Загальна характеристика речових прав

Поняття власності і права власності

Зміст права власності

Здійснення права власності

 

1. Речові права оформляють та закріплюють приналежність речей суб’єктам цивільних правовідносин, т.т. статику майнових відносин, що регулюються цивільним правом.

Ознаки речових прав:

1. абсолютний характер

2. безстроковий характер

3. усі речові права оформляють безпосереднє відношення особи до речі, що дає їй можливість використовувати відповідну річ у власних інтересах без участі інших осіб

4. право слідування т.т. перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення інших речових прав на це майно (н-д, ст.ст. 659, 770 ЦК)

5. абсолютний характер захисту, т.т. можуть захищатися як власниками так і володільцями за допомогою особливих речово-правових позовів

6. їх об’єктами, традиційно, можуть бути лише індивідуально-визначені речі

Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1)основні (первинні); 2)вторинні.

Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей, їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання. До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, у той час як інша має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих повноважень власником;

б) право оперативного управління — право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених власником.

 

2. Власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Тому, власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні.

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і невольовими.

Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ці відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю. Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої, відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілістиці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі.

Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 ЦК на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.

Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це — складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також український народ;

3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст.13 Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав тощо можуть відрізнятися;

4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо. Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тільки законом, а й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Н-д, власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність до самопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще І.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або "принцип еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій у ч.6 ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

 

 

3. Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що ґрунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.

Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків).

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

 

4. Власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст.320 ЦК).

Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.

Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов'язані із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва і торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.

Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.

Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх інтересах. Проте влада власника щодо належної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило доповнює положення ст.13 Конституції України та ч.2 ст.318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їх прав.

Як передбачає ч.4 ст.319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст.322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором або законом. Згідно зі ст.323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, які сталися не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у разі, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що йому належить. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент її передачі, якщо інше не обумовлено договором чи законом. Наприклад, сторони договору можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч.5 ст.319 ЦК). Ця норма є продовженням закріплених у ч.2 цієї ж статті вимог до власника вчиняти щодо свого майна лише такі дії, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Це не означає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у країні, і що вона взагалі усувається від впливу на учасників останніх. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого — означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів суспільства.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути передбачені спеціальним законом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному законодавству, яке втім не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією та ЦК.

Не до кінця зрозумілим є питання: як може здійснювати право власності український народ, який згідно зі ст.318 ЦК є суб'єктом права власності?

Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (н-д, на референдумі щодо питань права власності українського народу), так і опосередковано — через ВРУ. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.