Де Філеас Фоґґ Усього Лише виконує свій обов’язок

П аспарту і ще двоє пасажирів зникли. Можливо, вони загинули під час сутички? Може, їх полонили індіанці? Ніхто наразі цього не знав.

Багато пасажирів було поранено, але жодного – смертельно. Найсерйознішого поранення зазнав полковник Проктор, який мужньо боровся, допоки не впав, діставши кулю в пах. Разом з іншими пораненими його перенесли на станцію, де всім потерпілим надали невідкладну допомогу.

Місіс Ауда не постраждала. Філеас Фоґґ, хоча й не шкодував себе, проте не отримав жодної подряпини. Фікс відбувся легким пораненням у руку. А Паспарту зник, і великі сльозини стікали по щоках жінки.

Усі пасажири вийшли з потяга. Колеса вагонів були закривавлені. На спицях і ободах висіли безформні шматки м’яса. На сніжній рівнині, наскільки сягало око, виднілися криваві сліди. Решта індіанців тікали на південь, у напрямку Репаблікен‑рівер.

Містер Фоґґ стояв нерухомо, склавши руки на грудях. Він приймав важливе рішення. Місіс Ауда стояла поряд і мовчки дивилася на нього… Він зрозумів її погляд. А що коли його слуга потрапив у полон? Чи не повинен він, Фоґґ, ризикнути всім, щоб вирвати його з лап індіанців?

– Я знайду його живим чи мертвим, – просто сказав він місіс Ауді.

– О містере… містере Фоґґ! – заголосила жінка, схопивши руки свого супутника й обливаючи їх слізьми.

– Живим, – додав містер Фоґґ, – якщо ми не гаятимемо жодної хвилини!

Приймаючи таке рішення, Філеас Фоґґ жертвував усім. Він ішов на цілковите банкрутство. Варто йому затриматися на один день, і він міг спізнитися на пакетбот, що відходив із Нью‑Йорка. А це неминуче тягло за собою програш парі. Однак, усвідомлюючи свій обов’язок, він не вагався.

До нього підійшов капітан, командир форту Керней. Його сотня солдатів готова була обороняти вокзал у разі атаки.

– Пане, – звернувся до нього містер Фоґґ, – троє пасажирів зникли.

– Убиті? – запитав капітан.

– Убиті або потрапили в полон, – відповів Філеас Фоґґ. – Треба це з’ясувати. Чи збираєтесь ви переслідувати індіанців?

– Це досить серйозне питання, пане, – відповів капітан. – Адже індіанці можуть піти навіть за річку Арканзас. Я не маю права покинути доручений мені форт.

– Пане, йдеться про життя трьох людей! – продовжував Філеас Фоґґ.

– Це так… Та чи можу я ризикувати п’ятдесятьма, щоб урятувати трьох?

– Я не знаю, чи можете, але ви повинні, пане.

– Пане, – відповів капітан, – ніхто тут не має права вказувати мені на мій обов’язок.

– Гаразд, – холодно сказав Філеас Фоґґ. – Я піду сам!

– Ви, пане?! – вигукнув Фікс, який щойно підійшов. – Ви самотужки хочете переслідувати індіанців?

– Я не можу допустити, щоб загинула людина, якій всі ми зобов’язані життям. Я піду!

– Ні, ви не підете сам! – мимоволі вигукнув схвильований капітан. – Ні! Ви смілива людина! Чи знайдеться серед вас тридцять добровольців? – крикнув він, звертаючись до солдатів.

Уся рота ступила вперед. Капітанові залишилося тільки вибирати. Виділили тридцять солдатів, старого сержанта призначили командиром.

– Дякую, капітане, – мовив містер Фоґґ.

– Чи дозволите мені йти з вами? – запитав Фікс у нашого джентльмена.

– Як забажаєте, пане, – відповів йому Філеас Фоґґ. – Утім, коли хочете зробити мені ласку, то краще залишіться з місіс Аудою. Якщо зі мною трапиться біда…

Обличчя поліцейського інспектора раптово зблідло. Відпустити людину, за якою він так заповзято й наполегливо стежив! Відпустити його самого в цю пустелю! Фікс пильно поглянув на містера Фоґґа і, попри всі свої підозри, попри боротьбу, що вирувала в його душі, опустив очі долі перед спокійним і відкритим поглядом джентльмена.

– Я залишаюся, – сказав він.

За кілька митей містер Фоґґ потис руку леді, передав їй свій дорогоцінний саквояж і пішов разом із сержантом та його невеличким військом.

Однак, перш ніж рушити в дорогу, він сказав солдатам:

– Друзі, якщо ми врятуємо бранців, ви отримаєте тисячу фунтів!

Було кілька хвилин по першій.

В одній з привокзальних кімнат місіс Ауда, очікуючи розвитку подій, на самоті міркувала про Філеаса Фоґґа, про його прямоту й великодушність, врівноваженість і мужність. Містер Фоґґ поставив на карту все своє майно і тепер в ім’я обов’язку, без вагань, без зайвих слів наразив на небезпеку і своє життя. В її очах він поставав героєм.

Поліцейський інспектор Фікс мав протилежну думку і ледь стримувався від хвилювання. Він нервово міряв кроками перон. Його перший порив розвіявся, і він знову набув власної подоби. Фоґґ пішов! Детектив зрозумів, як необачно він учинив, давши йому піти. Як?! Він стежив за цим чоловіком по всій земній кулі й раптом відпустив його самого! Вся його натура збурилась; він звинувачував себе, лаяв, як лаяв би інспектор столичної поліції детектива‑йолопа, що купився на хитрий виверт злодія.

«Дурило, ідіот! – повторював про себе Фікс. – Той, інший, напевно, вже розповів йому, хто я такий! Він пішов і більше не повернеться! Де я його тепер відшукаю? Як я, детектив Фікс, міг дозволити так себе обдурити, коли в моїй кишені ордер на його арешт?! Дурень, стовідсотковий дурень!»

Поки поліцейський інспектор картав себе, години повільно спливали. Він не знав, як учинити. Часом він хотів розповісти про все місіс Ауді. Однак добре розумів, як жінка сприйме його зізнання. Що робити?! Він сам ладен був вирушити за цим Фоґґом! Його не так уже й важко знайти по слідах на снігу!.. Та незабаром сліди замело.

Тоді Фікс упав у розпач. Він навіть відчув сильне бажання облишити всю цю гру. Невдовзі у нього з’явилась нагода залишити станцію Керней і продовжити подорож, сповнену невдач.

Справді, близько другої години пополудні, коли трусив лапатий сніг, зі сходу раптом долинув протяжливий звук свистка. Величезна тінь, що передувала снопу рудого світла, повільно пронизувала туман і, збільшуючись, утворювала химерні обриси.

Тим часом зі сходу не чекали ніякого поїзда. Підмога, котру викликали телеграфом, так рано не могла прибути, а потяг із Омахи до Сан‑Франциско мав прибути сюди лише взавтра. Зрештою все з’ясувалось.

З безперервним свистом до станції повільно наближався той самий паротяг, що відірвався від ешелону і на шаленій швидкості помчав уперед із непритомними кочегаром і машиністом. Так він пролетів кілька миль, але потім через брак пального вогонь у топці згас, тиск пари зменшився, і за годину, поступово сповільнюючи хід, локомотив зупинився за двадцять миль від станції Керней.

Машиніст і кочегар були живі й після тривалої непритомності прийшли до тями.

Паротяг стояв. Коли машиніст побачив, що вони серед пустелі і без вагонів, він зрозумів, що сталося. Яким чином було відчеплено ешелон, йому було невтямки, але він не мав сумнівів, що поїзд залишився позаду і зазнає лиха.

Машиніст не вагався: він знав, що робити. Продовжувати шлях убік Омахи, зрозуміло, було б набагато безпечніше, ніж повертатися назад до потяга, який, можливо, ще грабували індіанці… Пан або пропав! У паленище підкинули дров і вугілля, вогонь знову розгорівся, тиск пари зріс, паротяг рушив заднім ходом і близько другої години дня підійшов до станції Керней. Саме він і свистів у тумані.

Пасажири були в захваті, побачивши локомотив знову на чолі поїзда. Вони, нарешті, мали змогу продовжувати путь.

Коли паротяг підійшов до станції, місіс Ауда вийшла на платформу й запитала кондуктора:

– Ви їдете?

– Негайно, пані.

– А полонені?.. Наші нещасні супутники?..

– Я не можу порушувати розклад, – відповів кондуктор. – Ми й так спізнилися на три години.

– А коли прибуває наступний поїзд із Сан‑Франциско?

– Завтра ввечері.

– Завтра ввечері! Але це буде занадто пізно. Треба почекати…

– Ніяк не можна, – заперечив кондуктор. – Якщо ви бажаєте продовжувати шлях, прошу у вагон.

– Я не поїду, – відповіла жінка.

Фікс чув цю розмову. За кілька митей до цього, коли не було жодної можливості виїхати, він уже майже вирішив полишити станцію Керней; однак тепер, коли потяг стояв тут і Фіксові залишалося хіба що зайняти своє місце у вагоні, якась непереборна сила прикувала його до землі. Цей станційний перон пік йому в ноги, та він не міг зрушити з нього. В голові знову розгорілася боротьба. Невдача наповнювала його люттю. Він вирішив боротися до кінця.

Між тим пасажири й поранені, – серед них і полковник Проктор, стан якого був дуже тяжким, – сіли у вагони. Перегрітий котел шумів, з клапанів сичала пара. Нарешті, машиніст дав свисток, потяг рушив і швидко зник за обрієм, змішуючи свій білий дим із вихором сніжної заметілі.

Поліцейський інспектор Фікс залишився.

Минуло кілька годин. Погода була кепська, мороз дужчав. Фікс нерухомо сидів на вокзальній лавці. Місіс Ауда, незважаючи на сильний вітер, раз у раз виходила з кімнати, наданої в її розпорядження. Вона доходила до краю платформи, напружено вдивлялася крізь заметіль у мрячну далину і намагалася вловити бодай якийсь звук. Та марно. Вона повертала назад, змерзла від холоду, щоб знову вийти, і знову даремно.

Вечоріло. Маленький загін не повертався. Де він був зараз? Чи наздогнав індіанців? Чи відбулася сутичка, чи, може, солдати зблукали в тумані і йшли навмання? Капітан форту Керней мав стурбований вигляд, хоча й намагався не виявляти свого занепокоєння.

Настала ніч, сніг усе ще падав, і стало ще холодніше. Навіть наймужніший не міг би без жаху вдивлятися в цю непроглядну пітьму. У долині панувала цілковита тиша. Ні птах, ні звір не порушували мертвого спокою.

Усю ніч місіс Ауда тинялася по загубленій у преріях платформі; її душу сповнювали лиховісні передчуття, у серці панувала невимовна туга. Уява відносила її далеко звідси і малювала тисячу небезпек. Що вона вистраждала за ці довжелезні години – неможливо передати.

Фікс закам’яніло сидів на тому самому місці, проте він також не спав. Якийсь чоловік на хвильку підійшов і заговорив до нього, але поліцейський агент заперечно похитав головою, і той пішов.

Так минула ніч. На світанку тьмяний диск сонця піднявся над туманним обрієм. Тепер уже можна було роздивитись місцевість на дві милі навколо. Філеас Фоґґ вирушив із загоном на південь… Однак на півдні було безлюдно. Настала сьома година ранку.

Надзвичайно стривожений капітан не знав, що робити. Чи повинен він послати новий загін на допомогу першому? Чи може пожертвувати новими людьми, коли залишалося так мало шансів на порятунок добровольців? Проте він недовго вагався. Жестом покликав до себе одного з лейтенантів і наказав йому розвідати південний напрямок, але тієї миті почулися постріли. Може, то був сигнал? Солдати вибігли з форту і за півмилі помітили маленький загін, що вертав у повному складі.

Містер Фоґґ ішов попереду, біля нього – Паспарту і двоє інших звільнених пасажирів.

За десять миль на південь від форту Керней відбулася сутичка. Незадовго до прибуття загону Паспарту і його два товариші вже напали на індіанську варту, і француз устиг повалити трьох ударами кулака, коли на допомогу прийшов його господар із солдатами.

Усіх – і врятованих і рятівників – вітали радісними вигуками; Філеас Фоґґ роздав воякам обіцяну нагороду.

«Мушу визнати, що я досить дорого коштую своєму панові», – не без підстав подумав Паспарту.

Фікс мовчки дивився на містера Фоґґа, і важко було зрозуміти почуття, які боролися в душі детектива. Що ж до місіс Ауди, то вона вхопила руку містера Фоґґа й стисла її у своїх долонях, не здатна вимовити жодного слова.

Щойно Паспарту опинився на станції, одразу ж заходився шукати потяг. Він сподівався, що ешелон уже готовий до відправлення в Омаху й можна буде надолужити втрачений час.

– Поїзд! Де ж поїзд! – закричав він.

– Пішов, – відповів Фікс.

– А коли наступний? – запитав Філеас Фоґґ.

– Тільки сьогодні ввечері.

– А! – спокійно мовив джентльмен.

 

Розділ тридцять перший,