Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України.

Зростання політичної активності суспільства. «Гласність» і повернення народові правди про минуле України. Нові громадські об*єднання.

 

 

 

«Гласність». Повернення наприкінці 1980-х — на початку 1990х рр. народу правди про минуле України У середині 1880-х рр. у СРСР розпочалася «перебудова». Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Сьогодні, коли політична кар’єра Горбачова закінчилася, можна зробити висновок, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не були чітко окреслені. Йшлося про «прискорення», «оновлення», повернення до «ленінських принципів», «нове обличчя соціалізму» і т. п.

 

Перебудова починалася з інформації. Виник суто радянський термін «гласність», який увійшов в іноземні мови без перекладу. В умовах переходу від тоталітаризму до демократії гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність – це право знати, що відбувається в країні та у світі.

 

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, отримували змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

 

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомаров, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців. До України повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.

 

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника».

 

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада, голод 1921 – 1922 рр., голодомор 1932 – 1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН – УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.

 

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала або які висвітлювала необ’єктивно. Найбільшого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.

 

У червні 1986 р. українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, виступили проти витіснення з ужитку у школах республіки української мови. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не хвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний

 

апарат України не поспішав змінювати національну політику.

 

У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем, «Товариство Лева», «Зелений світ».

 

Швидка політизація суспільства проявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди

 

святкування річниці Акту злуки УНР і ЗУНР.

 

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла Закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської мови та мов інших народностей, що проживали на території республіки.

 

На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.

 

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підір‐вали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

 

Зростання політичної активності українського суспільства в другій половині 1980-х рр. Нові громадські об’єднання

 

На початку 1980-х рр. суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в «низах» наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У «верхах» формувалися реформаторські сили, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, обраного на цю посаду в березні 1985 р.

 

У 1986 р. XXVII з’їзд КПРС визначив курс на «прискорення» — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність. Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси.

 

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір усередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму» під гаслом «перебудови» сталінської моделі соціалізму та повернення до «ленінських принципів» активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.

 

В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.

 

В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева» 1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

 

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила Декларацію принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв’язнів тощо.

 

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція – лютий 1989 р.), виникла масова політична

 

організація — Рух (Народний рух України за перебудову).

 

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об’єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.

 

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

 

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

 

У 1989 – 1990 рр. з’являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у

 

зовнішніх зносинах.