ТОП 10:

У якому йдеться про події, що трапляються лише на залізницях Сполучених Штатів Америки



Т ого вечора поїзд без перешкод продовжував путь: пройшов повз форт Соудерс, минув перевал Чейєнн і досяг перевалу Еванс. У цьому місці залізниця досягає найвищої точки – восьми тисяч дев’яноста одного фута над рівнем моря. Звідси мандрівники спускалися безкраїми, розпрямленими самою природою рівнинами аж до берегів Атлантичного океану.

Тут від головної магістралі відходить залізнична гілка на Денвер‑Ситі, столицю Колорадо. Ці землі багаті на золотоносні жили й срібло. У місті Денвер тоді налічувалося вже понад п’ятдесят тисяч жителів.

До цього часу від Сан‑Франциско потяг пройшов тисячу триста вісімдесят дві милі. За всіма розрахунками, до Нью‑Йорка залишалося не більше чотирьох діб дороги. Філеас Фоґґ їхав точно за розкладом.

За ніч вони залишили ліворуч від себе табір Волбах. Паралельно залізничній колії протікала річка Лоджпол, розділяючи штати Вайомінґ і Колорадо. Об одинадцятій годині поїзд був у штаті Небраска; пройшовши неподалік від Седгвіка, він наблизився до Джулсберга, що на південному рукаві Платт‑рівер.

Саме тут 23 жовтня 1867 року відбулося відкриття Тихоокеанської залізниці, будівництво якої очолював генерал Дж. М. Додж. Тут зупинилися два потужні локомотиви, що привезли ешелон із дев’яти вагонів із запрошеними гістьми, серед яких був віце‑президент Томас К. Дюрант; тут пролунали привітальні кличі; тут племена сіу і поані зобразили битву індіанців; тут вибухали вогні феєрверків; тут, нарешті, похідна друкарня надрукувала перший номер газети «Залізничний піонер». Так відзначили відкриття цієї величезної залізничної колії, що мала перетинати пустелю і стати провісником цивілізації й прогресу, зблизити ще не засновані тоді селища й міста. Свисток паротяга, могутніший за кітару Амфіона[23], мав незабаром пробудити їх до життя з надр американської землі.

О восьмій годині ранку проїхали форт Мак‑Ферсон. Триста п’ятдесят сім миль відокремлювали тепер наших мандрівників від Омахи. Колія йшла лівим берегом звивистого південного рукава Платт‑рівер. О дев’ятій годині потяг прибув у велике місто Норт‑Платт, що лежить між двома рукавами цієї важливої притоки річки Міссурі, які впадають у неї трохи вище Омахи; поблизу Норт‑Платта обидва рукави зливаються у загальний потік.

Пройдено сто перший меридіан.

Містер Фоґґ і його партнери поновили гру. Ніхто з них не скаржився на довгу дорогу, ніхто – навіть «дурень». Фікс почав із того, що виграв кілька гіней, які тепер програвав; він був захоплений грою не менше за містера Фоґґа. Весь ранок нашому джентльменові щастило. Козирі й онери[24]так і сипалися йому до рук. І саме тієї хвилини, коли, підготувавши сміливу комбінацію, він уже зібрався був ходити винами, за його спиною раптом пролунав голос:

– А я пішов би дзвінками!..

Містер Фоґґ, місіс Ауда й Фікс підвели голови. Біля них стояв полковник Проктор.

Стемп В. Проктор і Філеас Фоґґ одразу ж упізнали один одного.

– А, це ви, містере англієць! – закричав полковник. – Так це ви збираєтеся піти винами!

– Я саме так і походжу, – холодно відповів містер Фоґґ, викидаючи винову десятку.

– А я вважаю, що треба ходити дзвінками! – дратувався полковник.

Він смикнувся схопити покладену карту, і додав:

– Ви нічого не тямите у цій грі!

– Можливо, я виявлю більшу майстерність в іншому, – мовив Філеас Фоґґ, підводячись.

– Маєте цілковите право перевірити, нащадку Джона Буля![25] – відповів нечема.

Місіс Ауда сполотніла. Вся кров у неї прилинула до серця. Вона схопила Філеаса Фоґґа за руку, але той обережно вивільнив її. Паспарту готовий був кинутися на американця, що зухвало дивився на свого супротивника. Але тут піднявся Фікс і, підійшовши до полковника Проктора, сказав:

– Не забувайте, що вам доведеться мати справу зі мною, пане; ви мене не лише образили, а й ударили!

– Даруйте, містере Фікс, але це стосується лише мене, – заперечив містер Фоґґ. – Він стверджував, що я помиляюся, призначаючи хід винами, а це означає, що полковник знову мене образив, і за це він відповість.

– Коли завгодно й де завгодно, – кинув американець, – і будь‑якою зброєю!

Марно місіс Ауда намагалася стримати містера Фоґґа. Детектив також не мав успіху в намаганні обернути гнів Проктора на себе. Паспарту ладен був викинути полковника за двері, але стримався, скоряючись знакові свого пана. Філеас Фоґґ вийшов на поміст між вагонами, американець пішов за ним.

– Пане, я дуже поспішаю до Європи, і будь‑яка затримка може серйозно зашкодити моїм інтересам, – сказав містер Фоґґ своєму супротивникові.

– Це мене не обходить! – відповів полковник Проктор.

– Пане, після нашої зустрічі в Сан‑Франциско, – вельми поштиво продовжував містер Фоґґ, – я збирався повернутися в Америку й розшукати вас, щойно покінчу справи в Європі.

– Справді?

– Чи влаштує вас зустрітися через шість місяців?

– А чого не через шість років?

– Я сказав – через шість місяців і точно прибуду в призначений термін.

– Це все виверти! – закричав Стемп В. Проктор. – Зараз або ніколи!

– Гаразд, – відповів містер Фоґґ. – Ви їдете в Нью‑Йорк?

– Ні.

– У Чикаґо?

– Ні.

– В Омаху?

– Вас це не обходить! Чи знаєте ви Плам‑Крик?

– Ні, – відповів містер Фоґґ.

– Це наступна станція. Потяг буде там за годину. Він зупиниться на десять хвилин. Десяти хвилин цілком достатньо, щоб обмінятися кількома пострілами з пістолета.

– Гаразд! Нехай буде так! – погодився містер Фоґґ. – Я зупинюся в Плам‑Крик.

– А я гадаю, що ви там і залишитеся, – зухвало сказав американець.

– Хтозна, пане, – відповів містер Фоґґ і повернувся до вагона незворушний, як завше.

Там він насамперед заспокоїв місіс Ауду, сказавши, що ніколи не слід боятися забіяк. Потім він попросив Фікса бути його секундантом у майбутній дуелі. Фікс не міг відмовити, і Філеас Фоґґ спокійно поновив гру і безпристрасно походив винами.

Об одинадцятій годині свисток паротяга сповістив про наближення до станції Плам‑Крик. Містер Фоґґ підвівся й у супроводі Фікса вийшов на поміст. За ним ішов Паспарту з парою пістолетів. Бліда, як смерть, місіс Ауда залишилася у вагоні.

Цієї ж миті відчинилися двері сусіднього вагона й на помості з’явився полковник Проктор у супроводі свого секунданта, американця такого самого штибу, як і він. Та щойно супротивники намірилися зійти на перон, кондуктор закричав:

– Тут не можна виходити!

– Чому? – запитав полковник.

– Ми спізнилися на двадцять хвилин, і потяг тут майже не стоятиме.

– Але я повинен тут битися із цим паном!

– Дуже прикро, – відповів кондуктор, – але ми зараз рушаємо. От і дзвінок!

Справді, пролунав удар дзвона, і потяг знову рушив.

– Мені шкода, панове, – сказав кондуктор. – За інших обставин я був би готовий зробити вам послугу. Але, між іншим, якщо ви не встигли обмінятися пострілами тут, хто вам заважає зробити це в дорозі?

– Це, мабуть, не до вподоби моєму супротивникові! – глузливо мовив полковник Проктор.

– Навіть дуже до вподоби, – заперечив Філеас Фоґґ.

«Ми справді в Америці! – подумав Паспарту. – Кондуктор поїзда поводиться як джентльмен із вищого світу!»

І він пішов за своїм паном.

Обидва дуелянти і їхні секунданти на чолі з кондуктором пройшли через весь поїзд у задній вагон, де було не більше десятка пасажирів. Кондуктор шанобливо попросив їх на кілька хвилин звільнити вагон, щоб дати можливість двом джентльменам уладнати справу честі.

Ще б пак! Пасажири залюбки поступилися цим джентльменам і одразу ж висипали на майданчик.

Вагон завдовжки з п’ятдесят футів був досить зручний для майбутньої дуелі. Обидва супротивники могли вільно рухатися назустріч один одному між ослонами і скільки завгодно стріляти. Ще ніколи дуель не організовувалась так просто. Містер Фоґґ і полковник Проктор увійшли у вагон, озброєні шестизарядними револьверами – у кожного по два. Секунданти, залишившись зовні, замкнули двері. За першим свистком паровоза супротивники мали стріляти… Потім, через дві хвилини секунданти ввійдуть у вагон і заберуть те, що залишиться від обох джентльменів.

Справді, чи могло щось бути простіше? Це було так просто, що Фікс і Паспарту відчували, як їхні серця готові розірватися від хвилювання.

Усі чекали означеного свистка, як зненацька почувся дикий лемент. Услід за ним пролунали постріли, але не з вагона, де мала відбутися дуель. Стрілянина почалася десь біля паротяга і йшла вздовж вагонів. Перелякані крики й постріли долинали і зсередини поїзда.

Полковник Проктор і містер Фоґґ із револьверами в руках притьмом вискочили з вагона на майданчик і кинулися вперед, звідки чулося найбільше пострілів та зойків.

Вони збагнули, що на потяг напав загін індіанців племені сіу.

Уже не вперше войовничі індіанці захоплювали поїзди. Зазвичай вони, не дожидаючи зупинки потяга, заскакували на підніжки і вдиралися до вагонів, як циркові наїзники, що підхоплюються на галопуючого коня; кількість нападників, як правило, не перевищувала сотні.

Індіанці мали рушниці. Мандрівники, також майже всі озброєні, відповідали на рушничні постріли револьверною стріляниною. Найперше індіанці кинулися до паротяга. Машиніста і кочегара оглушили ударами кастетів. Вождь племені сіу хотів був зупинити поїзд, але, не тямлячи в керуванні, повернув ручку регулятора у зворотний бік і піддав пари, так що локомотив погнав уперед на шаленій швидкості.

Тим часом нападники заповнили вагони; як розлючені мавпи, вони стрибали по дахах, вдиралися в двері й вікна і билися з пасажирами врукопаш. Зламавши багажний вагон, вони розграбували його, викинувши на колію весь уміст. Лемент і стрілянина не вщухали.

Мандрівники мужньо боронилися. Окремі забарикадовані вагони витримували облогу, наче справжні пересувні форти, що мчать зі швидкістю сто миль за годину.

Місіс Ауда від початку нападу поводилася дуже хоробро. З револьвером у руці вона мужньо захищалася і стріляла крізь розбите скло, щойно у вікні з’являлася голова індіанця. Зо два десятки вбитих червоношкірих звалилися на колію, і колеса поїзда чавили нападників, що зривалися з помостів на рейки, мов черв’яків.

Кілька пасажирів, серйозно поранених кулями чи оглушених кастетами, лежало на ослонах вагонів.

Нападові треба було покласти край. Якщо не зупинити поїзд, то боротьба, що тривала вже десять хвилин, неминуче призведе до перемоги індіанців. Справді, до станції Форт Керней залишалося не більше двох миль. Там розташовувався американський військовий пост, та якби потяг проскочив форт, то аж до наступної станції індіанці залишалися б на ньому хазяями.

Поруч із містером Фоґґом бився кондуктор; підкошений кулею, він, падаючи, крикнув:

– Якщо через п’ять хвилин не зупинити поїзд – нам кінець!

– Він зупиниться! – сказав Філеас Фоґґ, кидаючись до дверей.

– Залиштеся, пане, за це візьмуся я! – гукнув Паспарту.

Філеас Фоґґ не встиг утримати хороброго слугу, що, відчинивши двері, непомітно для індіанців сковзнув під вагон. Боротьба тривала, над головою Паспарту свистіли кулі, проте він, зі спритністю й гнучкістю колишнього гімнаста чіпляючись за ланцюги, буфери й важелі гальм, вправно пробирався під вагонами і, нарешті, досяг голови поїзда. Ніхто його не помітив, та й не міг помітити.

Зависнувши на одній руці між багажним вагоном і тендером[26], другою він скинув запобіжні ланцюги. Через невпинну тягу йому ніяк не вдавалося зняти сполучний гак, поки, нарешті, поштовх паротяга допоміг йому це зробити, після чого відчеплені вагони почали помалу сповільнюватись, тоді як локомотив із новою силою помчав уперед.

За інерцією ешелон ще кілька хвилин продовжував рухатися, та пасажири скористалися вагонними гальмами, і поїзд, нарешті, зупинився менш як за сто кроків від станції Керней.

Солдати форту, почувши стрілянину, кинулися назустріч потягу. Індіанці не стали на них чекати і розбіглися, перш ніж поїзд устиг зупинитися.

Коли мандрівники на пероні станції зробили переклик, виявилося, що не вистачає кількох людей і серед них відважного француза, якому всі завдячували своїм порятунком.

 

Розділ тридцятий,

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.100.232 (0.013 с.)