Калькулювання собівартості продукції і кошторису витрат на виробництво

Найбільше застосування в обліку, аналізі та плануванні собіварто­сті продукції мають групування по елементах та статтях.

Групування витрат за елементами здійснюється по ознаці їх еко­номічної однорідності і використовується при складанні кошторису витрат на виробництво, що дозволяє визначити структуру, обсяг ви­трат, собівартість реалізованої, валової, товарної продукції. Групуван­ня за статтями визначає функціональну роль витрат у виробничому процесі, які можуть бути визначені за місцем їх формування.

Але групування за елементами не застосовується для вирішення ряду питань, пов’язаних з прогнозуванням витрат та контролем за їх витрачанням. На його основі не можна визначити собівартість одиниці продукції, величину дійкторнимвогох, загальногосподарських, ко­мерційних витрат. У зв’язку з цим, застосовується групування витрат за калькуляційними статтями, яке дозволяє визначити витрати за міс­цем їх виникнення, видами продукції або робіт (послуг) та виробничим призначенням (ремонт, управління та ді.).

Калькулювання – розрахунок собівартості одиниці продукції, кін­цевим результатом якого є складання калькуляцій, тобто документа, в якому представлені всі витрати на виробництво та реалізацію одиниці конкретного виду продукції в розрізі калькуляційних статей. Розрізняють планову, нормативну, кошторисну і звітну калькуляції.

Планова калькуляція являє собою оптимально допустимі витрати підприємства на виготовлення продукції, що передбачаються на пла­новий період.

Нормативна калькуляція обчислюється на основі чинних на поча­ток місяця норм матеріальних і трудових витрат, квартальних кошто­рисів по управлінню та обслуговуванню виробництва.

Кошторисні калькуляції розраховуються при конструюванні нових виробів, на які відсутні норми витрат і призначені для відображення можливого рівня витрат на продукцію, що випускається вперше на підприємстві.

Звітна (фактична) калькуляція відображає сукупність усіх витрат, пов’язаних з виробництвом та реалізацією продукції, що фактично склалися на підприємстві, і використовується для контролю за вико­нанням планових завдань, зниженням собівартості по конкретних ви­дах продукції, служить базою для аналізу рівня і динаміки собівартості продукції.

Перелік і склад статей калькулювання собівартості продукції може бути різним залежно від виду діяльності, особливостей організаційної та виробничої структури підприємства і визначається підприємством самостійно. У промисловості застосовується таке типове групування витрат за статтями калькуляції.

 

1. 
   Сировина і матеріали, у т.ч. основні і допоміжні.
2. 
   Паливо та енергія на технологічні цілі.
3. 
   Заробітна плата виробничих робітників (по тарифу і доплати).
4. 
   Відрахування на соціальні заходи.
5. 
   Утримання та експлуатація обладнання.
6. 
   дійкторнимвого витрати.
7. 
   Загальногосподарські витрати.
8. 
   Витрати на збут, адміністративні та інші операційні витрати.

У комплексних виробництвах з одного виду сировини в одному технологічному процесі одержують кілька різновидів продукції, тому використовується кілька методів визначення собівартості одиниці ви­робу залежно від галузевих особливостей.

Перший метод – метод виключення витрат. Суть даного методу по­лягає в тому, що із загальної суми витрат на виробництво виключають собівартість проміжної продукції. Отриману величину приймають за собівартість основного продукту. Планова ж собівартість проміжної продукції визначається, виходячи з виробничої собівартості відповід­ді продукції в умовах відокремленого виробництва, а при відсутності останнього – її виробничої собівартості, врахованої у розрахунках Основні терміни і поняття:­тової ціни підприємства. Цей метод, як правило, використовується на підприємствах, які виготовляють один основний продукт і в невеликій кількості проміжну продукцію.

Метод розподілу витрат застосовують на підприємствах, де виробляють кілька основних продуктів, але при цьому відсутня проміжна продукція. Цей метод передбачає розподіл витрат між виготовленими продуктами пропорційно економічно дійкторним коефіцієнтам, обумовленим, виходячи з норм виходу окремих продуктів з одиниці сировини, співвідношення витрат на обробку чи інших показників. Загальні витрати можуть розподілятися також пропорційно собіварто­сті аналогічних продуктів, виготовлених у відокремлених виробницт­вах.

Комбі­нований метод застосовують у складному комплексному виробництві для визначення собівартості одиниці продукції. Цей метод передбачає, що спочатку із загальної суми витрат виключають собівар­тість проміжної продукції, а частина витрат, що залишилася, розподі­ляється між основними продуктами відповідно до встановлених коефі­цієнтів.

Залежно від прийнятого методу розподілу витрат у теорії і практи­ці планування застосовують два методи калькулювання собівартості: метод загальної калькуляції і метод величи­ни покриття

Метод загальної калькуляції передбачає розподіл як змінних, так і постійних витрат на одиницю продукції.

В умовах високого ступеня визначеності, коли вартість товарів і послуг визначається не індивідуальними витратами товаровиробників, а ринковою кон’юнктурою, в основі якої лежить зміна попиту і пропо­зиції, перевагу варто віддавати складанню калькуляцій собівартості продукції методом величини покриття, суть якого полягає в тому, що по окремих видах продукції розподіляються тільки змінні витрати.

Для складання планових калькуляцій собівартості продукції попе­редньо складаються кошториси комплексних витрат, зокрема: витрат на виробництво по допоміжних цехах, витрат по утриманню і експлуа­тації обладнання, дійкторнимвогох витрат змінного і постійного складу, витрат на збут та адміністративних витрат. У першу чергу роз­раховуються кошториси для допоміжних цехів, оскільки їх послуги розподіляються між цехами основного виробництва та іншими струк­турними підрозділами і знаходять своє відображення в усіх інших ко­шторисах витрат.

Планування собівартості продукції допоміжних цехів включає: розробку кошторису витрат по кожному цеху і зведеного – по всіх це­хах; калькулювання собівартості одиниці продукції або послуг допо­міжних цехів та розподіл їх загальної суми витрат між іншими цехами (споживачами). Кошторис витрат по кожному цеху розраховується у калькуляційному розрізі та по економічних елементах.

Собівартість одиниці продукції (послуг) допоміжного виробництва визначається або діленням загальної суми витрат по цеху на обсяг продукції чи послуг (наприклад, розрахунок собівартості 1 т пару, 1 м стиснутого повітря, 1 н-год. Послуг ремонтного цеху), або шляхом її калькуляції (собівартість інструменту, стандартного виду ремонту на 1 р.о. складності обладнання тощо).

На основі плану розподілу продукції та послуг допоміжного вироб­ництва між споживачами, їх витрати відносять:

- безпосередньо на собівартість продукції (собівартість нестандарт­ного обладнання, інструмент на сторону, витрати на капітальний ремонт обладнання тощо);

- на витрати по утриманню і експлуатації обладнання;

- на дійкторнимвого витрати змінного і постійного складу;

- на взаємні послуги цехів допоміжного виробництва.

Кошторис витрат по утриманню і експлуатації обладнання може включати наступні статті витрат: амортизацію, поточний ремонт та експлуатацію обладнання і транспортних засобів, витрати на ін­струмент, інші витрати.

Кошторис дійкторнимвогох витрат включає, як правило, насту­пні статті: оплату праці апарату управління цехами, орендну плату за використання основних фондів дійкторнимвого призначення, удо­сконалення технології та організації виробництва, інші витрати.

Кошторис загальногосподарських витрат за економічним змістом включає два попередніх, але відрізняється від них місцем утворення, масштабами, більш широкою номенклатурою і включає витрати на: утримання загальногосподарського персоналу, здійснення технологіч­ного контролю, утримання виробничих приміщень, охорону праці і навколишнього середовища, удосконалення технології та організації виробництва тощо.

Загальногосподарські витрати (у т.ч. на управління та обслуговування виробництва), зазвичай, в незначній мірі залежать від обсягів виробництва, тобто є умовно-постійними. Із зростанням обсягів виробництва розмір цих витрат в розрахунку на 1000 грн. товарної продукції зменшується, що в свою чергу впливає на зниження собівартості продукції в цілому.

До адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат відносять витрати, які пов’язані з управлінням підприємства та реалізацією продукції: утримання апарату управління і основних засо­бів загальногосподарського призначення, витрати на транспортування і зберігання продукції, її передпродажну підготовку тощо.

Планова собівартість товарної продукції за статтями калькуляції розраховується на основі планових калькуляцій окремих виробів. Для цього, витрати по кожній статті калькуляції перемножують на річну програму випуску даних виробів і отримані добутки сумують по всіх видах товарної продукції.

У кошторисі витрат на виробництво продукції визначається пов­ний обсяг усіх витрат, необхідних для забезпечення роботи підприємс­тва у плановому періоді, і включаються всі витрати основного й допо­міжного виробництва як на випуск та реалізацію продукції, так і на послуги стороннім організаціям, зокрема капітальне будівництво, капі­тальний ремонт будівель і споруд, що не включаються до складу това­рної продукції. Кошторис розраховується в розрізі економічних елеме­нтів та є вихідним документом для розробки фінансового плану.

Для розробки кошторису витрат на виробництво продукції засто­совують два методи:

1) на основі інших розділів плану економічного і соціального розвитку;

2) на основі кошторисів витрат по підрозділах основного і допоміжного виробництва.

У першому випадку витрати на виробництво по кожному елементу визначають на основі відповідних розділів плану економічного і соціаль­ного розвитку та планових кошторисів цільових витрат (оплата служ­бових відряджень, медичне обслуговування тощо).

У другому – сумують витрати по всіх підрозділах основного й до­поміжного виробництва, загально виробничі витрати та внутрішній оборот, який являє собою вартість послуг інших цехів і включений до кошторису витрат кожного цеху у вигляді комплексних витрат (ін­струмент, напівфабрикати власного виробництва, послуги ремонтного, транспортного та інших цехів).

Застосування цих методів забезпечує узгодженість планових ви­трат на виробництво по підрозділах та підприємству в цілому, сприяє підвищенню якості процесу планування собівартості продукції,

По завершенню розробки кошторису витрат на виробництво про­дукції необхідно забезпечити його ув’язку з собівартістю товарної продукції.

Планування зниження собівартості продукції

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочен­ня тих витрат, які мають найбільшу питому вагу в її структурі.

Факторами зниження собівартості продукції є: підвищення техніч­ного рівня виробництва; удосконалення організації виробництва і пра­ці; зміна структури й обсягу виробництва; галузеві, ринкові та інші фактори.

Джерелами зниження собівартості продукції є ті витрати, за раху­нок економії яких відбувається її зменшення, а саме: витрати уречев­леної праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення викорис­тання засобів і предметів праці.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюєть­ся шляхом розрахунку зниження витрат на 1 грн. товарної продукції дійкторним методом.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами дій­нюють у такій послідовності:

1. Визначають витрати на 1 грн. товарної продукції у базово­му періоді:

2. Визначають вихідну собівартість ТП у плановому періоді:

3. Визначають планову собівартість товарної продукції

4. Визначають економію витрат за техніко-економічними факто­рами методом прямого розрахунку.

4.1. Підвищення технічного рівня виробництва може спричинити; економію витрат сировини і матеріалів за рахунок зниження норм витрат матеріалів

4.2. Удосконалення організації виробництва і праці сприяє еконо­мії витрат за рахунок поглиблення спеціалізації та розширення коопе­рації

4.3. Зміна структури й обсягів продукції сприяє відносному зни­женню умовно-постійних витрат

5. Розраховують відсоток зниження витрат на 1 грн. ТП в плано­вому році у порівнянні з базовим:

Література:

1. Методические рекомендации по формированию себестоимости продукции (работ, услуг) в промышленности, утв. приказом Госкомитета промышленной политики Украины от 2 февраля 2001 г. №47 // Библиотека “Фактора”, приложение к газете “Налоги и бухгалтерский учет” “Себестоимость продукции: нормативная база” (по состоянию на 01.07.2001 г.) - №7 (61). 2001 г. –199 с.

2. Положение (стандарт) бухгалтерского учета 16 “Расходы”, утв. приказом Минфина Украины от 31.12.99г. №318 // Бухгалтер. - 2001. - № 1-2. - Ст. 96 – 100.

3. Алексеева М. М. Планирование деятельности фирмы: Учебно-методическое пособие. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 248 с.- Р. “Внутрифирменное планирование”.

4. Планування і контроль на підприємстві: Навч. посіб./ за ред.. М.О. Данилюка – Львів: „Магнолія” 2006”, 2009.-531с.

5. Юровский Б. Планирование основних показателей работы предприятия и экономическое обоснование цен на продукцию.-Харьков:Центр»Консулат»,2007.

Тема 11. Фінансове планування і контроль на підприємстві

План

 

1. 
   Суть фінансового планування, методи та способи його проведення.
2. 
   Оцінка фінансового стану підприємства на основі балансу доходів та видатків.
3. 
   Планування прибутковості підприємства.
4. 
   Загальний порядок складання бюджетів підприємства та система контролю за їх формуванням.

Планування фінансової діяльності є найважливішою частиною господарської діяльності. Підприємство, яке не вміє або не вважає за потрібне планувати свою діяльність, стає засобом для досягнення кращих результатів іншими. Серйозний підхід до плануван­ня створює грунт для стабільної та ефективної роботи підприємства.

Основу механизму управління фінансовою діяльністіо підприємства складає фінансове планування. Воно с необхідним для фінансового забезпечення розширення кругообороту виробничнх фондів, досягнення високої результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Ринок ставить високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність несе само підприємство. За нездатності врахувати несприятливу ринкову кон'юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з відповідними негативними наслідками для засновників.

Під фінансовим плануванням потрібно розуміти процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання.

У фінансовому плануванні використовується балансовий ме­тод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи:

-нормативний,

-розрахунково-аналітичний,

- оптимізації планових рішень,

- економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тому, що на основі встановлених фшансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб'єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За розрахунково-аналітичшш методом планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів пла­нових розрахунків для того, щоб вибрати найоптимальніший з них. Тому можуть використовуватися різні критерії вибору:

- максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу;

- економія финансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

- економія поточних витрат;

- мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;

- максимум абсолютної суми одержаного прибутку.

Фінансове планування потребує широкого використання економіко-математичного моделювання.Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель - це точныйматематичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою магематнчннх прийомів. Моделювання може здійспюватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Економіко-математичне моделювання дае змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обґрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансо­вого плану.

Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Завдяння, які вирішуються у процесі фінансового планування:

- визначаються джерела та розміри власних фінансових ресурсів підприємства (прибуток, амортизаціїіі відрахування, стійкі пасиви тощо);

- виршшаються рішення про необхідність залучення зовнішніх фінансових ресурсів за рахунок випуску цінних паперів, отримання кредитів або займів;

- визначається потреба підприємства у фінансових ресурсах, встановлюються оптимальніпропорції розподілу ресурсів, внутрігосподарські потреби або вкладення їх в інші підприємства з метою отримання дивідендів, процентів, прибутку;

- уточнюється доцільність та економічна ефективність планових інвестицій;

- виявляються резерви раціонального використання виробничих потужностей, основних фондів та оборотних засобів з метою максимально можливого підвищення ефекпшвності выробництва, його рентабельності отримання прибутку;

- визначаються фінансові взаємовідносини підприємства з державним бюджетом, банками.