Порядок реалізації конституційно-правових норм.

Порядок реалізації конституційно-правових норм.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з’єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури – такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.

Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб’єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов’язки суб’єктів. Їх завдання в іншому: вони є зв’язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції тощо.

Поняття і види конституційно-правових відносин.

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак, які відрізняють їх від відносин інших галузей права.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

1. Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни.

2. Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв’язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади.

3. Їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав’язування своєї волі.

4. Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин.

5. Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої.

Класифікація конституційно-правових відносин має і теоретичне, і практичне значення.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових відносин за їх суб’єктами. І це не випадково, оскільки суб’єкт – головна фігура в правовідносинах. Коло суб’єктів конституційного права визначається і закріплюється нормами цієї галузі. Розрізняють суб’єкти права і суб’єкти правовідносин.

Суб’єкт конституційного права – це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або деєздатність.

Суб’єкт конституційно-правових відносин – це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даних відносинах.

Підзаконні нормативно-правові акти як джерела конституційного права України.

Підзаконний нормативний акт - різновид правових актів, видаваних відповідно до закону, на основі закону, у виконання закону, для конкретизації законодавчих приписань, їхнього тлумачення, чи встановлення первинних норм.

Види підзаконних актів:

по суб'єктах видання і сфері поширення:

1.Загальні нормативно-правові акти загальної компетенції, дія яких поширюється на всіх осіб у межах території країни (розпорядження центральних органів виконавчої влади, нормативні укази президента і постанови уряду).

2.Місцеві підзаконні акти - нормативно-правові акти представницьких і виконавчих органів влади на місцях.(обов'язкові для всіх осіб, але в територіально-відокремлених рамках, у межах даної території - регіону, області, міста, району).

3.Відомчі нормативно-правові акти (інструкції, накази) міністерств і відомств.(поширюються на осіб, що знаходяться в системі управлінського, службового і дисциплінарного підпорядкування тільки даного відомства).

Внутріорганізаційні підзаконні акти (локальні), (статути, положення, правила внутрішнього розпорядку) які видаються різними організаціями для рекламентациї внутрішніх питань і поширюються тільки на членів організації.

20.Суть конституціоналізму. Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва. Він ставить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет.Таким чином, конституціоналізм поняття значно ширше ніж сама конституція. Важливою складовою конституціоналізму є теорія, у відповідності з якою провадиться конституційне будівництво, формуються найважливійші суспільні та державні інститути. Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні ідеї, які виступають фактором суспільного прогресу.Конституціоналізм, є так би мовити ьбарометром прогресу і розвитку всього суспільства. Конституціоналізм є складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації.Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість. Конституція, це таке явище, яке постійно розвивається і вдосконалюється. Тому її суть(конституції) не можна розглядати як щось застигле та незмінне.

21.Суть фактичної і юридичної Конституції. Конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична – це реально існуючий суспільний устрій(конституційний лад), основу якого складають ті об»єктівні відносини які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства які взаємозв»язані між собою.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних, відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своєюридичне закріплення чи ні.Фактична і юридична конституції – цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції. Напередодні прийняття нової Контситуції України (1991-1996рр) фактична конституція значно випережала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Державні символи України.

Державними символами України, за Конституцією (ст. 20), е Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Заопрізького. Головним елементом великого Державного Герба е Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб).

Державний Гімн України являє собою національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

Статус ЦВК

Для підготовки і проведення голосування та підрахунку голосів виборців територія кожного одномандатного округу поділяється на виборчі дільниці. Систему виборчих комісій утворюють: 1) ЦВК – Центральна виборча комісія; 2) окружні виборчі комісії; 3) дільнічі виборчі комісії. Повноваження ЦВК поширюються на всю територію України. Статус ЦВК визначається Конституцієй України, ЗУ “Про Центральну виборчу комісію”. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом, який відповідно до Конституції України забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України,народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів. Комісія здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів. Комісія є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням. Комісія є незалежним державним органом, який здійснює свої повноваження самостійно, незалежно від інших державних органів та органів місцевого самоврядування.Верховна Рада України призначає на посаду та припиняє повноваження членів Комісії за поданням Президента України. До складу Комісії входять 15 членів Комісії. Членом Комісії може бути громадянин України, який на день призначення досяг двадцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні не менше п'яти останніх років та володіє державною мовою.Центральна виборча комісія: 1) організовує підготовку і проведення виборів Президента України; 2) забезпечує в межах, визначених законами України, реалізацію і захист конституційних виборчих прав громадян України при проведенні виборів Президента України;3) здійснює контроль за додержанням конституційних норм виборчого права та виконанням Закону України "Про вибори Президента України" і забезпечує однакове їх застосування на всій території України у межах своєї компетенції;4) утворює виборчі округи по виборах Президента України;5) публікує інформацію про строки проведення виборчої кампанії, список округів та інші матеріали про свою діяльність; 6) спрямовує, координує та контролює діяльність виборчих комісій з виборів Президента України;7) встановлює форми виборчих бюлетенів по виборах Президента України, списків виборців, протоколів засідань виборчих комісій, інших виборчих документів, зразки виборчих скриньок для голосування, печаток виборчих комісій, визначає порядок зберігання та передачі виборчих документів; 8) реєструє політичні партії та їх виборчі блоки, які виявили намір висунути свого кандидата у Президенти України; 9) проводить реєстрацію кандидатів у Президенти України, 10) встановлює результати виборів Президента України, публікує в пресі та оголошує в інших засобах масової інформації повідомлення про результати виборів Президента України;Аналогічні повноваження у ЦВК і при виборах народних депутатів України та Всеукраїнському референдумі.

Виборчий процес в Україні.

Виборчий процес – це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють кілька стадій (етапів) виборчого процесу. Перша стадія – проголошення або призначення виборів. Новою Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів – проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду.

Друга стадія – затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними.

Виборчі дільниці – це виборчі одиниці, що об’єднують виборців за загальним місцем голосування.

Третя стадія – утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють: 1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; 2) окружні – комісії, що діють у виборчих округах; 3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Четверта стадія виборів – це складання списків виборців.

Встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.

Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є стадія висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:

самовисунення;

висування групами виборців;

висування політичними партіями та іншими громадськими об’єднаннями.

Шоста стадія виборчого процесу передбачає проведення передвиборчої агітації.

Найголовніша, сьома стадія виборчого процесу – стадія голосування, саме з нею пов’язаний кульмінаційний акт волевиявлення.

За Законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасована процедура дострокового голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

Восьма стадія виборів включає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.

Поняття права притулку.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію, відповідає вимогам Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї. Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування і вибору місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування. права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

Статус біженця в Україні.

Під терміном "біженець" розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Особа, яка набула статусу біженця, має право на:

вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців;

працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців;

охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України;

одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання;

навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців;

користування надбаннями культури;

свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів;

недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень;

судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав;

вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).Стаття 13. Обов'язки біженця

Біженець зобов'язаний:

дотримувати Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування;

виконувати законні вимоги державних органів і посадових осіб.

75. Поняття, ознаки і система органів Української держави.

Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

1. Орган законодавчої влади.

2. Глава держави.

3. Органи виконавчої влади.

4. Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Органи виконавчої влади, за Конституцією, становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади і місцеві державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124).

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

Поряд з цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Загальними засадами організації (будівництва) органів державної влади є:

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємодія органів державної влади;

- демократичний порядок формування органів державної влади (виборність, призначення за згодою інших органів тощо);

- системність і структурованість;

- конституційність, законність в організації й діяльності;

- постійний характер діяльності і детермінованість повноважень органів державної влади;

- врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної і світової конституційної думки й практики державного будівництва;

- гарантування діяльності органів державної влади.

76. Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади Української держави. Єдиним органом законодавчої владі Укр. є парламент-ВРУ. Конституційний склад ВРУ є 450 народних деп. які обир на основі загального, рівного прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на 4 роки. ВРУ працює сесійно. Вона є повноважною ха умовою обрання не менш як двох третін від її конст складу. ВРУ збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30 день після офіційного оголошення результатів виборів. Чергові сесії ВРУ починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії ВРУ із зазначенням порядку денного слик головою ВРУ на вимогу не менш як третини народних деп. або на вимогу Президента Укр. Засідання ВРУ проводяться відкрито або за рішенням більшості від конст складу деп. засідання проводяться закрито.

Діяльність депутата.

Одним з обов’язків нар Деп. є присутність та участь у засіданнях ВРУ. Пленарні засідання ВРУ, комітетів, комісій, є ефективними, якщо депутати не тільки присутні на них, але й беруть участь у роботі, а саме: подають пропозицію щодо порядку денного, процедур обговорення питань, виступають у обговоренні питань, проектів актів ВР, її органів, голосують тощо. Депутат, як член ВР користується ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на пленарних засіданнях ВР та її органів до складу яких він входить. Деп. має право брати участь у роботі комітетів, комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу. Нар деп. має право законодавчої ініціативи у ВР. Це право право він може реалізувати у формі внесення: 1) проекту нового закону, проекту закону про зміну чи доповнення закону або про його скасування; 2) обґрунтованої пропозиції про необхідність прийняття нового закону; 3) пропозицій та поправок до законодавчої ініціативи, що розглядається ВР. Активність деп. на пленарних засіданнях забезпечується наданим йому правом: брати участь у дебвтах; ставити питання доповідачам, головуючому на засіданні; давати довідки, виступати с пропозиціями що до порядку і з мотивів голосування; проголошувати, за попередньою згодою головуючого, тексти звернень заяв, резолюцій, петицій громадян чи їх об’єднань, якщо вони мають суспільне значення.

Порядок реалізації конституційно-правових норм.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з’єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури – такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.

Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб’єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов’язки суб’єктів. Їх завдання в іншому: вони є зв’язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції тощо.