Поняття та види суверенітету

Поняття та ознаки права

Право — система норм і принципів, встановлених або визнаних держ як регулятори сусп відносин, які формально закріпл міру свободи, рівності та справ-ті відповідно до сусп, груп та індивід інтересів населення країни, забезпечуються всіма заходами легал держ впливу аж до примусу. Ознаки: 1. Вираження міри свободи, рівності та справ-ті означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світ співтов. Право є мірою свободи та рівн людей, установл держ таким чином, щоб свобода одного не обмеж свободи іншого. 2. Нормативність виявляє сенс і признач права. Право виступає як міра поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні сусп відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держа, засобом орг-ї управл та іншої дія-ті. 3. Формальна визначеність права означає чіткість, однознач, стислість формал прав приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юр техніки. 4. Системність права полягає в тому, що право це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права закон-вом. 5. Вольовий хар-р права, вираження в ньому сусп, груп і індив інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює сусп, груп та індивід волю громадян у їх поєднанні, злагоді та компромісах. 6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є заг та обов'язк для всієї країни. Це праву надає те що в ньому вираж узгоджені інтереси учасників регул відносин, що воно має нормат хар-р.

Функції права — основні напрямки прав впливу на сусп віднос з метою їхнього упорядк. 1) Загосоц: - інформаційна - інформ громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регул сусп відносин, про їхні права, обов'язки та відпов-ть.- орієнтаційна- орієнтування громадян на позитивні прав настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм.- виховна - загальноправ вплив на дух сферу, виховання поважання права. 2) Юр: - регулят функція упорядк сусп відносин, визначення лінії поведінки людей, наділ їх певними правами та обов'язками - охоронна - функція встановлення та гарант держ заходів юр захисту та юр відпов-ті, порядку їх покладання та викон, яка має на меті витиснення шкідливих для сус-ва відносин та охорону позит.

Джерела (форми) права

Джерела (форми) права - це офіц способи зовн вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права: а) норм-прав акт; б) норм-прав договір; в) прав звичай; г) правовий прецедент.

Норм-прав акт - це вихідний від компетентного органа держ акт-документ, що містить норми права.

У суч держ норм-прав акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які прийм і вид норм-прав акти, є правотворчі органи держ.

Норм-прав договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є рез добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворчих органів.

Правовий звичай - це санкціонований держ звичай, що здобуває в чинність загобов'язк значення. Санкціонування того або іншого звичаю держ означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язк правила поводження, адресованого відповідним суб'єктам права.

У суч держ, включаючи Україну, сфера сусп відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення держ органа по конкретній юр справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді суч держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворчих органів. В Україні збірники рішень конкретних юр справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

Поняття та види суверенітету

Суверенітет - це політико-правова властивість держ, зміст якої полягає в її праві сам ост вирішувати внутр та зовн політ питання без втручання інших держ, орг-й, осіб. Така дія-ть має ґрунт не тільки на внутр законодавчій базі, а й на основі загальновизн міжнар договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжн договорів не означає обмеженості "зовн" незалеж держ, оскільки активна участь держ на міжнар арені засвідчує самодостатність її як суб'єкта міжнарправа.

Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє 3 види сув-ту – сув-т держави, народу і нації.

Держ сув-т - це верховенство, єдність та недоторканність держ влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими держ. Наявність держ сув-ту є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про держ суверенітет Укр прийнята 16 липня 1990 року.

Будь-яка держава незалежно від розміру її терит, чисел населення, кіл-ті нац меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об'єктивну можливість держ мати відповідні сувер права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголош війну і мир, право приймати закони, право визначати зовн і внутр політику, право формувати держ органи, право визначати держ символіку, право встан і збирати податки.

Нар сув-т еволюціонує з теорії держ владарювання. Важливою умовою існування на сув-ту є держ суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Нар сув-т передбачає оф визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в держ та його виключне право на зміну конституц ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи держ влади та органи місц самовряд. В Укр основи нар сув-ту відображу в ст. 5 Конст Укр, що означає участь народу в управл держ.

Нац суверенітет окреслює рівень самостійності кожної нац у збереженні власної ідентичності. Нац сув-т стосується конкретної нац-сті, яка реалізовує своє право на самовизн. Сув-т нації реаліз через її основні права, а саме:1)право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визнач хар-р свого нац життя, включаючи спроможність реаліз право на політ самовизнач; 2)право на вільний роз-к нац потреб; 3)право на дух-культ розвиток, повагу нац честі і гідності, розвиток нац мови, звичаїв; 4)право розпорядж прир і матер ресурсами; 5) право на мирне співіснування з іншими народами та націями; 6)право на еколог безпеку та ін.

Таким чином, усі види сув-ту пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність держ сув-ту в тоналіт держ не означ існування нар сув-ту в межах держ. Разом з тим, між нар сув-том і сув-том нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійсн права на самовизн є укр народ, основу якого становить укр. нація.

 

Структура правовідносин

Правовідносини — це юр зв’язок між учасниками відносин, який регул нормами права і характеризується наявністю суб’єкт прав та обов’язків. Правові відносини по суті здійсн на основі чіткого дотрим принципу законності. Це особливий вид сусп відносин, які, маючи самостійне значення, у той же час є формою факт життєвих відносин, виникають і здійснюються в процесі екон, політ, соц та іншого виду дія-ті людей. Умови виникнення, зміст правових відносин, засоби їх забезпеч визнач нормами права. У правовідносинах право однієї сторони нерозривно пов’язано з обов’язком іншої.

Залежно від галуз належності норм, на основі яких виникають правові відносини, виокремлюють констит-правові, адмін-правові, цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини.

Під складом правовідносин розуміють їх внутр будову, сукупність елементів, до яких належать зміст, суб’єкти та об’єкти правовідносин.

Зміст правовідносин умовно поділ на матер та юр. Матер характеризує факт поведінку сторін у межах даного правового зв’язку. Юр зміст — це ті права та обов’язки, що виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у заг формі даний вид сусп відносин.

Учасники сусп відносин, які виступають носіями суб’єк­тивних прав та юр обов’язків, назив суб’єктами права. Для того, щоб особа могла бути носієм суб’єктивних юр прав та обов’язків, брати участь у правовідносинах, вона повинна володіти особливими юр якостями: правоздатністю та дієздатністю. Правоздатність — це встановлена законом здатність особи мати права та нести обов’язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов’язки.

Об’єкти правовідносин — це матер та нема тер блага, з приводу яких суб’єкти права вступають у правовідносини. До них належать власність, нац рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров’я, рез юр значимих дій і т. п.

Виникнення, зміна та припинення правовідносин завжди пов’язано з певним життєвими обставинами. Закріплені в правових нормах такі обставини набувають значення юр. Таким чином, юр факти — це закріплені в гіпотезах прав норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юр факти поділ на 2 великі групи — події та дії. Події — це такі факт обставини, які відбуваються незалежно від волі людей. Подіям надається значення юр фактів у тих випадках, якщо вони впливають на відносини, що регул нормами права. Д ії — це юр факти, які залежать від волі та свідомості осіб.

Юр дії поділяються на правомірні та неправомірні.

Виборча система України

Вибори відбуваються з дотриманням певної процедури, яка передбачає наявність різноманітних складових. Одним з таких елементів виступає порядок формування виборчих округів, які за законодавством України можуть бути одномандатними та загальнонаціональним коли кандидати шукають підтримку у населення всієї країни. Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об’єктивному виборчому праві, носить назву виборчої системи. Існує три основних види виборчих систем — мажоритарна, пропорційна, змішана, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарної системи територія, якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіляється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Переможець визначається у кожній такій частині, а перемагає той кан­дидат, який отримує більшість голосів виборців. Але більшість може бути відносною та абсолютною. При застосуванні пропорційної системи, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розподіл мандатів між партіями або їх блоками, які уособлені в списках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кількості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному з основних елементів демократичного, громадянського суспільства. Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної і пропорційної систем. Якраз за такою системою відбувалися вибори до Верховної Ради України 2002 року. Це знайшло своє відображення в одночасному обранні 225 депутатів за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій, а також 225 народних депутатів, що обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Інші вибори в Україні відбуваються за різноманітними системами. Так, усі депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у місті рад обираються в одномандатних округах із застосуванням мажоритарної системи відносної більшості. У той же час През Укр обирається у загальнонац окрузі із мажор системою абс більшості. А от вибори сіл голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Політичні права і свободи

Політ права громадян Укр є пріоритетними у системі конституц прав і свобод людини й громадянина. Політ права і свободи належать громадянам Укр і вираж зміст правовідносин між особою і держ.

До політ прав і свобод людини і громадянина відносять право на свободу об'єднання у політ партії та громадські орг-ї (ст. 36); право громадян Укр брати участь в управлінні держ справами, у всеукр та місц рефер-х, вільно обирати та бути обраними до органів держ влади та органів місц самоврядування (ст. 38); право громадян Укр збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право направляти індивід чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів держ влади, органів місц самоврядування (ст. 40).

Політ права і свободи громадян Укр - це конституц визначена міра можливої політ поведінки особи, насамперед участі у безпосер народовладді, здійсненні держ влади і місц самовряд, в яких особа виступає передовсім як громадянин Укр, учасник сусп-владних відносин.

Особливістю політичних прав і свобод людини і громадянина є те, що, за винятком права на об'єднання в неполітичні організації і права на індивідуальні та колективні звернення, вони належать виключно громадянам України, які досягли 18 років і набули повної правосуб'єктності. На відміну від громадянських (особистих) прав, які за своєю природою є невідчужуваними, політичні права можуть обмежуватися відповідно до закону в Інтересах національної безпеки та громадського порядку, а також стосовно громадян України, визнаних у судовому порядку недієздатними.

Ще однією особливістю політичних прав і свобод громадян України є високий ступінь їх гарантованості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Рівень гарантованості політичних прав і свобод постійно піддається моніторингу з боку впливових міжнародних організацій (ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.) і свідчить про рівень демократії в Україні..

Бюджетна система України

Бюджетна система України складається з держ бюджету та місц бюджетів. Бюдж місц самовряд визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що викор для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави.Включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Бюджетна класифікація

Бюджет може складатися із заг та спеціального фондів. Заг фонд бюджету включає:

-всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;

- всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;

- фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету включає:

- бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

- гранти або дарунки, одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

- різницю між доходами і видатками спец фонду бюдж.

Поняття цивільного права

Цивільне право — це одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних та юридичних осіб і держави в цілому.Галузь права, норми якої регулюютьмайнові та особисті немайн відносини на засадах юр. Рівності з метою задоволення матер та дух потреб та інтересів учасників сусп відносин.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод, які поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими; особисті права, не пов’язані з майновими.

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, оскільки воно є непорушним. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Фізична особа

Фізичною особою є людина як учасник цивільних відносин. Усі фізичні особи

мають цивільну правоздатність, яка виникає у момент народження такої особи і

припиняється у момент її смерті.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Юридична особа

юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;(Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права.

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність, тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені; правосубьєктність: Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх. Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо. особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне найменування. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

5) наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями; можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб, то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Представництво та його види

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору; на підставі закону; на підставі акта органу юридичної особи; з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Часто довіритель видає представнику довіреність на підтвердження його повноважень як представника. Таким чином, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Як правило, довіреності фізичних осіб посвідчуються нотаріально.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Крім того, у довіреності обов’язково зазначається дата її вчинення, бо інакше вона вважається нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Поняття та види довіреності

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору; на підставі закону; на підставі акта органу юридичної особи; з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Часто довіритель видає представнику довіреність на підтвердження його повноважень як представника. Таким чином, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Як правило, довіреності фізичних осіб посвідчуються нотаріально.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Крім того, у довіреності обов’язково зазначається дата її вчинення, бо інакше вона вважається нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність

Поняття та види правочинів.

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).

Вимоги дійсності правочинів

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).

Спадкування за законом

Спадкування за законом здійснюється у таких випадках:

а) у разі відсутності заповіту;

б) визнання заповіту недійсним (у судовому порядку);

в) у разі неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом;

г) у разі відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом;

д) у разі неохоплення заповітом усієї спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї (неповнолітні або непрацездатні особи, які не були членами сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування), а також інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. Варто відзначити, що частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкування за заповітом

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

У відповідності до чинного законодавства України спадкування здійснюється за заповітом та/або за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт може скласти фізична особа, яка розуміє значення своїх дій, може ними керувати, і досягла повноліття. Незалежно від змісту заповіту певні категорії осіб мають право на обов’язкову частку у спадщині, яка складає половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Це: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки (інваліди, особи пенсійного віку тощо). Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо на час відкриття спадщини він постійно проживав разом із спадкодавцем і протягом шестимісячного строку не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо спадкоємець протягом цього строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

Колективний договір

Колект договір уклад на основі чинного закон-ва, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регул вироб, труд і соц-екон відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Укладається на під-вах, в устан, орг-х незалежно від форм власності і господар, які викор найману працю і мають права юр особи.

Сторони: власник або уповноваженим ним орган, і первинні профспілкові орг-ції або представники, вільно обраними на заг зборах найманих прац або уповноваж ними органів.

У колект договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регул вироб, труд, соц-екон відносин, зокрема: зміни в орг-ії вир-ва і праці; забезпеч продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів зп та інших видів труд виплат, встан гарантій, компенсацій, пільг; участі труд колективу у формуванні, розподілі і викор прибутку під-ва, установи, орг-ії; режиму роб, тривалості роб часу і відпочинку; умов і охор праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, мед обслуг, орг-ії оздоровлення і відпочинку прац; гарантій дія-ті профспілкової чи інших представницьких орг-ій трудящих; забезпеч рівних прав та можлив жін і чоловіків.

Колект договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у ньому. Після закінч строку чинності колект договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний. Колект договір зберігає чинність у разі зміни складу, структури, наймен уповноваженого власником органу, від імені якого укладено цей договір. У разі зміни власника чинність колект договору зберігається протягом строку його дії, але не більше 1 року. У разі ліквідації під-ва, установи, організації колективний договір діє протягом усього строку проведенн