Граматична правильність мовлення

Основні вимоги до мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мов­лення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися та­кими найважливішими ознаками:

· правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

· змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й го­ловної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уник­нення зайвого;

· послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

· багатством, що передбачає використання різноманітних засо­бів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення не­виправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

· точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відпо­відають висловлюваному змісту;

· виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до пред­мета мовлення;

· доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

ПРАВИЛЬНІСТЬ

Граматична правильність мовлення

Ознакою культури мовлення є граматична пра­вильність. Сюди входить дотримання правил зміню­вання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду — чоловічого і жіночого: зал — зала; клавіш — кла­віша; санаторій — санаторія; птах — птаха; сусід — сусіда. Форми чоловічого роду є літера­турними, форми жіночого — розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла. Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!».

Кожній змінюваній частині — іменнику, при­кметнику, числівнику, займеннику, дієслову — вла­стива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.

У давальному відмінку однини іменники чоло­вічого роду мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, керівникові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників ви­щого ступеня порівняння в українській мові є вжи­вання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро).

Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв'язки між сло­воформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеоло­гічних словосполучень української мови: день у день ( а не з дня у день), впадати в очі ( а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям ( а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку ( а не прийшло в голо­ву), збити в пантелику ( а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв'язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми імен­ників (займенників) і прийменники: Кожен був спов­нений гордості (а не гордістю), ми не повинні прохо­дити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків).

4. У мові учнів звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки та­кими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мов­лення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими усклад­неними та складними.

5. Досить поширені в нашій мові речення, усклад­нені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорід­ному ряді логічно далекі або несумісні поняття. На­приклад: Любити різні фрукти і яблука.

6. Користуючись складними реченнями, необхід­но дотримуватись чіткості і правильності у її побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, які до­помагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилити його вираз­ність і емоційність. Наприклад: Дав слово — зроби. Зобов'язалися — виконаємо.

УЖИВАННЯ ЗАКІНЧЕНЬ ІМЕННИКІВ

ЧОЛОВІЧОГО РОДУ ІІ ВІДМІНИ В

РОДОВОМУ ВІДМІНКУ ОДНИНИ

-а (-я)	приклади	-у (-ю)	приклади
1. Назви істот   2. Назви конкретних, чітко окреслених предметів 3. Назви мір довжини, ваги, часу, грошей 4. Більшість слів-термінів   5. Назви населених пунктів	керівника, учня, коня молотка, станка, воза, стола кілометра, гектара, кілограма відмінка, параграфа, атома, радіуса (але: роду, виду, стану) Парижа, Лондона, Києва, Львова	1. Назви речовин, мас, матеріалів 2. Абстрактні поняття, наукові течії 3. Відчуття   4. Явища природи   5. Географічні назви   6. Установи	цукру, меду, соку, воску розвитку, прогресу, матеріалізму болю, жалю, гніву, смутку вітру, морозу, снігу, дощу, граду Дунаю, Дону, Уралу, Бугу (але під наголосом –а: Дніпра, Дінця, Дністра) університету, вокзалу, порту

ОРФОГРАФІЧНІ ЗАКІНЧЕННЯ ІМЕННИКІВ

У КЛИЧНОМУ ВІДМІНКУ

О	Е	Є	У	Ю
1 відміна
Тверда група голово, колего, Ірино, Миколо	М’яка і мішана група (крім Й) земле, Ілле	З основою на Й Лідіє, Маріє, Наталіє		М’яка група пестливі (у побуті) матусю, Костю, доню
2 відміна
	Тверда група міністре, ректоре, пане, Федоре		Тверда група начальнику, сину імена з кінцевим Г, К, Х Олегу, Марку, Генріху	М’яка група Андрію, Сергію, лікарю, секретарю
	Іменники мішаної групи з основою на Ж, Ш, ДЖ стороже, Джордже		Деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім Ж) викладачу, завідувачу, слухачу
3 відміна
	Тверда і м’яка група Любове, незалежносте

Ступені порівняння прикметників і прислівників

Форми ступенів порівняння	Ступені порівняння
вищий	найвищий
Проста	додавання суфіксів -ш- (-іш-)	додавання до простої форми вищого ступеня прислівника префікса най-, для підсилення значення – префіксів що-, як-
Глибокий ® глибший, темно ® темніше	Найглибший, найтемніше,
Складена	додавання до звичайного прикметника (прислівника) слів більш (менш)	додавання до звичайного прикметника (прислівника) слів найбільш (найменш)
Більш глибокий, менш глибоко	Найбільш глибокий, найменш глибоко
Складна	-	додавання до простої форми найвищого ступеня прикметника (прислівника) префіксів що-, як- щонайтемніший, якнайглибше

 

Деякі прикметники і прислівники простої форми вищого ступеня порівняння можуть утворюватися від різних коренів. Наприклад: добрий ® кращий, погано ® гірше, багато ® більше.

В окремих прикметниках і прислівниках відбувається чергування приголосних:

1) [г] + [ш] ® [жч] (доро г ий ® доро жч ий);

2) [ж] + [ш] ® [жч] (ду ж е ® ду жч е);

3) [з'] + [ш] ® [жч] (ву з ько ® ву жч е).

Лексичні та фразеологічні засоби, притаманні

Офіційно-діловому стилю

Для ділового мовлення багатозначність слова - явище небажане, оскільки провокує неточність, двозначність трактувань. В офіційно-діловому та науковому стилях мови слова використовуються, як правило, в одному термінологічному значенні, яке не обов’язково є первинним.

Лексика української мови складається із слів корінних (~ 90%) і запозичених. Питання про використання слів іншомовного походження в українській діловій мові є складним і вирішується неоднозначно. Вживання необхідних запозичених слів не вважають негативним явищем, проте надмірне, неправильне або невиправдане їх застосування однозначно визнається негативно.

Добір слів іншомовного походження часто диктують обставини. Серед них випадки, коли не можна точно перекласти слово українською мовою, наприклад загальноприйняті науково-технічні терміни: аванс, конус, бланк, перпендикуляр.

При використанні запозиченої лексики варто керуватися такими правилами:

1.Не вживати слів іншомовного походження, якщо вони мають український відповідник (не в термінологічному значенні):

аргумент - підстава, мотив, обґрунтування, доказ;

компенсація – відшкодування, оплата, покриття;

пріоритет – перевага, першість, переважне право;

ідентичний – тотожний, рівнозначний, однаковий.

2. Уживати запозичені слова правильно, відповідно до значення.

3. Використовуючи іншомовні слова, треба пам’ятати: вони повинні бути зрозумілими для тих, хто їх сприймає.

4. Не вживати в одному контексті і запозичене слово, і український відповідник - зупинити вибір на одному із них.

Неправильне використання іншомовної лексики веде до плеоназму – значеннєвого повтору, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається: потерпіти повне фіаско – фіаско і є повною поразкою), прейскурант цін – це і є перелік цін товарів, послуг тощо.

Тавтологія – значеннєвий повтор, що виникає у тих випадках, коли в реченні стоять поруч однокореневі слова, близькі за значенням і звучанням: Користь від використання агрегатів

Основні вимоги до мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мов­лення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися та­кими найважливішими ознаками:

· правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

· змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й го­ловної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уник­нення зайвого;

· послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

· багатством, що передбачає використання різноманітних засо­бів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення не­виправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

· точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відпо­відають висловлюваному змісту;

· виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до пред­мета мовлення;

· доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

ПРАВИЛЬНІСТЬ

Граматична правильність мовлення

Ознакою культури мовлення є граматична пра­вильність. Сюди входить дотримання правил зміню­вання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду — чоловічого і жіночого: зал — зала; клавіш — кла­віша; санаторій — санаторія; птах — птаха; сусід — сусіда. Форми чоловічого роду є літера­турними, форми жіночого — розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла. Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!».

Кожній змінюваній частині — іменнику, при­кметнику, числівнику, займеннику, дієслову — вла­стива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.

У давальному відмінку однини іменники чоло­вічого роду мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, керівникові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників ви­щого ступеня порівняння в українській мові є вжи­вання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро).

Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв'язки між сло­воформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеоло­гічних словосполучень української мови: день у день ( а не з дня у день), впадати в очі ( а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям ( а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку ( а не прийшло в голо­ву), збити в пантелику ( а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв'язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми імен­ників (займенників) і прийменники: Кожен був спов­нений гордості (а не гордістю), ми не повинні прохо­дити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків).

4. У мові учнів звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки та­кими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мов­лення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими усклад­неними та складними.

5. Досить поширені в нашій мові речення, усклад­нені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорід­ному ряді логічно далекі або несумісні поняття. На­приклад: Любити різні фрукти і яблука.

6. Користуючись складними реченнями, необхід­но дотримуватись чіткості і правильності у її побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, які до­помагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилити його вираз­ність і емоційність. Наприклад: Дав слово — зроби. Зобов'язалися — виконаємо.