроніка XIX ст.", був написаний в основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації. Публікація твору за­трималася у зв'язку з від'їздом автора до Трієста. Заздалегідь об­міркована сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя,— все це вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у звер­ненні "До читачів").

"Червоне і чорне" — це роман-підсумок, синтез ідейно-політич­них, філософсько-історичних, психоаналітичних та естетичних роз­думів письменника, його перше бездоганно повне в думках та їх художньому втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динамі­ка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму,— про який тво­рець "Людської комедії" написав: "полум'я, заховане в кремені".

За висловом Бальзака, Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією думкою.

Сюжет і образ головного героя "Червоного і чорного" запози­чені автором з живої дійсності. У 1827 р. паризька "Газет де трібюн" опублікувала смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем в домі провінційного дворянина і вчинив замах на життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль докладно ви­вчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної біографії молодого Плебея для свого першого великого прозового твору.

Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості жит­тєвих фактів. "Правда, гірка правда" відтворена тут з дійсно на­уковим розумінням історичного процесу і водночас з такою "енер­гією художньої прози", що роман і сьогодні вражає читача страш­ним у своїй цілковитій об'єктивності показом соціальної кривди, наруги нікчемства над талантом.