Теорія загальної ринкової рівноваги Вальраса.

Постановка задачі:

Товари	Ресурси
Кукурудза (к)	Земля (з)
Дрова (д)	Труд (т)
Віскі (в)

Треба визначити: при яких цінах буде досягнута рівновага попиту і пропозиції по усім трьом товарам і яка кількість кожного товару відповідає стану рівноваги?

Вальрас вводе деякі позначення:

А – витрати любого ресурсу на виробництво одиниці любого продукту;

Аіj – витрати ресурсу і на виробництво одиниці продукту і (Азк – витрати землі на виробництво кукурудзи);

Xj – кількість одиниць продукту j;

Кі – кількість одиниць ресурсу і;

Рj – ціна одиниці продукту j;

Vі – ціна одиниці ресурсу і.

Використовуючи ці величини ми можемо записати головні залежності нашої економіки.

Візьмемо спочатку обмеження по ресурсам:

Азк Хк+Азд Хд+Азв Хв=Rз

Атк Хк+Атд Хд+Атв Хв=Rт (1)

Ми знаємо, що попит на товар – це якась функція від усіх цін

Хк = Fк (Рк, Ро, Рв, Vз, Vт)

Хд = Fд (–) (2)

Хв = Fв(–)

Ми, приймаємо (так як на острові), що ціна товару дорівнюється сумі витрат його виробництва.

АзкVз + АткVт = Рк

АздVз + АтдVт = Рд (3)

АзвVз + АтвVт = Рв

Нам залишилося тільки записати функцію пропозиції ресурсів (факторів) виробництва, (аналогічно функції попиту).

Rз = Gз (Рк, Рд, Рв, Vз, Vт)

Rт = Gт (Рк, Рд, Рв, Vз, Vт) (4)

Вся сумарна виручка від продажу усіх (трьох) продуктів є сумою усіх (двох) факторів, що використовуються на острові.

Ось що виходить;

 

РкХк + РдХд + РвХв = VзRз + VтRт (5)

 

Підставимо значення Х з рівняння (2):

 

РкFк + РдFд + РвFв = VзGз + VтGт (6)

 

Якщо прийняти до уваги, що існують не три продукти і два фактори, то:

 

(7)

 

А якщо згадати, що ресурси на зміні виступають самі як товар нічим не відрізняються від продуктів, тому замінимо j на I, а s=n+m

 

(8)

 

Про що говорить цей закон? Закон Вальраса стверджує, що у стані ринкової рівноваги сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Вальрас включив у перелік товарів не тільки споживчі блага і фактори виробництва, але також і гроші. Вираження типа (8) фактично представляє собою систему рівнянь.

Заслуга Вальраса не у тому, що він вирішив проблему, а у тому, що він її поставив. Завдяки математичній формулюванню умов ринкової рівноваги стало можливим досліджувати проблему строгими методами.

Наступні вчені задавалися питанням про те, чи існує єдине рішення системи Вальраса з невід'ємними коренями. Економічно це означає: чи можлива повна рівновага на ділі? Наступне запитання: якщо ринкову рівновагу можливо досягти, то може вона бути стійкою і за яких умов?

Не треба також забувати, які умови були закладені у рівняння ринкової рівноваги по Вальрасу:

1) технологічні коефіцієнти (а) незмінні;

2) обсяг застосування кожного ресурсу обмежений визначеним розміром (і);

3) функції попиту на кожний товар незмінні, та ін.

Сукупність усіх цих умов означає, що в економіці, яку описують рівняння рівноваги, відсутній технічний прогрес, немає запасів невикористаних ресурсів, не виникає нових видів товарів і послуг. Тобто списується повністю статична модель. Крім того, суттєвою умовою рівноваги, по Вальрасу, є вільна конкуренція в усіх сферах економіки. Однак все це не знецінює ідей Вальраса. Головне, що вчені могли тепер оговорювати різні сторони проблеми і досліджувати результати і наслідки цих змін для моделі ринкової рівноваги.

Одна особливість Вальрасової теорії залишилася незмінною і невід'ємною. Модель Вальраса описує ринкову рівновагу в умовах повної зайнятості. Крім того теорія Вальраса внесла ясність у вічні питання економічної науки: звідки береться цінність господарських благ, як виникає прибуток на капітал і чому? Вальрас каже: витрати виробництва (розходи факторів і їх оцінка), доходи (винагорода факторів), оцінки товарів на ринку (граничні корисності), попит, пропозиція, обсяги виробництва… – все визначається на ринку разом і одночасно.

Теорія Вальраса дала також імпульс для розвитку теорії добробуту. Тобто, як співвідносяться ринкова рівновага з умовами максимального задоволення потреб населення?

Модель оптимального стану В. Паретто;

Вільфредо Парето (1848–1923) був обраний Вальрасом у якості свого наступника на кафедрі політичної економії Лозаннського університету з 1893 року. У 1896–1897 Парето випустив свій двохтомний «Курс політичної економії», а у 1900 р – «Підручник політичної економії». В першій з цих робіт він, головним чином, розглядає теорію загальної рівноваги Вальраса.

Сам Вальрас сподівався, що коли-небудь його рівняння будуть вирішені вченим. Парето справедливо думав, що скласти і вирішити систему з декількох мільйонів рівнянь не тільки дуже важко, але й неможливо. Не тому, що їх дуже багато, а тому, що змушені округлення чисел і приблизність оцінок просто не дадуть необхідної точності ділення. Але рівняння ринкової рівноваги не тільки можливо вирішити, говорив Парето, вони вирішуються і вирішуються постійно. Тільки вирішує їх не вчений у кабінеті, а сам ринок і мільйони його учасників.

Парето продовжує аналіз стану ринкової рівноваги і приходить до наступних висновків. Загальна ринкова рівновага досягається в результаті того, що кожний споживач прагне отримати максимум корисності при даних цінах і даному рівні доходу, а кожний виробник прагне отримати максимум доходу при даних технологічних коефіцієнтах в умовах вільної конкуренції. В кінцевому рахунку всі разом знаходять таке рішення системи Вальрасових рівнянь, при якому попит і пропозиція урівноважуються по всім ринкам товарів, факторів, послуг.

В цілому Парето розмірковував таким чином: припустимо, існують два індивіда – А і В, а також фонд двох споживчих товарів – Х і У. Очевидно, що серед великої кількості наборів для кожної з вказаних осіб мається група таких, які дають індивіду рівне задоволення. Така група наборів представляє геометричне місце точок, які збігаються в криву байдужості (рис).

Чим далі розміщена крива від початку координат, тим більш високому ступеню задоволення вона відповідає. На якій кривій знаходиться А і В, це залежить від доходу кожного з них.

Тепер перейдемо безпосередньо до задачі. Суттєвою умовою є те що А і В-конкуренти. Тобто кожний з них бажає досягти максимуму задоволення, тобто положення ЗА або 3В.

Але вся штука в тому, що фонд благ Х і У обмежений. Тому, якщо А зміг досягнути положення ЗА, то В опиниться в ситуації 1В. І навпаки.

Ми розглядаємо випадок вільної конкуренції, тобто ні в А ні в В один перед одним немає ніяких переваг. Тому мета задачі – відшукати умови, при яких конкуренти приходять до рівноваги.

Тепер використаємо графічну модель, яку називають діаграмою Еджуорта – Боулі (рис).

Оскільки А і В-конкуренти за блага з одного і того ж фонду, то їх інтереси взаємно протилежні. Ця обставина зображена тим, що їх координатні системи знаходяться у дзеркальному відображенні відносно один одного. Відстань від О_А до О_В така, що створений прямокутник представляє весь фонд благ Х і У, не більше не менше.

Зрозуміло, чому з усіх можливих кривих ми обрали саме такі, які попарно торкаються одна одну? Бо якщо А знаходиться, скажімо у ЗА, то В більше не має де знаходитися крім у 1В. Чому? Тому, що ще ближче до О_В – немає сенсу, а ще далі від О_В його вже не пускає А.

Лінію, яка проходить через усі точки торкання (дана пунктиром), Еджуорт назвав кривою угод. Будь-який рівноважний варіант, будь-яка точка рівноваги може знаходитися тільки на кривій угод.

Звідси, по суті, і почав Парето.

На рис. ми зобразили фрагмент мал. Пари 1В-ЗА; 2В‑2А – дещо здвигнуті так, щоб були ближчі один до одного (зрозуміло, що це можна було б намалювати і на рис.).

Заштрихована фігура представляє таку множину наборів Х і У, яка ще може бути розподілена між А і В без шкоди для кожного з них. Парето пояснює, цю модель шляхом ряду досить тонких розміркувань. А потім він вказує, як і чому точки Р₁ і Р₂ повинні зближуватися, доки криві байдужості для А і В не приймуть положення ліній 2А і 2В на попередньому рис. Це положення відповідає точці торкання Р_О. Тепер вже не один з них не може поліпшити своє положення без шкоди для іншого. Це і є точка оптимуму.

Здавалося б (див. рис.), пара ЗА‑1В теж повинна відповідати оптимуму. Але у тому й річ, що ні. Парето використовує поняття норми заміщення і показує, що при любому положенні пар кривих норми заміщення Х на У для кожного з учасників будуть такі, що кожному з них буде вигідніше здвигати свою криву байдужості до точки, яка на рис. зазначена через Р_О.

Такий стан ринку, при якому ніхто не може поліпшити своє положення, не погіршуючи положення хоча б одного з учасників, називається Парето – оптимальним станом. Воно характеризує найліпший розподіл товарів і ресурсів. Дуже часто замість слів «Парето – оптимальний стан» говорять: оптимум Парето (наприклад в Економічній енциклопедії «Політекономії»).

Пізніше була доказана теорема про те, що загальна ринкова рівновага і є Парето – оптимальний стан ринку. Що це означає? Це означає, що, коли усі учасники ринку, прагнуть кожний своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності) досягає свого максимуму. І це саме те, про що казав Адам Сміт у своїй роботі про «невидиму руку».

Поняття оптимуму Парето було таким плідним, що знайшло застосування за межами економічної науки. Зараз розробляється теорія Парето оптимальних рішень, як розділ прикладної математики (застосовується у механіці).

Продовження традицій лозанської школи – В. Леонтьєв.

Василь Васильович Леонтьєв народився у 1906 р. у Петербурзі. В 1924 р. закінчив університет і став працювати на кафедрі економічної географії. У 1925 р. виїхав у Германію для продовження навчання і праці над докторською дисертацією в Берлінському університеті. У 1928–1929 роках Леонтьєв – економічний радник уряду Китаю. В 1931 р. отримав запрошення працювати в Національному бюро економічних досліджень США. В 1970 р. був обраний президентом Американської економічної асоціації. У 1979 р. В. Леонтьєву присуджена Нобелевська премія за розробку метода «витрати-випуск» і його застосування при вирішенні економічних проблем.

«Успіхи, які в останній час були досягнуті завдяки застосуванню кількісних методів в економічній теорії і економічній статистиці, оказали глибокий вплив на усі області прикладної економічної науки…

Новий підхід до фундаментальних проблем економічного планування також виник на базі чистої теорії – теорії загальної рівноваги, задачею якої є опис у зжатому вигляді структури і функціонування не окремо взятої фірми, а всього народного господарства в цілому. З точки зору цієї теорії економічну систему можна розглядати як гігантську обчислювальну машину, яка вирішує нескінчений потік проблем кількісного характеру і оптимальний розподіл ресурсів, забезпечення темпів збалансованого росту виробництва і споживання тисяч товарів і т. д.

Подібно любому іншому складному устрою конкурентна економіка може давати збої в стресовій ситуації, яка виникає завжди, коли вона зустрічається з проблемами, які значно відрізнялися від тих, що він вирішував раніше. Тому вирішення проблем досягнення загальної рівноваги, виникаючих перед економічною обчислювальною машиною, може бути полегшено завдяки використанню зовнішнього впливу, тобто планування…

Економічний план можна уявити собі як чисельне рішення конкретної системи рівнянь загальної рівноваги…

Рівняння, з яких складається аналітична система, розподіляється на два види: балансові і структурні. Балансові рівняння просто показують, що в кожний період часу для кожного продукту загальний обсяг його виробництва і загальний обсяг його споживання, іншими словами, загальна величина наявної пропозиції і загальна величина попиту повинні бути рівними.

Однак переважна частина вихідної інформації, що використовується для складання плану, знаходиться в структурних рівняннях. Вони описують кількісне співвідношення між витратами і випуском кожної галузі. Економісти називають ці структурні співвідношення виробничими функціями…

Одним з найбільш зручних методів упорядкування маси первісних даних, призначених для використання в структурних рівняннях, є побудова таблиць міжгалузевих потоків товарів і послуг, які називають також таблицями «витрати-випуск». Перші такі таблиці були складені для американської економіки в середині 1930‑х років. До теперішнього часу вони маються в більш ніж в 40 розвинутих країнах.

Таблиці «витрати-випуск» показують потоки товарів і послуг між різними галузями економіки даної країни… Цифри групуються в таблиці схожі на шахову дошку. Кожен рядок показує розподіл продукції, виробленої окремою галуззю, між усіма іншими галузями, а кожний стовпець – витрати продукції усіх інших галузей в даній галузі. Так, наприклад, в стовпці показуємо потоки товарів і послуг, поглинених автомобільною промисловістю, один показник представляє собою кількість сталі від сталеливарної промисловості, інший – кількість електроенергії. Розділивши кожний з цих показників на обсяг річного випуску автомобілів, ми отримаємо набір коефіцієнтів витрат, які представляють все те, що необхідно для випуску одиниці продукції автомобільної промисловості…

Система рівнянь загальної рівноваги, яка використовує структурну інформацію такого роду, дозволяє плановику і прогнозисту визначити, якими повинні бути випуск і витрати в кожній з багатьох галузей даної економіки, для того, щоб забезпечити виробництво продукту заданого обсягу і структури. Його можна розглядати як результат загального економічного прогнозу…

При наявності багатої кількості конкуруючих один з одним технологій в декількох галузях число альтернативних систем рівнянь загальної рівноваги, які плановик повинен вирішити, перед тим як зробити вибір, стає дуже великим. Рішення подібного роду проблем може бути знайдено завдяки розвитку в останні роки лінійного програмування – математичного методу, на основі ЕОМ може бути запрограмована для послідовного рішення великої кількості окремих, але тісно взаємопов'язаних систем лінійних рівнянь.

Вибір між альтернативними варіантами розвитку в межах, які задаються структурними характеристиками даної економіки, по суті визначає розподіл результатів виробничої діяльності нації між теперішнім та майбутнім поколіннями. Сучасні методи економічного аналізу дозволяють зробити цей вибір результатом компетентного і продуманого політичного рішення».

В. Леонтьєв «Економічні есе»

 

5. Другий класичний стан в розвитку економічної думки

 

Остання третина ХІХ ст. ознаменувалася настанням другої класичної ситуації в економічній теорії. На той час з розвитком ринкового господарства і продуктивних сил перед економістами постали питання, на які традиційна класична доктрина не могла дати вичерпної відповіді, Особливої актуальності набуло питання індивідуальної поведінки суб’єктів господарювання, тобто проблеми мікроекономіки, і економічний аналіз почав розвиватися саме в цьому напрямі. І хоча один з фундаторів неокласичної теорії А. Маршалл вважав, що неокласична теорія є лише деталізованою чи осучасненою версією класичної доктрини, все ж таки період мікроекономічного розвитку виявився дуже плідним з погляду відкриття нових методів дослідження.

Неокласична доктрина успадкувала від своїх попередників-ортодоксів такі принципово важливі постулати механізму функціонування ринкового господарства, як саморегульованність економіки, ефективність цінової інформації, тотожність умов заощадження та інвестування.

Проте наприкінці ХІХст. Цей перелік було доповнено ще двома, яких не знала класична теорія: абсолютна гнучкість цін та швидка їх реакція на порушення рівноваги і розподіл доходів відповідно до граничної продуктивності факторів виробництва (земля, праця, капітал).

Однак найголовнішим було те, що на зміну глобальним проблемам економічного зростання, розподілу національного багатства між класами, що були центральними в роботах класиків, друга класична ситуація принесла дослідження ціноутворення товарів на окремих ринках та найважливіших чинників, що впливають на нього (закономірностей формування споживчого попиту; варіювання пропозиції з точки зору поведінки окремих фірм у різних ринкових умовах; співвідношення попиту та пропозиції залежно від різних форм ринків; функціонування ринків факторів виробництва і механізму розподілу ресурсів та доходів).

Отже, вже в середині ХІХст. були розроблені мікроекономічні засоби формування ціни, відповідно до яких процес урівноваження цін і кількостей продукції розглядався як результат ринкового обміну.

Ще одна теоретична засада неокласичного аналізу – маржиналізм – сформувалася в останній третині ХІХст. Його поява знаменувала поворот економічної теорії в бік потреб і корисності як основного фактора цінності, в бік граничного аналізу. Існувало кілька гілок маржиналізму. Їх об’єднував не тільки граничний аналіз, а й ряд методологічних постулатів: не прийнятність ідей молодої історичної школи про відсутність загальних економічних законів; прагнення до ідеологічної нейтральності аналізу; примат обміну над виробництвом; трактування економічних суб’єктів як однорідних так і рівноправних.

Маржиналісти дійшли висновку, що предметом їх дослідження має бути проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів, позаісторична за своєю суттю. Вони вперше поставили на наукову основу інтуїтивне уявлення, згідно з яким цінність блага має бути прив’язана до корисного ефекту.

Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що для побудови стрункої та логічної теорії цінності корисність може слугувати не менш плідним відправним пунктом, ніж праця. Про те теорія граничної корисності виявилася самою недостатньою та однобічною, як і витратна теорія вартості, до якої зводили трудову теорію вартості. Для вирішення проблеми цінності необхідно було поєднати корисність із суспільними витратами, створити загальну теорію зіставлення результатів та витрат.

Лише після того, як це було зроблено фундаторами сучасного неокласичного аналізу А. Маршаллом і Л. Вальрасом, нова теорія здобула практично загальне визнання.

 

Тема 9. Кейнсіанство і його особливості в різних країнах

 

План:

 

1. Історичні умови виникнення кейнсіанства;

2. Теоретична система Дж.М. Кейнса:

Головні ідеї;

«Основний психологічний закон»;

Теорія мультиплікатора;

Функція ліквідності.

3. Американський варіант кейнсіанства – А. Хансен;

4. Кейнсіанство у Франції – В. Перру;

5. Кейнсіанство у Швеції – Г. Мюрдаль;

6. Неокейнсіанські теорії економічного зростання:

Теорія економічної динаміки Р.Ф. Харрода;

Теорія економічного зростання Є. Домара;

7. Посткейнсіанство:

Концепція Дж.В. Робінсон;

Теорія П. Сраффа;

Економічні погляди Н. Калдора;

 

1. Історичні умови виникнення кейнсіанства

 

Кейнсіанство – економічне вчення про необхідність і значущість державного регулювання економіки за допомогою широкого використання державою фіскальної, грошово-кредитної політики і інших активних заходів дії на ринковий механізм.

В ХХ ст. західна економічна теорія ринкового розвитку виступала з неокласичним напрямом, який продовжував визначати специфіку другого класичного стану. Але з часом ситуація кардинально змінилася під впливом трьох визначальних тенденцій розвитку.

По-перше, у зв'язку з перемогою Жовтневої революції 1917 р. в Росії, а після другої світової війни подібних революцій у ряді країн Східної Європи, в Китаї і інших країнах Азії і на Кубі марксизм тоталітарного напряму став єдиною безальтернативною течією в країнах командно-адміністративної системи. Практика першого періоду існування таких систем показала ефективність активного втручання держави в економічні процеси.

По-друге, вже в 30-і роки небувалу раніше гостроту набули кризові процеси в економіці і економічній ринковій теорії Заходу. Існувала потреба в новій ринковій теорії, яка б переконливо пояснила існування таких явищ, як масове безробіття, тривалий спад виробництва, існування невикористаних виробничих потужностей і т. д., і вказала можливі шляхи виходу з кризового стану без знищення ринкових основ господарювання.

По-третє, певні нові теоретико-методологічні підходи до аналізу ринкового господарства заклав – інституціоналізм. Ці підходи полягали в розгляді впливу «інституцій», під якими розуміється яке-небудь стійке об'єднання людей для досягнення певної мети (сім'я, партія, профспілки, держава і т. д.), на суспільство, у тому числі і на економіку. При цьому державна влада розглядалася як прояв скоординованої діяльності різних прошарків і груп суспільства. Погляди інституціоналістів послужили критичному розхитуванню ортодоксії другої класичної ситуації і заклали певні можливості нового підходу до аналізу ринкової економіки на новому етапі її розвитку.

Світова економічна криза 1929–1933 рр. обрушилася з колосальною силою як на розвинені, так і нерозвинені в промисловому відношенні країни. Тому саме в 1929–1933 рр. закінчився період «прихованого» розвитку економіки, то був час кінця цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, проблиску нової цивілізованої системи. Іншими словами, 1930 р. поклав межу тому типу зростання який був характерний для ХІХ ст. і марно намагався поєднувати старі, традиційні прийоми використання простору і матерії з інноваційними механізмами.

Якщо «сила» неокласичної теорії кінця ХІХ – початку ХХ ст. розповсюджувалася головним чином на мікроекономічний аналіз, то в умовах нетипової, можна сказати, кризи, що супроводжувалася загальним безробіттям, став необхідний і інший – макроекономічний аналіз.

Істотна потреба в новій ринковій теорії була задоволена виходом в світ роботи Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936). Після цього більшість молодих економістів стали її послідовниками.

Отже, світова економічна криза 1929–1933 рр. зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втрачають своєї актуальності і в наші дні, бо основний їх зміст – це державне регулювання економіки в ринковому господарстві.

 

2. Теоретична система Дж.М. Кейнса

Головні ідеї.

Дж.М. Кейнс (1883–1946). Головна його робота «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.) Ідеї:

1. Насамперед, Кейнс відкинув класичне уявлення про три окремі ринки – праці, товарів, грошей. Він взяв за основу наявність одного ринку, де все взаємопов’язане.

2. Звідси, другий важливий крок Кейнса: від мікроекономіки до макроекономіки. Якщо ринок один, то починати його вивчення як цілісної системи треба із самих загальних залежностей.

3. Далі Кейнс звернув увагу на ту обставину, що збереження робляться однією групою населення, а інвестиції – іншими людьми. Це знали і неокласики, для них збереження і інвестиції були рівні ототожненню (що зберігається, те і інвестується). Кейнс зазначив, що це рівняння виконується не завжди і необов’язково. Розглянувши випадки розбіжності, він зробив з них далеко крокуючі висновки про порушення ринкової рівноваги.

4. Потім Кейнс відкинув постулат класичної теорії (який, до речі, був прийнятий неокласиками) про те, що попит і пропозиція на ринку праці регулюються ставкою реальної зарплати. Він висунув тезу про те, що грошова (номінальна) заробітна плата приймає участь в регулюванні ринку праці. Під впливом профспілок і інших соціальних факторів грошова зарплата зовсім не може знижуватися.

Але що ж тоді відбувається? припустимо, виникло зниження попиту на споживчі товари. По класичній моделі внаслідок цього знизяться ринкові ціни і зарплата зменшиться пропорційно зниженню цін. По Кейнсу зарплата не знижується, а скорочується рівень виробництва. Обсяг виробляємого продукту стає меншим, з’являється збиткова зайнятість. Частину робітників звільняють і виникає безробіття. Але що треба відмітити, саме за рахунок виштовхування в ряди безробіття деякої частини робочої сили в системі встановлюється рівновага. В теорії Кейнса видається можливою загальна рівновага при неповній зайнятості.

Відразу треба зауважити, що в Кейнса (як і у його попередників) мова йде теж про статичну рівновагу, тобто про короткі періоди, а не про довготривалі тенденції.

Тепер закінчимо загальний опис і перейдемо до розгляду теоретичних моделей. Для цього нам треба добре зрозуміти головні (ключові) поняття Кейнса – гранична схильність до споживання, мультиплікатор, перевага ліквідності.

«Основний психологічний закон».

В неокласичній моделі збереження визначаються як функція від норми відсотка, а споживання – як різниця між доходом і збереженням. Згідно цієї моделі інвестиції і збереження можуть урівноважитися тільки встановленням визначеної (рівноважної) норми відсотка. Якщо ми задамо питання, що було б, якщо при даній ставці відсотка інвестиції раптово знизилися (наприклад, Рада прийняла постанову, яка збільшує ступінь політичної нестабільності і бізнесмени вирішують придержати вкладення капіталу)?

Для відповіді введемо такі величини:

С – попит на товари (споживання)

С= У – S, де У – дохід, S – збереження

Q – пропозиція товарів на ринку

Q = У – І, де І – інвестиції.

Оскільки І стало меншим, ніж S, виникає не рівноважна ситуація: Q>C – товарна пропозиція перевищує попит. Що далі? Неокласична модель відповідає: ціни знижуються, звідси знижується заробітна плата, але збереження не зменшуються (тому що залежать тільки від норми відсотка). Таким чином, попит не може зрости, щоб врівноважити пропозицію. Тому повинен зменшитися випуск продукту. Значить, ділова активність знижується, зарплата знижується, а збереження все це не стосується? Дуже дивно. Чи не буде вірніше припустити, що зниження рівня життя повинно якось відбитися і на збереженнях? Але це означає, що необхідно представити функцію збереження не так, як вона представлена в неокласичній моделі. При новому уявленні споживання виходе на перший план, а зберігається те, що залишається від доходу за відрахуванням споживання:

S = У – С

 

В цьому випадку треба з’ясувати, від чого і в якій мірі залежить споживання. Іншими словами, що таке функція споживання. Приблизно такими були розмірковування Кейнса.

Дуже ретельно Кейнс обговорює причини, які мотивують схильність до споживання. Він розділяє їх на дві категорії.

Об’єктивні:

1.зміна купівельної сили одиниці зарплати;

2.зміна співвідношення доходу (виручки) і чистого доходу;

3.непередбачені зміни в цінності майна, яке приносить дохід (тобто капіталу); і т. д.

Суб’єктивні:

1 бажання мати резерв на випадок непередбачених обставин;

3. бажання забезпечити собі дохід від відсотків;

4. насолода від відчуття незалежності і т. д. до самої природної скупості.

В результаті Кейнс проголошує:»… головний психологічний закон, в існуванні якого ми можемо бути впевнені не тільки з апріорних розмірковувань, виходячи з нашого знання людської природи, але і на основі детального вивчення минулого досвіду, складається у тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій зростає дохід «.

Все сказане математично записується так: С = в ΔУ, якщо S = У – С, тоді Δ S = (1‑в)Δ У при цьому 0<в<1. Звідси взялася величина граничної схильності до споживання: dС/ dУ = в.

Якщо б споживався увесь дохід (С=У), то функція споживання уявляла б собою бісектрису кута, створює мого координатними осями (рис.).

Лише точка А показує нам нульове збереження. Правіше точки А, при У_{0 ,} споживання дорівнюється ординаті У₀ в, а відрізок ав показує розмір збереження. Лівіше точки А споживання перевищує дохід (за рахунок боргів, минулих запасів).

Коефіцієнт граничної схильності до збереження:

1 – в = dS / dУ

По визначенню обох «граничних схильностей» отримаємо:

(dS/ dУ) + (dС/ dУ) = 1

або якщо перейти від диференціальних прирощень до кінцевих:

(Δ S+ΔС) / ΔУ = 1.

Теорія мультиплікатора.

Пригадаємо, що У = С+S. Умова рівноваги залишається попередньою: S = І. Якщо інвестиції І постійні (не залежать від рівня виробництва), тобто І=І₀, то S=І₀, а дохід: У = С(У) + І₀.

Тепер з’ясуємо, що буде, якщо інвестиції отримують приріст ΔІ₀? Насамперед, це означає збільшення попиту на товарному ринку на величину ΔІ₀ (бо для інвестицій потрібні товари). Очевидно, що таке порушення рівноваги повинно привести до розширення виробництва. Наскільки ж воно збільшиться?

ΔУ₀ =ΔС (У₀) + ΔІ₀

І₀ = b ΔУ₀ +ΔІ₀

У₀ = 1 / (1‑b) * ΔІ₀ = u* І₀

u =1/ (1‑b) – мультиплікатор доходу.

По визначенню u >1, так як 0<b<1. Тобто якщо І=1, то У>1. Інакше говорячи, одиничний приріст інвестицій викликає приріст виробництва на більшу величину.

На перший погляд може здатися, що ми говоримо про елементарні речі: вклали капітал в машини і отримали віддачу ΔУ₀ >1. Але це невірно. Про віддачу капіталовкладень можливо було б говорити якщо: по-перше, ми б отримали ΔУ₀ через виробничу функцію, але в нас не технологічний коефіцієнт, а «схильність до споживання»; по-друге, про віддачу капіталовкладень через виробничий процес можливо говорити тільки в довготривалому плані, а модель Кейнса короткочасна.

Якщо ефект мультиплікатора – це зовсім інше, ніж виробничий ефект інвестицій, то на що ж він вказує, що означає?

1. Зазначимо, що мультиплікатор діє в обох напрямках. Тобто якщо інвестиції отримують від’ємний приріст, то національний дохід знизиться при заданій схильності до споживання.

2. Інвестиції визначаються незалежно від збережень приватних осіб і родин. Обсяг збережень повинен пристосовуватися до обсягу інвестицій, а не навпаки. З цього виходить, що ріст виробництва продукту У має верхню межу, яка задається поведінкою функції інвестицій. (Дійсно, по мірі росту У маса збережень буде зростати (так як b<1), і вона може досягнути такої величини, що її не зможуть поглинути потреби інвестування. Пропозиція перебільшує попит.)

3. Виходить, що інвестиції є найважливішим показником, який багато чого визначає у економічній системі. І тут виникає дещо тривожне. Може статися, що межа виробництва, яку задає функція інвестиції, може оказатися нижче, ніж межа виробництва, яку задає повна зайнятість. На цьому базується вчення Кейнса про безробіття.

В стані повної зайнятості мультиплікатор зовсім не діє, оскільки відсутність вільної робочої сили ставить межу росту виробництва. І якщо при цьому виникає додатковий інвестиційний попит, то в системі виникає джерело інфляції.

Приклад дії мультиплікатора: я наймаю робітників, щоб вони зробили огорожу на моїй дачі і плачу їм 1000 гр. од., куди входить і ціна дощок. При своїй схильності до споживання 0,6 вони витратять 600 гр. од. Господар магазину отримав доход в 600 гр. од., якщо його схильність до споживання теж 0,6 він витратить 0,6 *600= 360 гр. од. і т. д.

1000+600+360+216+129,6+… – приріст інвестицій на 1000 гр. од. дає в народному господарстві країни приріст національного доходу на величину:

У₀ = ΔІ₀ * 1/(1‑в) = 1000* 1/ (1–0,6 ) = 2,5 * 1000 = 2500 гр. од.

Функція ліквідності.

Бажання мати при собі грошову готівку Кейнс називає перевагою ліквідності. Існують різні мотиви для того, щоб людям необхідно було мати при собі грошову готівку:

1. Трансакційний мотив або операційний (потреба в готівки для здійснення купівлі. Оскільки між продажем свого товару і купівлею чужого має місце розрив у часі, а наймачам потрібно платити зарплату і т. д.). Загальна сума операційного попиту на гроші виражається рівнянням:

М = k p Y, де

М – попит на готівку

Y – обсяг всіх операцій (річний дохід)

P – рівень цін

k – доля готівки від суми всіх угод (величина зворотна швидкості обертання готівкових грошей).

2. Але це неокласичне уявлення не задовольняє Кейнса. Він говорить, що існують ще мотиви для бажання тримати готівку при собі. Головним серед них, який суттєво змінює попит на гроші, є спекулятивний мотив. Люди вичікують, коли понизиться курс цінних паперів, щоб потім придбати їх. На цей випадок вони тримають при собі найбільш ліквідний засіб – готівкові гроші.

Курс цінних паперів високий тоді, коли ставка відсотка низька. Як тільки остання збільшиться, курс облігацій зменшиться. Таким чином, спекулятивна функція ліквідності, L, залежить від норми відсотка і. Чим нижче і, тим вище попит на готівкові гроші і навпаки.

Тому Кейнс до першого рівняння додає спекулятивну функцію. Отримуємо:

М = k p Y+ L(і)

Існує така ставка відсотка і* (рис. 1.4.1.), нижче якої нікому не цікаво вкладати готівку в цінні папери. Це називається паскою ліквідності. Чому так? Тому, що поки ставка відсотка не підніметься вище і*, готівка продовжує нагромаджуватися (накопичуватися) в очікуванні підвищення відсотку.

 

3. Американський варіант кейнсіанства – А. Хансен (дивись тему 10);

 

4. Кейнсіанство у Франції – В. Перру.

 

Одна з основних робіт Ф. Перру – «Економіка 20 століття» (1961). У цій книзі викладені головні ідеї французького ученого. Загальна економічна теорія Перру розпадається на три частини.

Перша – теорія «домінуючої економіки» – покликана дати новий опис сучасного капіталістичного господарства. Колишні теорії Перру вважає незадовільними.

Друга частина його теорії називається «теорія гармонізованого зростання». Вона повинна вказати шляхи і методи вдосконалення капіталістичного господарства за допомогою державного регулювання.

Третя частина – теорія «загальної економіки» – малює суспільство майбутнього, в якому виробництво здійснюється для кожної людини, відсутні потреба і насильство.

Економічний мир Ф. Перру ґрунтується на нерівності як основоположному принципі господарського життя. Він вважає, що в соціально-економічній системі сучасного капіталістичного суспільства не немає ніяких внутрішніх спонук, які штовхали б цю систему до встановлення рівності. Нерівність витікає з відмінностей в розмірах виробництва і капіталу, з різного ступеня інформованості партнерів, з приналежності до різних областей господарства.

Головний результат нерівності – існування домінуючих і підлеглих економічних одиниць. Відносини між ними будуються інакше, ніж при простому товарному виробництві. У мережу відносин вплітається примушення як специфічне «економічне благо», що дає його власнику економічні переваги. Домінуючі одиниці примушують інших погоджуватися на пропоновані в односторонньому порядку умови операцій або співпраці.

Нерівність господарюючих одиниць має своїм слідством деформацію економічного простору. Один з найцікавіших видів деформації, описаних Перу, – поляризація простору навколо провідної галузі («полюса зростання»). Підприємства, що входять в поляризовані простори, встановлюють нерівноправні відносини до його полюсів, випробовують на собі його захоплюючу або гальмуючу дію.

«Галузі – мотори» (швидкорослі галузі, такі, як хімічна, машинобудування, нафтопереробка, а також новітні галузі: електроніка, атомна енергетика), як домінуючі одиниці, володіють могутнім «ефектом ваблення», підвищуючи масштаби і темпи економічної експан