Тема 3. Класична політична економія



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 3. Класична політична економія



 

План:

 

1. Економічна теорія А. Сміта:

2. Теорія народонаселення Т.Р. Мальтуса.

3. Політична економія Ж.Б. Сея.

4. Теорія розподілу суспільного продукту Ф. Бастіа.

5. Теорія національної економіки та протекціонізму Г.К. Кері.

6. Економічна теорія Давіда Рікардо:

7. Завершення класичної політичної економії в працях Дж.С. Мілля.

8. Постулати класичної школи політекономіії.

9. Питання розвитку і періодизації економічної теоріії. Перша класична ситуація.


1. Економічна теорія Адама Сміта

 

Теорія розподілу праці і теорія вартості

Задача, яку поставив перед собою Сміт (1723–1790), була непростою. Йому належало відстоювати принцип природної свободи проти меркантилістів і разом з фізіократами, але при цьому відстоювати принцип продуктивності промислового і торгового капіталу проти фізіократів і разом з меркантилістами. Перед тим, як перейти до «війни на два фронти «, Сміт збудував собі міцний теоретичний фундамент з п’яти книг «Багатства народів» (1776).

Продуктивність суспільної праці більш важлива, ніж кількість продуктивних жителів. Що нового дав Сміт відносно розподілу праці?

По-перше, він побачив універсальний характер розподілу праці – від простих операцій до професій, а потім до класів і ще далі – до розподілу всієї країни на місто і село.

По-друге, показав, що розподіл праці може мати різні ступені, і чим більше ступенів, тим праця продуктивніша.

По-третє, зв’язав розподіл праці зі зниженням витрат. Говорячи сучасною мовою, Сміт відкрив таке явище як технічний прогрес. Машинам він приділяє менше значення, тому, мабуть, що у його час механізація праці робила тільки перші кроки. Але він зауважує, що саме розподіл праці відкриває простір для винаходу машин – тому що механізувати можна лише прості операції.

Вчення про доходи (заробітну плату, прибуток, земельну ренту) та ціну

Адам Сміт стверджував, що незалежно від того, хто отримує окремі частини доходу, не змінюється той факт, що дохід розподіляється на три частини: плату за працю, ренту за землю і прибуток на капітал.

Заробітна плата є доходом найманих робітників, земельна рента – це дохід власників землі, прибуток – це дохід капіталістів-підприємців. (Ця думка Сміта була настільки незвичною для економічної думки і настільки непростою, що навіть через сто років її намагались спростувати відомі вчені). Таким чином, продовжує Сміт, перед нами три класи суспільства. Відзначимо, по якому признаку він визначає поняття класу. Цей признак – джерело доходу.

Але Сміт не зупиняється і йде далі. Всі продукти, вироблені в країні протягом року хтось продає і хтось купує. Що це означає? Це означає, що весь річний продукт праці народу продається і купується. З боку продажу він представлений своєю сукупною ціною (сумою цін всіх продаж). Ця сукупна ціна і є сам річний продукт праці країни у грошовому вимірі. У даному випадку Сміт з’ясовує, що таке національний дохід. Звідси виходить дуже важливе положення: плата за працю, рента з землі, прибуток на капітал – це три первинних види доходу. Вони складають щорічний приріст суспільного багатства. Всякий інший вид доходу вторинний, він може виходити тільки з цих трьох разом або з кожного окремо. Тобто на думку Сміта, створений річною працею народу національний дохід розподіляється між робочими, капіталістами і земельними власниками. Потім він різними шляхами перерозподіляється так, що частина його потрапляє невиробничим категоріям населення у вигляді окладу, пенсії, субсидії та інше. Якщо хтось забажав би додати всі ці доходи до національного, то отримав би, як кажуть економісти, повторний рахунок.

Зараз треба зробити важливе пояснення. У всіх попередніх розмірковуваннях Сміта розглядався той дохід нації, який був створений її працею, капіталом і землею протягом одного року. Але в його утворенні приймав участь капітал, який був накопичений за попередні роки. І результат праці народу за даний рік повинен бути таким, щоб була можливість відшкодовувати витрати по утриманню основного і оборотного капіталу. Такий повний продукт Сміт називає валовим доходом, а дохід, який залишається після витрат на утримання основного і оборотного капіталу – чистим доходом. Чистий, а не валовий, дохід слугує істинним показником багатства країни.

Після цього Сміт повертається до проблем ціноутворення.

Отже, всяка ціна складається з трьох частин. Рівень кожної з них економісти вимірюють нормою. Норма прибутку – це її величина на одиницю капіталу (грн., долар, єну). Норма заробітної плати – це її величина в одиницю часу (робоча година, день). Норма ренти – це її величина на одиницю площі землі (м2, акр, га…). Сміт вважає, що в кожній окремій місцевості існують звичайні, або середні норми зарплати, прибутку і ренти. Вони залежать від географічного положення місцевості, кліматичних умов, відстані від торгових шляхів, родючості ґрунту, рівня виробництва та інших причин. Такі норми Сміт називає природними нормами. Якщо ціна якогось товару така, що три її складові частини приблизно відповідають природнім нормам – плати за працю, прибутку на капітал і ренти з землі, тоді ця ціна може бути названа природною ціною даного товару в даних умовах.

Однак продається кожен товар по ринковій ціні. Для кожного товару ринкова ціна залежить від співвідношення пропозиції його на ринку і попиту на нього.

Природна ціна, говорить Сміт, – це ціна вільної конкуренції. Вона представляє саму низьку ціну, по якій товаровласники згідні продавати у довготривалому аспекті.

Монопольна ціна – це сама висока ціна, за якої покупці згідні купувати товари.

Ринкова ціна рідко може довго триматися нижче природної ціни, але вона може довго триматися вище останньої. Причиною цього можуть бути різні монополії.

Визначення капіталу

Капітал – це нагромаджений (тобто невикористаний на споживання) запас. Його завжди утворюють для якогось певного використання. Так що формування запасів тісно пов’язано з розподілом праці у суспільстві. Крім того, ріст капіталів означає зростання кількості продуктивних робітників (тому, що капітал працює тільки руками людини). Все це сприяє росту багатства нації. А цей ріст дозволяє ще більше засобів зберігати від споживання і спрямовувати на нагромадження.

Сміт створив вчення про основний і оборотний капітал. Різницю між ними він бачив у тому, що перший дає прибуток «без переходу від одного власника до другого або без подальшого обертання «, а другий виконує ту ж функцію для власника завдяки тому, що постійно уходить від нього в одній формі і повертається в іншій». А зв’язок між основним і оборотним капіталом, на думку Сміта, полягає в тому, що перший може функціонувати і приносити прибуток лише за допомогою і при участі другого.

До основного капіталу Сміт відносив:

1. машини і інші необхідні засоби праці;

2. будови і споруди, призначені для торгово-промислової діяльності;

3. заходи по поліпшенню землі;

4. придбанні навчанням і тренуванням трудові навики і корисні здібності членів суспільства.

Зворотний же капітал, на думку Сміта, складається з чотирьох частин:

1. продовольчі товари (за винятком тих, які вже находяться у споживачів);

2. матеріали і напівфабрикати;

3. готові вироби (ще нереалізовані);

4. гроші.

Вчення про продуктивну і непродуктивну працю

А. Сміт вважав, що для забезпечення економічного прогресу необхідно максимізувати норму чистих інвестицій. Він має на увазі різницю між тими видами діяльності, які мають своїм результатом нагромадження капіталу, і тими, які обслуговують потреби домашніх господарств. Якщо в країні відчувається нестача капіталу, то непродуктивне використання збережень у сфері послуг може виявитися перепоною для економічного розвитку. А. Сміт вважає, що заради розширення можливості створювати доход збереження потрібно використовувати для створення виробничого обладнання чи технічних удосконалень.

Сміт наводить два критерія визначення продуктивного труда:

1. «Цінносний»: продуктивний труд збільшує цінність продукту, або за Смітом «ціна цього предмета може згодом, якщо знадобиться, привести до руху кількість труда, рівну тій яка початково його виробила (чи більшу)».

2. «Принцип накопичення»: продуктивний труд «закріплюється і реалізується в будь-якому окремому предметі чи товарі, який можна продати», а послуги непродуктивного труда «зникають в сам момент їх надання».

Таким чином, чим більша доля робочої сили використовується продуктивно, тим більше буде уречевлений запас засобів виробництва і тим вище в даній економіці будуть можливості збільшити обсяг виробництва в наступному році.

Підхід А. Сміта, незважаючи на критичні зауваження був прийнятий усіма економістами класичної школи. Таке розмежування продуктивного та непродуктивного труда перейшло до К. Маркса, а в Радянському Союзі стало головним критерієм розрахування національного доходу.

Питання економічної політики

Всім людям, говорить Сміт, притаманна одна спільна тяга, це «бажання поліпшити своє положення», бажання, яке притаманне нам з народження і яке не залишає нас до могили». З цього бажання витікає економічна діяльність людей. Рухомі цим бажанням люди проявляють активність, заповзятливість, працелюбність, бережливість. Ці якості проявляється певною мірою, якщо нема притиснень на переміщення товарів, капіталів і робочої сили. Коли люди можуть вільно вибирати місце життя, партнерів по бізнесу, способи використання запасів, тоді багатство країни буде зростати швидше.

Держава, по Сміту, також породжена природнім ходом речей і у режимі природної свободи за нею зберігаються дуже важливі функції. Вона повинна забезпечувати для суспільства такі послуги, які неможливі або невигідні для приватних осіб (народна освіта, суспільні роботи, комунальні служби). Далі держава повинна підтримувати режим природної свободи. Це означає законодавче і економічне заохочення вільної конкуренції, відмова від підтримки монополій. І на кінець, держава повинна охороняти життя, свободу і власність громадян. Сюди відносяться: регулювання мінімуму заробітної плати, оборона країни, утримання поліції, правосуддя.

Як бачимо, Сміт зовсім не був схильний до крайнього лібералізму типу laisser faire («не втручайся»). В одному місці він торкається питання про державну заборону приватним банкам випускати платіжні зобов’язання нижче вказаної суми. Такі заборони необхідні для того, щоб у країні не з’явилося дуже багато сумнівних банків. Банкноту у 5 фунтів стерлінгів у нього ніхто не візьме, а у 6 пенсів візьмуть. От він і на випускає таких дрібних банкнот, а потім раптом збанкротує.

З урахуванням усього сказаного і повинні визначатися державні витрати. Бо саме вони в першу чергу визначають кількість непродуктивних громадян. Дохід цих категорій населення є пряме відрахування від національного доходу. Чим більше це відрахування, тим менше залишається на нагромадження капіталу і тим повільніше зростає кількість продуктивної праці.

«Великі народи, – пише Сміт, – ніколи не бідніють з-за марнотратства і нерозсудливості приватних осіб, але вони нерідко бідніють у результаті марнотратства і нерозсудливості державної влади».

 


2.Теорія народонаселення Томаса Роберта Мальтуса

 

Безпосереднім приводом для виступу Томаса Роберта Мальтуса (1766–1834) були, як відомо, нариси І. Годвіна «Про політичну справедливість». Основуючись на теорії прогресу, висловленої Кондорсе. Годвін та інші стверджували, що головна причина бідності великих груп населення полягає у несправедливому розподілі національного доходу. Багатства вистачило б на всіх, якби воно розподілялося рівномірно по всім верствам населення. Треба погані закони замінити добрими – і всі заживуть прекрасно.

Мальтус вважав цю точку зору занадто благодушною. Населення має властивість збільшуватися по закону складних відсотків (геометричної прогресії), а продовольчі товари можуть рости тільки по закону арифметичної прогресії. Якщо все національне багатство розподілити рівномірно, говорив Мальтус, бідність дійсно зникне….але тільки на момент. Вдосталь їжі для всіх зніме всі перешкоди для розмноження (наприклад, розумну обережність у збільшенні сімейства). Це викличе необмежений ріст населення, який далеко вийде за межі можливостей його прогодувати. Виникне такий голод, якого ще ніколи не було.

Мальтус вважав, відвернути масову бідність можливо тільки моральним вихованням. Вступати у шлюб треба тільки тоді, коли є впевненість, що дана пара твердо стоїть на ногах і зможе прогодувати дітей. Кожному треба зрозуміти, що розраховувати він може тільки на себе. Всілякі спроби благодійності тільки послаблюють приведені вище обмеження росту населення.

Першим виданням памфлет Мальтуса вийшов у 1798 р. анонімно. Друге видання, розширене і допрацьоване, вийшло у 1803 р. під назвою, яка у перекладі звучить так: «Дослід про закон народонаселення, чи Погляд на його дію на щастя суспільства в минулому і сучасному, а крім того, вивчення, наскільки наші сподівання відносно відвернення або пом’якшення тих нещасть, які він призводить». Під схожими назвами вийшли видання 1806,1807,1817 та 1826 рр. – кожен раз із змінами і доповненнями.

Мальтус перший використав вираз «боротьба за існування «, який пізніше використав Чарльз Дарвін. В першому виданні «Досліду» Мальтуса мали місце найбільш жорстокі його судження. Там прямо говорилося, що народжуючи дітей без турботи про те, як їх прокормити, заслуговують того покарання, яке їм приготувала природа, і «було б жалкою амбіцією бажати вирвати бича з її рук і послабити дію законів природи». У подальшому Мальтус пом’якшив свої погляди і навіть, всупереч своїй теорії, висловлювався за надання державної допомоги родинам з числом дітей більше шести.

Велика кількість перевидань свідчить про публічний успіх теорії Мальтуса. Дійсно, вона викликали великий шум. У подальшому був виявлений цілий ряд помилок Мальтуса у його початкових положеннях. Головне значення він надавав співвідношенню шлюбів і народжень, набагато менше приймаючи до уваги зниження смертності. Це означає, по-перше, що він недооцінював дитячу смертність як природне обмеження росту населення. По-друге, зниження смертності у групі старшого віку веде до росту населення навіть при постійному темпі дітонародження. Крім того, з підвищенням рівня життя народу у визначених межах народжуваність має тенденцію самовільного зниження (це помітив ще Адам Сміт). Були знайдені і інші слабкі сторони його теорії.

Здавалося б життя заперечило теорію Мальтуса. Населення Європи за цей час зросло не менш ніж у п’ять разів, а площа сільськогосподарських угідь майже не змінилася. При цьому середній європеєць сьогодні годується навіть ліпше, ніж у часи Мальтуса. Масова бідність у країнах Європи ліквідована. Але не все так просто. Проблема, поставлена Мальтусом, встала перед країнами Азії і Африки у останній третині ХХ сторіччя. Можливо вона стане ще більш насущною у ІІІ тисячолітті нашої ери.


3.Політична економія Ж.Б. Сея

 

Жан Батіст Сей (1767–1832) був, мабуть, першим економістом поза Британії, хто почав розвивати ідеї Сміта у пошуках відповідей на нові питання. Насамперед, це стосується явища, яке стало турботою багатьох наступних поколінь економістів. В різні часи цю проблему називали то «кризою надвиробництва», то «кризою збуту», то «промисловою кризою». У теперішній час прийнято називати її проблемою економічного циклу.

Економічна наука зобов’язана Сею головним чином двома ідеями, зігравшими визначну роль у її подальшому розвитку. Перша з них – це так званий закон Сея, друга отримала пізніше назву теорії трьох факторів виробництва. Виходив Сей з положення Сміта про три види доходу: ренту з землі, плату за працю і прибуток на капітал.

Друга ідея – «Закон» Сея. Звідки ж він, цей закон, з’явився? Вчені виділили із розмірковувань Сея декілька визначень, які і були названі Законом ринків Сея або просто Законом Сея. Але цей Закон очікувала дуже цікава доля: наука не змогла довести його справедливість, але не змогла і аргументовано заперечити. Така невизначена ситуація тривала аж до середини нашого століття, коли в проблему була внесена ясність. Навіщо ж було вовтузитися з цим дивним «Законом»? А річ у тому, що кінцевим висновком закону Сея було положення про неможливість спільної кризи надвиробництва у системі вільної конкуренції.

У початковому виді те, що було пізніше названо Законом Сея, представляло собою чотири слова: «Продукти обмінюються на продукти». До цього додаються такі пояснення. Щоб виробники мали змогу продати свої продукти, треба, щоб на ці продукти був пред’явлений грошовий попит. Але звідки у покупців гроші? Це виручка від продажі своїх продуктів. Для того, щоб щось купити, треба, насамперед, щось продати. Товарообмін, звісно, відбувається за допомогою грошей, але зміст залишається той же: продукти обмінюються на продукти. Навряд з цим можна сперечатися. Положення на стільки очевидне, що стає незрозумілим, із-за чого такий шум. Але це тільки початкове положення. З нього Сей робить висновки, які дійсно можна вважати його науковою заслугою. А саме: «Якщо частина яких-небудь товарів, здатних задовольнити людські потреби, не знаходить покупця, тобто їх вироблено забагато, це означає, що яких-небудь інших товарів вироблено недостатньо.» Криза надвиробництва згідно цим міркуванням настає не тому, що на ринку загальна кількість товарів перевищує загальну кількість грошей, а тому, що деяких товарів було запропоновано до продажу менше, ніж потрібно. Невірно розподілена суспільна праця по видам виробництва: чогось виробляють забагато, а щось знаходиться у дефіциті.

Ось з цим і не могла наша наука тривалий час нічого зробити. Закон Сея приймали у якості постулату такі великі вчені, як Давід Рікардо і Джон Стюарт Міль. Його заперечували без аргументованих доказів такі не менш великі фігури, як Мальтус, Сісмонді і Кейнс, не кажучи вже про соціалістів.

Першим здогадався в чому річ Джон Стюарт Міль, учень Давіда Рікардо. Але чітко сформулювати сутність справи вдалося тільки у 1952 році американським вченим Дж. Беккеру і У. Баумолу. Виявилось, що Закон Сея приховував у собі два різних, хоч і дуже схожих, закони. Один з них більш жорсткий, стали називати тотожність Сея, другий, більш м’який, – рівність Сея.

Жорсткий варіант Закону Сея пропонує розуміти цей закон буквально: загальне надвиробництво не можливо, і все. Щоб не відбувалося на ринку, сукупний попит ніколи не може бути недостатнім для того, щоб купити сукупну товарну масу. Одне дорівнюється іншому ототожнено.

Зрозуміло, що, якби вся економіка була бартерною (тобто товари і дійсно купувались би товарами), тотожність Сея виконувалась би завжди і без винятків. Ми легко можемо уявити, що деякі окремі товаровиробники прорахувалися і зробили свого товару забагато і не можуть його збути. Але це не стосується справи: значить, хтось інший випустив свого товару менше, ніж міг би обміняти.

Тепер від бартерного господарства перейдемо до грошового. Чи буде виконуватися тотожність Сея у цьому випадку, і якщо так, то при яких умовах? Буде виконуватися, якщо ніхто не буде зберігати хоча б частину виручених грошей, витрачаючи їх одразу ж після продажу свого товару. Тоді ніколи не буде розриву у часі між продажем одного товару і купуванням іншого на всю виручену суму. Сьогодні вчені кажуть, що в подібному випадку гроші виконують тільки одну функцію облікової одиниці. Вони не використовуються як засіб збереження цінностей.

Можливо навіть розширити останню умову. Припустимо, що у населення є запаси готівкових грошей. Тоді тотожність Сея означає, що ці запаси не зменшуються і не збільшуються. Зрозуміло, що такі умови не відповідають реальному положенню речей. Тому у нормальному грошовому господарстві тотожність Сея не виконується.

В житті все набагато складніше. Це розумів і Сей. Він прекрасно знав, що існує такий ринок, де гроші – зараз купуються за гроші – потім з додатком у вигляді позикового відсотку.

Загальне надвиробництво, тобто надмірна пропозиція на товарному ринку, означає загальний дефіцит грошей, або, що те ж саме, надмірний попит на гроші. Йому відповідає високий позиковий відсоток (ціна позичених грошей). Якщо при даному рівні попиту всі товари не можуть бути продані за даною ціною, то ціна повинна знизитися. Це означає зростання купівельної спроможності грошової одиниці (тобто на кожен фунт, або гривню можна купити більше товарів). При цьому у власників грошових запасів з’являється мотив використати їх частину для купівлі товарів. З іншого боку, зростання купівельної спроможності грошей знижує відсоткову ставку. Це легко зрозуміти, тому що на кожну покупку треба менша кількість грошей. Таким чином, обсяг грошової готівки на товарному ринку зростає.

Зниження ціни, звісно, має межу – такий рівень ціни, при кому вона відшкодовує повну суму витрат виробництва товарів. Але поки ціни знижуються, грошовий попит зростає, як ми з’ясували. Тому настає мить, коли товарна пропозиція повністю поглинається грошовим попитом. Рівновага на ринку відновлюється.

Змальований нами процес відновлення ринкової рівноваги відповідає тому трактуванню Закону Сея, яке сьогодні називають рівність Сея. Товарна пропозиція і грошовий попит не дорівнюються ототожненню. Між ними може бути розрив, який означає загальне надвиробництво.Але згідно цьому трактуванню така ситуація не може бути хронічною. Вона допускається як тимчасове явище. Рівність Сея означає, що ринкова економіка (вільна конкуренція і приватна ініціатива) має внутрішній механізм саморегулювання. Наявність такого регулятора у реальному житті Закон Сея не доказує. Треба пам’ятати, що це по суті теоретична модель, яка діє тільки при визначених постулатах. Така рівність Сея виконується за умови, що в житті є повна свобода переміщення праці і капіталів між галузями. Крім того, мається на увазі постулат про те, що ціна і заробітна плата можуть вільно підійматися і знижуватися під впливом факторів попиту і пропозиції. Тільки при виконанні цих умов можливо авторегулювання, яке повертає ринок у стан рівноваги.

 

4. Теорія розподілу суспільного продукту Ф. Баста

 

Твердженню класичної школи, згідно якому «прибуток при необхідності змінюється в оберненому відношенні до заробітної плати», Бастіа протиставляє свій закон гармонії, згідно якого інтереси капіталу і труда солідарні, долі того і іншого ростуть одночасно, але доля труда зростає швидше ніж доля капіталу. Це положення Бастіа ілюструє наступною таблицею:

Весь продукт Доля капіталу Доля труда
1‑й період 1000 500 (50 %) 500 (50 %)
2‑й період 2000 800 (40 %) 1200 (60 %)
3‑й період 3000 1050 (35 %) 1950 (65 %)
4‑й період 4000 1200 (30 %) 2800 (70 %)

Для доведення цього положення Бастіа спирається тільки на відомий закон зниження норми відсотка. Він говорить, що коли капітал отримує 3 % замість 5 %, це означає, що його доля зменшується. Якщо його доля в продукті все більше падає, то звідси виходить по необхідності, що доля труда все більше зростає.

Однак відносне зменшення долі не заважає тому, щоб отримувана капіталом доля абсолютно росла, якщо весь продукт збільшується, що і має місце в будь – якому прогресивному суспільстві. Але в будь – якому випадку доля капіталу відносно зростає менше, ніж доля труда.

Недоліки обґрунтування Бастіа:

1. Наведені цифри просто придумані автором для даного випадку;

2. Закон зниження норми відсотка, на який спирається таблиця, має перманентний характер – економічна історія свідчить про періодичні коливання відсотка;

3. Зниження норми відсотка може обмежити долю тільки нових капіталів. Капітали, які вже вкладені в фабрики, залізниці, цінні папери і т. д. при зменшенні відсотку, навпаки, отримають додаткову цінність. Власники капіталів навіть спекулюють на цьому.

Підсумовуючи, можна сказати, що проблема норми відсотка, який передбачає відоме співвідношення між цінністю капіталу і цінністю доходу, зовсім не теж саме, що питання про долі у продукті, які надходять капіталістам і робітником, які й намагався розглянути Бастіа.

 

5. Теорія національної економіки та протекціонізму Г.К. Кері

 

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793–1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835–1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

Перу Г.Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфлетних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837–1840), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858–1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Політична економія Кері була поєднанням обґрунтованої критики існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної тргівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих класичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він визнає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що «причина існування в людському розумі ідеї вартості… це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю». Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Кері пропонує орієнтувати на витрати виробництва.

Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну властивість: «Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збільшенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному».

Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взаємного обміну. На його думку, торгівля товарами – це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар більше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки витрати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.

Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.

Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарського виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилається на той факт, що більш родючі землі – це такі, які потребують більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоративні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). «Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця», і тимчасово, до отримання віддачі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою3.

Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американських піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переконаний, що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і переносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші.

Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюються, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірками. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку землеробства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.

Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в протистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість – це оцінка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірюється суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.

Теорія «гармонії інтересів». Сприйнявши елементи теорії витрат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічного протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на підвалинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням інтересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базуються неправильні висновки про те, що виживання людини в економічному просторі є її приватною справою.

Теорія Кері базується на думці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспільний інтерес має стати визначальним.

Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, характерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку національного господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільства забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.

Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та продуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва.

Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини ооміну та споживання.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоцінювання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми прибутку, хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників капіталів. Водночас доходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.

Він використовує свою теорію «гармонії інтересів» для оцінки внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створене ними багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітничого класу. Їхній власний внесок оцінюється з позиції падіння корисності капіталу та зростання розмірів заощадженої на його виробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілу зростає частка робітників.

З цих самих позицій Кері пояснює доходи землевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника у виробництво – це земля, вартість якої становить меншу частину витрат виробництва, що з часом зменшуватимуться ще більше, тому зменшення частки землевласника в національному доході є об'єктивно зумовленим.

Отже, на думку Кері, кожен агент виробництва отримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл є цілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей, забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.

Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої критики з боку Кері: він проаналізував її з позиції фізики, біології, соціології та політекономії і довів «абсурдність» теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земля адаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населення сприяє розвитку виробництва так, щоб виробництво засобів існування завжди випереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ресурсами, тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо та Мальтуса, не здавалися Кері важливими.

Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і «…керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон настільки могутній і універсальний, що уникнути його не можна…» – це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.

Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національної економіки. Одним з них є зовнішня торгівля, яка стимулює або стримує виробництво залежно від такої політики, яку проводить держава.

Проповідник Фритредерства наприкінці 40‑х років, Кері стає поборником протекціонізму в п’ятидесятих. Основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розквіту. Тобто принципи індивідуалізму він поширює на всесвітню економіку, не сприймаючи переваг міжнародного поділу праці. Він визнає конкуренцію і протиборство між державами, залишаючи «гармонію інтересів» для окремої нації.

На його думку, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться конкретно про США) до промислової залежності, перетворити країну на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації. Суспільство має розвиватись за принципом замкненої виробничої асоціації, у межах якої виробляються всі види продукції і тим самим готуються ринки для них.

Протекціоніз



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.019 с.)