Первісне населення на території України.

Походження (генезис) людини і суспільства є актуальною науковою проблемою. Сьогодні існують різні теорії, які базуються на сучасних методах дослідження, але не можуть претендувати на беззастережну істину. Не можна ігнорувати аргументи прибічників креативної теорії (теорії створення світу) і екстрапланетарної теорії (позаземного експерименту), але слід визнати, що традиційна теорія еволюції залишається непохитною. Дарвіністи успішно продовжують наполегливе дослідження процесу виділення людини з твариного світу з наступним вдосконаленням її фізіологічного типу і соціальної структури. На основі еволюційної теорії палеонтологами, палеоантропологами і археологами були розроблені і вдосконалені певні типи періодизації людської історії, а саме: геокліматичний – 1) дольодовиковий ~ з 1 млн. років тому – до 300 тис. років; 2) льодовиковий ~ з 300 тис. років тому – до 40 тис.; 3) польодовиковий ~ з 40 тис. років тому; антропологічний – 1) пітекантроп ~ з 1 млн. років тому – 300 тис.років, 2) неандерталець ~ з 300 тис.років тому – до 40 тис. років тому; 3) кроманьонец ~ з 40 тис. років до нашої ери. I, нарешті, археологічний – 1) кам’яний вік, який поділяється на:

а) палеоліт (давньокам’яний) ~ 1 млн. – 10 тис. років тому.

б) мезоліт (середньокам’яний) ~ 10 тис. років – до V11 тис.

в) неоліт (новий кам яний) – з У11 тис. – до 1У тис. до н.е.

2) бронзовий вік, якому передує міднокам’яний (енеоліт або халколіт ~ IV-III тис. років тому). Бронзовий вік охоплює третє і друге тисячоліття до нашої ери.

3) залізний вік, початок якого умовно датується першим тисячоліттям до нашої ери.

Назви періодів або епох пояснюється тим матеріалом, з якого виготовлялися основні знаряддя праці.

Оскільки людина є не тільки індивідуумом, але й соціумом, тобто суспільною істотою, вчені виділяють три періоди процесу формування соціальної структури:

1) первісне людське стадо ~ 1 млн. років тому – до 40 тис. років;

2) матрилінійна родова община (матріархат) – з 40 тис. – до III тис. до нашої ери.

3) патріархальна родова община (патріархат) – починаючи з III тис. до нашої ери.

Обмежені археологічні свідчення дозволяють лише припускати, які були умови життя первісних людей, їх чисельність, зовнішній вигляд, спосіб діяльності, комунікації і стосунки між собою.

Люди раннього палеоліту (неандертальці), найдавніші сліди перебування яких на території України датуються орієнтовано 300-200 тисячами років до нашої ери, займалися збиральництвом і полюванням, використовуючи примітивні кам’яні знаряддя праці і зброю(сокири, рубила, скребла, списи). Вивчення тимчасових поселень – стоянок, знайдених археологами на південному узбережжі Криму (Кіїк-Коба), в Донбасі (Амвросіївська), на Поділлі (Лука-Врублівецька) доводить, що їх мешканцями були люди неандертальського типу (термін – від німецького селища Неандерталь, де вперше знайдені подібні). Ймовірно, холодний клімат льодовикового періоду спонукав їх використовувати і штучно добувати вогонь, виготовляти одяг і взуття, заселяти печери і будувати житло, приручувати тварин, вдосконалювати членороздільне мовлення. Основою соціальної організації неандертальців було первісне стадо, або дородова громада, яке вело кочовий спосіб життя.

В період пізнього палеоліту (40-10 тис. років до н.е.), про що свідчать розкопки Радомишльської (Житомирщина), Мізинської (Чернігівщина), Гонцівської (Полтавщина) стоянок, на усій території України з’явився кроманьонець (термін – від французського селища Ла Кроманьон) або “людина розумна” (Homo sapiens), яка належить до сучасного антропологічного типу. Причини різкої і майже одночасної зміни основного фізичного типу людини залишаються нез’ясованими. Однак археологічні дані відмічають збільшення чисельності населення, вдосконалення знарядь праці з каменю, кісток та дерева, появу нових технологій: розпилювання, шліфування, свердлення. Значно збагатилося і вдосконалилося мислення – мовлення людини: зароджувалися релігійні вірування і уявлення (тотемізм, анімізм, магія) та мистецтво. В соціальній організації відбувся справжній переворот – виникла родова матрилінійна (матриархальна) община, тобто усталена структура, яку складали родичі за материнською лінією, оскільки за групових статевих відносин батьківську лінію виявити і встановити неможливо. На важливу роль жінки вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що являли собою узагальнений образ прародительки роду. Засоби виробництва були спільною общинною власністю, а результати праці порівняльно розподілялися між членами общини. Споріднені материнські общини об’єднувались у племена – складався родоплемінний первіснообщинний лад.

Близько 10 тис. років тому (початок доби мезоліту) природні умови на території України змінилися і встановилася сучасна геологічна епоха – голоцен. Гідрографічна мережа, флора і фауна примушували людину пристосовуватися, вдосконалювати старі і знаходити нові засоби, знаряддя та технології праці. З’являються і широко застосовуються мікроліти (ретельно оброблені, невеликі за розміром знаряддя праці з каменю), виникають нові, дистанційні знаряддя і зброя – лук та стріли, вдосконалюються засоби для плавання (плоти та човни) і рибальство, яке поряд з мисливством стає провідним господарським заняттям. Про це свідчать численні археологічні знахідки на стоянках в Криму (Мурзак-Коба), в Подністров’ї (Гребенники), на Черніговщині (Журавська) та інші.

Приблизно з VII тисячоліття до нашої ери починається, як вважають археологи, новий кам’яний вік (неоліт), характерною рисою якого є перехід від привласнюючих способів і форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворюючих форм – землеробства і скотарства. З’являються також примітивне ткацтво та гончарство. Це дозволяє зробити висновок про початок процесу суспільного поділу праці в трьох його послідовних проявах: відокремлення скотарства, зародження ремесла і виділення обміну-торговлі. Iзольовані раніше поселення концентруються в певних регіонах, так званих археологічних культурах неоліту: дунайській, буго-дністровській та дніпро-донецькій.

У IV тисячолітті до н. е. населення України познайомилося з примітивним металургійним виробництвом. Воно почало плавити мідь і виробляти, поряд з кам’яним, мідні знаряддя праці і зброю. Археологи називають його мідно-кам’яним віком – енеолітом або халколітом (лат. “енеос”, давньогр. “халкос” – мідь) і датують IV – III тис. до. н. е. 3 III тис. до н. е. починається бронзовий вік, який тривав до I тис. до н. е. і на зміну якому прийшов залізний вік – з I тис. до н. е.

В епоху металів у людському суспільстві відбулися справжні революційні зміни: значно підвищилася продуктивність праці, з’явилися надлишки господарства і виробництва, що призвело до суттєвих змін в соціальній організації.

В зв’язку з розвитком металургії різко зросла роль чоловіка як головної продуктивної сили, що поставило його в умовах парної родини на чолі родової, тепер уже патриархальної, общини. Виникає і затверджується патріархат. Більш досконалі металеві і кам’яні знаряддя праці дозволяли вести господарство і збільшувати його навіть окремим сімейним общинам, що неминуче приводило до появи приватної власності, майновій нерівності і диференціації суспільства. В період бронзового і залізного віків почала руйнуватися родоплемінна суспільна організація, що в умовах соціальної диференціації призвело до формування перших класових суспільств і держави.

У цю добу (IV – III тис. до н. е.) на території України з’являються розвинені землеробські культури, серед яких особливо виділяється “Трипільська культура”. Вона була відкрита і досліджена відомим київським археологом В. Хвойкою ще наприкінці XIX ст. в селі Трипілля на Київщині. Аналогічні поселення знайдені на більшій частині сучасної України. Головними заняттями трипільских племін було землеробство і скотарство, але вони мали також розвинені ремесла: обробка міді і бронзи, гончарство і ткацтво. Окрім трипільської культури у цей час на терені України також розповсюджені племена ямної, катакомбної і зрубної культур, що мають таку назву за типом поховань.

2. Античні держави і кочовики.

Скотарські племена євразійських степів з’явилися на території України на початку III тис. до н. е. і відомі під назвою племін ямної і катакомбної культур. Пізніше (середина II тис. до н. е.) сюди мігрували інші скотарські племена, яких давньогрецькі джерела називають “кіммерійцями”. Гомер в “Одіссеї” говорить про Північне Причорномор’я як про землю кіммерійців. Заселяли вони, мабуть, територію від Кубані до Карпат. Ймовірно, будували укріплені городища, про що свідчать розкопки біля сел Немирово, Мотронівка, Хмільне та ін. Кіммерійці займалися табунним скотарством, особливо конярством, мали досить високу культуру бронзи і кераміки з кольоровою інкрустацією. На початку I тис. до н. е. племена кіммерійців, яких очолювали вожді-царі, почали експанцію на південь від Великого Кавказського хребта. Вони стали широко застосовувати залізну зброю і числену легкоозброєну кінноту. На початку VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені і асимільовані кочовиками-скіфами.

В I-му тис. до н. е. на території Криму, який давньогрецькі автори називають Тавридою, жили племена таврів (від гр. “таурус”, укр. “бик”). Вони, ймовірно, займалися розведенням великої рогатої худоби, примітивним землеробством, рибальством. Замкненість ізольованих общин, важкодоступніть гірських місць поселень таврів, а також відсутність писемних джерел обмежують вивчення історії цих племен.

Значно більше відомо про іраномовні племена, які з’явилися на території України на початку VII ст. до н. е. Це були племена скіфів.

У V ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот відвідав Скіфію і отримав дуже важливу інформацію про цей народ та його історію. Геродот виділяв скіфів-орачів, які розселилися обабіч Дніпра, скіфів-кочовиків – між Дніпром і Доном і “царських” скіфів, що мешкали у Північному Причорномор’ї та Криму. Ймовірно, домінували “царські” скіфи, бо вони брали данину з усього населення Скіфії. В IV ст. до н. е. виникла первісна скіфська держава, створена царем Атеєм з центром у Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Симферополя). Агресивна політика “царських” скіфів в IV ст. до н. е. вичерпала їхні сили і в 339 році до н. е. вони були розбиті під час походу у Фракію (на Балканах).

В III ст. до н. е. на території, яку займали скіфи з’явилися іраномовні племена під збиральною назвою “cармати” (від давньоіран. “сааремат” – оперезаний мечем). Це були войовничі племена за походженням і родом занять близькі скіфам. У сарматів зберігалися міцні матріархальні пережитки, тому роль жінки в їх суспільстві була досить високою. Сарматською столицею було місто Танаїс (у гирлі Дону), яке було і центром євроазійської торговлі. Якоїсь нової культури сармати не витворили, але прийняли і збагатили скіфську. В III ст. нашої ери сарматів почали тіснити з заходу готи- - германські племена, а в IV ст. н. е. сармати були поглинені в результаті нашестя зі сходу гуннів – азійських кочовиків, яких середньовічні хроністи назвали “карою божою”.

    Ще в III ст. н. е. почався рух германських племен на схід. Одне з них – остготи – осіло між Дніпром і Доном, проникло до Криму, зруйнувало Беспорське царство і заснувало Готську державу зі столицею у Данпрштадірі (на березі Дніпра). Розквіту вона досягла за короля Германаріха (350 – 375 рр.). Готи творчо засвоїли культуру попередніх народів, збагатили її оригінальними рисами, створивши так званий “готський” або “меровінгський” стиль.

В середині IV ст. н. е. починається могутній рух з Азії на захід тюркських (туранських) племен, який отримав назву “велике переселення народів”. Першою хвилею було гунське нашестя. Вони знищили у 375 році готську державу, грецькі колонії у Північному Причорномор’ї та Криму (окрім Херсонесу і Пантікапею), вдерлися в Центральну і Західну Європу, де в середині V ст. н. е. створили могутню імперію на чолі з царем Аттілою (410 – 453 рр.). Після смерті Аттіли держава гуннів розпалася, частина гуннів осіла на території України. У VI ст. нашої ери почалася аварська навала. Вона була дуже спустешливою, але короткотривалою. Авари (“обри” – в давньоруських лiтописах) підкорили місцеві слов’янські племена, зруйнували антський племінний союз і напали на Візантійську імперію. Однак в 626 році їхні орди були розбиті візантійським імператором Iраклієм, розсіяні і щезли з історичної арени. “Погібоша, аки обри” – зазначив руський літописець.

В VII ст. н. е. через українські землі прокотилися болгарські племена, які в 680 році спільно з південними слов’янами заснували сильну Болгарську державу. Майже одночасно почали рух на захід тюркські племена хазар, що створили Хазарський каганат – державу, кордони якої простягались від Волги до Дніпра. Хазари обклали даниною слов’янські племена і розгорнули велику євразійську торгівельну діяльність.

В 915 році, як записано в літопису “прідоша печеніги первоє на Руську землю.”

В середині X ст. вони зайняли причорноморські степи, і на протязі майже ста років являли собою серйозну загрозу для руських земель.

Ще в VII ст. до н. е. на північному чорноморському узбережжі та в Криму почали засновувати свої колонії-факторії греки з Еллади. За образним виразом давньогрецького філософа Платона (428-348 рр.) греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу “як жаби ставок”. У Північному Причорномор’ї вони заснували великі міста Тірас (на Дністрі), Ольвію (в гирлі Південного Бугу), Борисфеніду (в гирлі Дніпра); в Криму – Херсонес, Феодосію, Пантікапей; на Таманському півострові – Фанагорію, в гирлі Дону – Танаїс та інші. Колонії були міцно пов'язані з метрополіями, тобто з рідними (материнськими) містами, вихідці з яких і були засновниками цих поселень. Вони мали однаковий суспільно-політичний устрій, споріднену економіку, культуру, релігію. Ці колонії були рабовласницькими містами-державами (полісами) і значними центрами ремесла і торгівлі. Головними статтями імпорту п олісів були раби, пшениця, рогата худоба, риба, шкіра, хутра, ліс, а експортували вони ремісничі вироби, тканину, оздоблення, прикраси, вина, посуд, олівкову олію та ін. Декілька століть ці міста квітли, але в II ст. до н. е. в них загострилися соціальні суперечності, які послабили політичну владу і воєнну міць, а в умовах посилення тиску кочовиків (сарматів) і експансії зростаючої Римської держави вони занепадали і втрачали свою самостійність. Останнім, в 68 році до н. е., занепало Боспорське царство зі столицею в Пантікапею. В умовах римського панування грецькі міста-держави продовжували інтенсивне торгівельно-економічне життя до середини IV століття нашої ери, коли вони остаточно були зруйновані гуннами.

Слов’янський етногенез.

Як вважає більшість вчених, слов’яни відносяться до індоєвропейської етнічної групи і є автохтонним (корінним) населенням Європи. Походження етноніму (назви народу) залишається загадкою, хоча існує припущення, що назва “слов’яни”, або староруська – “словене” походить від “слова”. Старослов’янська група племен розселялася, згідно з аргументами вісло-дніпровської теорії походження слов’ян (Л. Нідерле), від річки Одри на заході до Подніпров’я на сході (Б. Рибаков). В окремий етнос слов’яни виділилися десь в кінці I тис. до н. е. На рубежі нашої ери почався процес формування окремих територіальних і культурних зон слов'ян: східної, західної та південної. Числені античні, візантійські і германські писемні джерела (Геродот, Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан) називають слов’ян венедами, склавінами і антами. Етнонім “ант” – іранського походження, що означає “край – батьківщину” і, ймовірно, це північно-західний іранський (сарматський) етнос, який пізніше послов’янився, зберігши стару назву. Можливо, саме це населення було творцем багатих “зарубинецької” (с. Зарубинці Черкаської області) та “черняхівської” (с. Черняхів Київської області) археологічних культур, які датуються II століттям до нашої ери – V століттям нашої ери. В IV ст. нашої ери на території сучасної України виникла примітивна державна формація антів – “антський племінний союз”, який історики кваліфікують як родоплемінну або воєнну демократію. “Слов’янами і антами не править один муж, але здавна вони живуть громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи погані, вирішують спільно” (Прокопій Кесарійський). Однак реальну владу обіймали племінні вожді-царі, авторитет яких визнавав увесь народ. Середньовічні джерела називають імена цих вождів: Бож (Бус), Пірагаст, Ардагаст, Мезамир, Мусокій. Держава антів існувала до VII ст. н. е., коли загинула у боротьбі з аварами. Саме у цей час остаточно зникає назва “анти” і поширюється етнонім “cлов’яни”. Літопис “Повість врем’яних літ” називає вже 14 великих племен східних слов’ян: полян, які заселяли середнє Подніпров’я, деревлян – на Правобережній Україні, сіверян – на Лівобережжі, волинян (дулібів), які займали територію на захід від полян і деревлян. На південь від них жили племена тіверців і уличів. Згадуються також племена полочан, дреговичів, ільменських слов’ян, кривичів, радимичів, в’ятичів, що розселялися на території сучасних Білорусії і Росії.

В середині I тисячоліття нашої ери у східних слов’ян почався процес розкладу родоплемінного ладу і формування диференційованого суспільства. Головними причинами його були вдосконалення землеробських і ремісничих знарядь праці, агротехніки і агротехнологій, підвищення продуктивності і ефективностш трудової діяльності. В нових умовах окремі сімейні общини, які зростали чисельно, вже були здатні самостійно вести господарство, не потребуючи колективних зусиль усього роду. Формується новий тип общини – сусідської, або територіальної (марки), членами якої були не тільки родичі, але й чужеплемінники, що мешкали на території певного поселення (села, городища). Поступово складалося общинне землеволодіння (поля, ліси, луки випаси), а орні землі (угіддя) знаходилися у користуванні окремих сімей, які мали і присадибні ділянки. Ці сусідські общини у слов'ян називалися “мир” або “верв”, а члени їх - общинниками-смердами. Диференціація слов’янського суспільства була спричинена появою майнової нерівності та приватною власністю на головний засіб виробництва – землю. Це основне багатство слов’ян привласнювала родоплемінна верхівка – князі та їх оточення (дружини). Одночасно землевласники – майбутні феодали – встановлювали свою владу і над общинниками-смердами, примушуючи їх платити (працею, натурою чи грошима) за користування землею і водою. Відбувалося поступове формування поземельних (ранньофеодальних) відносин. Слід зазначити, що з об’єктивних та суб’єктивних причин рабовласницькі відносини в їх класичному варіанті у східних слов’ян не склалися, хоча патріархальне рабство все ж існувало.

Основним господарським заняттям східних слов'ян було підсічне і перелогове, а пізніше орне, землеробство та скотарство. Як і раніше важливу роль грало мисливство, рибальство і бортництво – збирання дикого меду і воску. З ремесел найбільш розвиненими були ковальське, гончарське і ткацьке. В зв’язку з поглибленням процесу суспільного поділу праці у східних слов’ян все більш інтенсивно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Найважливішими були річкові та морські торговельні шляхи: Волжський, Двинський, Німанський, “великий шлях із варягів в греки” (Дніпровський), “шовковий”, “соляний”, які пересікали землі слов’ян з півночі на південь та із сходу на захід.

Побут східних слов’ян визначався їх господарською діяльністю: житла були дерев’яними або глиняними, одяг – льняний з вишивкою влітку і хутровий взимку. Взуття – плетене або шкіряне, їжа та напої рослинно-тваринного походження. Померлих вони, як правило, спалювали (кремація) або ховали в безкурганних общинних могильниках. Східнослов’янські поселення – городища укріплювалися земляними валами і дерев’яними стінами, які були оточені глибокими ровами. Будувалися городища на стрімких берегах річок і служили не тільки для захисту, але були також адміністративними центрами і місцями торгівлі.

Релігійне життя слов’ян характеризується політеїзмом – тобто вірили вони у багатьох богів, які були різні за походженням, божественним рангом і призначенням. Загальнослов’янськими були боги Даждьбог, Сварог, Перун, Хорс, Велес. Релігійні вірування і уявлення слов’ян походили від обожнювання природи в різних формах та од культа роду. Визначальними рисами язичницьких вірувань слов’ян були життєрадісність, ясніть, світлість, оптимізм. З найдавніших часів у релігійній свідомості слов’ян збереглися також суттєві ознаки анімізму (віри в безсмертну душу і потойбічний світ), магії (чаклунство, чародійство, заклинацтво) і тотемізм (обожнювання конкретної рослини або тварини, символа роду-тотему). Саме тому символіка і атрибутика слов’янського життя характеризується різноманітністю і витонченістю. Типовими символами, які схематично зображувалися і якими прикрашалися житла, посуд, знаряддя праці були диск або спіраль (сонце), хрест (вогонь), листя рослини (життя), блискавка (зігзаг – громовий знак). Кольорами, які приносили щастя і удачу вважалися білий, червоний та зелений; ці кольори були основними в орнаментах і оздобленнях. Сторони світу у слов’ян також мали свій колір: південь – червоний, північ – чорний, захід – білий, схід – зелений або синій.

В середині I-го тисячоліття нашої ери у східних слов’ян визріли передумови створення політичної, і насамперед, військової організації, яка була необхідна для зміцнення влади землевласників і захисту своїх земель в умовах “великого переселення народів”. Як уже згадувалося, в IV ст. н. е. такою примітивною державою був “антський союз” племен, а в VI ст. н. е. виник “союз дулібів” на Волині. Але тільки в VII ст. найбільш численне і найсильніше плем’я полян змоглося створити міцний союз, який переріс в IX столітті в могутню державу – Київську Русь. Важливим етапом в формуванні державних інституцій було виникнення у слов’янських племен територіальних військових об’єднань-князівств з традиційними племенними центрами – містами: Київ (у полян), Чернігів (у сіверян), Iскоростень (у деревлян), Луческ (у волинян). Ймовірно, один з полянських князів Кий, з братами Щеком і Хоривом, як повідомляє “Повість врем’яних літ”, заснували місто, назване на честь старшого брата Києвом. На думку археологів, ця подія відноситься до кінця V ст. н. е., умовно, до 482 року (Б. Рибаков).

З VIII ст. н. е. в іноземних джерелах для визначення населення середнього Подніпров’я з’являється назва “Русь”, “Руська земля”. Пізніше це ім’я поширилося на усю територію східних слов’ян, яких стали називати “руссю”, “русичами”. Походження цього терміну і сьогодні залишається нез’ясованим: можливо, воно має германське, чи кельтське коріння (О. Пріцак). Однак загальновизнаним вважається місцеве, південне походження терміну “Русь”. (М. Грушеський, Б. Рибаков, П. Толочко), що знаходить підтверждення в топоніміці – річки Рось, Росава, Роска і інші.

 

   

 

.