Стаття 202. Поняття та види правочинів

1.Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль­них прав та обов'язків.
2.Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
3.Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.
Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у ви­падках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
4.Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
5.До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються за­гальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивіль­ного законодавства або суті одностороннього правочину.
1. Положення коментованої статті стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямо­вана на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, ре­алізації тощо правовідносин. При цьому він може бути одночасно підставою припинення одних правовідносин і підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового ре­зультату. Це відрізняє їх від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права (повінь, шторм, землетрус тощо);
правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління і їхні службові особи (наказ, розпорядження тощо);
правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни ре­гулятивних цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від правопорушень або ж деліктів (завдання шкоди і т. п.), котрі тягнуть виникнення охоронних правовідносин, пов'язаних із відшкодуванням шкоди, стягненням штрафу і т. п.;
воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Це відрізняє їх від юридичних вчинків, де волевиявлення осо­би, як таке, не має юридичного значення, бо наслідки визначені безпосередньо у законі (знахідка скарбу тощо);
правочини є діями, що опосередковують динаміку цивільних відносин між фізичними та юридичними особами. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'я­зані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, служать передумовою виникнення у фізичної особи можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.
Ст. 202 ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосто­ронні правочини). їхній взаємозв'язок визначається правовою аксіомою: «Кожний договір є правочином, але не кожен правочин є договором»).
Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (на­приклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні заповіту). При цьому згада­на «одна сторона» може бути представлена однією або кількома фізичними або юридични­ми особами.
Двосторонній чи багатосторонній правочин є договором. Договір — це домовленість (погоджена дія) двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинен­ня цивільних прав та обов'язків (див. коментар до ст. 626 ЦК). Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, да­рування та ін. Прикладом багатостороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність (див. коментар до ст. 1130 ЦК). При цьому на кожній сторо­ні як двостороннього, так і багатостороннього правочину може виступати кілька осіб.
5. Класифікація правочинів можлива і за іншими критеріями. Зокрема, розрізняють:
1) правочини реальні та консенсуальні.
Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досяг­нення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважається укла­деним, і у його сторін виникають цивільні права і обов'язки. Таким договором є, напри­клад, купівля-продаж. Для реального правочину необхідні і домовленість сторін, і передача речі. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін цього договору не виникають;
2) правочини оплатні та безоплатні.
У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні. Оплатні правочини характеризує наявність зустрічного майнового еквівалента. Наприклад, у договорі купівлі-продажу одна сторона передає май­но, але замість нього отримує його вартість;
3) правочини абстрактні та каузальні.
Правочини, у яких вказані підстави їхнього укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина договорів цивільного права. Абстрактними вважаються пра­вочини, в яких не мають значення підстави їхнього здійснення. Прикладом абстрактного правочину є видача векселя (див. коментар до ст. 198 ЦК);
4) правочини строкові та безстрокові

Умови дійсності правочинів.

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.
Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.
Умови дійсності правочину є такими.
1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.
2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.
Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.
3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.
Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.
4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.
Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.
5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Сторони в правочині

Ст. 202 ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосто­ронні правочини). їхній взаємозв'язок визначається правовою аксіомою: «Кожний договір є правочином, але не кожен правочин є договором»).
Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (на­приклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні заповіту). При цьому згада­на «одна сторона» може бути представлена однією або кількома фізичними або юридични­ми особами.
Двосторонній чи багатосторонній правочин є договором. Договір — це домовленість (погоджена дія) двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинен­ня цивільних прав та обов'язків (див. коментар до ст. 626 ЦК). Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, да­рування та ін. Прикладом багатостороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність (див. коментар до ст. 1130 ЦК). При цьому на кожній сторо­ні як двостороннього, так і багатостороннього правочину може виступати кілька осіб.