Рондо. Різновиди сонатної форми



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Рондо. Різновиди сонатної форми



Рондо. Різновиди сонатної форми

Тема 5. Рондо. Сонатна форма. Рондо-соната.

Основний принцип рондо та його історичні різновиди: старовинне рондо, класичне, рондо Х1Х та ХХ століть. Кількість, співвідношення, обсяг частин. Тональний план. Контраст рефрену і епізодів. Додаткові розділи. Рондальні форми. Застосування рондо в різних жанрах.

Основний конструктивний принцип сонатної форми. Специфіка образної драматургії і побудови. Значення тонального розвитку. Еволюція образних контрастів. Різновиди сонатної форми: без розробки, з епізодом, сонатна форма у вокальній музиці та інструментальному концерті.

Різновиди сонатної форми. Мішані та вільні форми. Поєднання рондального та сонатного принципів у рондо-сонаті. Сфера застосування сонатної форми.

Лекція № 8 РОНДО

Мета:дати характеристику загальним закономірностям форми і історичному періоду від зародження рондо до його розквіту в творчості віденських класиків, подальшому розвитку в західноєвропейській музиці і російській музичній класиці.

План:

1. Походження рондо. Характер змісту.

2. Старовинне рондо.

3. Рондо зрілого класицизму.

4. Розвиток форми рондо в XIX ст.

5. Рондоподібні форми

1. Це така форма, в основі якої лежить чергування незмінної теми з різними епізодами.

Форма, яка основана на чергуванні неодноразово повторюваної головної теми з різними епізодами, називається рондо.

Формою рондо називається така форма, в основі якої лежить чергування неодноразово повертаючої головної теми з різними епізодами.

Загальна схема:

А В А С А D A і т. д. + кода.

Форма складається з кількох проведень головної теми – рефрену, між якими вводяться інші, різного ступеня контрастності частини – епізоди.

Найбільш суттєвим у рондо є поєднання чергування ідентичних за тематичним змістом розділів з розділами, які основані на викладенні нового матеріалу чи розвитку теми рефрену (епізоди, розробка).

Рондо в перекладі з французької означає коло, круг, хоровод. Термін походить від хороводної пісні з приспівом. Її будова така: слова заспіву змінюються у кожному куплеті, а приспів залишається незмінним. В інструментальній музиці замість зміни тексту у заспіві змінюється музика, приспів залишається без змін і виноситься на перше місце. Таким чином, твір починається з приспіву. Повторювальна тема (приспів) називається головною партією або рефреном; частини, що розміщені між рефренами називаються епізодами.

Головна партія або рефрен проводиться, як правило, в одній тональності, яка визначає тональність усього твору. Багаторазове повторення однієї теми утверджує її як пануючу, домінуючу думку, характер, настрій. Вона формується одразу з першого проведення, а епізоди надають їй більшої виразності.

Кількість частин може бути різною, але не менше п’яти. Повторювання рефрену забезпечує єдність форми, а введення нових епізодів підтримує інтерес до нового і запобігає монотонії. Структура головної теми рондо і епізодів може бути різною – період, проста 2 ч. ф., проста 3 ч. ф.; в епізодах, крім того, побудова або ряд побудов, які не є періодами.

В рондо можливі і зв’язки між темою і епізодами, а також кода (вступ рідко). Головна тема при поверненні може варіюватися або проводитися неповністю (наприклад, один період з 2 ч. ф.).

Форма рондо глибоко укорінена в народній музиці – хороводних піснях і танцях. В куплетній хороводній пісні або танці зі співом музика при повторенні не змінюється, але в заспіві з’являються кожен раз нові слова (заспів називається куплетом). Якщо приспів позначити буквою А, то тексти куплетів будуть В, С, D… . у процесі розвитку хороводної пісні, музика куплетів стала варіюватися і поступово виникла форма, в якій частини, що співвідносяться з куплетами, стали вирізнятися музично. Це і призвело до виникнення форми рондо.

Сама назва «Рондо» говорить про те, що вона походить від старовинних танців, хороводних пісень. Так називався і старовинний хороводний танець. Не тільки вся форма, але й головна тема, приспів («Рефрен» у творчості французьких композиторів) називалися Рондо, як частина, що замикає коло.

Відмінність типового рондо від куплетної пісні в тому, що воно починається з повторюваної частини А, тобто з приспіву, а пісня – навпаки.

Рондо – це не тільки музична форма, але й музичний жанр і назва твору. Характер музики переважно святковий, життєрадісний, жвавий з народнопісенною або танцювальною основою; є рондо жартівливе і гумористичне.

Рондо зустрічається як самостійний твір, так і частина циклічних форм, частіше в фіналах.

2. Головні історично-стилістичні типи рондо:

Старовинне куплетне рондо

У композиторів XVII – першої половини XVIII століття форма рондо використовувалася в музиці пісенно-танцювального характеру: чакона, гавоти, менуети, жиги. Особливо великого поширення форма рондо набула у творчості французьких клавесиністів епохи бароко Ф. Куперена, Л. Дакена, Ж. Ф. Рамо та інших. Вони часто зверталися до жанру інструментальної програмної мініатюри, написаної у формі рондо. Творчості даних композиторів притаманне прагнення передавати різні явища дійсності за допомогою пісенно-танцювального тематизму.

Найбільш суттєвим фактором об’єднання форми у старовинному рондо є функціональна неоднорідність як самих епізодів (якщо їх співставити між собою), так і співвідношень їх з рефреном. Особливо це помітно у багато тематичних рондо, коли рефрен відрізняється від більшості епізодів тільки своєю структурою і функціональним статусом. Співставлення «нерухомого», незмінюючого рефрену з рухливими, змінюючими епізодами – усвідомлена художня задача.

Ранні форми рондо – старовинне рондо – переважно багаточастинні. Головна партія:

v з тематичного боку має пісенно-танцювальний характер;

v з гармонічного – замкнута повною каденцією у головній тональності;

v з структурного – період 8-16 тактів, який складається з двох схожих речень.

Кількість проведень головної партії від трьох до п’яти-шести разів. Репризи повторюють головну партію в початковому або злегка варіантному вигляді.

Старовинне рондо більш елементарного типу, рефрен – період повторної побудови.

Епізоди

З тематичного боку – надають невеликого контрасту, іноді зустрічаються навіть вкраплення елементів головної партії в епізод.

З гармонічного боку – починається відразу в новій тональності стрибком. Часто зустрічається початок епізоду в головній тональності, а потім перехід у підлеглу тональність. Порядок тональностей епізодів довільний, однак близький до головної тональності.

Зі структурного боку – період, але кожний наступний епізод довший за попередній. Таким чином, найдовшим є останній епізод. Зв’язуючі частини старовинному рондо не властиві.

Епізоди не складають сильного контрасту. Це також періоди, інколи побудови розвиваючого типу і можуть бути вдвічі більші за рефрен. Епізоди називалися куплетами, тема – рефреном або «рондо». Характерні риси:

- самі частини невеликі за розміром і за структурою;

- головна тема у формі періоду (зазвичай невеликого і повторної побудови);

- епізоди не складніші за період;

- контраст між темою і епізодами не яскраво виражений;

- нерідко епізоди будуються на мотивах тем і мають серединно-розвиваючий тип, а не тематично самостійні, їх основне призначення – відтіняти головну тему;

- тема головує безроздільно, тому відсутня кода;

- відсутні зв’язуючі частини;

- тема повторюється точно, без варіаційних змін;

- тема починає і завершує форму.

- тональності епізодів – перша ступінь спорідненості, однойменні тональності, останній епізод – головна тональність.

Частіше всього рондо французьких клавесиністів носило програмно-зображальний характер: портретна замальовка, жанрові картини (Л. Дакен. «Кукушка», Ж. Ф. Рамо. «Нежные жалобы», Ф. Куперен «Жнецы», «Сборщицы винограда»).

Класичне рондо

(Й. Гайдн, А. Моцарт, Л. Бетховен, Ф. Шуберт та інші).

Головною рисою музики зрілого класицизму є прагнення до наскрізного розвитку і подолання розрізненості частин форми. Ця риса знайшла своє відображення і в рондо: його частини стають більшими, а кількість їх зменшується. Типовим є пятичастинне рондо А В А С А.

Вводиться глибший контраст між головною партією та епізодами, що зумовлює появу зв’язуючих частин. З’являється кода.

Головна партія – раніше період, тепер проста двочастинна або проста тричастинна форма, при цьому зберігає замкнутість частин. Можливе варіювання реприз.

У рефрени вносяться зміни, які наближують рондо до варіаційної форми.

Епізоди також стають ширшими (період, проста двочастинна чи проста тричастинна форма, іноді побудова серединно-розробкового типу). З двох епізодів (В і С) другмй (С) вносить більший контраст та більш розгорнутий за формою.

Епізоди пропорційно ширші, контраст частин значно більший. Характерні риси:

v кількість частин мінімальна (5), але частини значно крупніші, більший контраст між ними;

v є зв’язуючи частини і кода;

v виражений розвиток в тому, що 2 епізод, як правило, значно більший першого, більш самостійний, контрастує з головною темою;

v цільності форми сприяє тональне співвідношення епізодів (перший – в домінантовій, другий – в субдомінантовій тональності; зустрічаються й інші тональні співвідношення: перший епізод – паралельний мінор, другий – однойменний мінор; перший епізод – в домінантовій тональності, другий – в однойменній або паралельному мінорі);

v головна тема часто варіюється (проста 2 ч., проста 3 ч. або період);

v від теми до першого епізоду часто веде велика зв’язуюча тема;

v часто друге проведення теми може бути неповним, тому, що перше і третє проведення – «каркас», а друге – «прошарок», що нагадує тему;

v другий епізод йде без зв’язки як тріо складної 3 ч. ф., зв’язка до третього проведення теми;

v в коді можуть бути елементи як теми, так і епізодів.

Характер класичного рондо, як правило, жвавий, пісенно-танцювальний. У А. Моцарта рондо іноді зустрічається у повільному темпі (рондо a-moll). Л. Бетховен вніс нове у форму рондо: симфонізував форму, наситив її інтенсивним «наскрізним» розвитком, ввів поняття «хибна реприза» – характерний прийом для жвавих п’єс скерційного типу.

П’ятичастинне рондо ще називають рондо з двома епізодами – це основний вид класичного рондо. Іноді віденські класики використовували рондо з більшою кількістю частин.

У класичному стилі, особливо у А. Моцарта і Л. Бетховена, рондо набуло зовсім нових рис у порівнянні з формами клавесиністів. Воно підвищилося у структурному ранзі – перейшло з розряд складних форм, розділи яких побудовані більш складніше, ніж період. Відцентрові тенденції у формі класичного рондо позначаються на підсиленні контрасту як епізодів з рефреном, так і епізодів між собою. Ця нова якість форми пов’язана з її розширенням форми рефрену і епізодів.

Рондо в музиці віденських класиків займає провідне місце. Після Ф.І. Баха ця форма знову знайшла врівноваженість і стрункість. Частини класичного рондо суворо регламентовані, свобода мінімальна. Таке розуміння форми відповідає загальній для класиків концепції гармонійного і розумно влаштованого світу. Область застосування рондо в цей період – фінали або повільні частини циклів (тобто частини, де важлива стійкість, завершеність і відсутня конфліктність). Рідше зустрічаються окремі п’єси у формі рондо (Л. Бетховен. Рондо «Лють з приводу загубленого гроша»). За кількістю тем виділяють мале рондо (одна або дві теми) і велике рондо (три теми і більше).

Л. ван Бетховен Багатель, ор. 119 (тема - проста двочастинна безрепризная форма); Р. Шуман Новеллетта № 2 D-dur (тема – період).

Л. ван Бетховен. Концерт № 1 для фортепіано з оркестром, II частина.
Л. ван Бетховен. Соната для фортепіано № 3 до мажор, ор. 3, II частина.
В. Моцарт. Концерт для фортепіано з оркестром A-dur (KV 488), II частина.

В. Моцарт фортепіанне рондо a-moll ; Adagio з фортепіанної сонати c-moll.; Рондо D-dur К. 485,

Рондоподібні форми

До них відносяться:

а) трьох-п’ятичастинні форми (А В А В А), однакові середини яких не дають можливості назвати їх рондо;

б) якщо середина (В) при повторному проведенні модулює в іншу тональність, то можна говорити про подвійну тричастинну форму, яка також близька до рондо, але насправді лише рондо подібна (А В А В1 А);

в) якщо рондо починається не з рефрена, а ніби з епізоду (В А С А D А) Л. Бетховен «Екосези». Така форма також належить до рондоподібних.

Ф. Шопен Вальс № 7, до дієз мінор

В А С А В А

період період період період реприза період

А. Моцарт Соната ля мажор, частина третя, Рондо

В А (рефрен) С А (рефрен) В (реприза) кода

пр. 3 чф період пр. 3 чф. період пр. 3 чф.

a moll A Dur a moll A Dur a moll

Рондоподібні форми:

● три-п’ятичастинна форма;

● подвійна тричастинна форма;

● складна тричастинна форма з двома тріо;

● форма, що починається не з рефрену, а з епізоду;

● складна тричастинна форма з додатковим рефреном (А. Моцарт Соната №11, A-dur, ІІ ч.).

Рондо часто застосовується:

● як самостійна форма (А. Моцарт «Рондо», Й. Гайдн «Рондо», М. Глієр «Маленьке рондо»);

● як частина більш великого циклічного твору, головним чином у фінальних частинах (А. Моцарт «Турецьке рондо»);

● у російських композиторів у вокальному жанрі у зв’язку з текстовою структурою (М. Глінка Рондо Фарлафа, О. Даргомижський «Нічний зефір»).

Контрольні питання до теми

1. Рондо – визначення.

2. Схема рондо.

3. Що означає термін «рондо».

4. Виникнення, походження форм и рондо.

5. Назви частин у рондо.

6. Визначення «головна пратія», «рефрен» у рондо?

7. Які частини рондо отримали назву «епізоди»?

8. Старовинне куплетне рондо. Характеристика головної партії (з тематичного, гармонічного і структурного боку).

9. Старовинне куплетне рондо. Характеристика епізодів (з тематичного, гармонічного і структурного боку).

10. Назвати представників композиторів-клавесиністів.

11. Класичне рондо. Характеристика головної партії.

12. Класичне рондо. Характеристика епізодів..

13. Назвати представників віденської класичної школи.

14. Внесок Л. Бетховена у форму рондо.

15. Характерні особливості рондо 19-20 століття щодо головної партії, епізодів, зв’язуючих частин, кількості частин.

16. Рондоподібні форми.

17. Галузь застосування форми рондо.

 

Лекція №9 СОНАТНА ФОРМА

Мета:дати поняття основного конструктивного принципу сонатної форми, специфіки образної драматургії і побудови, значення тонального розвитку.

План:

1. Визначення. Характер контрасту тем.

2. Вступ та кода у сонатній формі.

3. Експозиція.

4. Розробка.

5. Значення репризи.

6. Кода.

7. Різновиди сонатної форми.

1. Сонатною називається форма, яка основана на контрастному протиставленні двох відмінних тематичних сфер, які при першому викладенні контрастують тематично і тонально. Такого динамічного зіставлення тем і безперервного току тонального напруження – від закінчення головної теми в експозиції до її повторення в репризі – не знають інші форми.

Сонатною формою називається така репризна форма, в першій частині якої є послідовний виклад двох тем у різних тональностях (перша в головній, друга – в підлеглій). У репризі ці теми тонально зближуються, причому найтиповішім є проведення обох тем у головній тональності.

Середній розділ може мати різну будову:

● бути розробкою, тобто тонально нестійкою частиною, в якій розвиваються теми експозиції;

● іноді середній розділ є викладом нової епізодичної теми (соната з епізодом);

● іноді середній розділ може бути відсутнім: за експозицією слідує реприза. Така форма називається сонатною формою без розробки.

Сонатна форма – вища з нециклічних інструментальних форм. Вона володіє найбільшими можливостями для відображення складних і різнобічних життєвих процесів, людських характерів, вираження драматичних конфліктів, глобальних ідей тощо.

Сонатна форма відкристалізувалася в музиці держав Європи у XVIII столітті, в період підготовки французької буржуазної революції і була пов’язана з передовим світоглядом.

Передумови для сонатної форми виникли ще у творчості французьких клавесиністів, у їх рондо подібних композиціях. Подальший розвиток відбувся у творчості сучасників Й. С. Баха, особливо у його сина Філіпа-Емануїла. Остаточне вдосконалення і становлення сонатної форми активізувалося у творчості віденських класиків Й. Гайдна, А. Моцарта, Л. Бетховена.

У віденських класиків сонатна форма – ведуча форма інструментальної музики, причому у Л. Бетховена вона досягла розквіту – першої вершини свого історичного розвитку. У ХІХ столітті в творчості М. Глінки, П. Чайковського, О. Бородіна – друга вершина. Сонатна форма зберегла свою вагу і в інструментальній музиці 19-20 століття. Подальший розвиток сонатної форми продовжували композитори М. Мясковський, Б. Лятошинський, С. Прокоф’єв, Л. Ревуцький, Д. Шостакович, І. Стравінський та інші.

Керуючись фундаментальними досягненнями попередніх музичних культур, володіючи діалектичним музичним мисленням, віденські класики викристалізували класичний тип сонатного алегро. Якщо інші форми виникали на народній основі, то сонатна форма потребувала особливих умов і могла виникнути лише на високому рівні розвитку музичного мистецтва.

В сонатній формі пишуться перші частини сонат, симфоній, концертів, тріо, квартетів, увертюри, а також фінали сонат, симфоній, концертів. Не слід змішувати форму першої частини сонати – сонатне Allegro з циклічною сонатною формою.

Головна особливість сонатної форми – діалектика контрасту та єдності двох тем. Основа сонатної форми – протиставлення головної і побічної теми. Хоч дві теми контрастують, однак частіше їх контраст похідний. Перша тема завжди недостатньо завершена і потребує доповнення другого. Єдність тем особливо підкреслюється у репризі, коли вони проводяться в одній головній тональності.

Класичний тип сонатного алегро становить собою побудову, яка має три основні розділи:

v експозицію;

v розробку;

v репризу;

і два допоміжні:

v вступ;

v кода.

Будова експозиції

Експозиція – розділ сонатної форми, в якому міститься виклад основного тематичного матеріалу: головна партія (Г. П.), зв’язуюча партія (зв. п.), побічна партія (П. П.) і заключна партія (З. П.).

Експозиція присвячена викладенню основних тем у різних тональностях. Теми, як правило, контрастні (контраст двох тем). Зміст контрасту різний, але, загалом, перша більш активна, ніж друга. Головна партія (перша тема) – в головній тональності, побічна партія – в побічній тональності.

Головна партія (Г. П.) – ведуча (грає провідну роль) в сонатній формі, носій головного образу – активного, наповненого життєвою енергією і силою, пишеться в головній тональності.

Побічна партія (П. П.), друга тема – частіше більш наспівна, лірична, іноді танцювальна, пишеться у підлеглій тональності.

Головна партія

Контрастна Г.П. – коли є протиставлення двох контрастних елементів: фраз або побудов. Перший більш рішучий, енергійний, другий – м’який, легкий, іноді грайливий.

Однорідні (неконтрастні) Г.П. – пройняті одним почуттям.

Головна партія часто гармонічно замкнена з повною каденцією в головній тональнос­ті /Гайдн, Моцарт/, інколи розімкнена - закінчується половинною каденцією в новій тональності / Моцарт, симфонія соль мінор/. Форма Г.П. може бути різною - період, проста 2-частинна або 3-частинна форма, іноді складна 3-частинна форма (Г.П. «Арагонська хота» М.Глінки).

СПОЛУЧНА ПАРТІЯ - це побудова, яка знаходиться між двома ос­новними темами. Часто будується на матеріалі Г.П. як її розвива­юче продовження, але й може бути основана на новому матеріалі, особливо коли Г.П. має замкнену побудову. Головна особливість С.П. - модуляція в нову тональність /в тональність П.П./. Інколи в С.П. зустрічається тематична підготовка до П.П. у вигляді поступового уведення її окремих інтонацій / Бетховен: Соната №2, Іч./.

ПОБІЧНА ПАРТІЯ контрастує і тематично, і тонально, вона є носієм нового художнього образу, з другої половини ХІХ ст. контрастує і відношенні темпу і метру. Часто масштабно більш розвинена, ніж Г.П. – період (зазвичай розширений), повторений період, проста 2 ч., проста 3 ч. форми.

Коло тональностей П.П. – якщо головна партія мажорна, то побічна може бути написана в тональності домінанти, тональності VI низького ступеня, тональності ІІІ ступеня; якщо Г.П. мінорна, то П.П. – в паралельному мажорі, тональності мінорної домінанти, однойменного мажору або паралельного мажору.

ЗАКЛЮЧНА ПАРТІЯ - останній розділ Експозиції, доповнення до П.П., закріплення в новій тональності. Тематично може бути побудо­вана на будь-якому матеріалі з експозиції, але часто в З.П. тема­тизм зникає в загальних формах руху /гама, арпеджіо/ і в кадансових зворотах. Закінчується експозиція в побічній тональності.

2. Сонатна форма може мати вступ і коду.

ВСТУП. Різний по масштабу, значенню, тематичному матеріалу, може підготовлювати появу головної партії або її елементу, передувати побічній партії, або поєднувати головну і побічну партії разом. Вступ може бути тематично самостійним, а потім брати участь у подальшому розвитку. Закінчується вступ переважно домінантовим предиктом до головної партії. Дуже часто вступ пишеться у повільному темпі, що відтінює і підкреслює значення твору. Такому вступу притаманна тональна, гармонічна нестійкість, схована напруга, яка проривається в головній партії.

Вступ не має самостійної замкненої форми, але є виключення – яскравий приклад вступ до Концерту b-moll П.І.Чайковського (проста 3 ч. форма з кодою). Іноді вступ виступає як інтродукція до всього циклічного твору, як самостійна частина циклу; вступ, тематично не пов'язаний з сонатною формою (Гайдн), як одна з найважливіших тем твору (Бетховен. «Патетична соната»).

Класична сонатна форма складається з трьох розділів. Це ЕКСПОЗИЦІЯ, РОЗРОБКА, РЕПРИЗА - на відміну від СТАРОСОНАТНОЇ фор­ми, яка складалась з двох розділів / Експозиція і Розробково-репризна частина/.

3. ЕКСПОЗИЦІЯ присвячена викладенню основних тем у різних тональностях. Теми, як правило, контрастні, зміст контрасту різний, але, загалом, перша більш активна, ніж друга. ГОЛОВНА ПАРТІЯ /перша тема/ - в головній тональності, ПОБІЧНА ПАРТІЯ - в побічній тона­льності.

Г.П. – ведуча в сонатній формі, носій головного образу – активного, наповненого життєвою енергією і силою, пишеться в головній тональності.

Контрастна Г.П. – коли є протиставлення двох контрастних елементів: фраз або побудов. Перший більш рішучий, енергійний, другий – м’який, легкий, іноді грайливий.

Однорідні (неконтрастні) Г.П. – пройняті одним почуттям.

Головна партія часто гармонічно замкнена з повною каденцією в головній тональнос­ті /Гайдн, Моцарт/, інколи розімкнена - закінчується половинною каденцією в новій тональності / Моцарт, симфонія соль мінор/. Форма Г.П. може бути різною - період, проста 2-частинна або 3-частинна форма, іноді складна 3-частинна форма (Г.П. «Арагонська хота» М.Глінки).

СПОЛУЧНА ПАРТІЯ - це побудова, яка знаходиться між двома ос­новними темами. Часто будується на матеріалі Г.П. як її розвива­юче продовження, але й може бути основана на новому матеріалі, особливо коли Г.П. має замкнену побудову. Головна особливість С.П. - модуляція в нову тональність /в тональність П.П./. Інколи в С.П. зустрічається тематична підготовка до П.П. у вигляді поступового уведення її окремих інтонацій / Бетховен: Соната №2, Іч./.

ПОБІЧНА ПАРТІЯ контрастує і тематично, і тонально, вона є носієм нового художнього образу, з другої половини ХІХ ст. контрастує і відношенні темпу і метру. Часто масштабно більш розвинена, ніж Г.П. – період (зазвичай розширений), повторений період, проста 2 ч., проста 3 ч. форми.

Коло тональностей П.П. – якщо головна партія мажорна, то побічна може бути написана в тональності домінанти, тональності VI низького ступеня, тональності ІІІ ступеня; якщо Г.П. мінорна, то П.П. – в паралельному мажорі, тональності мінорної домінанти, однойменного мажору або паралельного мажору.

ЗАКЛЮЧНА ПАРТІЯ - останній розділ Експозиції, доповнення до П.П., закріплення в новій тональності. Тематично може бути побудо­вана на будь-якому матеріалі з експозиції, але часто в З.П. тема­тизм зникає в загальних формах руху /гама, арпеджіо/ і в кадансових зворотах. Закінчується експозиція в побічній тональності.

4. РОЗРОБКА будується на матеріалі експозиції. Це нестійкий розвиваючий розділ сонатної форми. Тут рідко можна зустріти струк­турно замкнені побудови, частіше це ланцюжок секвенцій, відхилень, модуляцій. Тематичне дріблення. Частіше розробка починається з Г.П, але регламентуючої схеми не існує. Може бути побудована розробка на матеріалі всіх тем експозиції, може використовувати тільки одну з тем. Будова розробки, послідовність в ній тематичного матеріалу, її тональний план відрізняються великою свободою, але є загальні закономірності:

- завершується розробка часто ДОМІНАНТОВИМ ПРЕДИКТОМ , де знаходиться кульмінація всієї розробки;

- найбільш природна субдомінантова сфера тональностей (загальна формула тонального плану сонатної форми Т-D-S-T);

- модуляційний розвиток по квартам і квінтам (є терцеві та секундові співвідношення);

- симетрія – відхід у далекі тональності і повернення;

- зіставлення неспоріднених тональностей.

Крім нових контрапунктів в розробці або невеликого нового продовження чи закінчення будь-якого уривку, вводиться новий тематичний матеріал. В розробці оперних увертюр вводиться одна із тем опери, якої не було в експозиції (акорди оціпеніння з опери «Руслан і Людмила» Глінки). В непрограмних творах – І частинах класичних симфоній і сонат – може з’явитись епізодична тема: іноді мала, іноді розгорнута, вона замінює розробку П.П.

Загальна будова:

- іноді розробка невелика – одна побудова;

- великі діляться на розділи – хвилі наростання і спаду;

- кожна хвиля має свою кульмінацію, тип розвитку, тематичний матеріал;

- в малих розробках три розділи: вступна побудова, центральна частина, предикт перед репризою;

- іноді в другому розділі розробки виникає особливе явище – поява відрізку Г.П. не в головній тональності, як в експозиції – хибна реприза.

5. РЕПРИЗА. Головна ознака Репризи - проведення Г.П. в ГОЛОВНІЙ ТОНАЛЬНОСТІ. Повторюється весь матеріал експозиції в тому ж порядку, але з ТОНАЛЬНИМИ ЗМІНАМИ: Сполучна партія вже не містить модуляції, а закінчується в головній тональності. Побічна партія і Заключна партія повністю транспонуються в головну тональність – це все є ознаками статичної репризи. Іноді в репризі відбуваються значні зміни в Г.П., які є природнім наслідком наростаючого розвитку в розробці – такі репризи називаються динамізованими. Є репризи з пропущеною Г.П., дзеркальні репризи (спочатку П.П, потім Г.П.).

6. КОДА. Якщо значна розробка і нетрадиційна реприза з нестійкими елементами з’являється необхідність додаткового розділу – КОДИ. Кода починається після повної каденції (іноді після половинної).

Розвинені коди введені у форму Моцартом і Бетховеном.

Якщо кода значна, то сонатне Allegro складається не з трьох, а з чотирьох частин.

Будови код:

- вступна побудова;

- центральний розділ (типове відхилення в субдомінантову сферу);

- заключний розділ.

В коді використовується матеріал з експозиції, іноді вступу, або епізодична тема. Може бути самостійний матеріал, що часто пов’язано з програмністю твору. Кода – підведення підсумку розвитку всієї сонати.

7. РІЗНОВИДИ СОНАТНОЇ ФОРМИ.

Вище розглядалась традиційна, найбільш вживана схема. Навіть в такому випадку неможливо знайти дві різні сонатних форми, однако­вих за схемою - кожен твір створюється окремо і його форма визнача­ється змістом цього твору і можливостями тематичного матеріалу.

Найбільш поширені різновиди /з порушенням традиційної схеми/:

1. Сонатна форма з ДЗЕРКАЛЬНОЮ РЕПРИЗОЮ - реприза починається не з Головної партії, а з Побічної партії в головній тональності

/ В.Моцарт - Соната для ф-но № 3 Ре мажор; С.Рахманінов - Кон­церт для ф-но з оркестром № 4/;

2. Сонатна форма БЕЗ РОЗРОБКИ /при нормальній побудові Експози­ції і Репризи/. У цьому випадку форма стає двочастинною. Такий різновид частіше зустрічається в повільних частинах сонатного
циклу / Бетховен - Соната ор.10 № І, Адажіо/.

3. Перша частина КЛАСИЧНОГО КОНЦЕРТУ. Починаючи з В.Моцарта, перші частини Концертів для солюючого інструменту з оркестром мали СОНАТНУ ФОРМУ З ПОДВІЙНОЮ ЕКСПОЗИЦІЕЮ. Перша експозиція - оркес­трова і закінчувалася в головній тональності /це більше нагадує Репризу; також і П.П., якщо є, проводиться в головній тональності/. Друга експозиція - для соліста з оркестром - могла починатись з нової теми. В цілому друга експозиція має традиційну побудову.

4. Сонатна форма з ЕПІЗОДОМ ЗАМІСТЬ РОЗРОБКИ. Середній розділ та­кої форми не містить матеріалу експозиції, будується на новому тематизмі /Л.Бетховен - Соната ор.10 № 3, Іч.; Д.Шостакович - Симфонія № 7, Іч./.

5. Сонатна форма з репризою, що починається в ПОБІЧНІЙ ТОНАЛЬНОСТІ - але з Г.ІІ. - частіше в тональності субдомінанти /Шуберт/.

Ф. Шопен Соната b moll

Л. Бетховен Соната №2

Л. Бетховен Соната №5

А. Моцарт Соната №15

А. Моцарт Соната №9

Ф. Шуберт соната до-мінор

СТАРОСОНАТНАЯ ФОРМА

СТАРОСОНА́ТНАЯ ФО́РМА — музыкальная форма, распространенная на рубеже XVII—XVIII вв. и предшествовавшая появлению сонатной формы. Старосонатная форма была основана на сопоставлении 2-х тем, обычно сходных; существенным отличием ее от сонатной формы являлось отсутствие индивидуализированных тем. В старосонатной форме 2 раздела. Первый — изложение главной партии в главной тональности, а побочной партии — в иной тональности. Второй раздел мог осуществиться в 2-х вариантах: 1) повторялся тематический материал первого раздела, но главная партия излагалась в тональности побочной партии, а побочная — в главной тональности сонаты; 2) вначале разрабатывался тематический материал экспозиции, а затем излагалась побочная партия в главной тональности произведения. Наиболее совершенные образцы старосонатной формы — сонаты для клавесина Д. Скарлатти.

Старинная сонатная форма — музыкальная форма, основанная на тональном различии главной партии и побочно-заключительной группы в экспозиции и транспозиции побочно-заключительной группы в главную тональность в репризе.

От классической сонатной формы она отличается меньшей интенсивностью развития и структурной невыработанностью партий. Как правило, побочный раздел не имеет своей выраженной темы и противопоставляется главному только тонально. Кроме того, разработка не выделена в самостоятельный раздел и не играет определяющей роли для формы. Нет драматургических контрастов и конфликтного противопоставления образов. Это доказывает, что связь старинной сонатной формы с классической только структурная, а классическая сонатная форма — принципиально новое явление в истории музыки.

Форма сформировалась и применялась в эпоху барокко. Позже она стала неактуальна и применялась исключительно в стилизациях.

Классификация

Выделяют 3 аспекта в классификации старинной сонатной формы:

· По преобладающему складу:

1. Старинная сонатная форма полифонического склада (типа развёртывания).

2. Старинная сонатная форма гомофонного склада (предклассическая сонатная форма).

· По количеству тем:

1. Однотемная.

2. Многотемная.

· По количеству частей формы:

1. Двучастная.

2. Трёхчастная.

Характеристика частин

Рефрен (ГП) – пісенно-танцювального або скерційного плану, тонально замкнутий період, проста двох частинна або трьох частинна форма. Всі проведення рефрену в головній тональності, вони можуть бути розширені, скорочені, варіювати; третє і четверте проведення можуть пропускатися.

Зв’язуюча партія менш розвинена, ніж у звичайній сонатної формі, іноді замінюється короткою зв'язкою або зовсім відсутня. З тематичної сторони заснована на матеріалі Гп або новому тематизмі.

Перший епізод (Пп) викладається в тональності D або паралельного мажору, може бути замкнутий або переростати в зв'язку. З тематичної сторони не утворює різкого контрасту з рефреном. У порівнянні з ПП звичайної сонатної форми менш масштабна (немає розширень, зрушень), викладається у формі періоду або в простій двох частинній формі.

Побічна партія може відразу переходити в друге проведення головної партії. Крім того, в кінці Пп буває доповнення (воно виконує роль Зп), що переростає в зв'язку до другого проведенню Гп.

Таким чином, експозиція закінчується проведенням головної партії в основній тональності. Тональний план експозиції класичної рондо-сонати (Т - D - T) в музиці XIX - XX ст. збагачується далекими співвідношеннями тональностей.

Середній розділ рондо-сонати має два основних різновиди: епізод і розробку.

Епізод по функції і положенню в формі нагадує тріо. Він утворює тематичний, тональний, часто ладовий контраст з крайніми частинами. Звичайні тональності – однойменна, S, VI, можливі й інші. За структурою епізод представляє частіше чіткі форми: період, прості форми з повторенням розділів. Типовим явищем стають зв'язки в кінці або після епізоду в репризі.

Розробка має звичайні для неї властивості. Якщо у розробці використовується переважно головна партія, то на початку репризи вона може пропускатися (така реприза нагадує дзеркальну в сонатній формі).

Інші різновидності середнього розділу: поєднання епізоду і розробки (епізод – розробка або розробка – епізод), два – три епізоди.

Реприза відповідає сонатному принципу завдяки транспозиції побічної партії в головну тональність. Проведення головної партії можуть бути повними, скороченими, варіюватися, динамізуватися. Як уже згадувалося, третє проведення Гп на початку репризи може пропускатися. Четверте проведення Гп буває точним, не в основній тональності (частіше в субдомінантовій), пропущеним у цілях динамізації (це компенсується використанням матеріалу Гп в коді).

Кода стає нормативним розділом, починаючи з Й. Гайдна. Вона завершує форму і приводить контрасти до єдності. Переважання завершення над розвитком надає коді кадансуючий характер. За тематичною основою вона пов'язана з усіма попередніми темами, їх синтезом; рідше використовується новий матеріал.

Форми рондо.

В інструментальній музиці класичного стилю у зв'язку з розвитком циклічних сонатних жанрів виникли більш розгорнуті і складні форми рондо, які отримали назву вищі форми рондо. Типове вище рондо в цілому являє собою три частинну композицію:

Експозиція + середина + реприза

У цій симетричності і репризності виявляється подібність вищого рондо зі складною три частинною і сонатною формами. Але від сонатної форми вища рондо відрізняється тим, що експозиція і реприза складається не з двох основних розділів (партій), а з трьох, утворюючи симетричну три частинну форму. Від складної три частинної форми вище рондо відрізняється тим, що перший епізод (В) спочатку проводиться в побічної тональності, а в репризі в головній.

А + В + А +С чи R + А + В1 + А



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.041 с.)