Третя наукова революція (середина XX ст. — сьогодення)

Оскільки вона була продовженням другої наукової революції, її також називають науково-технічною, або науково-технологічною. Головним її результатом було виникнення постнеокласичної науки. Подібно до того, як перша наукова революція переросла у промислову революцію, що породила індустріальну цивілізацію, третя наукова революція перетворилась у технологічну, яка формує постіндустріальну цивілізацію. їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспільство. Основою цього суспільства є новітні високі й тонкі технології, які ґрунтуються на нових джерелах і видах енергії, нових матеріалах і засобах управління технологічними процесами. Виняткову роль при цьому відіграють комп'ютери, засоби масової комунікації й інформатики, розвиток і поширення яких набули гігантських масштабів.

Під час третьої наукової революції у науки з'являється якість безпосередньої й основної продуктивної сили, головного чинника виробництва і громадського життя. Прямим і нерозривним став її зв'язок із виробництвом, у взаємодії з яким вона перебрала на себе провідну роль, продовжуючи відкривати, відроджуючи новітні та високі технології, нові джерела енергії, матеріали.

Наука зазнала глибоких змін. Передусім ускладнилися елементи процесу пізнання — суб'єкт, що пізнає, засоби і об'єкт пізнання, змінилося їх співвідношення. Суб'єктом пізнавального процесу рідко є один учений, що самотужки досліджує якийсь об'єкт. Найчастіше його утворює колектив, група, чисельність яких залишається невизначеною. Суб'єкт пізнання перестає перебувати поза його об'єктом, протиставлятися йому, а включається у процес пізнання, стає одним з елементів системи координат цього процесу. Для вивчення об'єкта пізнання часто не потрібні безпосередній контакт і взаємодія з ним. Його дослідження нерідко здійснюються на великій відстані. Наприклад, розвідування родовищ нафти, інших природних копалин з космосу за допомогою високочутливих приладів і телекомунікаційних технологій. Часто об'єкт пізнання позбавлений будь-яких обрисів, будучи частиною або фрагментом умовно виокремленого явища. Постійно зростає, набуваючи вирішального значення, роль засобів (особливо комп'ютера) і способів пізнання.

Постнеокласична наука відчуває посилення впливу зовнішніх чинників. Вона дедалі більше долучається до контексту культури історичної епохи з її світоглядними установками, релігійними, моральними, естетичними ціннісними орієнтаціями тощо. На наукову діяльність завжди впливають соціально-економічні і політичні умови, але в епоху Постмодерну їх вплив посилюється.

В епоху постмодерну цивілізація вступає з величезним запасом знань. Вони створюють передумови для довгострокових соціальних, економічних, політичних, геостратегічних трансформацій. Наукові знання стануть головним чинником, який визначатиме порівняльні й конкурентні переваги націй і країн у системі світо-господарських зв'язків.

 

2.3. Класифікація наук

Від зародження науки розвиток знання ґрунтувався на його класифікації за тією чи іншою ознакою, що відігравало вирішальну роль в організації, побудові, спеціалізації знання і пізнавальної діяльності. Тому класифікація наук як логіко-методологічна, аксіологічна (грец. axios — цінний і logos — вчення) і соціокультурна проблема відображена у багатьох філософських і наукознавчих дослідженнях, які, розглядаючи структуру науки з однієї точки зору і не претендуючи на цілковиту повноту, доповнюють одне одного, подаючи досить широке уявлення про принципи формування, розвитку та функціонування науки. Багатогранність форм наукових досліджень зумовлює необхідність їх класифікації із врахуванням предмета, характеру, взаємозв'язку різних видів досліджень. При цьому досягають не тільки теоретичної, а й практичної мети розвитку науки.

У межах різних дослідницьких позицій існують відмінні підходи до проблеми диференціації наукових знань. Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

—об'єкта і предмета дослідження (фізика, хімія, біологія, географія тощо, а також науки, що утворилися внаслідок їх синтезу — біофізика, біохімія, фізична хімія та ін.);

—сфери дослідження (природничі, суспільні і технічні);

—способу і методів одержання нового знання (теоретичні й емпіричні науки);

—зв'язків із предметною діяльністю (теоретичні і практичні науки).

Проблема класифікації наук має таку тривалу історію, як і сама наука, тому будь-який науковий аналіз, що претендує на цілісність, не може уникнути розгляду історії питання, оскільки у кожну історичну епоху наукові знання виконували своєрідні функції. Це було зумовлене рівнем розвитку науки, можливостями суспільства використовувати наявні знання. Вже в добу античності не лише продукувалися нові знання, а й були здійснені спроби класифікації існуючих. Одним з перших таку спробу здійснив Демокрит (470 чи 460 — 380 чи 370 до н. е.), який наукову систему поділяв на три частини: вступну («каноніку» як вчення про істину та її критерії); фізику (науку про різноманітні прояви буття); етику (похідну від фізики). У його класифікації всі розділи були органічно поєднані: «каноніка» належала до фізики як її вихідний розділ, вона мала не логічний характер, а обґрунтовувала правильність обраного системою шляху, захищала основні положення наукової системи від ворожих їй учень. Етика вважалася додатком до фізики.

У контексті проблеми диференціації наукових знань Аристотель порушив питання про необхідність упорядкування самого знання та вироблення мистецтва пізнавальної діяльності. Класифікуючи науки за теоретичним рівнем, історичними умовами їх виникнення та за можливістю практичного застосування. У цьому зв’язку він виділяв, з одного боку, філософію, математику, фізику – науки, які слугують для розв’язання конкретних практичних задач, з іншого, — мистецтво, що є засобом насолоди.

Таким прихильником упорядкування наукового знання у західноєвропейській традиції був реформатор науки Нового часу, англійський філософ і політичний діяч Френсіс Бекон (1561—1626). У своїй праці «Новий органон» він поділяв знання на те, яке вгадує природу, і те, яке тлумачить її, а також прагнув класифікувати всі науки на основі внутрішньої логіки їх розвитку: «Ми не заперечуємо, що після того як з усіх наук будуть зібрані і розташовані по порядку всі досліди і вони зосередяться у знанні та судженні однієї людини, то з переносу дослідів однієї науки в іншу через той дослід, який ми звемо науковим, може бути відкрито багато нового — корисного для життя людини». На цих міркуваннях ґрунтується поділ ними наукових досліджень на світоносні і плодоносні.

Класифікація наук, яку запропонував німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895), відповідала рівню розвитку знань другої половини XIX ст. Розглядаючи принципи матеріальної єдності світу і його невичерпної якісної багатоманітності, він відокремлював науки за описуваними ними формами руху матерії. На цій підставі Енгельс доводив, що класифікація наук, кожна з яких аналізує окрему форму руху або ряд пов'язаних між собою і таких, що переходять одна в одну, форм руху, є одночасно класифікацією, розташуванням, згідно із внутрішньо притаманною їм послідовністю цих форм руху, і в цьому полягає її значення. І і основу диференціації наук він поклав принцип об'єктивності, згідно з яким відмінності між науками зумовлені відмінностями в об'єктах їх дослідження. Ними є існуючі форми руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна).

З виникненням у західній Європі наприкінці XIX ст. некласичної філософії змінилися й критерії класифікації наук. Так, німецький філософ Генріх Ріккерт (1863—1936), прагнучи «показати заплутаність і складність проблеми класифікації наук і всю безпорадність у цьому питанні звичайних схем», вважав, що емпіричні науки розпадаються на дві головні групи: природознавство (науки, які вивчають фізики, хіміки, анатоми, фізіологи, біологи, геологи) та науки про культуру (які досліджують теологи, юристи, історики і філологи), тобто суспільні, гуманітарні науки. Усвідомлюючи, що обидві групи наук поєднані між собою багатьма зв'язками, і заперечуючи їх абсолютне протиставлення, він розглядав і основні розбіжності між ними. Філософ вважав, що це допоможе віднайти відправні засади для диференціації наук про культуру як молодших за часом виникнення, між якими, на відміну від природничих наук, ще не встановлено тісних зв'язків.

Важливий внесок у класифікацію наук зробив німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Створюючи феноменологічну філософію, він розрізняв чисту феноменологію як науку про феномени (явища) та інші науки, які також досліджують феномени: психологію — науку про психічні, природознавство — науку про фізичні явища (феномени); історію — науку про історичні феномени, культуру — науку про культурні феномени. У цих двох різновидах науки йдеться про феномени різного порядку: конкретні науки є науками про факти, чиста, або трансцендентальна феноменологія обґрунтована не як наука про факти, а як наука про сутності, що має на меті констатувати пізнання сутності.

Чистими науками про сутності Гуссерль вважав чисту логіку, чисту математику, чисте вчення про час, простір, рух тощо, позбавлені дослідного обґрунтування. Науки про факти він зараховував до дослідних, маючи на увазі науки про природу і науки про дух, оскільки дослідне пізнання є для них актом доведення. Зв'язок між фактуальними і ейдетичними (грец. eidos — образ, форма, суть) науками, тобто науками про сутності, на думку Е. Гуссерля, є однобічним, оскільки будь-яка ейдетична наука принципово незалежна від будь-якої науки про факти, але жодна наука про факти не може бути вільною від ейдетичного пізнання, яке є теоретичним фундаментом дослідних наук, раціоналізує емпіричний матеріал.

У свою чергу, в межах ейдетичних наук виокремлюють конкретні й абстрактні, а дослідних — окремі дисципліни. Наприклад, фізичне природознавство він вважав однією з дослідних наук, а всі окремі науки про природу — власне дисциплінами.

Е. Гуссерлю належить ще одна класифікація — за характером понять, утворених певними науками. За цією ознакою він поділив всі науки на дескриптивні, які ґрунтуються на описуванні, використовуючи дескриптивні (описові) поняття, і точні науки, які прояснюються за допомогою однозначного, точного визначення. Геометрію та інші математичні науки він назвав точними, а природничі — дескриптивними, хоча й вважав, що вони тісно пов'язані між собою. Та, попри ці зв'язки, жодна з груп наук не може підмінити іншу.

Над проблемами класифікації наукового знання працював й український природодослідник, мислитель Володимир Вернадський (1863—1945), який одним із перших у світовій науці усвідомив важливість теоретичного освоєння проблем наукознавства, дослідження феномену науки засобами самої науки. Його внесок у становлення цієї дисципліни зберігає своє значення дотепер. Особлива роль належить його праці «Наукова думка як планетарне явище», у якій В. Вернадський розглядав вузлові проблеми розвитку природознавства, виокремлення та інтеграції його галузей і формування на цій основі нових міждисциплінарних наук (фізична хімія, хімічна фізика, біохімія, біогеохімія та ін.). Будь-яку класифікацію наук він вважав умовною, але необхідною для окреслення визначення предметних областей їх дослідження.

Традиційною вважається класифікація наук за предметом дослідження, згідно з якою виокремлюють математичні, фізичні, хімічні, біологічні, технічні, соціальні науки тощо. Іншим прикладом традиційної класифікації наук є їх поділ залежно від пізнання та практичної дії на теоретичні (фізика, хімія, астрономія, біологія, математика та інші) і прикладні (радіотехніка, технологія машинобудування, агрохімія, медицина тощо). Такий підхід поділяв німецько-американський філософ, соціолог Еріх Фромм (1900—1980), вважаючи, що науку слід диференціювати за встановленням об'єктивно правильних норм виведення знань. За його твердженням, чисті, тобто теоретичні, науки мають справу з відкриттям фактів і принципів, а прикладні зорієнтовані на практичні норми, відповідно до яких належить діяти. При цьому сама норма задається науковим знанням фактів і принципів.

З огляду на характер наукових досліджень і методів одержання знань німецький учений В. Штоф класифікував науки на емпіричні і теоретичні. До емпіричних він зараховував усі види пізнавальної діяльності, методи, прийоми, способи пізнання, а також форми фіксації, вираження і закріплення знання, які є змістом практики або її безпосереднім результатом. Теоретичними науками він вважав форми відображення, у яких логічно виражені об'єктивні закони та інші загальні необхідні й істотні зв'язки реального світу, а також отримані за допомогою логічних засобів висновки або наслідки, що випливають із теоретичних передумов.

Російський дослідник Б. Бірюков класифікував науки за методами, що застосовуються в наукових дослідженнях (описові, емпіричні, експериментальні, дедуктивні, точні та ін.), за відношенням до практики (теоретичні, «чисті» й прикладні) та за використанням математичних методів (дедуктивні і недедуктивні).

Класифікація наук, запропонована Г. Фоллмером, вибудовувалася за критерієм їх функцій у системі наукового знання, виокремлюючи науки про дійсність, структурні науки та метадисципліни. До наук про дійсність він зарахував фізику, хімію, психологію, мовознавство, називаючи їх природничими, соціологію та інші гуманітарні — науками про культуру. Науками про структури (формальні системи) Фоллмер вважав логіку, математику, інформатику, теорію автоматів, кібернетику, теорію систем, теорію ігор і теорію формальних мов. Метанауками (науками про пізнання і теорії) — теорію науки і семіотику. Поза цією класифікацією, на його думку, опинилися нормативні (право, етика, естетика), історичні (історія, археологія, інтерпретація філософських текстів) і прикладні науки (медицина, техніка, психіатрія, педагогіка).

Наприкінці XX ст. майже традиційним стало вживання термінів «класична», «неокласична» та «постнеокласична» у контексті історичної періодизації розвитку науки. Одним з перших таку періодизацію здійснив відомий російський філософ В. Стьопін у 1987 р., досліджуючи наукові революції у процесі розвитку наукового знання. За його твердженнями, в історії природознавства простежуються три стійкі етапи.

1.Класичне природознавство (XVII ст. — рубіж XIX і XX ст.).

2.Формування неокласичного природознавства (кінець XIX — перша половина XX ст.).

3.Неокласичне природознавство типу НТР.

Ця класифікація ще не послуговувалася терміном «постнеокласична наука» для характеристики третього етапу в розвитку знань. Проте пізніше, аналізуючи розпиток науки і зміну типів наукової раціональності, В. Стьопін використовував цей термін і уточнив періодизацію розвитку природознавства. Так, на певних етапах розвитку докорінно змінювалися нормативні структури наукового дослідження філософських засад науки, що знаменувало здійснення, за його висловлюванням, глобальної революції в ній. Таких революцій в історії розвитку природознавства відбулося чотири. Перша пов'язана зі становленням класичного природознавства у XVII ст., коли формувалася механістична картина природи. Друга припадає на останні десятиліття XVIII — першу половину XIX ст., зумовивши перехід до нового стану природознавства — дисциплінарно організованої науки, коли механістична картина світу втрачає статус загальнонаукової і постає проблема класифікації наук (період розвитку науки між цими революціями В. Стьопін назвав класичною наукою). Третя глобальна революція охоплює кінець XIX — середину XX ст. і визначає становлення некласичного природознавства, яке сформувало ідеали та норми некласичної науки, що характеризувалися розумінням відносної істинності теорій та картини природи, виробленої на повному етапі розвитку природознавства. Четверта революція розпочалася в останню третину XX ст. і триває донині, засвідчуючи нові радикальні зміни в засадах науки, що зумовлюють зародження постнеокласичної науки.

Таке видокремлення історичних етапів у розвитку науки підготовлене дослідженнями у сфері методології науки, здійсненими представниками західної філософії науки, передусім австрійським філософом, соціологом Карлом-Раймондом Поппером (1902—1994), американським істориком Томасом Куном (1922—1996), англійським математиком, філософом Імре Лакатосом (1922—1974), американським філософом і методологом науки Полем Фейєрабендом (1924—1994) та іншими вченими, які переосмислили підхід до логіко-методологічного аналізу розвитку наукового знання.

Лекція №3. Загальна послідовність та основні елементи наукових досліджень

3.1. Алгоритм науково-дослідного процесу

Науково-дослідний процес — це чітко організований комплекс дій, спрямований на отримання нових знань, що розкривають суть процесів і явищ у природі і суспільстві, з метою використання їх у практичній діяльності людей.

Кожне наукове дослідження виконують згідно із певним науковим напрямом, що відповідає якісь дисципліні, комплексу дисциплін або спеціальності. Науковий напрям може бути, наприклад, технічним, біологічним, економічним і т. д. з можливою подальшою деталізацією. Структурними одиницями наукового напряму є комплексні проблеми, теми, наукові питання.

Під науковоюпроблемою розуміють комплекс теоретичних і практичних завдань, які потрібно розв’язати для досягнення певної важливої та актуальної для суспільства мети. За своєю суттю проблема є відображенням суперечності між потребою в нових знаннях і відомими шляхами їх отримання; вона виникає тоді, коли людська практика стикається із труднощами або навіть уявною неможливістю досягнення мети. За обсягом розв’язання та актуальністю проблема може бути глобальною, національною, регіональною, галузевою і т.д.

Комплексна проблема — це сукупність проблем, що відносяться до різних галузей і мають різну природу, але об'єднаних однією метою.

Тема наукового дослідження є складником проблеми. У результаті досліджень за темою отримують відповіді на певну низку наукових питань, які охоплюють частину проблеми. Узагальнення результатів виконання комплексу тем у рамках деякої проблеми може дати її розв’язок в цілому.

Під науковими питаннями розуміють невеликі наукові завдання, що відносяться до конкретної теми наукового дослідження.

Важливе значення в науковому дослідженні мають пізнавальні завдання, що виникають під час вирішення наукових проблем. Емпіричні завдання спрямовані на виявлення, точний опис, докладне вивчення різних факторів досліджуваних процесів та явищ. У наукових дослідженнях вони можуть розв’язуватись шляхом спостережень та (або) експериментів. Теоретичні завдання, спрямовані на виявлення та вивчення причин, зв'язків, залежностей, що дають змогу встановити поведінку об'єкта, визначити його структуру та основні характеристики з врахуванням розроблених наукою принципів і методів пізнання. У зв’язку із цим, завдання на підготовку і проведення дослідження формулюють так, щоб його можна було перевірити емпірично.

Практично всі наукові дослідження, що проводяться за різними науковими напрямами, дозволяють розв’язати окремі чи комплексні проблеми, при цьому використовується певна методологія. Дослідження можна класифікувати за окремими ознаками. Наприклад, за цільовим призначенням їх ділять на фундаментальні, прикладні і розробки.

Фундаментальні дослідження спрямовані на відкриття та вивчення нових явищ і законів природи, на створення нових принципів функціонування технічних пристроїв та керування ними. Метою таких досліджень є розширення наукового знання суспільства, встановлення того, що може бути використано в практичній діяльності людини. Подібні розробки проводяться на межі відомого й невідомого; їм притаманний найвищий ступінь невизначеності.

Прикладні дослідження спрямовані на визначення способів використання законів природи для створення нових і вдосконалення існуючих пристроїв та технологій. Метою цих досліджень є встановлення того, як можна використовувати в практичній діяльності наукові знання, отримані в результаті фундаментальних досліджень. Прикладні дослідження, у свою чергу, поділяють на пошукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи.

Пошукові роботи спрямовані на пошук шляхів створення нової техніки або технології на основі способів, запропонованих у результаті фундаментальних досліджень. Результатом науково-дослідних робіт є нові технології, дослідні установки, прилади тощо. Дослідно-конструкторські роботи завершуються підбором оптимальних конструктивних характеристик, розробленого технічного пристрою.

У результаті фундаментальних і прикладних досліджень утворюється нова наукова та науково-технічна інформація. Процес перетворення цієї інформації у форму, придатну для впровадження в практику, називають розробкою.

Взаємозв'язок між основними класами наукових досліджень за цільовим призначенням можна представити у вигляді схеми (рис. 4.1).

Наукові дослідження класифікують також за: видами зв'язку із виробництвом; ступенем важливості; джерелами фінансування; тривалістю виконання тощо.

За видами зв'язку із виробництвом наукові дослідження поділяють на роботи, спрямовані на створення нових технологічних процесів, машин, конструкцій, підвищення ефективності виробництва, поліпшення умов праці, розвиток особистості тощо.

За ступенем важливості для народного господарства розрізняють наукові дослідження, що виконуються за спеціальними постановами Президента та Уряду України; у межах програм державного та міждержавного рівнів, планів HAH України; за планами галузевих міністерств і відомств; за планами та ініціативою дослідницьких організацій і колективів.

За джерелами фінансування дослідження поділяють на роботи, що фінансуються з коштів державного бюджету; у межах господарських угод і

договорів; позабюджетних фондів та коштів; власних коштів підприємств та організацій.

За тривалістю проведення наукових досліджень розрізняють короткотермінові (до 1 року) та довготермінові роботи.

Таким чином, кожне наукове дослідження може класифікуватися за багатьма ознаками. Наприклад, наукове дослідження за темою: "Розробка пропозицій щодо підвищення техніко-економічних показників роботи вугільних шахт" може бути охарактеризоване як прикладна короткотермінова науково-дослідна робота, спрямована на підвищення ефективності виробництва, що виконується за планом галузевого відомства з фінансуванням на підставі господарської угоди.

Науково-дослідний процес будь-якого класу, виду, з різноманітними ознаками проходить за загальною схемою у три стадії (рис. 4.2).

На підготовчій стадії вивчають стан об'єкта і виконують організаційно-методичну підготовку дослідження.

Вивчення стану об'єкта дослідження передбачає конкретизацію теми та попереднє визначення теоретичних передумов її розробки. Конкретизуючи тему, визначають її місце в науковій проблемі; встановлюють зв'язок із суміжними темами або з іншими дослідженнями, що виконувалися раніше чи плануються до виконання; визначають та обґрунтовують об'єкти дослідження. Розгляд теоретичних передумов передбачає вивчення стану об'єкта дослідження, наукової новизни й практичної цінності, а також гіпотез, що висуваються під час реалізації роботи.

Організаційно-методична підготовка наукового дослідження, включає його техніко-економічне обґрунтування, складання плану дослідження, визначення його методики та підготовку робочого плану.

На основній стадії відбувається створення нової інформації, а потім перетворення її за допомогою наукових методів дослідження згідно з програмою робот.

Створення нової інформації передбачає проведення спостереження за об'єктом, вибір оцінних критеріїв, виявлення позитивних і негативних чинників, що впливають на його стан, тощо. Отриману інформацію класифікують і групують для подальшого перетворення згідно з метою дослідження.

На наступному етапі здійснюють власне дослідження: із застосуванням різних наукових методів доводяться висунуті гіпотези, формулюються висновки і рекомендацій, ставляться експерименти, корегуються попередні висновки і результати, оприлюднюються остаточні результати і висновки.

На завершальній стадії проводиться узагальнення та апробація отриманих результатів, а далі і впровадження їх у практику в тій чи іншій формі.

 

3.2. Підготовча стадія науково-дослідного процесу

Підготовча стадія науково-дослідного процесу — це ціла низка процедур, що виконуються на початку кожного дослідження (див. рис. 3.3).

 

Етапи конкретизації теми наукового дослідження та вивчення теоретичних основ

Виконання будь-якого наукового дослідження починається з визначення його напряму, проблеми, теми та постановки наукових питань, що є дуже відповідальним завданням. Тут важливо вміти відрізняти так звані псевдопроблеми (хибні, удавані) від справжніх наукових проблем. Поява псевдопроблем практично завжди обумовлена недостатньою інформованістю наукових працівників, що призводить до повторної розробки тих чи інших питань з отриманням відомих науці результатів. До цього ж зайво витрачаються величезні кошти, час та зусилля вчених. Однак іноді під час розробки найбільш актуальної проблеми доводиться йти на дублювання досліджень з метою залучення для їх реалізації різних наукових колективів у конкурсному порядку.

Актуальні для країни напрями і комплексні проблеми досліджень формулюються в директивних документах Президента та Уряду України, Національної академії наук України на підставі всебічного вивчення стану і перспектив соціально-економічного розвитку держави. Пріоритетними в Україні напрямами розвитку науки і техніки на період 1999—2003 років визнано такі:

01 Охорона навколишнього природного середовища.

02 Здоров'я людини.

03 Виробництво, переробка та зберігання сільськогосподарської продукції.

04 Екологічно чиста енергетика та ресурсозберігальні технології.

05 Нова сировина та матеріали.

06 Перспективні інформаційні технології, пристрої комплексної автоматизації, системи зв'язку.

07 Наукові проблеми розбудови державності в Україні.

Подальша конкретизація напряму досліджень є результатом вивчення стану суспільних потреб і стану досліджень у тому чи іншому напрямі на певному проміжку часу. У процесі вивчення стану і результатів вже проведених досліджень можуть виникнути ідеї комплексної реалізації кількох наукових напрямів для вирішення поставлених завдань. Практика розробки великомасштабних народногосподарських програм показала, що вони повинні базуватися на єдиній науковій основі послідовного і цілеспрямованого вирішення економічних і соціальних проблем в умовах динамічного розвитку народного господарства. Такою науковою основою стали цільові комплексні народногосподарські програми, що містять окремі соціально-економічні, виробничі, науково-дослідні, організаційно-господарські та інші програми, спрямовані на вирішення народногосподарських проблем найбільш ефективними методами у регламентовані терміни. Ці комплексні програми виходять за межі окремих галузей і регіонів. Вони мають точно визначену цільову орієнтацію всіх заходів, завдань, ресурсів на ефективне вирішення чітко визначеного народногосподарського завдання. За напрямками роботи, основними видами комплексних програм є:

- соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку, закріплення та вдосконалення основ способу життя, підвищення матеріального й культурного рівня життя людей;

- науково-технічні, пов'язані з вирішенням фундаментальних проблем у різних галузях науки, вивченням можливостей практичного використання результатів досліджень у конструкторських розробках, забезпеченням упровадження кращих із них у серійне виробництво;

- виробничо-технічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й вдосконалення виробництва, підвищення його технічного рівня та економічної ефективності, розширення номенклатури і підвищення якості продукції;

- регіональні, призначені для врегулювання територіальних розбіжностей рівнів соціально-економічного розвитку областей та районів, освоєння нових територій, а також для формування і розвитку великих народногосподарських територіально-виробничих комплексів;

- екологічні, розраховані на розробку і здійснення заходів щодо раціонального природокористування, проведення найважливіших природоохоронних заходів.

Одним з важливих напрямів досліджень є також зовнішньоекономічні програми співпраці. Крім того, економічні дослідження входять до комплексної програми довготермінового науково-технічного розвитку економіки. У межах цієї комплексної програми Кабінет Міністрів України затвердив перелік Державних науково-технічних програм за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на 1999—2003 роки.

Програмно-цільові методи в плануванні та організації наукових досліджень дають змогу спрямувати на конкретному напрямі необхідні народногосподарські ресурси, забезпечити їх високоефективне цільове використання.

На початковій стадії науково-дослідного процесу вибір проблеми обґрунтовується передусім її актуальністю, тобто тим наскільки її рішення сприятиме виконанню програм економічного та соціального розвитку держави, міста, регіону. Проблема повинна бути чітко визначеною, послідовною і не суперечити економічним законам. Оскільки наукова проблема — це сукупність складних теоретичних або практичних питань, то в процесі наукового дослідження її поділяють на складові елементи — теми. Обґрунтування вибору теми дослідження проводять за такими критеріями (рис. 3.4):

- народногосподарська ефективність;

- відповідність профілю установи чи організації, що буде здійснювати розробку;

- забезпечення можливості фінансування і впровадження результатів дослідження.

Основними показниками народногосподарської ефективності дослідження є його актуальність, новизна та практична значимість результатів, які передбачається отримати.

На основі критичного аналізу та порівняння майбутніх результатів з відомими розв’язками проблеми (наукового завдання) обґрунтовують актуальність та доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва.

Можна виокремити такі ступені актуальності:

- значення для розвитку основних напрямів галузі науки, техніки чи виробництва, планові показники яких передбачено директивними документами;

- значення для створення нових напрямів галузі науки, техніки або виробництва;

- якісні зміни в галузі, наприклад створення нових типів продукції, принципово нових методів її виготовлення;

- вирішення комплексу проблем — підвищення якості виробів, продуктивності праці; рентабельності виробництва; економія матеріалів; зменшення собівартості продукції; поліпшення умов праці;

- значення для розвитку другорядних напрямів галузі;

- вирішення окремих проблем, наприклад поліпшення параметрів виробів.

Формальною ознакою актуальності теми дослідження є її зв'язок з відповідною цільовою комплексною програмою або програмами з вирішення найважливіших науково-технічних проблем народного господарства країни чи його окремих галузей. За наявності такого зв'язку в обґрунтуванні наводяться назва конкретної програми чи підпрограми, її шифр та державний реєстраційний номер.

Формулюючи наукову новизну результатів дослідження, необхідно показати їх відмінність від відомих раніше варіантів вирішення проблеми, а також описати ступінь новизни (буде вдосконалено, дістане подальший розвиток тощо). Наукові результати теоретичних досліджень можуть мати форму концепції, гіпотези, класифікації, закону, методу та ін. Результатами прикладних та емпіричних досліджень стають технології, методики, алгоритми, речовини, штами тощо.

За місцем отриманих знань у сукупності вже відомих даних можна виділити три рівні новизни:

- перетворення відомих даних, докорінна їх зміна;

- розширення, доповнення відомих даних;

- уточнення, конкретизація відомих даних, поширення відомих результатів на новий клас об'єктів.

Рівень перетворення характеризується ступенем принципової новизни отриманих знань, які не доповнюють відомі положення, а становлять дещо самостійне.

На рівні доповнення новий результат розширює відомі теоретичні або практичні положення, вносить до них нові елементи, додає знання у певну галузь без зміни суті базової теорії.

На рівні конкретизації новий результат уточнює відоме, конкретизує окремі положення, що стосуються тих чи інших випадків. На цьому рівні відомий метод, спосіб можуть бути розвинуті і поширені на новий клас об'єктів, систем, явищ.

Загальновизнаного переліку ознак практичної значимості результатів досліджень не існує, але такими можуть бути:

- висновок науково-технічної ради Міністерства (Держкомітету) України або відповідного головного управління про практичну значимість і можливість використання результатів у масштабах галузі (кількох галузей), що містить рішення про розвиток прикладних робіт у новому науковому напрямі;

- висновок Міністерства освіти і науки України про можливість використання результатів досліджень у навчальному процесі, під час підготовки видання навчальних посібників, навчально-методичних вказівок і розробок тощо;

- рішення компетентного органу про закінченість досліджень і можливість подальшого практичного використання його результатів;

- можливість використання матеріалів досліджень при створенні державних і галузевих стандартів;

- можливість практичного використання результатів досліджень хоча б на одному підприємстві.

Відповідність профілю установи — важливий критерій вибору теми дослідження, в якому враховують:

- спеціалізацію наукової установи та можливість застосування нею накопиченого досвіду виконання наукових робіт з певної тематики;

- наявність кадрів за профілем роботи, що дозволяє скоротити термін розробки і знизити витрати на НДР;

- стан матеріально-технічної бази, який також слід враховувати при виборі теми дослідження.

Забезпечення можливості фінансування при виборі теми дослідження враховують з метою визначення його джерела (бюджетне, позабюджетні фонди, госпрозрахункове тощо), розміру коштів, рентабельності розробки для наукового закладу, а також можливості створення необхідних умов для впровадження результатів досліджень.

Таким чином, конкретизуючи проблему і теми наукових досліджень, на основі аналізу суперечностей досліджуваного напряму та виявлення пробілів в ньому, визначають загальні риси очікуваних результатів, розробляють структуру роботи, виділяють найважливіші питання, встановлюють їхню актуальність, визначають виконавців.

Визначення теоретичних основ розробки теми передбачає в першу чергу, вивчення історії питання та зміни його стану. На цьому етапі роботи вчені зазвичай користуються періодичними виданнями та інформацією з мережі Інтернет. Все це дозволяє у подальшому уникнути дублювання результатів дослідження, помилок інших дослідників і водночас використати їхні знання та досвід.

В ході реалізації етапу встановлюється повно