Психологічні моделі навчання

Аналіз історичних методів, форм і типів навчання дає можливість визначити основні психологічні моделі навчання.

Модель першого типу – традиційне навчання: «Учень – об’єкт формувальних впливів педагога». Термін «традиційне навчання» передбачає насамперед класно-урочну організацію навчання.

Цілі і завдання традиційного навчання: формування системи знань, оволодіння основами наук;формування основ наукового світогляду;всебічний і гармонійний розвиток кожного учня.

Традиційна технологія є насамперед авторитарною педагогікою вимог; навчання дуже слабо пов’язане із внутрішнім життям учня, з його різноманітними запитами і потребами, відсутні умови для вияву індивідуальних здібностей, творчих виявів особистості.

Авторитаризм процесу навчання виявляється в:

• регламентації діяльності, примусовості навчальних процедур;

• централізації контролю;

• орієнтації на середнього учня.

Позиція учня: учень – підпорядкований об’єкт навчальних впливів.

Позиція вчителя: вчитель – командир, єдина ініціативна особа.

Методи засвоєння знань ґрунтуються на:

• повідомленні готових знань;

• навчанні за зразком;

• індуктивної логіки від окремого до загального;

• механічної пам’яті;

• вербальному викладі;

• репродуктивному відтворенні.

Головні методи навчання, які лежать в основі традиційної технології навчання – пояснення в поєднанні з наочністю; провідні види діяльності учнів – слухання і запам’ятовування; головна вимога і головний критерій ефективності – безпомилкове відтворення вивченого.

Теоретико-психологічним обґрунтуванням цієї моделі слугують принципи організації навчання, що їх висунули у свій час Я.А. Коменський і сучасний психолог-дидакт Л.В. Занков.

Основні принципи організації навчання за Я.А. Коменським:

• науковість;

• доцільність;

• послідовність і систематичність;

• доступність;

• міцність;

• свідомість і активність;

• наочність;

• зв’язок теорії з практикою;

• врахування вікових особливостей.

Розвивальне навчання.

Сучасний варіант ефективної модернізації традиційної системи навчання розробив і експериментально підтвердив Л.В. Занков, заявивши, що надійною основою свідомого й міцного засвоєння знань буде лише той навчально-виховний процес, який стане ефективним джерелом загального розвитку учнів (розвивальне навчання).

Принципи реалізації розвивального навчання за Л.В. Занковим:

· Організація навчання в умовах напруженої розумової праці, яка сприяє швидкому й інтенсивному розвиткові учнів.

· Різке підвищення питомої ваги пізнавальної сторони навчання, зокрема, теоретичного знання.

· Швидкий темп навчання, в умовах стимуляції учнів до самостійного пошуку відповіді на запитання вчителя.

· Формування усвідомленості учнями процесу учіння, розвиток їхньої рефлексії в навчальній діяльності через аналіз ходу розв’язування задачі, можливих помилок на цьому шляху, самого процесу учіння, самоконтролю й самоперевірки зробленого.

· Здійснення цілеспрямованої й систематичної роботи над загальним розвитком усіх учнів (у тому числі й слабких) у режимі додаткових індивідуальних занять і консультацій.

Результати організованого експериментального навчання за системою Л.В. Занкова в початковій школі засвідчили суттєвий приріст розвитку таких виявів пізнавальної активності учнів, як спостереження, пізнавальний інтерес і самостійне планування власної діяльності.

Модель другого типу – вільне навчання: «Суб’єкт, який формується під впливом власних інтересів і цілей».

В основі моделі вільного навчання – самостійний пошук і вибір учнем інформації та дій, які відповідають його потребам і цінностям. Навчання набуває характеру природного самонаучіння. Методи навчання, які забезпечують формування суб’єкта під впливом власних інтересів і цілей, - організація пізнавально-розвивального педагогічного середовища, пробудження інтересу й допитливості в учнів. Навчальна діяльність реалізується через різноманітні види активності: самостійний вибір запитань і завдань, пошук необхідної інформації й загальних принципів розв’язування пізнавальних проблем, усвідомлювання їх і творче вирішення. Спроби теоретично розробити таку модель знаходимо у творчих здобутках Ж.-Ж. Руссо, Г.Й. Песталоцці й Дж. Дьюї, М. Монтессорі і К.Д. Ушинського. Усі їх об’єднує ідея виховання вільної особистості, здатної до самостійної творчої діяльності.

Основу методу організації вільного навчання в школі М. Монтессорі складають наступні принципи:

принцип свободи дитини в її самодовільних безпосередніх проявах, який має теоретичні витоки у філософсько-гуманістичній системі вільного виховання Ж.Ж. Руссо (свобода дитини повинна бути обмеженою лише інтересами спільноти, а формою такого обмеження є вихованість);

принципі активної дисципліни: не стримувати довільних рухів дитини й не нав’язувати їй чужої волі;

принцип розвитку самостійності: вільне визначення дитиною, що вона знає для того, щоб самостійно виконувати обране завдання. Формування такої компетентності і становить основне педагогічне завдання вільного індивідуалізованого навчання.

Психологічне завдання полягає у розвитку природних схильностей дітей, їхньої здатності до сенсорної диференціації (виховання відчуттів) та координації рухів тіла, у подоланні природної безпомічності через розвиток само обслуговуючої праці.

Провідні шляхи реалізації педагогічного і психологічного завдань вільного навчання:

· Організація педагогічного середовища, яке б містило природні перешкоди, долаючи які дитина набувала б вправності рухів і навичок свідомої регуляції їх.

· Запровадження виховної гімнастики у вигляді спортивних ігор та трудових дій, спрямованих на сприяння нормальному розвиткові фізіології рухів дитини.

· Розробка самонавчального (автодидактичного) матеріалу – таких навчальних знарядь, маніпулюючи якими дитина самостійно розвиває свої сенсомоторні координації (дошка Сегена, пірамідка, кубики і рамки Монтессорі).

Особистісно орієнтоване навчання.

Сучасним варіантом реалізації другої моделі навчання виступає ідея цілісного підходу в освіті, яка знайшла своє відображення в концепції особистісно орієнтованого навчання. Основна ідея такого підходу полягає в зосереджуванні уваги педагога на цілісній особистості учня, яка передбачає не лише піклування про розвиток його інтелекту й почуття громадської відповідальності, а й становлення духовності молодої людини через актуалізацію її емоційних, естетичних і творчих задатків та можливостей розвитку.

Сучасні вимоги до формування особистісного підходу поступово визначалися у дослідженнях К.О. Абульханової-Славської, В.В. Давидова, В.О. Моляко, Л.М. Проколієнко, І.С. Якиманської, О.Г. Асмолова, В.В. Століна, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко та ін.

У 70–90-ті роки питання необхідності особистісного підходу у психології та педагогіці неодноразово порушувалось у працях В.О. Сухомлинського, І.С. Кона, А.В. Петровського, Б.О. Федоришина, І.Д. Беха та ін..

У технології особистісно орієнтованого навчання особливе значення надається такому фактору розвитку, який в традиційній педагогіці майже не враховувався – суб’єктному досвіду життєдіяльності, набутому дитиною до школи в конкретних умовах сім’ї, соціокультурного оточення, в процесі сприймання та розуміння нею світу людей та речей.

Цілі й завдання особистісно орієнтованого навчання:

• розвивати індивідуальні та пізнавальні здібності кожної дитини;

• максимально виявляти, ініціювати, використовувати індивідуальний (суб’єктивний) досвід дитини;

• допомогти особистості пізнати себе, самовизначитися і самореалізуватися, а не формувати заздалегідь задані якості.

Особливості методики

Освітній процес будується на навчальному діалозі учня й учителя, який спрямований на спільне конструювання програмної діяльності. При цьому обов’язково враховуються індивідуальна вибірковість учня до змісту, вигляду та форми навчального матеріалу, його мотивація, прагнення використовувати отримані знання самостійно, за власною ініціативою, в ситуаціях, не заданих навчанням.

Оскільки центром усієї освітньої системи в цій технології є індивідуальність дитини, то її методична основа полягає в індивідуалізації і диференціації навчального процесу. Початковим пунктом будь-якої предметної методики є розкриття індивідуальних особливостей і можливостей кожного учня. Потім визначається структура, в якій ці можливості оптимально здійснюватимуться.

Технологія особистісно орієнтованого освітнього процесу припускає спеціальне конструювання навчального тексту, дидактичного матеріалу, методичних рекомендацій до його використання, типів навчального діалогу, форм контролю за особистісним розвитком учня під час оволодіння знаннями. Тільки за наявності дидактичного забезпечення, що реалізовує принцип суб’єктивної освіти, можна говорити про побудову особистіно орієнтованого процесу.

Основними вимогами до розробки дидактичного забезпечення особистісно орієнтованого розвивального процесу є:

• навчальний матеріал, (характер його подання) повинен забезпечувати виявлення змісту суб’єктивного досвіду учня, включаючи досвід його попереднього навчання;

• виклад знань у підручнику (вчителем) повинен бути направлений не лише на розширення їх обсягу, структуризацію, інтеграцію, узагальнення предметного змісту, але й на перетворення наявного досвіду кожного учня;

• під час навчання необхідно постійно узгоджувати досвід учня з науковим змістом знань, які пропонуються;

• активне стимулювання учня до самооцінної освітньої діяльності повинне забезпечувати йому можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження під час оволодіння знаннями;

• навчальний матеріал повинен бути організований так, щоб учень мав можливість вибору при виконанні завдань, розв’язанні задач;

• необхідно стимулювати учнів до самостійного вибору і використанню найбільш значущих для них способів опрацьовування навчального матеріалу;

• при введенні знань про прийоми виконання навчальних дій необхідно виділяти загальнологічні і специфічні предметні прийоми навчальної роботи з урахуванням їх функцій в особистісному розвитку;

• необхідно забезпечувати контроль і оцінку не тільки результату, але головним чином процесу навчання, тобто тих трансфор­мацій, які здійснює учень, засвоюючи навчальний матеріал;

• освітній матеріал повинен забезпечувати побудову, реалізацію, рефлексію, оцінку навчання як суб’єктної діяльності.

Позиція вчителя:

• ініціювання суб’єктного досвіду навчання;

• розвиток індивідуальності кожної дитини;

• визнання індивідуальності, самобутності, самоцінності кожної людини.

Позиція учня:

• вільний вибір елементів навчально-виховного процесу;

• самопізнання, самовизначення, самореалізація.

Особистісно орієнтоване навчання, як вважає І.С. Якиманська, повинно базуватися на необхідності визнання унікальності особистісного досвіду кожного учня, який складається з:

· наявних уявлень і раніше засвоєних понять;

· практичних і розумових дій;

· особистісних смислів установок і стереотипів.

Реалізація зазначених принципів вимагає докорінної зміни всіх компонентів сучасної освіти в напрямі їхньої максимальної психологізації. Основною функцією педагога за умов прийняття їх стає психолого-педагогічний патронаж розвитку дитини, що передбачає навчально-педагогічну діагностику й індивідуальне консультування, проектування ходу пізнавального й особистісного розвитку кожного учня.