Тема 4. Середньовічний період

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор СЕГІ ТНУ

_______________ І.М. Воронін

«____» _____________ 2012 р.

ОПОРНИ КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

Краєзнавство

для студентів 1 курсу денної і 2-4 заочної форми навчання

галузь знань: 1401 – сфера обслуговування

напряму підготовки6 6.140103 – туризм

галузь знань: 0201 – культура

напряму підготовки: 6.020107 – туризм                                                                                    

освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»

 

 

Укладач:  к.i.н., доцент Храпунов М. I.

Затверджено  на засіданні кафедри туризму «01»вересня  2012 р. (протокол № 02)

 

 

Севастополь, 2012

 Тема 1. Вступ

Тривалість 2 години для ДФН, 1 година для ЗФН 2 курс та 1 година ЗФН 4 курс

1. Поняття «Краєзнавство», його об'єкт, предмет, мета і завдання.

2. Історія краєзнавства.

3. Методи краєзнавчих досліджень.

Поняття «краєзнавство» у 20-х pp. XX ст. розглядалось як метод синтетичного вивчення будь-якої виразної і виділеної за адміністративними ознаками невеликої території. Видатний географ і краєзнавець, професор В. Кубійович у праці "Енциклопедія українознавства" під терміном «краєзнавство» розуміє: «...сукупність інформацій про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо; в УРСР під "краєзнавством" розуміють вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звично місцевими силами».

"Краєзнавство", - за визначенням відомого географа О. С. Баркова, - це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та своїми методами дослідження, але таких, що ведуть до єдиної мети - наукового і всебічного пізнання краю". Нинішньому етапу розвитку краєзнавства, на думку більшості українських учених, більш-менш повно відповідає таке визначення: «Краєзнавство - це комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це - популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це - засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян».

В узагальненому вигляді основним об'єктом географічного краєзнавства є суспільно-територіальний комплекс (СТК) певної території, який характеризується сукупністю природних ресурсів, населених місць і природоперетворювальних об'єктів [19].
М. Паламарчук і О. Паламарчук цілком слушно зазначають, що СТК як об'єкт вивчення стверджує географічний характер краєзнавчих знань, але він не вичерпує їх. Крім знань про СТК, краєзнавство містить у собі знання історії населення, духовної і матеріальної культури певної території. Зв'язок між складовими елементами національної системи краєзнавства (за Я. Жупанським і В. Крулем) можна окреслити стилізованою ланкою «територія - час – людина».

На території України формується загальнодержавний СТК, який включає природно-територіальні, історико-територіальні й соціально-територіальні комплекси реґіонів: Волинь, Поділля, Слобожанщину, Гуцульщину та ін. А в основі об`єктів краєзнавства представлені локальні СТК на рівні поселень, низових адміністративних одиниць та інших структурних елементів суспільно-територіального комплексу держави.

П. Шишченко, Президент Українського географічного товариства, розвиває науково-теоретичні засади про об'єктно-предметне поле географічного краєзнавства, яке не обмежується його належністю до системи «географія - країнознавство - краєзнавство (рідний край)». Його предметну сутність суттєво доповнюють науково-теоретичні, методичні, дидактичні, психологічні, виховні аспекти дослідження в системі «індивід - ландшафт - навколишнє природне середовище». У межах України сформувалися своєрідні етноландшафтно-господарські комплекси, які виступають об'єктами географо-краєзнавчих досліджень.

Розділ 1. Історія Криму

Тема 2. Доантичний період

Тривалість 1 година для ДФН

 

1. Епоха каменю. Загальні характеристики, природно-климатичні умови

2. Антропологічні риси палеолітичного населення. Первісне суспільство.

3. Основні пам’ятки кам’яного віку в Криму.

4. Неолітична революція.

5. Епоха бронзи. Основні пам’ятки та археологічні культури.

6. Епоха раннього заліза. Кіммерійці та таври.

 

Доісторичний час – найдовша епоха в історії людства. Вона вивчається археологією, яка реконструює минуле людства за матеріальними джерелами (знаряддя праці, зброя, прикраси, посуд, житлові будинки, оборонні споруди, храми, дороги). Найдавніший період в історії називається «кам’яним віком», тому що основні знаряддя праці тоді робили з каменю.

Перші люди (неандертальці – попередники людей сучасного фізичного типу) з’явилися в Криму близько 150 тис. років тому. Мозок неандертальців був не такої форми, як у нинішніх людей, тому вважається, що вони відрізнялися запальністю й агресивністю. Жили неандертальці групами по 20-30 людей, вони опікувалися про старих і калік, які самостійно не могли добувати собі їжу. Словниковий запас неандертальців був невеликий. Основою життя було полювання. Це був час значного охолодження клімату Землі. Кримський степ перетворився в тундру, у горах виросли соснові й березові ліси. Півострів населяла полярна фауна.

Близько 35 тисяч років тому в Криму з'явилися сучасні люди. Вихідці з Африки, вони прийшли в Європу та Азію через Близький Схід. Близько 10 000 років тому починається потепління клімату. Близько 7 000 років тому жителі Криму навчилися вирощувати злаки та тварина – відбувся перехід до виробляючого господарства.

В 3 тисячоріччі до нашої ери мешканці Криму стали користуватися знаряддями із бронзи. Поступово складалася система торговельних шляхів, по яких поширювалася бронзові злитки або готові вироби. Відбулися кардинальні зміни в господарстві мешканців євразійських степів – виникнення кочового господарства. Скотарство не могло забезпечити кочівників усім необхідним, тому контакти з осілими сусідами були для них питанням виживання. Ці контакти могли бути різними – торгівлею, захопленням здобичи, збором данини та ін. В степу існували ямна, катакомбна та зрубна археологічна культури.

На початку 1 тисячоріччя до н.е. у Північному Причорномор'ї поширюються знаряддя праці, зброя та інші речі, зроблені із заліза. Численні поховальні пам'ятки «кіммерійського» типу відкриті в степах Північного Причорномор'я, від Дунаю до Волги. Однак деякі вчені вважають, що киммерійці ніколи не були в Східній Європі, а відомості про них давньогрецьких письменників – це лише переказ легенди, повний помилок; прадавньою батьківщиною киммерийцев була територія сучасного Ірану.

Сусідами киммерийцев, мешканцями кримських гір і південного берега, були таври. По імені цього народу Крим стали називати Таврикой, Тавридою. Археологічні дослідження спростовують розповіді прадавніх авторів про те, що таври були грабіжниками й піратами. Судячи з археологічних даних, таври займалися скотарством і землеробством. В VIII-III вв. до н.е. на території на північі від головної гряди кримських гір вони створили так звану кизил-кобинскую культуру.

 

Тема 3. Античний період

Тривалість 1 година для ДФН

 

1. Велика грецька колонізація і Північне Причорномор’я. Заснування грецьких колоній.

2. Дві форми державної организації: поліс та монархія.

3. Хесонес у Тавриці: історія, археологія, памя’ятки стародавнього міста та його околиць.

4. Археологічні пам’ятки північно-західного Криму.

5. Боспорське царство: історія, археологія, пам’ятки Керченського півострова.

6. Сусіди еллинів: таври, скифи, сармати за писемними джерелами і даними археології.

 

В VI ст. до н. е. в Криму з'явилися грецькі міста. Кількість придатної для обробки землі в Греції було обмежено. Ріст населення змушував людей залишати батьківщину. Засновані вдалині від Греції міста називають «колоніями». Досить швидко елліни заселили узбережжя Середземного та Чорного морів. Створення колоній стимулювало торгівлю. Колоністи відправляли в Грецію зерно й рибу, вино й метали, а також товари, які вони вимінювали в сусідів – «варварів».

Грецькі колонії в Криму були полісами. Так називалося незалежне місто-держава, що мало свою сільську територію – хору. Кожний городянин був одночасно хліборобом, власником ділянки орної землі, садів і виноградників на хорі. У випадку війни він ставав членом народного ополчення, що становило основну військову силу полісів.

Херсонес на місці сучасного Севастополя заснували мешканці Гераклеї, що на південнім узбережжі Чорного моря, і Делоса – міста на однойменному острові в Егейському морі. Коли саме це відбулося, точно не відомо. Учені запропонували кілька дат між кінцем VI та кінцем V ст. до н.е.

Херсонес будували за єдиним планом. Вулиці перетиналися під прямим кутом, утворюючи сітку майже однакових кварталів. У східній частині міста розташовувалася священна ділянка-теменос з храмами й вівтарями багатьох божеств. Головну роль у Херсонесі відіграла богиня Партенос, захисниця міста та його мешканців.

Ґрунти в найближчих околицях Херсонеса не дуже гарні для зернових культур, там були переважно виноградники й сади. Херсонеситы завоювали родючі землі північно-західного Криму, тим більше, що туди було легко добиратися морем. В IV ст. до н.е. прибережна смуга Тарханкутского півострова, а також околиці Євпаторії й Сак покрилися садибами херсонеситов.

Мешканці міста Милета заснували кілька колоній на берегах Керченської протоки, яку вони називали Боспором Кіммерійським (тобто «північним»). Серед них – Пантікапей, Мірмекій і Тиритака на території сучасної Керчі, Німфей (у селища Ельтіген), Ілурат (у с. Іванівка), а також Феодосія (єдиний з полісів, що зберіг своє ім'я дотепер). На східному березі протоки також виникли міста, найбільшим з яких була Фанагория (біля сел. Сінний у Красноарском краї).

Боспорським містам довелося відразу ж вступити в контакт зі скіфами. Військова погроза змусила жителів боспорських міст об'єднатися в єдину державу. Боспорські царі вели політику завоювань і незабаром суттєво розширили межі своїх володінь; на заході їм удалося приєднати землі аж до Феодосії. Уздовж границь держави споруджували колосальні вали й рови, що служили надійним захистом від кочівників. Боспор швидко багатів. Родючі землі давали величезні врожаю зерна, який із задоволенням купували грецькі міста, і насамперед – Афіни. Іншою найважливішою галуззю господарства був лов і засолювання риби.

В VII-IV ст. до н. е. у степу між Доном і Дунаєм, а також і на Північному Кавказі жили кочівники, яких греки й римляне називали «скіфами». Кримський півострів перебував на периферії скіфського світу. У степових курганах відкриті численні поховання кочівників. В III ст. до н.е. скіфи переходять до осілого життя, їх основним заняттям стає землеробство. Столиця позднескифского царства перебувала на окраїні сучасного Сімферополя. Скіфи вели майже безперервні воїни з Херсонесом і Боспорським царством.

В перших століттях нашої ери жителі Криму зіштовхнулися з новими варварами, які називали себе «сарматами» або «савроматами». Це були кочівники, спорідені скіфам. Спочатку сармати жили в степах на північ від Криму, з'являючись на півострові, щоб ограбувати його жителів, взяти участь у війні між скіфами й греками, або ж по торговельних справах. Через якийсь час сармати стали переходити до осілого життя. Вони селилися на позднескифских поселеннях і швидко змішувалися з їхніми жителями.

 

Тема 5. Крим і Росія

Тривалість 1 година для ДФН

1. Анексія Крима Росією; адміністративні реформи на півдні імперії.

2. Зміни в етнічному складі Криму в кінці XVIII–XIX ст.

3. Розвиток промисловості та торгівлі.

4. Будівництво нових міст, портів, доріг.

5. Крим як новий центр мандрівництва та туризму.

 

Політичне протистояння Османської імперії та Росії наприкінці XVII – на початку XVIII  ст. вилилося в збройні конфлікти між цими державами. Російсько-турецька війна 1710-1713 рр. завершилася для росіян поразкою – невдалий Прутський похід пануючи Петра I в 1711 р. привів у підсумку до невигідних для Росії Прутського (1711 г.), а потім і Адріанопольского (1713 р.) мирних договорів.

Протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр., викликаної протиріччями у зв'язку з підсумком Війни за польську спадщину, а також з набігами кримських татар на південноросійські землі, однією зі стратегічних цілей російської армії стало вторгнення на Кримський півострів. Трохи пізніше, в 1737 і 1738 рр. 40-тисячна російська армія під командуванням П.П. Лассі увійшла в Крим, нанесла війську кримського хана Каплан-Герая ряд поразок, і захопила Карасубазар. Однак російські війська теж незабаром покинули півострів через недолік постачання.

25 вересня 1768 р. турецький султан Мустафа III оголосив Росії нову війну. 7 липня 1770 р. російське військо П. І. Румянцева (38 тис. чоловік, 115 знарядь) при річці Ларге розгромило 80-тисячну турецько-татарську армію кримського хана Каплан-Герая (15 тис. турецької піхоти, 65 тис. кримських татар). Одночасно з воєнними діями канцлер граф М. І. Панин за дорученням Катерини II почав переговори із кримським ханом Селимом-Гераєм III по питанню про відділення Кримського ханства від Туреччини. Хан Сагіб II Герай 1 листопада 1772 р. у Карасубазарі підписав із князем В.М. Долгоруковым договір, що оголошував Крим незалежним ханством під протекторатом Росії.

Переселення кримських християн за межі півострова, зроблене О. В. Суворовим за наказом російських влади, що тривало з травня по листопад 1778 р., внесло істотні зміни в політичну, економічну та етнічну ситуацію в Криму. Під тиском російської дипломатії хан Шагін-Герай у лютому 1783 р. відрікся від престолу, і маніфестом Катерини II від 8 квітня того ж року Крим увійшов до складу Російської імперії. За наказом Г. О. Потьомкіна, війська О. В. Суворова й М. Потьомкіна зайняли Таманський півострів і Кубань, а війська генерала де Бальмена увійшли на півострів. У червні 1783 в. біля Карасубазара, на вершині гори Ак-Кая представники кримськотатарської знаті та усіх угрупувань кримського населення присягнули на вірність Катерині II.

У перші роки після приєднання Криму російська влада активно приступила до вирішення проблеми заселення півострова, тому що в період боротьби за Крим відбувалася значна міграція населення. Масові еміграції кримських татар Туреччину в 1783 р. і в наступні роки, викликана утисками російської адміністрації та експропріацією землі в кримськотатарських селян, привели до того, що занедбаними виявилися не тільки деякі населені пункти, але також сади, виноградники й орні землі Криму (у цілому в перші роки після приєднання емігрувало близько 100 тис. татар). Під керівництвом князя Г. О. Потьомкіна Таврійським обласним правлінням до Криму була переселена велика кількість представників різних верств населення. Після приєднання Криму до Росії наприкінці XVIII в. у Крим почали прибувати євреї-ашкенази. Масовий приплив німців у Крим відноситься до 1805 р. У Сімферопольському уїзді вони заснували колонії: Нейзац, Фриденталь, Розенталь, у Феодосійському уїзді – Гейльбрун, Судак і Герценберг. У першій половині XIX ст. у Крим на постійне поселення прибувають також релігійні сектанти: розкольники, молокани, духоборці, скопці та ін.

У цей час у Таврийсій губернії бурхливими темпами розвивається економіка. Ріст промисловості й сільського господарства залучає на півострів нових мешканців; значно збільшується товарообіг кримських портів. Розвиваються молоді міста Севастополь, Сімферополь; модернізується інфраструктура Євпаторії, Феодосії, Керчі. Розвивається також садівництво й тютюнництво; у садах Криму виводяться нові сорти плодових культур – їхньому поширенню чимало сприяв Нікітський ботанічний сад, заснований за указом Олександра I в 1812 р.

 

У 1991 році із проголошенням незалежності України, територія півострову входить до складу України. 1992 року була відновлена кримська автономія у складі незалежної України. Сьогодні Крим — перлина Чорного моря. Він також є місцем значних міжнародних конференцій і самітів. Крим — одна з найбільших курортних і туристичних рекреацій усього Чорноморського узбережжя.

Причини кризи:

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. В цих умовах 92% усіх засобів виробництва перебували в руках держави, ними розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці майже не існувало плюралізму форм власності (колгоспно-кооперативна форма була значною мірою також одержавлена) і відповідних форм господарювання, що унеможливлювало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому підсумку спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках (лише до 12% продукції промисловості вважалися конкурентоспроможними), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%),існування затратної (самоїдської) економіки.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А»(галузей, в яких виробляються засоби виробництва) становила в 1990 р. 72,4%, групи «Б» (галузей, в яких виробляються предмети споживання) —27,6%, а в розвинутих країнах Заходу існує обернене співвідношення. Це означало існування економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами. Тобто панування командно-адміністративних важелів у народному господарстві за умов слабкого використання економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінансової політики тощо) важелів, надмірна централізація перших у руках загальносоюзних міністерств і відомств.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на території нашої держави створювали «гнилі» моря, будували атомні станції поблизу великих міст, зосереджували надмірну кількість «брудних» виробництв тощо. Власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього СРСР переважно перейшла у власність Української держави, крім частки України в золотому, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства тощо). Отже, на перший погляд, цей фактор перестав бути в Україні руйнівним. Але насправді це не так, оскільки лише Чорнобильська катастрофа лежить важким тягарем на плечах України, а її негативні наслідки позначаться на житті багатьох поколінь.

5. Відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження від нічийної власності виявлялося в масовому її розкраданні. Відчуження працівників від власності на засоби виробництва, результатів праці тощо — визначальна риса економічної системи в Україні на сучасному етапі, оскільки засоби виробництва узурповані новою клановономенклатурною елітою. Таке відчуження частково долається лише на підприємствах, викуплених трудовими колективами. Частково через те, що вони також значною мірою мають кредиторську заборгованість іншим підприємствам і банкам, існує надмірний податковий тягар, тож за таких умов бути повною мірою власниками результатів своєї праці неможливо.

6. Значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 250 млрд. крб. на рік. В Україні після розпаду колишнього Союзу залишилося до 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування були залучені до виробництва зброї, вироблялося до 17% всієї оборонної продукції, майже 60% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, становила майже 40% працездатного населення країни.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. Так, з республік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало зрівнялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР. З часу проголошення державної незалежності надмірний централізм у перерозподілі національного доходу з боку Москви змінився централізмом, але вже щодо областей з боку Києва.

8. Політика пограбування села. Вона виявлялася в «перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм «ножиць цін» і низький рівень продуктивності праці. Така політика продовжує існувати.

9. Значна монополізація економіки.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування промисловості становить майже 60%, моральне — до 90%. З часом деякі з названих причин не тільки не були усунені, а ще більше поглибилися. Так, зокрема, тривала ще жорсткіша політика пограбування села, ще більше зросло фізичне і моральне зношування основних фондів, енерговитрати за значного скорочення обсягів виробництва (витрати енергії, матеріалів в 1999 р. зросли втричі внаслідок передусім погіршення якості основних фондів), поглибилися диспропорції, посилилося відчуження (технологічне та соціально-економічне) працівників від засобів виробництва та ін. Названі вище причини (у колишньому СРСР) призвели до того, що в середині 80-х років відчутно знизилися темпи зростання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення тощо. Це добре усвідомлювало тодішнє керівництво Союзу. Тому й почало так звану «перебудову» Але це в жодному разі не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи спричинене суверенітетом України, здобуттям нею державної незалежності. Прагнення до незалежності й здобуття її — закон розвитку світової цивілізації.

 

Розділ 2. Природа Криму

Тема 11. Клімат.

Тривалість 6 годин для ДФН, 1 година для ЗФН 2 курс та 1 година ЗФН 4 курс

1.Поняття «погода» і «клімат»». Кліматичні умови Криму і їх конкретні прояви.

2.Типи клімату Криму. Характеристика метеорологічних показників.

3.Місцеві погодні явища.

4.Рекреаційне значення типів клімату Криму.

 

Клімат належить до найважливіших чинників утворення ландшафтів. Він обумовлює основну закономірність географії ландшафтів – їх широтну зональність. Клімат більшої частини Криму можна охарактеризувати як клімат помірного пояса - м'який степовий у рівнинній частині, більш вологий, характерний для широколистяних лісів - в горах. Південному берегу Криму властивий субсередземноморський клімат сухих лісів і чагарникових заростей.
Клімат будь-якої території утворюють три взаємно зв'язаних атмосферних процесу: теплообмін, влагооборот і загальна циркуляція атмосфери. Ці процеси відбуваються в конкретній географічній обстановці території. Отже, характеристики клімату, їх розподіл залежать від цих географічних чинників. Основні з них: географічна широта місця, висота над рівнем моря, розподіл суші і моря, рельєф (орографія), підстилаюча поверхню ландшафту (рослинний, сніговий та інші покриви). Особливе місце займає діяльність людини, що впливає на климатообразующих-ющие процеси шляхом зміни тих чи інших географічних чинників.

Один з головних елементів клімату - температура повітря а. В Криму річне зміна температури повітря майже збігається зі зміною припливу сонячної радіації. Середньомісячні температури повітря в основному змінюються з півночі на південь, за винятком Південнобережжя, де зміна відбувається на схід і на захід. Найчастіше найбільш холодним місяцем є січень або лютий, особливо на морському узбережжі. Найнижча середня температура (-4°) в січні спостерігається в горах, а найвища (близько 5°) - на ПБК. Найвища середня місячна температура найчастіше буває в липні, коли вона досягає 23-24° на більшій частині півострова, а в горах - 16°.

 

 

Розділ 3. Економіка Криму

Тема 15. Населення

Тривалість 6 годин для ДФН, 1 година для ЗФН 2 курс та 1 година ЗФН 4 курс

1. Чисельність населення Криму і її динаміка.

2. Убанізація. Класифікація і типологія міст Криму за чисельністю населення, адміністративним значенням, функціями.

3. Енічний склад населення Криму, його динаміка.

4. Ообливості релігійного складу населення Криму.

 

Динаміку чисельністі населення Крима зведено до таблиці:

 

Рік	Все населення, тис. чол.	в тому числі		в % до всього населення
		міське	сільске	міське	сільске
1897 (на 9. 12)	545	227	318	42	58
1913 (на кінець року) года)	729	312	417	43	57
1926 (на 17.12)	711	330	381	47	53
1940	1127	586	541	52	48
1950	823	483	340	59	41
1959 (на 15.01)	1202	775	427	65	35
1965	1510	981	529	65	35
1970 (на 15.01)	1813	1146	667	63	37
1975	2015	1335	680	66	34
1980	2218	1508	710	68	32
1985	2349	1629	720	69	31
1989 (на 15.01)	2479	1726	753	70	30
1991	2573	1776	707	69	31
1992	2596	1788	808	69	31

Для Криму характерні зростання числа міст і селищ міського типу і відносна стабільність сільських поселень. В останні роки на карті Криму з'явилися нові міста: Судак, Красноперекопськ, Армянськ, Щолкіно. Швидко зростала кількість селищ міського типу. У 70-ті роки з огляду на розширення географії рекреаційних підприємств (санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів і т.д.) на узбережжі кількість поселень міського типу збільшилася з 1959 р. більш ніж в.2 рази.

Процес урбанізації, що супроводжується розростанням територій старих міст і появою нових (наприклад, Красноперекопська, Щолкіне), збільшує навантаження на природне середовище і, як правило погіршує екологічну обстановку. Визначальним фактором, який впливає на показник ступеня зміни природного середовища, є функція ("професія") міста. Найбільший "внесок" у забруднення природи Криму вносять "міста-хіміки" (Красноперекопськ, Армянськ), "міста-металурги" (Керч). Високий рівень забруднення навколишнього природного середовища характерний також для поліфункціональних міст (Сімферополя, Севастополя).

 

Тема 17. Промисловість

Тривалість 6 годин для ДФН, 1 година для ЗФН 2 курс та 1 година ЗФН 4 курс

 

1. Економіко-соціальне значення промисловості Криму, її структура.

2. Характеристика галузей спеціалізації промисловості Криму: харчовий, машинобудування, хімічний, будівельних матеріалів.

3. Супутні галузі промисловості: легка, лісова, чорна металургія.

 

У другій половині XX ст. Крим формувався як аграрно-індустріальний регіон, де були представлені такі галузі промисловості, як металургія, машинобудування, хімічна, плодоовочеконсервна, виробництво будівельних матеріалів. Багато підприємств були філіями заводів СРСР, були пов'язані з ними поставками по системі кооперації і далеко не завжди орієнтувалися на місцеві потреби та ресурси. В останні роки в Криму відбулося деяке зміна структури промисловості, у тому числі збільшилася частка «брудних» галузей (тобто максимально забруднюючих середовище), супроводжуваних небажаними екологічними наслідками.

У 1990 р. на першому місці (за вартістю продукції) перебувала харчова промисловість (37,2%), на другому - машинобудування (23,1%), на третьому - хімічна (6,5%). В даний час харчова промисловість зберегла лідерство, але частка її у виробництві зменшилася (до 27,9%), на друге місце вийшла хімія (24,2%), а машинобудування опинилося на третьому місці (18,2%). Значно збільшилася частка паливної промисловості (з 0,1% до 11,1%).
Найбільші викиди від стаціонарних джерел дають хімічна промисловість, енергетика, чорна металургія, промисловість будматеріалів.

Хімічна промисловість. Її підприємства є одними з найбільш небезпечних забруднювачів навколишнього середовища в масштабах усього Криму, серйозно погіршують екологічний стан і завдають непоправної шкоди рекреаційної галузі. Це Сакський хімзавод і кілька підприємств в районі Красноперекопська і Армянська: виробниче об'єднання «Титан», Сиваський анилинокрасочной, Перекопський бромний, Кримський содовий заводи.Одні з них виникли у зв'язку з наявністю в Криму сировини (наприклад, завод з виробництва соди використовує розсоли Сиваша і вапняк). Інші з'явилися на півострові через те, що для скидання своїх стічних вод вибрали перекопські озера. Деякі хімічні заводи виникли просто тому, що «шкідливу хімію» прибирали з великих міст СРСР і просто додали її до вже наявної у Криму.

Після розпаду СРСР продукція багатьох хімічних підприємств стала неконкурентоспроможною через високу ціну - половину собівартості складають енергетичні витрати. До того ж технологія виробництва значно застаріла і потребує модернізації. Зараз робляться кроки з реанімації хімічної галузі. В якійсь мірі це виправдано з позицій поточного моменту, але абсолютно неправомірно з урахуванням майбутнього Криму. Адже й повітряні, і водні потоки без праці поширюють продукти відходів хімічних підприємств по всьому півострову. Скорочення місцевої мінерально-сировинної бази, сильна залежність від імпортної сировини (наприклад, анилінокрасочной заводу і «Титану») і від паливно-енергетичних ресурсів в сукупності з непоправних екологічних збитком для всього Азово-Чорноморського регіону роблять недоцільним подальше розширення хімічних виробництв і гостро ставлять питання про поетапне виведення найбільш шкідливих з них.

Чорна металургія, машинобудування, військово-промисловий комплекс (ВПК). Чорна металургія, що вважається в усіх країнах світу «брудної» галуззю, має в Криму свої особливості. Вона була представлена ​​видобутком залізної руди, її збагаченням і приготуванням агломерату, який переправляли в м. Маріуполь на комбінат «Азовсталь». Відкриті розробки залізної руди і флюсових вапняків спотворюють ландшафти, а що містяться в руді миш'як, фосфор і сірка вже на стадії збагачення виділяються в атмосферу. Через економічну неефективність, обмеженості сировинних ресурсів і жорстких екологічних вимог до металургійної промисловості вона в Криму не має реальної перспективи.

Підприємства машинобудування (електротехнічні, пріборостроі тільні) розташовувалися у всіх містах півострова. В даний час, коли відсутній попит на випускалася продукцію і порушені існували раніше зв'язки з поставок і кооперації окремих виробів, машинобудівні підприємства, за рідкісним винятком, практично не функціонують. У стадії перебудови знаходяться і багато підприємств колишнього військово-промислового комплексу, який раніше включав понад 30 підприємств з випуску спеціальної військової і частково цивільної продукції.

До складу ВПК входили приладобудівні, ремонтні, суднобудівні підприємства: у Феодосії на заводі «Море» будувалися теплоходи на підводних крилах («Олімпія», «Циклон», морський варіант - «Схід»), в Керчі на заводі «Затока» - танкери різної вантажопідйомності, на найбільшому Севастопольському морському заводі створювалася серія морських великотоннажних кранів і здійснювався ремонт суден військового та цивільного призначення. ВПК включав не тільки заводи, але й наукову та проектну базу, випробувальні полігони ракетно-космічного, авіаційного та морського напрямів, мав потужне технічне оснащення і добре розвинену соціально-побутову інфраструктуру (будівлі, транспорт, зв'язок, енергопостачання, охорона здоров'я і т. п. Екологічні наслідки його діяльності, безсумнівно, значні, хоча до кінця вони не ясні, так як в умовах великої секретності перебували не тільки військові підприємства, а й вся інформація екологічного характеру. Тільки в останні роки з'являються відомості про місця зберігання боєприпасів, розташуванні ракетних шахт, підземних складів і заводів.

Зараз загальна ситуація в світі, країні, в Криму принципово змінилася, тому потрібна розробка спеціальної програми демілітаризації півострова. З одного боку, необхідно вирішувати екологічні проблеми, що залишилися в спадок від ВПК, з іншого - зберегти і використовувати можливості наявного науково-технічного і виробничого потенціалу цієї галузі.
Харчова промисловість представлена ​​такими галузями, як виноробство, хлібопекарська, лікеро-горілчана, молочна і маслосироробна, пивоварна, плодоовочева, рибна, м'ясна, тютюново-махоркова та ін. Хоча вони відносяться до числа екологічно щодо «чистих» галузей, але через застарілі технологій теж вносять свою лепту у забруднення. Жителі Сімферополя пам'ятають, які смердючі запахи поширювали на житлові квартали два м'ясокомбінату. Легка та харчова промисловість можуть представляти екологічну небезпеку з точки зору хімічного і механічного забруднення повітря, вод і грунтового покриву.

Промисловість будматеріалів базується на використанні місцевої сировини. По всьому півострову розкидані кар'єри (близько 200, з них 100 виникло без дозволу влади) з видобутку будівельного каменю, стінових блоків, щебеню, облицювального матеріалу. Особливо інтенсивно індустрія будматеріалів розвивалася в 60-80-і рр.., Коли далеко по країні розвозиться будівельний «инкерманский камінь», жовтий камінь-черепашник, мармуроподібний вапняк. Найбільш відомі з кар'єрів: Інкерман в околицях Севастополя, Бодракскій кар'єр у с. Скелясте в Бахчисарайському районі, в рівнинному Криму та на Керченському півострові, в гірському Криму (с. Мармурове на північному схилі Чатир-Дагу, на г. Агармиш, Шархинський кар'єр біля с. Малий Маяк), в Передгір'ї (Лозове, Петропавлівка, Трудолюбівка, Білогірськ). В околицях Бахчисарая розробляються мергелі для отримання цементу. При їх видобутку неминуче виникають ситуації, які не тільки завдають шкоди природі, але і погіршують навколишнє середовище. При відкритих способах видобутку будівельних матеріалів кар'єри спотворюють ландшафт, знищують родючі грунти, призводять до збезлісення гірських схилів, руйнують місцеперебування тварин, порушують гідрологічний режим в областях живлення річок і водних джерел. Вибухова технологія видобутку і відкрита транспортування призводять до значного запилення повітряного басейну.

 

Список літератури

Основна література: