Окупація України німецько-фашистськими військами.

22 червня, вранці, без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, була озброєна найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів та інш. Союзники Німеччини – Iталія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина теж надіслали значну кількість військ і техніки для допомоги агресору. План “Барбаросса” передбачав “бліцкріг” – “блискавичну війну”, яка повинна була закінчитися оточенням і знищенням Червоної Армії впродовж двох – двох з половиною місяців і виходом верхмату на оперативну лінію “Архангельськ - Астрахань” ще до зими 1941 року. Згідно з планом німецька армія наступала у трьох головних напрямках – на Ленінград, Москву і Київ. Вже на початку війни виявилися стратегічні прорахунки радянського командування, і Червона Армія зазнала дуже тяжких поразок і страшних втрат. Так, у перший день війни було втрачено 1200 літаків. Незважаючи на героїчний опір прикордонних частин і застав, військ першої лінії оборони, досвічений, загартований і вишколений верхмат із великою швидкістю просувався вглиб країни, знищуючи десятки дивізій і захоплюючи величезну кількість військовополонених. За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію Союзу місцями від 300 до 600 км. Головний удар був націлений на Москву, тоді як Сталін помилково вважав, що саме з півдня, з України, німці поведуть вирішальний наступ. Тут були зосереджені великі сили Червоної Армії, які і були оточені в районі Києва. Битва за Київ з середини липня до середини вересня стала першою страшною трагедією війни. В оточенні опинилось більше мільона червоноармійців. Відступити для того, щоб вирівняти фронт, передислокувати війська і отримати підкріплення, було категорично заборонено Сталіним. 19 вересня 1941 року гітлерівські війська захопили Київ. У ході жорстоких боїв було втрачено чотири армії, у полон потрапили майже 650 тис. червоноармійців. Німецькі війська групи.армій “Південь” наприкінці 1941 р. окупували майже всю Україну. 16 жовтня після 72-денної героїчної оборони радянські війська залишили Одесу. Однак, незважаючи на страшні втрати, фашистський план “бліцкрігу” було зірвано і радянське командування отримало час для зосередження резервів і розробки плану контрнаступу. У грудні 1941 – січні 1942 років німецько-фашистська армія зазнала першої відчутої поразки під Москвою. Здавалося, найстрашніший період війни вже позаду. Шоковий стан, у якому знаходилося керівництво країни і армії з початку війни, проходив і з’являлася впевненість у остаточній перемозі. Але нові прорахунки в оцінці головного удару німців у 1942 році привели до трагічних наслідків. Наступальна операція радянських військ під Харковом у травні 1942 р. закінчилася поразкою: загинуло три армії і у полон потрапило біля 250 тисяч бійців і командирів. Влітку 1942 року ще однієї поразки Червона Армія зазнала в Криму. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. Німцям вдалося захопити Північний Кавказ і вийти до Волги. Воєнна ситуація стала критичною. Тоталітарна система, яка поставила країну перед загибеллю, вдалася до екстремальних кроків, аби врятуватися. Про це свідчать драконівські накази Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року і № 227 від 28 липня 1942 р. “Ні кроку назад”. Тепер армія і народ повинні були розплачуватися за згубні прорахунки і численні помилки політичного і воєнного керівництва на чолі із Сталіним. I все ж, народи СРСР, які звитяжно піднялися на Вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарбників, всупереч антигуманній системі довели усьому світові нездоланність захисників Вітчизни.

    У липні 1942 року вся територія України була окупована німцями і на її землях був встановлений “новий порядок” як на першочерговому об’єкті німецької колоніальної експансії. Виходячи з цього, окупанти запровадили систему жорстокої експлуатації і народовбивства. Українська територія була поділена на чотири частини: західні землі були включені до “Польського генерал-губернаторства”, південно-західні – під назвою “Трансністрія” – передавалися союзній Румунії; Донбас, Чернігівську, Сумську і Харківську області виділяли у “воєнну зону” під управлінням військового командування, а на решті території був створений рейхскомісаріат “Україна” зі столицею в місті Рівне. Його очолив кривавий кат Еріх Кох, який заявив у промові до свого штабу у вересні 1941 р.: “Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців”. Саме з метою пограбування України були створені різного роду акціонерні товариства, Головне управління вугільної промисловості Сходу, металургійне об'єднання “Cхід”. З перших місяців окупації тисячі ешелонів з награбованим добром відправилися до Німеччини. Крім того, окупанти вдалися до ганебної для цівілізованого світу практики – вивозу невільників з України. На каторжні роботи до Німеччини за роки окупації було вивезено майже 2 млн. 300 тис. юнаків та дівчат.

У лютому 1942 року було видано “закон” про запровадження “нового аграрного ладу”, який фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації селянства.

Жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставлені до українців як до неповноцінної раси, принижувалися гідність і зневажалися цінності українського народу. Погромницька окупаційна політика фашистів привела до масового винищення євреїв і віськовополонених. В Україні було замордовано близько мільону євреїв і майже 1,3 млн, радянських полонених.

Німецько-фашитський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстоким і водночас неефективним, бо замість покори і остраху він спричинив могутній рух опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обставинах хаосу і безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 року партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованості і організованості. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 року на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп.

Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 року. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком, а 20 червня того ж року український штаб, який очолив Т. Строкач. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і постачання партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 році, коли кількість бійців досягла 58,5 тисяч і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О. Федоров, О.Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов. Вони розпочали “рейкову війну”, руйнуючи воєнні комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування верхмату примушено було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Український рух Опору не був однорідним з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка була створена ще у 1929 році, у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну державу вдалася до співпраці з Німеччиною – потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоча у 1940 році ОУН розділилася на дві фракції – одна під проводом А. Мельника (ОУН – М), а друга С. Бандери (ОУН – Б) – обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання “Легіон українських націоналістів”, яке складалося з двох підрозділів “Роланд” і “Нахтігаль” чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН – Б сподівалась, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 року проголосили створення української держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів. Гестапо заарештовало С. Бандеру і його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріяно 40 провідних членів ОУН, а її діяльність заборонена. Саме тому ОУН почала збройну боротьбу проти німецько-фашистського режиму і вже дуже скоро стала потужною силою в Західній і Правобережній Україні, маючи беззастережену підтримку місцевого населення. Восени 1942 року ОУН організувала ряд партизанських загонів, які були об’єднані в Українську повстанську армію (УПА) на чолі з талановитим командуючим Романом Шухевичем. Чисельність УПА на початку 1944 року сягала 40 тис. бійців. Політичні цілі УПА були окреслені так: “Українська повстанська Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу…УПА бореться проти імперіалістів і імперій…Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької “нової Європи”…Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму”. Боротьба на два фронти знесилювала УПА і вела до трагізму братовбивчої війни між українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака “Від Путивля до Карпат” влітку 1943 р. привів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами і великих втрат з обох боків. А весною 1944 року УПА розбила біля Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер у Києві 15 квітня 1944 року. Радянське командування для боротьби з УПА створило цілу армію НКВС, яка почала регулярні військові операції на значній території Полісся і Волині, а пізніше і на всій території Західної України аж до 1953 року.