У якому детектив Фікс занадто переймається інтересами містера Фоґґа

Ф ілеас Фоґґ спізнювався на двадцять годин. Паспарту – невільна причина цього запізнення – був у розпачі. Він точно розорив свого пана!

До містера Фоґґа підійшов поліцейський інспектор і запитав, дивлячись на нього в упор:

– Ви справді дуже квапитеся?

– Справді, – відповів Філеас Фоґґ.

– Даруйте за мою наполегливість, – продовжував Фікс. – Вам треба прибути в Нью‑Йорк одинадцятого числа до дев’ятої години вечора, тобто до відходу пакетбота на Ліверпуль?

– Конче треба.

– І якби вашу подорож не затримав напад індіанців, ви були б у Нью‑Йорку одинадцятого вранці?

– Так, за дванадцять годин до відходу пакетбота.

– Гаразд. Ви спізнилися на двадцять годин. Двадцять мінус дванадцять буде вісім. Треба виграти ці вісім годин. Хочете спробувати це зробити?

– Пішки? – запитав містер Фоґґ.

– Ні, на санях, – заперечив Фікс, – на санях із вітрилом. Одна людина запропонувала мені цей спосіб пересування.

Фікс мав на увазі того незнайомця, що підходив до нього вночі на вокзалі; тоді Фікс відхилив його пропозицію.

Філеас Фоґґ нічого не відповів, та, коли Фікс указав йому на чоловіка, що прогулювався перед будівлею вокзалу, наш джентльмен підійшов до нього. За хвилину Філеас Фоґґ і американець на прізвище Мадж увійшли в сарай біля стіни форту Керней.

Там містер Фоґґ побачив доволі оригінальний екіпаж – щось на зразок платформи, встановленої на двох довгих колодах, трохи заокруглених спереду, як полози ґринджол; на ній вільно могли поміститися п’ятеро чи й шестеро людей. До передньої частини платформи була прикріплена висока щогла з величезним косим вітрилом. В основу цієї щогли, міцно прилаштованої металевими вантами, упирався залізний бушприт, що слугував для встановлення великого клівера. У задній частині саней було щось подібне до стерна, що давало змогу управляти цим пристроєм.

Отже, це були сани, оснащені, як шлюп. Узимку на замерзлій рівнині, коли поїзди часто зупиняються через снігові замети, ці сани служать для швидкого переїзду з однієї станції на іншу. Їхня вітрильність доволі велика – набагато більша, ніж у гоночних яхт, позаяк ґринджолам не загрожує небезпека перекинутися, – і за попутного вітру вони ковзають по рівнині навіть із більшою швидкістю, ніж кур’єрський потяг.

За мить містер Фоґґ і власник цього сухопутного корабля уклали угоду. Вітер був сприятливий – західний, ще й досить сильний. Сніг затвердів, і Мадж брався за кілька годин доправити містера Фоґґа до станції Омаха. Звідти потяги відходили часто і чимало ліній вели до Чикаґо та Нью‑Йорка. З’являлася можливість надолужити втрачений час, а тому баритися не випадало.

А щоб жінка уникла незручностей подорожі просто неба – до того ж холодний вітер мав стати ще нестерпнішим унаслідок швидкого руху – містер Фоґґ запропонував місіс Ауді залишитися на станції Керней під охороною Паспарту. Парубійко повинен був доставити леді в Європу більш зручним маршрутом і в більш прийнятних умовах.

Місіс Ауда відмовилася, бо не хотіла розлучатися з містером Фоґґом, а це дуже втішило Паспарту. Він нізащо в світі не хотів залишати свого пана, особливо вдвох із Фіксом.

Що думав у цей час поліцейський інспектор, сказати важко. Чи похитнулося його переконання у провині містера Фоґґа, коли той повернувся на станцію Керней? А може, він вважав його надзвичайно сміливим шахраєм, який сподівався, що, повернувшись до Англії після навколосвітньої подорожі, він буде там у цілковитій безпеці? Ймовірно, Фікс справді змінив свою думку про Філеаса Фоґґа, та його рішення виконати свій обов’язок залишилося твердим, тому він більше за всіх поспішав повернутися в Англію.

О восьмій годині ранку сани були готові до від’їзду. Мандрівники – їх важко було назвати пасажирами – розмістилися в них, щільно закутавшись у свої дорожні ковдри. Два величезних вітрила були напнуті, і сани під натиском вітру заковзали по сніговій корі зі швидкістю сорок миль за годину.

Відстань між фортом Керней і Омахою по прямій, «по польоту бджоли», як кажуть американці, – не більше двохсот миль. Якби вітер залишався попутним, її можна подолати за п’ять годин. Якщо нічого не стане на заваді, то о першій годині дня сани мають досягти Омахи.

Який це був переїзд! Мандрівники сиділи, тісно притулившись одне до одного, і не могли розмовляти. Від холоду, що через швидкий рух лише посилювався, у них забивало дух. Сани ковзали рівниною з такою ж легкістю, як судно по водній гладіні: без найменшої хитавиці. Коли вітер дужчав, здавалося, що вони летять понад землею на своїх вітрилах, як на величезних широких крилах. Мадж твердо тримав курс, спритними рухами стерна направляючи сани по прямій лінії. Було напнуто всі вітрила. Переставили клівер, підняли стеньгу й поставили топсель; разом вони збільшували швидкість руху. Неможливо було з математичною точністю обчислити цю швидкість, та вона безперечно становила не менше сорока миль за годину.

– Якщо нічого не зламається, ми прибудемо вчасно, – зауважив Мадж.

А приїхати вчасно Маджеві дуже хотілося, позаяк містер Фоґґ, вірний своїй системі, пообіцяв йому велику премію.

Рівнина, що її навпростець перетинали сани, була пласкою, як море. Вона скидалась на величезний замерзлий ставок. Залізницю на цій території прокладено з південного заходу на північний захід через Ґранд‑Айленд, Колумбус – велике місто штату Небраска, – Скулер, Фримонт і Омаху, й вона невідступно тягнеться вздовж правого берега Платт‑рівер. Сани скорочували цей шлях, проходячи по хорді дуги, що окреслює залізниця. Мадж не боявся, що їх затримає Платт‑рівер, яка перед Фримонтом утворює невелике коліно, адже річка замерзла. Відтак упродовж усього шляху не було жодної перепони, і Філеас Фоґґ міг побоюватися тільки двох обставин: що зламаються сани чи зміниться або стихне вітер.

Проте вітер не слабшав. Навпаки. Він дув із такою силою, що гнулася щогла, зміцнена металевими вантами.

Ці троси, схожі на струни якогось величезного інструмента, гуділи од вітру, ніби чиясь невидима рука водила по них смичком. І сани летіли під жалібну мелодію надзвичайної сили.

– Ці троси звучать у квінту й в октаву, – зауважив Філеас Фоґґ.

Це єдина фраза, яку він вимовив за всю дорогу. Місіс Ауда була щільно закутана в дорожні ковдри й хутра, що, наскільки це було можливо, захищали її від холоду.

Паспарту жадібно вдихав морозне повітря, і обличчя його було червоне, як диск призахідного сонця в тумані. Із властивим йому непохитним оптимізмом він знову сподівався на успіх. Отже, замість того, щоб приїхати в Нью‑Йорк уранці, вони приїдуть увечері, аби тільки їм застати пакетбот, що йде на Ліверпуль!

Паспарту навіть хотілося потиснути руку своєму союзникові Фіксу. Він пам’ятав, що вітрильні сани роздобув саме він і що лише завдяки детективові його пан може вчасно прибути в Омаху. Проте, керуючись якимось передчуттям, він стримався і не змінив свого звичного настороженого ставлення до Фікса.

У всякому разі, Паспарту знав, що він ніколи не забуде одного – жертви, на яку без вагань пішов його пан, аби вирвати його з рук індіанців племені сіу. Для цього містер Фоґґ ризикував своїм майном і самим життям… Ні! Його слуга цього ніколи не забуде!

Поки кожен із мандрівників розмірковував про своє, сани просто летіли над безкрайнім сніговим килимом. Іноді вони перетинали невеликі річки, притоки або притоки приток Літл‑Блу‑рівер, та люди не помічали цього, бо поля й водні потоки вкривав той самий білий килим. Рівнина була пустельною. Вона розкинулася між Тихоокеанською залізницею і гілкою, що йде від форту Керней до Сент‑Джозеф, і ніби утворювала великий незаселений острів. Ані села, ні станції, ні навіть форту. Зрідка вигулькували лише самотні, вкриті снігом криві деревця, що гнулися од вітру. Іноді над рівниною злітали зграї диких птахів. Часом голодні худі койоти кидалися навздогін за саньми, сподіваючись якоїсь поживи. Паспарту з револьвером у руці був напоготові стріляти в найближчих із них. Якби із саньми щось сталося, мандрівникам було б непереливки від цих лютих хижаків. Але сани трималися міцно, стрімко мчали вперед, і незабаром зграя виючих звірів залишилася далеко позаду.

Опівдні Мадж за певними ознаками помітив, що вони минули Платт‑рівер. Він нічого не сказав, зате тепер був певен, що до Омахи залишається не більше двадцяти миль.

І справді, менш ніж за годину вправний водій кинув стерно і став нашвидку прибирати вітрила; за інерцією сани проковзали ще з півмилі і, нарешті, зупинилися. Мадж, указавши на ряд укритих снігом дахів, сказав:

– Ось ми й приїхали!

Приїхали! Приїхали на станцію, звідки численні потяги щодня вирушають на схід Сполучених Штатів!

Паспарту й Фікс зіскочили на землю й розправили свої онімілі кінцівки. Потім вони допомогли зійти із саней місіс Ауді й містерові Фоґґу. Джентльмен щедро заплатив Маджеві, а Паспарту дружньо потис його руку. Після цього всі поквапилися на вокзал.

В Омасі – важливому центрі штату Небраска – власне і закінчується Тихоокеанська залізниця, що з’єднує басейн Міссісіпі з Тихим океаном. Від Омахи вже починається нова лінія, Чикаґо‑Рок‑Айлендська дорога, що тягнеться на схід і до Чикаґо налічує п’ятдесят станцій.

Потяг прямого сполучення був готовий відправлятися. Філеас Фоґґ і його супутники ледве встигли сісти у вагон. Міста Омаха вони зовсім не бачили, але Паспарту не дуже про це шкодував: він розумів, що тепер не час оглядати місто.

З високою швидкістю поїзд пролетів штатом Айова, через міста Каунсил‑Блафс, Де‑Мойн та Айова‑Ситі. Вночі біля Давенпорта він перетнув Міссісіпі й через Рок‑Айленд увійшов у штат Іллінойс. Наступного дня, 10 грудня, о четвертій годині вечора потяг прибув у Чикаґо; це місто вже піднялося з руїн[27]і ще гордовитіше розкинулося на берегах казкового озера Мічиґан.

Дев’ятсот миль відокремлюють Чикаґо від Нью‑Йорка. Потягів тут було багато, і містер Фоґґ пересів одразу з одного на інший. Швидкохідний локомотив лінії Піттсбург – Форт‑Вейн – Чикаґо помчав на всіх парах, ніби розуміючи, що високоповажному джентльменові не можна гаяти часу. Він блискавкою промайнув штати Індіана, Огайо, Пенсильванія, Нью‑Джерсі, проїжджаючи міста з античними назвами, у багатьох із яких уже були вулиці й кінна залізниця, проте ще не було будинків. Нарешті, замайорів Гудзон, і 11 грудня об одинадцятій п’ятнадцять ночі потяг зупинився на вокзалі, розміщеному на правому березі річки, саме навпроти пристані пароплавів лінії компанії «Кунардлайн».

Пароплав «Китай», що прямує до Ліверпуля, знявся з якоря сорок п’ять хвилин тому.

 

Розділ тридцять другий,