Матеріальне стимулювання працівників підприємства

Матеріальне стимулювання працівників підприємства здійснюєть­ся додатково до діючих систем погодинної та відрядної оплати праці з метою стимулювання працівників до високопродуктивної праці, досяг­нення високих кінцевих результатів виробництва та прискорення нау­ково-технічного прогресу тощо.

Преміювання працівників на підприємстві повинно бути організо­вано так, щоб розмір премій безпосередньо залежав від величини тру­дового внеску премійованого працівника чи колективу у результати виробництва для заохочення високоякісної праці, ініціативи і творчого ставлення до справи.

Система преміювання працівників на підприємствах промислово­сті в сучасних умовах складається з преміювання колективу за досяг­нення основних результатів діяльності (цеху, дільниці, підрозділу) та окремо за досягнення певних специфічних для підприємства показни­ків. Згідно з цим, на підприємстві розробляються і діють "Положення про преміювання за досягнення основних результатів", що поширю­ються на всіх працівників відповідно до їх внеску у результати роботи, і ряд "Спеціальних положень за досягнення визначених конкретних результатів". Спеціальні положення про преміювання застосовуються лише для тих груп працівників, які безпосередньо забезпечують дося­гнення конкретних результатів.

У преміюванні застосовується система основних і додаткових по­казників та умов виплати премії, які фіксуються в преміальних поло­женнях.

Основні - це такі показники, досягання яких має вирішальне значення для ефективності та якості роботи, покращення кінцевих ре­зультатів. При їх невиконанні премія не виплачується.

Додаткові - це такі показники, які стимулюють різні строки трудової діяльності окремих працівників (колективів). Невиконання цих показників слу­жить підставою для зменшення розміру премії (до 50 %).

Умови премі­ювання - це вимоги до працівників, при недотриманні яких премія не може бути виплачена чи виплачена частково.

Преміювання робітників за основні результати роботи здійсню­ється за рахунок фонду оплати праці і тієї частини фонду матеріально­го заохочення, що визначається розподілом прибутку від господарсь­кої діяльності.

Розміри премій встановлюються диференційовано по професіях і групах робітників залежно від вагомості та складності виконуваних ними робіт. Розмір виплачуваних працівникам премій за економію матеріально-технічних ресурсів (матеріалів, інструменту, палива то­що), як правило, не повинен перевищувати 50 % суми отриманої еко­номії.

Максимальні розміри премій, що виплачуються робітникам за ра­хунок фонду оплати праці в промисловості, зазвичай, не перевищують 40 % тарифної заробітної плати. Преміювання робітників із фонду матеріального заохочення здійснюється без обмежень. Показники, умови та розміри преміювання встановлюються керівником підприєм­ства за погодженням відповідного представника трудового колективу (профспілковим комітетом, радою трудового колективу).

За спеціальними системами передбачається преміювання: за осво­єння нової техніки і технологій; за економію матеріальних ресурсів та енергоресурсів; за виконання особливо важливих виробничих завдань тощо.

Преміювання керівних, інженерно-технічних працівників, спеціа­лістів і службовців за основні результати господарської діяльності здійснюється з відповідної частини фонду матеріального заохочення. Працівники апарату управління підприємства преміюються за резуль­тати роботи в цілому з урахуванням підсумків діяльності відповідного відділу й особистих показників праці. Додатковими показниками й умовами преміювання керівних працівників можуть бути: ритмічність випуску продукції, зменшення трудомісткості виробництва, збільшен­ня випуску нової високоефективної продукції, впровадження сучасно­го провідного досвіду, дотримання стандартів і технічних вимог на продукцію, яка виготовляється та інше.

Порядок преміювання інженерно-технічних працівників, спеціалі­стів і службовців визначається чинними положеннями про матеріальне заохочення, які затверджуються керівником підприємства за пого­дженням уповноваженого органу трудового колективу.

Премії, як правило, нараховуються за фактично відпрацьований час: робітникам - відповідно до заробітної плати, розрахованої за від­рядними розцінками, чи тарифної ставки, окладу; керівникам, спеціа­лістам - до посадового окладу.

Література:

1.Закон України про оплату праці” від 01.03.1991.

2. Горемыкин В. А., Богулов Э. Р., Богомолов А. Ю. Планирование на предприятии: Учебник. 2-е изд., стереотипное. - М.: Информационно-издательский дом “Филинъ”, Рилант, 2000.- 328с.

3. Грещак М. Г. та ін. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібник / М.Г. Грещак, О. М. Гребешкова, О. С. Коцюба; за ред. М. Г. Грещака. – К.: КНЕУ, 2001. – 228 с. - Ч. 2. Планування діяльності підрозділів підприємства

4. Завіновська Г. Т. Економіка праці: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. - 200 с.

5. Ильин А. И. Планирование на предприятии: Учеб. посоие. В 2 ч. – Мн.: ООО “Новое знание”, 2000. – 312 с. - Ч. I гл.2,3,5,7; Ч. II гл.1 – 8.

6. Орлов О.О. Планування діяльності промислового підприємства:Підручник.-К.:Скарби,2002.

Тема9. Виробнича інфраструктура

План

1. Роль та склад інфраструктури підприємства.

2. Планування забезпечення підприємства технологічною оснасткою.

3. Планування ремонтного обслуговування виробництво.

4. Планування енергообслуговування та транспортного обслуговування виробниитва.

Роль та склад інфраструктури підприємства

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійна підтримка в робочому стані обладнання та інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць сирови­ною, матеріалами, інструментами, енергією; виконання транспортних операцій тощо. Усе це має здійснювати ефективно діюча система тех­нічного обслуговування виробництва.

Виробничою інфраструктурою підпри­єства є підрозділиякі виконують роботи по технічному обслуговуванню виробництва і які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основ­них виробничих цехів. Планування обслуговування виробництва безпосередньо впли­ває на показники ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства, конкурентноздатність продукції, а постійне його вдос­коналення здійснює суттєвий вплив на економіку кожного підприємс­тва і набуває все більшого значення.

Зростання ролі та значення виробничої інфраструктури поясню­ється тим, що:

- підвищення рівня механізації й автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт з ремонту та екс­плуатації обладнання, зростає потреба в розширенні номенк­латури технологічної оснастки;

- науково-технічний прогрес та інтенсифікація технологічних режимів роботи обладнання підвищують вимоги до якості та кількості енергії, що використовується;

- удосконалення виробничих процесів та поглиблення внутріш­ньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують наван­таження на транспортні служби тощо.

Склад і масштаби цехів та служб підприємства, що здійснюють технічне обслуговування, визначаються особливостями основного виробництва, типом І розмірами підприємства, характером продукції, надання послуг, виконання робіт, іншими факторами.

Для більшості промислових підприємств характерні наступні до­поміжні й обслуговуючі господарства: інструментальне, ремонтне, енергетичне, транспортно-складське. Планування їх діяльності здійс­нюється, як правило, апаратом управління відповідної функціональної служби, виходячи із загального плану економічного і соціального роз­витку підприємства.

Планування забезпечення підприємства технологічною оснасткою

Основним завданням виробничої діяльності підприємства є визначення потреби підприємства у технологічній оснастці, а також планування джерел її придбання та забезпечення виробництва.

Систематизація великої кількості оснастки, яка на багатьох під­приємствах досягає десятків тисяч найменувань, проводиться за допо­могою її класифікації та індексації.

Класифікація - це групування технологічної оснастки за певними ознаками відповідних груп.

Індексація - присвоєння кожному інструменту умовного позна­чення.

Так, за характером використання оснастка поділяється на універса­льну, стандартну і спеціальну.

Забезпеченість оснасткою планується у певній послідовності. Но­менклатура універсальних (стандартних) видів оснастки у серійному та масовому виробництвах встановлюється по картах застосування, в одиничному і дрібно серійному виробництвах - по картах типового оснащення робочого місця. Номенклатура спеціальних видів оснастки визначається по картах технологічних процесів.

Потреба в інструменті на плановий період визначається, виходячи з витратного фонду інструменту, необхідного для виконання виробни­чої програми, та різниці між необхідним оборотним фондом (плано­вим) і фактичним на початок планового періоду.

Витратний фонд інструменту - це та кількість інструменту, яка по­вністю вийде з ладу при виконанні виробничої програми планового періоду.

Оборотний фонд - це мінімальна кількість інструменту, яка необ­хідна для безперебійного ходу виробництва.

Потреба підприємства по кожному виду оснастки на плановий пе­ріод (Оспл)визначається таким чином:

, (9.1)

де Вос - витрати оснастки на плановий період, шт.;

Ноб_кпл - норматив оборотного фонду на кінець планового періоду, шт.;

Ноб_пф - фактична величина оборотного фонду на початок планового періоду, шт.

Витрати оснастки можуть бути визначені статистичним методом, по нормах оснащення робочих місць і нормах витрат. Найбільш точ­ним з них є розрахунок витрат по нормах, що встановлюються для ко­жного типорозміру оснастки. У масовому і великосе-рійному виробництвах норму витрат різального інструменту (Ір)роз­раховують на 100 або 1000 операцій за формулою:

, (9.2)

де tm - норма машинного часу, необхідного для виконання однієї операції певним інструментом, хв.;

Т_зн - стійкість інструменту до повного його зносу, год.;

К_вв- коефіцієнт випадкових втрат, знаходиться в межах 0,05 - 1.

Тоді, загальні витрати інструменту визначаються за формулою:

, (9.3)

де m - кількість найменувань виробів, що оброблюються даним ін­струментом;

Nоб - кількість виробів, що підлягають обробці в плановому пері­оді.

До складу оборотного фонду цеху входить оснастка, яка одночасно знаходиться на робочих місцях та в заточці і ремонті прида­тна для використання в інструментально-роздаточній кладовій.

Оборотний фонд оснастки підприємства складається із оборотного фонду оснастки цього виду в усіх цехах підприємства, а також страхо­вого і перехідного запасів в центральному й Інструментальному складі.

На основі розрахованої потреби підприємства в оснастці розробля­ється програма її виготовлення в інструментальних цехах і складають­ся замовлення на придбання зі сторони.

Планування ремонтного обслуговування виробництво

Вирішення завдань, пов'язаних з технічним обслуговуванням об­ладнання і виконанням ремонтних робіт, покладено на ремонтне гос­подарство підприємства, склад якого залежить від типу та обсягів ви­робництва, характеристик технологічних процесів та обладнання, роз­витку кооперації при виконанні ремонтних робіт.

Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійс­нюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і вве­дення в дію нового обладнання, модернізацію діючих машин та устат­кування.

Трудомісткість і матеріаломісткість ремонту й технічного обслуго­вування обладнання залежить від його конструкторських особливос­тей. За цією ознакою все обладнання розподіляється по категоріях складності. Трудомісткість ремонтних робіт визначається через трудомісткість одиниці складності ремонту.

За одиницю складності ремонту механічної частини приймають складність ремонту умовного обладнання, трудомісткість капіта­льного ремонту якого в умовах середнього ремонтно-механічного цеху складає 50 год., а за одиницю складності ремонту електричної частини обладнання - відповідно 12,5 год. Категорія складності ремонту обла­днання визначається по кількості одиниць складності ремонту, що присвоюється цій групі обладнання.

Сумарна трудомісткість ремонтних робіт у плановому періоді мо­же бути розрахованаза формулою:

, (9.4)

де k, n, TK- кількість капітальних, поточних ремонтів і технічного обслуговування у плановому періоді;

R_ik, R_in,R_iTK - кількість відповідно ремонтних одиниць, що підлягає капітальному, поточному ремонту та технічному обслуговуванню i -го виду обладнання;

_pk, _pn, _TK-норми трудомісткості капітального, поточного ремон­тів і технічного обслуговування на одну ремонтну одиницю, нормо-год.

Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та інших засобів праці. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулюючі операції.

Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспорт­них засобів здійснюється повне розбирання, ремонт спрацьованих де­талей, вузлів і заміна тих, що не підлягають ремонту, регулювання й випробування під навантаженням.

Технічне обслуговування передбачає сукупність різних технічних операцій, які виконуються протягом міжремонтного періоду.

Усі роботи по плановому технічному обслуговуванню виконують­ся в певній послідовності, утворюючи повторювальні цикли.

За встановленою трудомісткістю робіт і графіків проведення ремонтів розрахову­ються чисельність, штат персоналу та статті витрат по ремонту та екс­плуатації обладнання.

Планування енергообслуговування та транспортного обслуговування виробниитва

Процес виготовлення продукції на промисловому підприємстві пов'язаний зі споживанням у великих обсягах електроенергії, палива та інших енергоносіїв (пару, стислого повітря, гарячої води). Обов'язки, пов'язані з забезпеченням підприємства всіма видами енер­гії встановлених параметрів при мінімальних втратах покладено на енергетичне господарство,розмір якого залежить від енергоємності підприємства. Відповідно, обсяг і структура споживаних енергоресур­сів від потужності підприємства, виду зовнішніх енергосистем.

Загальні витрати енергії по підприємству можна умовно поділити на дві частини - залежну (змінну)і незалежну(постійну)від обсягів продукції, яка випускається. В загальному вигляді, змінну частину складають витрати усіх видів енергії на виконання ос­новних технологічних операцій, постійну - витрати на освітлення, опалення, вентиляцію повітря. Витрати енергії по змінній частині мо­жуть бути розраховані укрупнено на основі часу роботи обладнання або більш точно - по зведених нормах. В першому випадку, напри­клад, витрати силової електроенергії (кВт.год) по групі обладнання можуть бути розраховані за формулою:

, (9.5)

де П_дв- сумарна встановлена потужність двигунів по групі облад-нання_; кВт;

Фд_об - дійсний фонд роботи одиниці обладнання, год.;

Кп - коефіцієнт, що враховує завантаження обладнання по потуж­ності;

Кн - коефіцієнт, що враховує нерівномірність використання облад­нання у часі;

ŋ₁, ŋ₂ - коефіцієнти, шо враховують ККД двигунів і втрати енер­гії у електромережі.

У другому випадку витрати енергії можуть бути розраховані за формулою:

, (9.6)

де Сен_зм - зведена норма витрат енергії на 1000 грн. продукції;

N_в - програма випуску продукції, тис. грн.

Постійна частина витрат також може бути визначена розрахунко­вим методом по нормативах освітленості, опалення тощо.

Потреба підприємства в енергії та енергоносіях визначається на основі балансового методу планування. З цією метою складаються зведені баланси і баланси по окремих видах енергії та енергоносіїв. У витратній частині зазначається розрахована планова потреба в енергії на всю виробничу, побутову й невиробничу діяльність підприємства, а в доходній - джерела покриття потреби в ній (постачання енергії і па­лива від районних систем, виробіток від власних генеруючих устано­вок, використання вторинних енергоресурсів). Поряд з плановим скла­дається звітний баланс, який служить засобом контролю за виконан­ням планових показників використання енергоресурсів і пошуку резе­рвів. Для обліку коливань у попиті різних видів енергії складаються добові графіки їх споживання по календарних періодах, які являють собою основу для встановлення максимальної потреби на плановий період та розробки заходів щодо розвитку енергетичного господарства.

Усі техніко-економічнІ показники енергетичного господарства об'єднують у такі групи: виробництво і розподіл енергії (наприклад, питомі витрати палива на виробництво енергії'); питомі витрати енер­гоносіїв (наприклад, на 1 т. литва, на виріб); собівартість виробництва енергії, енергоозброєність тощо.

Промислове підприємство пов'язане з переміщенням великих об­сягів матеріалів, напівфабрикатів, оснастки, відходів виробництва та інших вантажів. У свою чергу, переміщення вантажів пов'язане з ви­конанням великого обсягу вантажно-розвантажувальних робіт, механі­зація й автоматизація яких є одним з важливих соціальних завдань по ліквідації важкої, непривабливої фізичної праці. Вирішення цих завдань покладається на транспортне господарствопідприємства, струк­тура і склад якого залежать від обсягів внутрішніх та зовнішніх пере­везень, рівня кооперації зі спеціалізованими транспортними організа­ціями, виробничої структури підприємства, типу виробництва, габари­тів і маси продукції.

Планування раціональної організації перевезень будується на ос­нові вивчення вантажообороту і вантажопотоків у масштабі підприєм­ства та його окремих підрозділів та цехів. Під вантажооборотом розу­міють загальну кількість вантажів, що переміщуються за одиницю ча­су, наприклад, за добу, зміну, місяць, рік.

Вантажним потоком називають обсяг вантажів, що переміщується за одиницю часу між двома пунктами. Вантажооборот - сума окремих вантажопотоків. На основі відомостей про потужність вантажопотоків у тонах і відстанях між кореспондуючими пунктами визначають обсяг транспортної роботи в тонно-кілометрах.

Так, кількість транспортних засобів перервної (циклічної) дії роз­раховують за формулою:

, (9.7)

де Q - добовий вантажооборот, т;

q_nод — добова продуктивність одиниці транспортного обладнання, т.

Кількість засобів неперервної дії, необхідних для даного вантажо­потоку, розраховують аналогічно.

Література:

1. Бойчик І. М. та ін. Економіка підприємств. Навч. посібник. - Тема 12. - Львів: СПОЛОМ, 1999. - 209 с.

2. Ильин А. И. Планирование на предприятии: Учеб. посоие. В 2 ч. – Мн.: ООО “Новое знание”, 2000. – 312 с. - Ч. I гл.2,3,5,7; Ч. II гл.1 – 8.

3. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: Учеб. пособие – 6-е изд, перераб и доп. – Мн.: Новое знание, 2001. – 704с. – (Экономическое образование) – Ч. IIІ, гл. 25.4. Прогонозирование финансового состояния и платежеспособности субъекта хозяйствования

4. Планування і контроль на підприємстві: Навч. посіб./ за ред.. М.О. Данилюка – Львів: „Магнолія” 2006”, 2009.-531с.

5. Юровский Б. Планирование основних показателей работы предприятия и экономическое обоснование цен на продукцию.-Харьков:Центр»Консулат»,2007.
Тема 10. Витрати виробництва

План

1. Загальна характеристика та основні показники плану собівартості.

2. Калькулювання собівартості продукції і кошторису витрат.

3. Планування зниження собівартості продукції

Основною функцією підприємств є виробництво потрібних споживачам певних товарів та послуг. Ця виробнича функція відбиває сформовану на підприємстві залежність між випуском продукції та використаними при цьому економічними ресурсами, чи, інакше кажучи, залежність між результатами та витратами. Саме ці витрати на виробництво та реалізацію продукції і виступають у формі такої економічної категорії, як собівартість.

Собівартість продукції - один з найважливіших економічних показ­ників, що відображає у грошовій формі всі витрати підприємства, пов’язані з виробництвом та реалізацією продукції.

У собівартості знаходять своє відображення: рівень технічної оснащеності підприємства; ступінь використання основних фондів, матеріалів, енергії, робочої сили; удосконалення методів організації праці й управління виробництвом.

Склад поточних витрат неоднорідний. Частина з них повторюється з кожним циклом виготовлення продукції (витрати на матеріали, заробітну плату робітників основного виробництва інструмент тощо), і їх називають циклічними. Інші існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщення, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо)їх називають безперервними.

Будь-яка виробнича діяльність мае в умовах ринку позитивне економічне значения тільки тоді, коли вартість вироблених матеріальних благ будє вищою за вартість вихідних ресурсів, витрачених на їх виробництво та реалізацію. Основна мета будь-якого дійкторни полягає у максимізації цієї різниці. Для цього потрібпо оптимізувати плановий вибір структури та обсягу виробничих витрат певної номенклатури продукції, а це зале-жить від ринкового попиту на товари і послуги, від діючих цін та тарифів на ресурси, від технологій, які застосовуються у виробництві конкретного дійкторним, його організаційних форм ви­дійктор тощо. Тому проблема співвідношення величини витрат та дійк випуску продукції є дуже важливою як для економічної теорії, так і для практики дійкторнимвогох планування.

Планування витрат за місцями їх виникнення стосується безпосередньо підрозділів підприємства, які є концентрованими місцями витрат і центрами відповідальності за їх рівень. Основна мета такого планування – контроль за формуванням та організація відповідальності за досягнутий рівень витрат.

Планування витрат за видами має на меті оцінити ресурсний аспект витрат, що мае практичне значения для аналізу собівартості та виявлення резервів її зниження.

Планування за об’єктами (носіями) дає змогу визначити собівартість окремих видів продукііії (робіт, послуг) певних виробничих підрозділів, що є необхідною умовою для організації дійкторнимвогохих відносин між ними.

При плануванні витрат певне практичне дійкто має правиль­на та чітка їх класифікація. Класифікаційними ознаками можуть виступати: ступінь однорідності витрат, спосіб обчислення для окремих відів продукції, зв’язок з обсягом виробництва.

За ступенем однорідності витрати поділяються на витрати по елементахта комплексні.

Витрати по елементах – це витрати, які однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними та неподільними. До них належать матеріальні вит­рати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування та деякі інші.

Комплексні – це витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Переважно їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління (витрати на утримання та експлуатацію обладнання, дійкторнимвого, адміністративні витрати та інші).

За способом віднесення витрат на окремі види продукції їх поділяють на прямі і непрямі.

Прямі – це витрати, що прямо, безпосередньо пов’язані з виготовленням певного виду продукції та можуть бути прямо віднесені на її одиницю на підставі первинних документів. Такі витрати дійкторн нормують на одиницю продукції (витрати матеріалів, оплата праці робітників-відрядників тощо). Якщо виробляється один вид продукції, усі витрати – прямі.

Henpямі – це витрати, які не можна безпосередньо (прямо) віднести для окремих видів продукції, бо вони пов’язані не з
виготовленням дійкторн виробів, а з процесами виробництва в цілому: заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу.